50. Утворення та заселення Новоросії. Заснування міста Катеринослава

У добу Польсько-Литовської держави для земель сучасної Південної України широко вживалась назва Дике Поле.

Вперше назву Новоросія ввів царський уряд у 1764 році після утворення 1-Ї Новоросійської губернії шляхом об'єднанняНової Сербії і Новослобідського козацького полку^[9]. Це було калькуванням з назви «Нова Греція», що вживалось за аналогією з назвою Малоросія.

В цьому ж 1764 році до складу Новоросії було включено Українську лінію, Слов'яносербію і Бахмутську провінцію. Післяліквідації Запорозької Січі (1775) і Кримського ханства у 1783 році^[10] назва розповсюдилась на всі ці землі.

Освоєння і заселення Нижнього Подніпров'я іммігрантами почалося з кінця XVI століття, а з другої половини XVIII століття переросло у курс, що посідав одну з панівних позицій у політиці Російської імперії на прикордонних територіях до 60-х років XIX століття. Переселення громад мало важливе значення для економічного, політичного і культурного розвитку Північного Причорномор'я, величезні території якого були практично не заселеними через небезпеку військового вторгнення з боку Речі Посполитоїі Османської імперії, а також постійних нападів татарських орд, що кочували південними степами. Політика прихильного ставлення царської влади до переселенців бере свій початок ще з часів Петра І. Але справжня законодавча база стосовно іноземних підданих почала формуватись за часів правління Катерини ІІ. Відразу підкреслимо, що серед іммігрантів, що оселялись на українських землях виділяються дві найчисельніші групи: по-перше, це переселенці з країн Балканського півострова і Подунав'я, так звані «задунайські переселенці» і, по-друге — переселенці з країн Західної Європи, так звані «іноземні колоністи». Ці дві групи однаково складались з закордонних переселенців, після переселення ставали підданими Російської імперії, але вони мали низку відмінностей у своєму правовому статусі у порівнянні як із місцевим населенням, так і між собою.

51. Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство

Здавалось, що настав кінець українському культурному життю, що українська народність уже повністю денаціоналізується і зникне з історичної арени. Але не так сталося. Панівна верства — козацька старшина, хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але, особливо на Лівобережжі й Слобожанщині, де ще була жива пам'ять про козацтво й гетьманщину, про їх славу й доблесть, не відірвалась повністю від української національної стихії. її найбільш освічені і кращі представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. Цей інтерес наприкінці XVIII ст. підсилювався й практичними потребами багатьох колишніх козацьких старшин, за якими герольдія — спеціальне відомство у справах, що стосувалися дворянських звань, титулів і гербів,— не визнала дворянства і наказала виключити з дворянських родовідних книг. А таких старшин налічувалося близько 23 тис. із 100 тис. претендентів. їм загрожувало повернення в стан козаків або навіть селян і втрата дворянських прав і привілеїв.

Кири́ло-Мефо́діївське товариство — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року^[1] та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів»^[1].

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України.