6. Політичний розвиток срср у 1930-х роках. Конституція 1936 р.

Політичні репресії 1930-х рр.

• Справа Промпартії.У 1930 році відбувся відкритий процес у справі «Промпартії», державним обвинувачем на якому був призначений прокурор Криленко (розстріляний у 1937). Обвинувачуваними в основному були представники так званої «буржуазної інтелігенції», яким припсувався саботаж індустріалізації СРСР, співробітництво з іноземними розвідками, підготовка іноземної військової інтервенції в СРСР. Іноземним технічним фахівцям приписувалося ведення в СРСР шпигунської діяльності. Процес пройшов не у всьому гладко. Обвинувачуваний Разін дав свідчення про те, що він на випадок інтервенції пропонував на посаду міністра промисловості і торгівлі в окупаційному уряді фабриканта Рябушинського, однак з'ясувалося, що Рябушинський помер за рік до того, як йому «пропонували посаду міністра».

• Справа Трудової селянської партії.Справа так званої «контрреволюційної есерівсько-куркульської групи Чаянова — Кондратьєва» відбулася також у 1930 році. Обвинувачуваним прписувався саботаж в галузі сільського господарства та індустріалізації.

• Справа «Союзного бюро».Відкритий процес над колишніми меншовиками відбувся в березні 1931. Обвинувачуваним приписувався саботаж в галузі планування господарською діяльністю, зв'язок з іноземними розвідками.

• "Пулківська справа"Справа сфабрикована НКВС проти групи радянських вчених по звинуваченню у "участі у фашистсько-троцкістсько-зінов'євскій організації". Їм інкримінувалась спроба терористичних актів проти керівників СРСР, а також шкідництво(зокрема саботаж спостережень сонячних затемнень).

Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кірова1 грудня1934р. 1 грудня 1934 р. за ініціативоюСталінаЦВКіСНК СРСРприйняли постанову «Про внесення змін у діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік» наступного змісту: Внести наступні зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік по розслідуванню й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади:

1. Слідство по цих справах закінчувати в строк не більше десяти днів;

2. Обвинувальний висновок вручати обвинувачуваним за одні діб до розгляду справи в суді;

3. Справи слухати без участі сторін;

4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати;

5. Вирок до вищої мері покарання здійснювати негайно по винесенні вироку.

При розслідуванні справи про вбивство Кірова Сталін наказала розробляти «зинов'євський слід», звинувативши в убивстві Кірова Г. Є. Зинов'єва,Л. Б. Каменєвата їхніх прихильників.9 січня1935р. в Особливій нараді при НКВС СРСР по кримінальній справі «ленінградської контрреволюційної зинов'євської групи Сафарова, Залуцького й інших» були засуджені 77 чоловік.16 січнябули засуджені 19 обвинувачуваних по справі так званого «московського центра» на чолі із Зинов'євим і Каменевим. Всі ці процеси були грубо сфабриковані. Протягом декількох наступних років, Сталін використовував убивство Кірова як привід для остаточної розправи з колишніми політичними супротивниками, що очолювали різні опозиційні лінії партії в 1920-і роки або, що приймали в них участь. Всі вони були знищені по обвинуваченнях у терористичній діяльності.

27 травня1935 р. наказом НКВС СРСР у республіках, краях й областях були організовані «трійки» НКВС, до складу яких входили начальник Керування НКВС, начальник Керування міліції й обласний прокурор. «Трійки» ухвалювали рішення щодо заслання або відправлення у таборах на термін до 5 років.

З 1933 р. до 31 грудня 1934 р. проводилося „генеральне чищення“ ВКП (б), продовжена до травня 1935 р. і що виключила 18,3 % з 1916,5 тисячі членів. По її завершенню почалася „перевірка партійних документів“ до грудня 1935 р., що додала ще 10-20 тисяч. А 14 січня 1936 р. оголошено про „заміну партійних документів“, що була здійснена до вересня 1936 р. з виключенням 18 % членів, згідно Єжову.

З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б)(«З'їзд переможців»), що відбувся в 1934 році (останній з'їзд перед чищенням), 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні.

