3.Західна Білорусія під владою Польщі (1921–1939).

За умовами Ризького мирного договору, підписаного 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і Радянською Росією та Радянською Україною, з іншого боку, західні області Білорусії разом із західною частиною України відійшли до Польщі. На цих землях було уведено існуючий тоді в Польщі територіально-адміністративний розподіл: воєводства, повіти, гмини.Західнобілоруські землі увійшли до складу 4 воєводств: Віленського, Новогрудського, Поліського й Білостокського (вони отримали назву «Західна Білорусія», або «східні креси» (окраїни)). Загальна площа західнобілоруських земель становила майже половину території нинішньої Республіки Білорусь. В 1931 р. на цих землях проживали 4,6 млн. чол. З них білоруси складали 65% населення, поляки – 15%, євреї – 11%, литовці – 2,5%. Західна Білорусія займала 24% території й 11% населення Польщі. У вересні 1939 р. населення Західної Білорусії нараховувало вже близько 5 млн. чол.

Становище Західної Білорусії в складі Польщі не було досить важким, оскільки польська влада була зацікавлена у розвитку економіки Західної Білорусії. Вона прагнула перетворити ці райони в аграрно-сировинний придаток промислово розвинених районів етнічної Польщі. Промисловість тут не тільки не розвивалася, але й занепадала. Підприємства легкої, харчової промисловості, будматеріалів та інших галузей, що залишилися з часів царської Росії значно скоротили рівень виробництва у порівнянні з 1913 р., а багато хто з них були взагалі закриті. Деякий розвиток отримала лише деревообробна промисловість. Це було обумовлено лісовими багатствами краю й дешевою робочою силою.

З іншого боку, польський уряд грубо порушував положення Версальського трактату, Ризького мирного договору й польської конституції 1921 р., що гарантували вільний розвиток національних меншин. Білоруси не допускалися на державну службу, а в польські поштово-телеграфні відділення не приймалися листи й телеграми, написані білоруською мовою навіть латинським шрифтом. Переслідувалася також прогресивна білоруська преса.Проводилися політика полонізації білоруського народу, заходи по ліквідації білоруської мови. Тих, хто писав і читав білоруською мовою, позбавляли виборчого права. З перших днів окупації польські власті почали закривати білоруські школи, гімназії, що виникли в період існування Радянської влади.Улітку 1920 р. в Західній Білорусії було відкрито 400 білоруських шкіл, 5 гімназій та 3 учительські семінарії. До 1924 р. на її території залишилося лише 37 білоруських шкіл, 4 гімназії й 8 змішаних (польсько-білоруських шкіл), а до 1938 р. – одна тільки Віленська білоруська гімназія.

Територія була вкрита густою мережею поліцейських ділянок.Тільки в 3 воєводствах (Віленському, Новогрудському і Поліському) в 1925 р. було 432 ділянки, у яких налічувалося більше 11 тис. поліцейських.Після Ризького мирного договору партизанський рух у Західній Білорусії не тільки не припинився, але й набув ще більших розмірів.У ньому брали участь селяни, ремісники, інтелігенція - від комуністів до окремих білоруських політичних угруповань. Найбільш відомими керівниками були комуністи К.П.Орловський, В.З.Корж, А.М.Рабцевич, Д.І.Балашко, Ф.І.Яблонский, І.Такушевич, С.Радкевич та ін.До кінця 1923 р. у в'язницях Західної Білорусії знаходилось 1300 політичних ув'язнених. Більшість з них обвинувачувалися в участі в партизанському русі.В 1934 р. за розпорядженням Ю. Пілсудського було створено один з перших в Європі концентраційних таборів (Березо-Картузький).

Наприкінці 1922 р. двічі страйкували робітники Пінської фабрики, шевці Кобрина, типографські робітники Бреста. Улітку 1923 р. страйкова хвиля охопила всі найбільші підприємства Західної Білорусії. Польські поміщики, куркулі, військові колоністи жорстоко експлуатували селян, які бідніли і масово розорялися. Тільки з 1925 по 1938 рр. до Західної Європи, США, Канади емігрували 78 тис. чол. В 1921–1931 рр. було проведено перепис населення Польщі, під час якого на білоруській території робилися махінації. Білорус, який не погоджувався стати поляком, ставився у нестерпне становище (не міг влаштуватися на роботу та ін.).

В роки світової економічної кризи (1929–1933 рр.) у Західній Білорусії склалося дуже важке становище. В умовах занепаду багатьох галузей промисловості, безробіття застрайкували весною і влітку 1929 р. робітники лісопильних заводів Бреста, Гродно, 300 робітників Гродненського скляного заводу та ін.; в 1931 р. відбулося 19 забастовок, в яких брали участь 15,2 тис. роб. (Кобрин, Барановичі, Слонім, Новогрудка, Ліда); в 1933 р. – 81 забастовка з 36,7 тис. страйкуючих роб. За 1931–1933 рр. тут було зареєстровано, крім масових, 460 виступів селян (польська влада винесла 120 смертних вироків). У 1935 р. відбувся виступ 5 тис. нарачанських селян-рибалок проти спроб польської влади заборонити вилов риби. У 1936–1937 рр. сталінські репресії торкнулися керівників КПЗБ (Я. Лагінович, А. С. Славінський, А. А. Ольшевський, В. З. Хоружай та ін.); у 1938 р. виконком Комінтерну необгрунтовано розпустив КПЗБ.

Література:

Ковкель И. И., Ярмусик Э. С. История Беларуси: С древнейших времён до нашего времени. – 2-е изд., доп. – Минск: Аверсэв, 2002. – 608 с.

Гісторыя Беларусі / Пад рэд. А. Г.Каханоускага і інш. – Мінск: Экаперспектыва, 1996. – 496 с.