2. Радянська Білорусія у 1920-х–1930-х роках.

На початку 1921 р. було розроблено план, що активно підтримувався правлячими колами Польщі. Діяльністю савинковських підпільних груп на території Радянської Білорусії керував Західний обласний комітет Союзу, що функціонував підпільно в Гомелі. По сигналу з Варшави підпільні групи повинні були підняти збройне повстання й розчистити плацдарм для інтернованих у Польщі армій Петлюри, Яковлєва, Перемикина та Булак-Балаховича.Повстання планувалось на другу половину літа 1921 р.Лише з 26 березня по 6 червня 1921 р. Б.Савинков отримав від польського генштабу 25 млн. марок.Активну участь у цьому брали також «Білоруський політичний комітет» і «Найвища Білоруська Рада», керівники яких перебували у Варшаві. На початку березня 1921 р. антирадянські загони, сконцентровані поблизу радянсько-польського кордону, нараховували вже 13200 чол. Просочуючись невеликими групами на територію Радянської Білорусії, вони захоплювали державні установи, продовольчі склади, руйнували залізничне полотно, мости, засоби зв'язку, убивали партійних і радянських працівників. З осені 1920 до вересня 1921 р. на території БРСР було зареєстровано близько 250 погромів і бандитських нападів. Створювалися банди й на території Радянської Білорусії. У Мінську, Вітебську, Гомелі й Могильові підривну діяльність вели есери, меншовики й бундівці. Вони підбурювали робітників на страйки, вели розкольницьку роботу в профспілках, займалися контрреволюційною агітацією.Партія білоруських есерів і уряд БНР В.Ластовськоготакож готувалися до збройного повстання.

Валова продукція промисловості становила на початку 1920-х рр. 37,7% до рівня 1913 р. Відновлювалася й розвивалася дрібна та кустарна промисловість.У Раднаргоспі БРСР в оренді перебувало 52 підприємства. Таким чином, оренда не отримала широкого поширення на території Білорусії. Набула поширення приватнокапіталістична промисловість(з кількістю робітників не більше 20 чол). Розвивалися підприємства шкіряної, швейної, харчової, метало- і деревообробної промисловості. В 1922–1923 господарському р. у Білорусії приватникам належало 90% всіх торговельних підприємств й 85% обігу, а на частку державної й кооперативної торгівлі – відповідно 10 і 15%.Розвиток приватної торгівлі породжував багато негативних явищ (збільшувалась кількість злочинів проти державної власності, корупція, контрабанда, спекуляція; тільки в 1923 р. були притягнуті до судової відповідальності 184 підприємці).

В умовах нової економічної політики зміцнили свою економічну базу заможні селяни Білорусії.

Державні й кооперативні підприємства, як правило, були великими, приватні – дрібними. Помітно поліпшилося харчування робітників. Наприкінці 1921 р. в БРСР була скасована карткова система забезпечення. Усе більше скорочувалася натуральна частина заробітної плати й збільшувалася грошова.

Після входження БРСР до складу СРСР відновлення народного господарства в Білорусії пішло більш швидкими темпами. На цьому шляху довелося перебороти ряд труднощів. Однієї з них було виникнення кризи збуту. Криза була викликана тим, що спостерігалася велика розбіжність у цінах на сільськогосподарську й промислову продукцію.В 1923 р. ціни на промислові товари в Білорусії у порівнянні із сільськогосподарськими зросли приблизно в 5 разів, а на сільськогосподарські знизилися в 5–6 разів. Якщо на початку 1922 р. пуд зерна коштував 2 рублі золотом, то в грудні 1923 р. – 31 копійку. В 1913 р. селянин міг купити чоботи за 3–4 пуди зерна, в 1923 – за 15–20 пудів.

Слабка тоді ще промисловість не могла зайняти десятки тис. демобілізованих із Червоної Армії робітників, сільське населення, У БРСР (на 1923 р.) кількість безробітних збільшилась від 5 до 9 тис.; ними ставали також переселенці, які направлялися в Польщу та Литву й по різних причинах осідали в Білорусії.