Багато членів партії, що займали досить видне положення, були засуджені (в основному до розстрілу) Військовою колегією Верховного суду СРСР, що виносила вироки після розгляду кожної справи в закритому засіданні протягом 10-20 хвилин без участі обвинувачення й захисту на підставі списків, затверджених особисто Сталіним і його найближчими наближеними. Прецедент розгляду справ подібним чином був створений4 жовтня1936 року, коли Політбюро санкціонувало осуд 585 чоловік відповідно до списку, поданомуЄжовиміВишинським.

У період 1936—1938 рр. відбулися три великих відкритих процеси над колишніми вищими функціонерами компартії, які були в 20-і роки пов'язані зтроцкісткськоюабоправоюопозицією („Московські процеси“). Обвинувачуваним, котрих судила Військова колегія Верховного суду СРСР, ставилося в провину співробітництво із західними розвідками з метою вбивства Сталіна й інших радянських лідерів, розпуску СРСР і відновлення капіталізму, а також організація шкідництва в різних галузях економіки з тією же метою.

У червні 1937 також відбувся суд над групою вищих офіцерів РККА, включаючи Михайла Тухачевського. Обвинувачуваним ставилося планування військового перевороту 15 травня 1937. До складу Спеціальної судової присутності, що приговорили обвинувачуваних до страти, входило 8 чоловік; з них п'ятеро (Блюхер,Бєлов,Дибенко,Алксніс,Каширін) самі розстріляні протягом року.

Поширено версію, що репресії проти військових були викликані свідомою дезінформацією німецької розвідки про нібито існуючі зв'язки. Метою цієї дезінформації було ослаблення Червоної Армії перед війною.

6 вересня1936р. наркомом внутрішніх справ замість заарештованого, а пізніше страченого Ягоди був призначений Єжов, під керівництвом якого були проведені Другий і Третій Московські процеси, і «Справа військових». Саме чищення 1937—1938 років асоціюється, у першу чергу, з ім'ям Єжова («Єжовщина»). У цей період вичищені були в тому числі й 2500 співробітників НКВС.

Зі співробітників держбезпеки з 1 жовтня 1936р. по 15 серпня1938р. було заарештовано 2273 чоловік, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 чоловік. Частина з них була потім звільнена й відновлена в органах.

31 липня1937р. Єжов підписав прийнятий схвалений Політбюро наказ НКВС № 0447 „Про операції по репресуванню колишніх куркулів, кримінальників й інших антирадянських елементів. Даним наказом для прискореного розгляду тисяч справ були утворені «оперативні трійки» на рівні республік й областей. До складу трійки звичайно входили: голова — місцевий начальник НКВС, члени — місцеві прокурор і перший секретар обласного, крайового або республіканського комітету ВКП(б). Для кожного регіону Радянського Союзу встановлювалися ліміти по «Першій категорії» (розстріл), і по «Другій категорії» (ув'язнення у таборах на строк від 8 до 10 років). Загальний ліміт на репресії по всій країні становив 268 950 чоловік, з них розстрілу підлягали 75 950 чоловік. Операцію передбачалося провести протягом чотирьох місяців.

Наказ НКВС СРСР № 00515 від 1939 р. пропонував на запити родичів про долю того або іншого розстріляного відповідати, що він був засуджений на 10 років виправно-трудових таборів без права переписки й передач. Восени 1945 р. наказ був скоректований — заявникам стали тепер говорити, що їхні родичі вмерли в місцях позбавлення волі. Тільки наказ КДБ СРСР № 33 від 30.03.1989 р. повністю дозволив повідомляти правду про долі розстріляних. На думку сучасних російських істориків, внаслідок репресій Сталіну вдалося закріпити своє становище в партії, придушити невдоволеність ходом економічних перетворень. Були ослаблені певні сепаратистські тенденції в союзних республіках, автономія яких мала тепер формальний характер. Терор також дозволив зробити своєрідну бюрократичну революцію – жовтневе покоління більшовиків з керівництва країни змінили сталінські висуванці. Терор закріпив становище в суспільстві соціальних груп, що виділилися в ході індустріалізації, колективізації і культурної революції: нового директорського корпусу (керівники підприємств і колгоспів), партійної і державної бюрократії, радянської інтелігенції. Сталінський терор знаменував становлення тоталітарного ладу в СРСР з повним контролем держави над економікою, одержавленням політичної системи, включаючи громадські організації, і всюдипрониклим ідеологічним контролем.

