Семінарське заняття № 2 з історії слов’янської риторики й красномовства

Мета: з’ясувати особливості риторичної культури часів Київської Русі; роль Києво-Могилянської академії як осередку просвіти та риторичної культури в Україні, Білорусії, Росії; значення Інституту Живого Слова в історії розвитку риторики в Росії; особливості слов’янського риторичного ідеалу.

Основні поняття: красномовство, народний золотослів, міфологія.

План

1. Ораторське мистецтво Київської Русі: 1.1. Риторична традиція „вселенського вчителя” Іоана Златоуста. 1.2. Патетичний стиль „Слова про закон і благодать” Іларіона. 1.3. Алегорійний стиль творів Кирила Туровського. 1.4. Полемічність у творчості Климента Смолятича. 1.5. Біблійний канон та біблійна риторика „Повчання” Володимира Мономаха.

2. Риторика в Києво-Могилянській академії: 2.1. Місце риторики як дисципліни у навчальному процесі Києво-Могилянської академії. „Оратор Могилянський” Й. Кононовича-Горбацького. 2.2. Ритори Києво-Могилянської академії (Іоанникій Галятовський, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Стефан Яворський та ін.). 2.3. Риторичні вчення Михайла Ломоносова та Феофана Прокоповича. 2.4. Риторично-гуманістична концепція Григорія Сковороди.

3. Риторика доби Українського Ренесансу: 3.1. Станіслав Оріховський-Роксолан – рутенський (український) Демосфен. 3.2. Козацьке красномовство. 3.3. Сила переконання промов Богдана Хмельницького. 3.4. Красномовство Івана Мазепи – божий дар чи результат тривалої освіти. 3.5. Барокове красномовство Пилипа Орлика.

4. Український риторичний ідеал: 4.1. Етапи формування. Вплив античної традиції. 4.2. Основні вимоги до промовця в аспекті українського риторичного ідеалу. 4.3. Образ оратора в риторичній концепції Івана Франка.

5. Розвиток українського судового красномовства: 5.1. Роль І. Франка в розвитку судової риторичної культури. 5.2. Видатні українські судові оратори – Л.О. Ветвінський, О.Я. Пассовер, С.Б. Любітов, М.П. Городиський, Ю.А. Каплан, З.М. Багринівський, Г.І. Гінзбург, С.Ф. Морошкін, О.Я. Пергамент, С.А. Самарська та ін.

6. Вітчизняна неориторика.

Завдання для домашнього виконання

До питання 1.1. Перекладіть українською мовою афоризми Іоана Златоуста. Під час виступу-відповіді обов’язково використайте мінімум п’ять з них.

Как душа без плоти не зовется человеком, так и плоть без души.

Лучше во тьме пребывать, чем без друга.

Кто не нуждается в чужом, но живет независимо, тот всех богаче.

Когда накормишь убогого, считай, что себя накормил. Такого свойства это дело: данное нами к нам же вернется.

Давайте поможем тем беднякам, которые умоляют нас об этом, и если они даже обманывают нас, не надо придавать этому слишком большого значения. Ибо такого милосердия, прощения и доброты заслуживает каждый из нас.

Ты хочешь, чтобы тебе оказали милость? Окажи милость своему ближнему.

Ничто так не смущает чистоты ума, и красоты, и мудрости, как гнев беспречинный, громким ревом вокруг разнесенный.

Лучше хлеб с солью в покое и без печали, чем множество блюд многоценных в печали и горе.

Столько же создать может слово, сколько разрушить страх.

Время скорби не то, когда зло страдаем, но когда творим зло.

Дерзнуть и простые люди могут не раз, но не все способны в нужное время так поступать.

Всюду жестокостью и трудом человек увеличивает полезное.

Нельзя творить зло или ненавидеть какого бы то ни было человека, хоть нечестивого, хоть еретика, пока не приносит он вреда нашей душе.

Ни уклоняться от битвы нельзя, ни самому искать битвы: тогда и победа будет славнее.

Боязливой и нетвердой бывает душа в невежестве, а не по сути. Если же встречу некогда храброго, а теперь боязливого, понимаю, что это случилось не по природе порока, ибо природа так сильно не изменяется.

До питання 1.2. Охарактеризуйте стиль Іларіона - найвідомішого оратора Київської Русі.

До питання 1.3. Який риторичний прийом використав Кирило Туровський у наведеному уривку?

„Пан наш Ісус Христос розп’ятий як людина, –

але як Бог – сонце затьмарив.

Місяць зробив кривавим, і було темно по всій землі.

Як людина, він крикнув та віддав дух,–

Як земного царя, стерегла його сторожа та лежав він запечатаний у могилі,–

але як Бог – струсив землю, і каміння розпалося.

але як Бог – з ангельськими воїнами у твердині пекла бісівським силам наказував...”

До питання 1.4. Прочитайте „Послання, написане Климом, митрополитом руським, священику Фомі і розтлумачене Афанасієм-ченцем” Клима Смолятича. Охарактеризуйте стиль оратора на всіх мовних рівнях.