Якщо в 1924 р. в республіці налічувалося 803 кооперативи, то в 1925 р. їхня кількість зросла втроє. Вищою формою сільськогосподарської кооперації були комуни, колгоспи. В 1925 р. їх у Білорусії налічувалося 433, але їм належало 0,74% всіх земель республіки. Вони були створені переважно на землях держфонду (колишніх поміщицьких і церковних), і тільки 9,5% колгоспів існували на землях селян. У 1925–1926 рр. розпалися 56 колгоспів, знову організовані були 22.Наприкінці 1925 р. радгоспів у республіці налічувалося 154 (79632 дес. землі). Всі радгоспи були прибутковими й давали прибуток на 284 тис. крб.Річна зарплата робітників радгоспів становила 167 крб., дохід селянина-середняка – 144 крб. У 1925 р. валова продукція сільського господарства республіки перевищила довоєнний рівень на 12,2%, а посівні площі збільшилися на 18,6% Певні успіхи були досягнуті й у тваринництві. Товарність сільськогосподарського виробництва залишалася низкою. У 1927–1928 господарському році вона становила всього 13,2%.Основним виробником сільськогосподарської продукції був середняк.У 1927 р. середняки становили 64,7% від усіх селянських господарств, бідняки й батраки – 31,2%, заможні – 4,1%.Радянська влада стримувала й обмежувала господарську активність куркульства й сприяла активізації господарської діяльності бідняцько-середняцьких шарів селянства. Досягалося це за допомогою системи оподатковування.

Найбідніші прошарки селянства одержували пільги й через систему кредитування, особливо через кооперативи, якими в 1928 було охоплено 50% селянських господарств. Батраків у 1928 р. в республіці налічувалося 97477 чол.Значна частина їх була захищена трудовими договорами, наймачі залучалися до судової відповідальності за невиплату зарплати в домовленому розмірі, за відмову від надання житла і їжі, використання праці підлітків на непосильних роботах.

Якщо в 1922 р. середня заробітна плата в республіці становила 26% довоєнної, то в 1926 р. перевищувала її на 16,5%. Покращилося й харчування робітників. Вони стали вживати більше калорійних продуктів: м'яса, масла, яєць, молока. Більше уваги приділялося й охороні праці робітників. На всіх підприємствах (державних та приватних) було уведено соціальне страхування, власники підприємств залучалися до судової відповідальності за порушення законів про охорону праці. Поліпшувалося й забезпечення житлом. За 1923–1926 рр. у містах і міських селищах було побудовано 5,6 тис. будинків, житлова площа яких склала 230 тис. кв. м.

Друга сесія ЦВК БРСР, що проходила 10–17 липня 1924 р., затвердила план нового територіально-адміністративного розподілу республіки.Замість 15 повітів, 227 волостей і 3405 сільських рад було створено 10 округів (Бобруйський, Борисовський, Вітебський Калінінський, Мінський, Могильовський, Мозирський, Оршанський Полоцький, Слуцький), 100 районів, 1202 сільських ради. У грудні 1926 р. територія БРСР була розширена за рахунок приєднання до неї Гомельського та Речицького повітів з населенням 649 тис. чол.Необхідно відзначити, що національно-державне будівництво в Білорусії знаходило своє вираження не тільки у входженні БРСР до складу СРСР і укрупненні її території, а й у політиці білорусизації. В 1923–1924 рр. Компартія й уряд Білорусії розробили комплекс заходів для подальшої реалізації національної політики в республіці.У постанові Пленуму ЦК КП(б)Б (липень 1923 р.) вже досить виразно було визначено комплекс заходів по господарському відродженню краю, територіальному самовизначенню білоруського народу, розвитку російської мови й розширенню сфери її функціонування, розвитку національної культури й підвищенню культурного розвитку населення, висуванню й вихованню кадрів партійного, державного, профспілкового й кооперативного апаратів з корінного населення, залученню до активної роботи у радянському будівництві революційно-демократичнихелементів нації. Президія БРСР створила спеціальну комісію зі здійснення національної політики на чолі з видним державним діячем А.І.Хацкевичем.

Усього в роки перших п'ятирічок село дало понад 2/3 поповнення робітничого класу республіки, особливо внаслідок насильницької колективізації. Відірвані від землі, психологічно подавлені, прагнучі за всяку ціну зберегти й прокормити свою родину, що були селяни дуже болісно пристосовувалися до міських умов життя.Матеріальне стимулювання праці відкидалося як пережиток капіталізму, основними стимулами визнавалися тільки моральні, але коли вони не спрацьовували, то в справу включався позаекономічний примус. Низька якість праці, поломки й простої нової техніки збільшували витрати виробництва.