5 грудня 1936 р. VIII Надзвичайний з'їзд Рад прийняв нову Конституцію. Політичною основою СРСР проголошувалися Ради депутатів трудящих (раніше робочих і селян), економічною - соціалістичне господарство і соціалістична власність на засоби виробництва. Згідно Конституції СРСР Радянська держава була федерацією 11 соціалістичних республік (РРФСР, Україна, Білорусія, Туркменія, узбекистан, Таджикистан, Казахстан, Киргизія, Грузія, Вірменія і Азербайджан). Права союзного уряду були істотно розширені.

Значних змін зазнала система держустанов. Згідно Конституції, скасовувалися обласні, республіканські з'їзди Рад, а їх місце зайняли районні, міські, обласні, республіканські Ради - аж до Верховної Ради СРСР. Верховна Рада полягала, як і скасована ЦВК Рад, з двох палат- Ради Союзу і Ради Національностей. У період між сесіями ВС СРСР його функції: покладалися на Президію Верховної Ради, яка могла навіть розпустити ВС СРСР. Після проведених в 1937 р. виборів нових органів влади Головою Президії був вибраний М. И. Калинин (1938-1946 рр.). СНК був позбавлений законодавчих прав, будучи тепер чисто виконавським органом влади. У Конституції 1936 р. вперше з'явилася стаття, що закріплює особливе положення комуністичної партії в системі держустанов СРСР. Згодне 126 статті Конституції найбільш активні громадяни з числа робочого класу і інших шарів трудящих об'єднувалися у ВКП(б), керівне ядро всіх організацій трудящих, як суспільних, так і державних. Згодом Статут партії, прийнятий XVIII з'їздом ВКП(б) в 1939 р., надав право контролю над діяльністю адміністрацій парткомам підприємств, МТС, колгоспів і державних установ.

Зміни торкнулися також виборчого закону, де була проголошена відмова від багатоступінчатих виборів і встановлено загальне, пряме, рівне виборче право при таємному голосуванні. Значно був розширений перелік прав і свобод громадян, де законодавчо закріплювалися недоторканність особи, свобода совісті, свобода слова, друку, зборів і мітингів, таємниця листування, обмежене право особистої власності і ін. Особливе значення мало закріплення соціально-економічних прав: на працю, відпочинок, освіту, матеріальне забезпечення в старості або у разі втрати працездатності по хворобі або нещасного випадку. Разом з тим конституційні права вступали в суперечність з реаліями сталінського соціалізму і не розповсюджувалися на весь радянський народ, наприклад на колгоспників. Повсюдно порушувалася стаття 127 Конституції СРСР про недоторканність особи, в якій мовилося про те, що "ніхто не може бути підданий арешту інакше як по ухвалі суду або з санкції прокурора". Без санкції прокурора був проведений арешт маршала Тухачевського, а санкція на арешт кандидата в члени Політбюро і наркома землеробства Ейхе була "оформлена" через декілька місяців після його арешту. Не дотримувалася і стаття 128, що свідчила, що "недоторканність житла громадян і таємниця листування охороняються законом". Конституція була лише утішним фасадом сталінського режиму. Про це ж свідчила доля членів конституційної комісії: з 31 людини - 17 репресовано (зокрема Бубнов, Бухарін, Криленко, Радек), один покінчив життя самогубствам і ще двоє були вимушені незабаром відійти від участі в суспільному житті країни.

7. Зовнішня політика Радянського Союзу у 1930-і роки.

• Глибока світова економічна криза, що розпочалася у 1929 р., викликала серйозні внутрішньополітичні зміни у всіх капіталістичних країнах. В одних (Англія, Франція та ін.) він привів до влади сили, що прагнули провести широкі внутрішні перетворення демократичного характеру. В інших (Німеччина, Італія) криза сприяла формуванню антидемократичних (фашистських) режимів, що використали у внутрішній політиці соціальну демагогію одночасно із розв'язуванням політичного терору, нагнітанням шовінізму та мілітаризму. Швидкими темпами почали формуватися вогнища міжнародної напруженості. Одне склалося в Європі із-за агресивності фашистської Німеччини та Італії. Друге - на Далекому Сході із-за гегемоністських домагань японських мілітаристів. З урахуванням цих чинників в 1933 р. Радянський уряд визначив нові завдання своєї зовнішньої політики: відмова від участі в міжнародних конфліктах, що особливо мають військовий характер; визнання можливості співпраці з демократичними західними країнами для заборони агресивних устремлінь Німеччини та Японії (політика «заспокоєння»); боротьба за створення системи колективної безпеки в Європі і на Далекому Сході.

