3.Внутрішня політика сталінського керівництва в срср у другій половині 20-х рр. Хх ст.

Курс на індустріалізаціюбуло проголошено в грудні 1925 р. на XIV з'їзді ВКП (б). Початок політики індустріалізації було законодавчо закріплено у квітні 1927 р. IV з'їздом Рад СРСР:

• необхідність перетворення СРСР з країни, що ввозить машини та устаткування, в країну, що виробляє та вивозить їх;

• обгрунтовувалася потреба в максимальному розвитку виробництва засобів виробництва (група «А») для забезпечення економічної незалежності країни;

• важливість створення соціалістичної промисловості на основі підвищення її технічного оснащення.

• реконструкція старих промислових підприємств; одночасно будівництво понад 500 нових заводів, в їх числі Саратовський і Ростовський сільськогосподарського машинобудування, Карсакнайській мідеплавильний та ін.; початок побудови Туркестано-сибірської залізниці (Турксиб) і Дніпровської гідроелектростанції (Днепрогес).

• перехід до галузевої системи управління, зміцнювалася єдиноначальність і централізація в розподілі сировини, робочої сили і вироблюваної продукції.

• утворення наркоматів важкої, легкої та лісової промисловості;

• форми і методи управління промисловістю: надмірна централізація, директивне командування і придушення ініціативи з місць; не були чітко розмежовані функції господарських і партійних органів, які втручалися у діяльність промислових підприємств.

Джерела накопичення для індустріалізації:

• надії на отримання коштів від концесій, на зарубіжні кредити не виправдалися; зовнішньоторговельні операції належної виручки не давали;

• внутрішні джерела: з 1931 р. був узятий курс на значне підвищення цін на всі споживчі товари; прямі і непрямі податки (головним джерелом бюджетних надходжень став податок з обороту); позики у населення (з часом стали обов'язковими);

• товарами, якими СРСР оплачував тоді свій імпорт, були головним чином хліб (вивозилися не надлишки, а той хліб, що вилучався з внутрішнього обігу), ліс, нафта, хутра;

• продавалися художні твори з музеїв; за допомогою ДПУ вилучалося золото у приватних осіб, знімалися і переплавлялися бронзові дзвони церков, а також золото із куполів храмів;

• одним з головних джерел накопичення було сільське господарство, яке повинне було сприяти зростанню промислового виробництва; було вирішено форсувати колективізацію з метою безвідплатного отримання хліба, не шляхом продподатку, а через обов'язкові постачання.

Боротьба за владурозпочалася задовго до смерті В. І. Леніна. Основними суперниками у ній виступали Й.Сталін і Л.Троцький. Серйозні зіткнення між ними почалися 1923 р. Всередині самої партії Троцький очолив "ліву опозицію", що різко критикувала бюрократизацію партійного апарату та спроби Ста­ліна зосередити всю повноту влади в своїх руках. Сталін набув собі спільників в особі впливових членів керівництва РКП(б) – Л. Каменева і Г. Зі­нов'єва; усі разом вони намагалися не допустити піднесення Троцького. В січні 1925 р. позицію Троцького було засуджено на пленумі ЦК ВКП (б), його було усунуто з поста військового наркома.

1925 р. сформувалася "нова опозиція", яку очо­лили Каменєв і Зінов'єв. Опозиція спиралася на підтримку однієї з найбільших парторганізацій в країні – Ленінградської. "Нова опозиція" виступи­ла проти монополізації Сталіним права на "ленін­ську спадщину", його гасла про можливість побу­дови соціалізму в окремо взятій країні та перемогу соціалізму в ній за відсутності світової соціалістич­ної революції.

Сталін на той час мав уже значну владу і вплив у партії і під гаслом "захисту ленінізму" розправляв­ся зі своїми черговими супротивниками. За ним йшла більшість членів партії. Лідерів опозиції усунули від партійного і державного управління, керівництва Комінтерном. Ленінградську обласну партійну орга­нізацію очолив С. Кіров (січень 1926 р.). Останній виступ опозиції відбувся в 1927 р. – "платформа 83". На XV з'їзді ВКП (б) (2 – 19 грудня 1927 р.) було завершено розгром троцькістсько-зінов'євської опози­ції. На початку 1928 р. Троцького та ще декількох опозиціонерів було вислано до Алмати. Згодом Троцького вислали з країни до Туреччини.

Проти своїх політичних супротивників Сталін використав адміністративні засоби, звинувачуючи їх в антидержавній діяльності. Генеральний секре­тар ЦК ВКП(б) спирався на підтримку органів безпеки, армії, партійного апарату. Сталіну вдалося знищити залишки внутрішньопартійної демократії й поступово затвердити свою особисту владу в партії і в країні. 1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна в боротьбі за владу. Цей рік був початком затвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

В основу цього явища покладено безліч причин: відсутність традицій політичної демократії в країні; низький рівень політичної культури населення; готовність до безвідмовної покори; поступове зрощу­вання партійного і державного апаратів; монополізм політичної влади в руках однієї партії; різка деінтелектуалізація керівництва ВКП (б); перерос­тання диктатури класу в диктатуру партії; гранично централізована система управління економікою.