Органи НКВС виявили масу «ворогів народу» в 30-х рр. у промисловості Білорусії.Були «викриті» дві групи «троцькістських контрреволюційних шкідників» у Вітебському залізничному депо, на фабриці «Прапор індустріалізації» на Гомельському вагоноремонтному заводі та заводі імені Ланцуського.Молот репресій обрушився й на робітників-комуністів. Про це говорять дані про кількість членів і кандидатів у члени партії (на 1 січня відповідного року): 1933 р. – 42234, 1934 р. – 23420, 1936 – 20055. В 1938 р. кількість первинних парторганізацій тільки в промисловості зменшилася більш ніж на 10%.

Сталінський механізм керівництва в економіці незмінно давав руйнівні результати.Справді, величезну плинність кадрів на підприємствах республіки, організаційна плутанина, острах проявляти ініціативу й брати на себе відповідальність вели до уповільнення процесів індустріалізації. Гіркий парадокс: сполучення трудового ентузіазму, без якого неможливо було в такі стислі строки створити індустріальний потенціал країни, і утвердження сталінської диктатури з її адміністративно-каральною системою, що знищує особистість.

За період 1929–1940 рр. у республіці було уведено і реконструйовано 1863 підприємства. Тим самим були створені основи для індустріального розвитку Білорусії. До кінця другої п'ятирічки республіка давала вже 2,2% всієї валової продукції промисловості Радянського Союзу. Промисловість БРСР виробляла 1,2% металорізальних верстатів, 10,3% торфу, 6,9% паперу, 2 % цементу, 16% льоноволокна, 3,8% взуття від загальносоюзного випуску.

Однак успіх адміністративно-командної системи був оплачений величезною розтратою сил і засобів.При цьому потрібно мати на увазі погіршення матеріального становища всіх прошарків суспільства, і в першу чергу селянства. У порівнянні з періодом непу білоруський селянин став гірше харчуватися, споживати менше хліба, м'яса, молока. Ціни на зерно й ряд інших продуктів не відшкодовували витрат на їхнє виробництво. Вони були в 10–12 разів нижче ринкових. Різко погіршилося становище міського населення. Інфляція роздрібних цін в 1940 р. була в 6,3 рази вище рівня 1928 р., а за період з 1932 р. по 1940 рр. ціни на основні продовольчі товари зросли в 2,2–5,7 рази, ціни ж на основні непродовольчі товари – приблизно в 1,5–2,5 рази.В 1932 р. купівельна спроможність карбованця була нижче в порівнянні з 1928 р. на 60%. Реальна заробітна плата робітників досягла рівня 1928 р. тільки в 1940 р. Карткова система забезпечувала лише низький прожитковий мінімум.

Для форсування колективізації в село були кинуті сотні уповноважених, які чинили ще більші беззаконня, ніж місцеві перегинщики. Часто загрожуючи наганом, ці уповноважені складали списки «бажаючих» вступати в колгоспи. До травня 1930 р. було розкуркулено 15629 господарств. Якщо в січні 1930 р. колективізацією було охоплено 20,9% селянських дворів, то до березня цього ж року вже 58%. Але республіка пожинала гіркі плоди. Селяни висловлювали невдоволення Радянською владою й політикою партії, протестували проти порушень законності, бралися за гвинтівки. Тільки в 1930 р., за неповним даними, відбулося більше 500 селянських виступів.Поряд з форсуванням темпів колективізації допускалися й інші перегини – перескакування до комун, усуспільнення всього селянського майна, навіть дрібного птаха та ін.Не бажаючи вступати до колгоспів, селяни різали худобу, чим нанесли непоправну втрату сільському господарству республіки. До травня 1930 р. кількість коней у БРСР зменшилася на 173,5 тис.голів, великої рогатої худоби - на 532,6 тис., або на 25,6%.В 1932 р. було розкуркулено ще 2775 селянських дворів. Навесні 1932 р. замість суцільної колективізації почався новий відлив селян з колгоспів. За два місяці розпалося 1002 колгоспи. Причини тому були життєві – роботи багато, одержувати нема чого. Внаслідок цього у республіці почався голод. По оцінці самого Сталіна, в 1933 р. в країні страждали 20 – 30 млн. чол. Але й у цій обстановці репресії не слабшали. У 1935 р. колективізація в БРСР в основному була завершена. Колгоспи об’єднували 85,6% селянських господарств; наприкінці 1937 р. у господарствах селян-одноосібників було лише 3,8% загальної площі засівів, 5% великої рогатої худоби.