Лекція № Білорусь у 1918–1939 рр.

План.

1. Білорусь у 1918 – 1921 роках. Спроби відновлення державності.

2. Радянська Білорусія у 1920-х–1930-х роках.

3.Західна Білорусія під владою Польщі (1921–1939).

1. Білорусь у 1918 – 1921 роках. Спроби відновлення державності.

До 20 листопада 1917 р. на всій неокупованій території Білорусії була встановлена Радянська влада. Швидко й безкровно більшовицький переворот відбувся і в арміях Західного фронту (тут діяла одна із самих численних фронтових організацій партії більшовиків). Переважний вплив партії більшовиків у Білорусії й в арміях Західного фронту підтвердили результати виборів в Установчі збори, які проходили 12–14 листопада 1917 р.У Мінськом виборчому окрузі більшовики отримали 63,1%, у Вітебському – 51% голосів. Тільки в Могильовській губернії переважну більшість голосів (81%) отримали есери (вибори відбувалися там в обстановці панування контрреволюційної Ставки). По чотирьох округах (Мінському, Могильовскому, Вітебському й Західному фронту) були обрані 56 депутатів, у їхньому числі 30 більшовиків, 22 есера (більшість із них – ліві), 4 депутати представляли різні національні партії. Білоруські політичні партії та організації не отримали підтримки населення.

19–21 листопада 1917 р. в Мінську проходив з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Західної області. З 560 делегатів з'їзду 460 підтр имували більшовиків. Головував на з'їзді більшовик В.П.Краснов. З'їзд схвалив декрети Радянської влади про мир і землю, визнав Радянський уряд, обрав виконавчий комітет обласної Ради робітничих і солдатських депутатів у складі 35 чол.

На переговорах між Радянською Росією та Німеччиною (грудень 1917 р.) брала участь делегація білоруських національних сил на чолі з А. Цвікевичем, яка донесла до учасників конференції, що виступає від імені білоруського народу і відстоює територіальну цілісність, необхідність національного самовизначення. Кайзерівська Німеччина, порушивши умови про перемир’я, у лютому 1918 р. окупувала майже всю територію Радянської Білорусії. Південна частина Білорусії була передана німецькими окупантами гетьманській Україні.

9 березня 1918 р. виконком Всебілоруського з'їзду (національної буржуазії) опублікував другу «статутну грамоту», де було оголошено про створення Білоруської Народної Республіки (БНР).Грамота проголошувала свободу слова, друку, страйків, віросповідання, 8-годинний робочий день, рівноправність народів, що населяли територію Білорусії;скасування приватної власності на землю та передачу її селянам без викупу.Цей акт підтримали всі політичні партії й організації (російські, єврейські, українські, польські й литовські).Третю «статутну грамоту» було прийнято на засіданні Ради БНР у ніч із 24 на 25 березня 1918 р. У ній БНР проголошувалася «вільною й незалежною державою», що означало розрив всіх зв'язків з Радянською Росією. Діячі Ради прагнули обґрунтувати прийняття такого рішення необхідністю боротьби за територіальну цілісність Білорусії, посилаючись на те, що Радянський уряд брав участь разом з Німеччиною у поділі Білорусії.Лідери БНР не хотіли визнавати, що Радянська Росіязмушена була піти на тимчасові територіальні поступки тільки в результаті складних обставин. Домогтися визнання БНР від кайзерівської Німеччини лідерам білоруських буржуазних і дрібнобуржуазних політичнихпартій не вдалося. Правлячі кола Німеччини насамперед мало вірили в здатність білоруської Ради організувати життєздатне керування на окупованій території. Відкрита німецька орієнтація Ради БНР не зустріла підтримки у меншовиків, есерів та бундівців.

Західна радянська армія21 листопада 1918 р. звільнила від окупантів Полоцьк, Жлобин, 28 листопада – Бобруйськ, 2 грудня – Борисов, 8 грудня – Слуцьк, 10 грудня – Мінськ. У другій половині грудня 1918 р. й на початку січня 1919 р. частини Червоної Армії звільнили Молодечно, Мозир, Барановичі та інші міста Білорусії. В Гомелі й Речиці армія зустріла сильний опір окупантів.У складних умовах відбувалося також звільнення південно-західної частини Білоруського Полісся, де окупанти в союзі з польськими легіонерами й місцевою буржуазією пробували перешкодити встановленню Радянської влади. До середини лютого 1919 р. від німецьких окупантів була очищена майже вся територія Білорусії.