• Наприкінці 1933 р. США визнали Радянський Союз і між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини. Нормалізація політичних відносин між США і СРСР сприятливо позначилася на їх торговельно-економічних зв'язках.

• У вересні 1934 р. Радянський Союз був прийнятий в Лігу Націй і став постійним членом її Ради. У 1935 р. були підписані радянський-французький та радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу на випадок будь-якої агресії проти них в Європі.

• В середині 30-х років у зовнішньополітичній діяльності радянського керівництва намітився відхід від принципу невтручання у міжнародні конфлікти. У 1936 р. СРСР надав допомогу уряду Народного фронту Іспанії зброєю та військовими фахівцями для боротьби з генералом Ф. Франко. Громадянська війна в Іспанії закінчилася у 1939 р. перемогою франкістів.

• У 1936 р. Німеччина та Японія підписали угоду, направлену проти Радянського Союзу (Антикомінтернівський пакт).

• Західні держави проводили політику поступок фашистській Німеччині, сподіваючись створити з неї надійну противагу проти СРСР і направити її агресію на схід. Кульмінацією цієї політики стала Мюнхенська угода (вересень 1938 р.) між Німеччиною, Італією, Англією і Францією.

• На Далекому Сході Японія, захопивши велику частину Китаю, наблизилася до радянських кордонів. Влітку 1938 р. відбувся озброєний конфлікт на території СРСР в районі озера Хасан. Японське угруповування було відкинуте. У травні 1939 р. японські війська вторглися до Монголії. Частини Червоної Армії розгромили їх в районі р. Халхін-Гол.

• На початку 1939 р. була здійснена остання спроба створення системи колективної безпеки між Англією, Францією та Радянським Союзом. Проте західні держави не вірили в потенційну можливість СРСР протистояти фашистській агресії. Тому переговори ними всіляко затягувалися. Крім того, Польща категорично відмовлялася дати гарантію пропуску радянських військ через свою територію для захисту від можливої фашистської агресії. Одночасно Великобританія встановила таємні контакти з Німеччиною з метою досягнення домовленості з багатьох політичних проблем (зокрема, нейтралізації СРСР на міжнародній арені).

• Розуміючи неминучість війни та свою неготовність до неї, керівництво СРСР різко змінило зовнішньополітичну орієнтацію та пішло на зближення з Німеччиною. 23 серпня 1939 р. у Москві було підписано радянський-німецький договір про ненапад, розрахований на 10 років (пакт Ріббентропа–Молотова). До нього було прикладено секретний протокол про розмежування сфер впливу в Східній Європі. Інтереси Радянського Союзу були визнані Німеччиною у Прибалтиці (Латвія, Естонія, Фінляндія) та Бессарабії.

Література:

1. История России. С древнейших времён до начала ХХІ в. /Под ред. А. Н. Сахарова. – М.: Астрель, 2006. –1263 с.

2. Боффа Дж. История Советского Союза. – М., 1990.

3. Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20 – 30-і роки. – К.: Либідь, 1991. – 344 с.

4. Політична історія України. ХХ століття: у 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова) та ін. – Т. 3. – К.: Генеза, 2003. – 448 с.

5. Загладин Н. В. История успехов и неудач советской дипломатии. – М., 1990.

6. Реабилитация: Политические процессы 30 – 50-х годов / Под общ. Ред. А. Н. Яковлева. – М.: Политиздат, 1991. – 461 с.

7. Открывая новые страницы… Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов. – М.: Политиздат, 1989. – 432 с.

8. Архивы раскрывают тайны… Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов. – М.: Политиздат, 1991. – 383 с.

9. Горинов М. Н., Цакунов В. П. Ленинская концепция нэпа // Вопросы истории. – 1990. – № 4. – С. 20 – 39.

10. Єфименко Г. Г. Радянська модернізація 1920 – 1930-х рр. (До постановки проблеми у світлі аналізу досліджень сучасних російських істориків) //Український історичний журнал. – 2002. – № 5. – С. 3 – 23.

11. Білокінь С. Масовий террор як засіб державного управління в СРСР (1917 – 1941 рр.). Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – 446 с. //Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С. 143 – 146.