39. Утворення, піднесення та занепад Галицько-Волинської держави

(1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).

(1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василькорозгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.

(1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали невдоволення його політикою, і у квітні 1340 р. його було отруєно у Володимирі-Волинському.

40. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Влиття українських (руських) земель у XIV-XV ст. до складу Литви проходило поступово і мирно. Формально українці користувалися рівними правами з усім населенням Великого князівства. На початку свого панування в Україні, що за традицією називалася Руссю, або руськими землями, литовські правителі проводили політику «вростання в землю». Вони встановлювали свої порядки «без крику і ґвалту». За своїм характером це була русько-литовська держава. Гедимін навіть титулувався: «король литовців і руських».

Литовські володарі прийшли в Україну як її визволителі з-під татарського ярма і як збирачі земель роздробленої Русі. Тому місцеве населення ставилося до них «спокійно», не чинило опору, не цінуючи, як належить, власного самостійного державного життя. Литовські правителі не нав'язували українцям литовські державні органи. Вони залишили чинною «Руську правду», незмінними - місцеву владу, суди та інші ланки управління, діючи за принципом: «Ми старовини не руйнуємо, а нового не вводимо». Великі князі вели постійну боротьбу з татарами, ворогами українського народу, чим також викликали симпатії. Вони запозичили місцеву організацію війська та самооборони, перейняли способи господарювання та управління. А тому місцева знать все частіше по своїй волі закликала до себе литовських княжат. За це її звільняли від сплати данини. Більше того, великий князь почав широко залучати українських землевласників до керування державою, до великокнязівської Ради. їм, як васалам Литви, було дозволено мати озброєні загони самооборони і керувати ними. Вони часто допомагали литовським покровителям.