У грудні 1918–січні 1919 р. на звільненій території Білорусії були проведені вибори в Ради. До складу Рад були обрані переважно комуністи та співчуваючі їм. Кандидати дрібнобуржуазних партій отримали незначну кількість депутатських місць. З 385 депутатів Мінської міської Ради 286 були членами РКП(б).

Литовська буржуазія, підтримувана Німеччиною, прагнула до створення «Великої Литви» із включенням до її складу значної частини території Білорусії. Литва претендувала на Віленську, значну частину Гродненської губернії й Новогрудський повіт Мінської губернії. Тому пропозиції білоруських політичних діячів про створення спільного литовсько- білоруської держави знайшли розуміння в правлячих колах Литви.В листопаді 1918 р. між Віленською Білоруською Радою й литовською владою було укладено угоду про включення Віленщини й Гродненщини до складу Литви. Рада Міністрів Литви (кабінет Вальдемараса) відповідно до укладеної угоди ухвалив рішення щодо створення Міністерства білоруських справ. Було виділено також 6 місць у законодавчому органі Литви для білоруських діячів. Міністром білоруських справ став колишній голова «Народного секретаріату» БНР І.Воронко. Включення частини білоруських земель до складу Литви перебувало в явному протиріччі із заявами Ради БНР про неподільність і територіальну цілісність Білорусії.Влаштувавшись у Гродно, Міністерство білоруських справ намагалосяорганізувати владу на місцях – у повітах, містах і містечках Гродненщини та Віленщини.

Білоруські діячі домагалися статусу національно-територіальної автономії білоруських земель. Але литовський уряд підозріло ставився до цього і намагався обмежити діяльність Міністерства білоруських справ, скорочуючи його фінансування. Такі відносини між діячами Ради БНР і литовским урядом тривали до окупації Гродно польськими військами.

Виражаючи настрою більшості населення Білорусії, керівники білоруських секцій РКП(б) і Білнацкому вже у вересні 1918 р. на III з’їзді Рад Західної області запропонували перейменувати її в Литовсько-Білоруську комуну, або в автономну республіку в складі РСФСР. Це питання вони рекомендували винести на обговорення з’їзду Рад після звільнення Білорусії від німецьких окупантів. На з’їзді було прийнято також Конституцію БРСР. З метою захисту Радянської влади, з огляду при цьому на історичні й економічні зв’язки білоруського й литовського народів, з’їзд запропонував об’єднати в одну республіку сусідні радянські республіки – Литовську і Білоруську й прийняв відповідну декларацію.Ідею об’єднання Литовської і Білоруської РСР підтримав також I з’їзд Рад Литви, що проходив 18–20 лютого 1919 р. у Вільно.У березні 1919 р. за розпорядженням новго уряду були націоналізовані всі фабрики та заводи, господарі яких залишили республіку. Раднарком прийняв декрет про націоналізацію залізниць. Радянська влада брала у свої руки не лише великі, але також середні й дрібні підприємства, продукція була необхідна для оборони країни, зміцнення господарського становища республіки. Велике значення в створенні нової кредитно-фінансової системи мала націоналізація банків.

В роки радянсько-польської війни (1919–1920 рр.) територія Білорусії, на думку білоруських істориків, стала розмінною монетою між Радянською Росією та Польщею. Без відома білоруського народу його територію було поділено на дві частини, що затримало процес консолідації білорусів. 12 липня 1920 р. радянським урядом було підписано договір про визнання незалежності Литви в етнографічних кордонах, без згоди представників білоруського народу їй було передано Ковенську, Сувальську, Гродненську та Віленську губернії. 31 липня 1920 р. в Мінську відбулося повторне проголошення незалежної Білоруської РСР. Ризький мирний договір 18 березня 1921 р. не визнали національні білоруські сили (політична конференція у Празі 26–30 вересня 1921 р.). Серед цих діячів однак було багато розбіжностей, що призвело невдовзі до розпаду Ради та уряду БНР, їх еміграції.