ПОСЛАННЯ, НАПИСАНЕ КЛИМОМ,

МИТРОПОЛИТОМ РУСЬКИМ, СВЯЩЕНИКУ ФОМІ

І РОЗТЛУМАЧЕНЕ АФАНАСІЄМ-ЧЕНЦЕМ [1]

Господи, благослови, Отче!

Прочитавши листа твоєї милості, хоч і повільно, захопився я, і, водночас у пам’ять свою заглибившись абсолютно, був вражений я добромисністю твоєю, возлюблений мені у Бозі брате Фома! Є в листі твоєму дружнє нарікання на наше марнославство, і про те із задоволенням прочитав я перед багатьма свідками і перед князем Ізяславом [2] твоє надіслане мені послання. І хоч усвідомив я причину, через яку пишеш, ти, любий, не строго суди це, складене для тебе моє послання. Говориш ти: «Прославляєш себе писанням, філософом себе вважаючи», але тут і сам себе викриваєш: коли я тобі так писав? Не писав і писати не хотів! Говориш мені: „Філософію викладаєш”, – і це зовсім несправедливо ти пишеш, ніби, залишивши Святе Письмо, викладав я Гомера і Платона, які серед грецьких стовпів найславнішими були; якщо ж і писав, то не тобі, а князю [3], та й то не часто. А коли засмучений ти, що я тебе заторкнув, Бог свідок, не випробовував я твоєї добромисності, а тільки відкрито писав про все, у чому не міг розібратися. І даремно порівнюєш мене з учителем своїм Григорієм [4], коли говориш, що „з Григорієм бесідував я про душевне спасіння”, – але хіба я ганив чи докоряв Григорієві? Ще й зізнаюся, що не тільки праведний він, але й преподобний, якщо насмілитись сказати – то й святий він! Та й до того ж, якщо він не вчив тебе, то не знаю, звідки хочеш довірені тобі душі наставляти, бо Григорієві і тобі багато не відомо. Неспроста кажеш ти мені: „Прославляєшся”, а я пояснюю тобі, хто такі славолюбці – які приєднують будинок до будинку, село до села, ізгоїв, і общинників, і борті, і пожні, і поля, і пустирі, – але від них же я, грішний Клим, якраз і вільний; замість домів, і сіл, і бортей, і пожнів, людей же та ізгоїв у мене землі чотири лікті, щоб вирити могилу. Цю гробницю бачило багато, якщо ж я її бачу кожного дня по сім разів, не знаю, чому помишляти мені про славу, – адже нема мені іншого шляху до церкви, крім гробниці. Захотів би я слави, то, за словами Златоустого, не диво: багато багатство зневажили, слави ж – ні один, і перш шукав би я влади за силою своєю. Але тільки, хто осягнув серця і душі, відає він один, як молився я, щоб позбавитися влади! Проте все за Божим велінням, і коли трапиться – нерозумно йому противитися. Тому, милий, відповіді тобі не даю, але на питання звертаю твою увагу: чи не слід ретельно вникати у Боже Письмо? Слідуймо блаженному Соломону, який сказав у притчах: „Якщо обіпреш око своє на нього, ні з ким не зрівнятися тобі”. Уже Соломон, слави шукаючи, так пише! Чи: «Премудрість створила собі храм і воздвигнула сім стовпів”; а то, чи слави собі шукаючи, говорить Соломон: „Ось премудрість створила собі храм”. Премудрість – це божество, а храм – людство, бо, як у храм, вселився Бог у плоть людську, яку прийняв від пречистої владичиці нашої Богородиці істинний наш Христос Бог. Що ж стосується „утвердив сім стовпів” – це значить сім соборів святих і богоносних наших отців [5].

Що ж стосується цього Давида, ніби „возлюбили раби твої каміння, і над прахом його сумують” – то чи про прах Бог-отець чи про камінь говорить? Якщо дозволиш мені, любий, витлумачити, – камінь і є прах. Бо ось Бог-отець про апостолів говорить, якщо вчитатися в Книгу Буття, у свідка Бога, Мойсея: „Бо сказав Господь Бог: ось Адам став як і ми, як один із нас, і тепер, не простягаючи руки, хай візьме від дерева життя” – чи не то те, що читаю я заради марнославства?..

Проте не перевантажуйся гріхами нашими, як говорять декотрі, у кінці путі яких – сумна погибель, але краще сам позбав ноші важкої нашу спину, бо ревнивий Бог: не дасть слави своєї нікому, хто вступає з ним у спір, вижене разом із тими, що творять беззаконня. Нема ж неправди у Бога; додам я: і не буде! Бо випробує серця і душі, оскільки праведний Бог. Роздумувати нам слід, дорогі, й зрозуміти. Поглянь-но, ось як вогонь, що добувається каменем і виходить з дерева, виникає і розгоряється під плотськими руками людини, але варто лише силу вогню збільшити у горінні, поглянь: будь-яка, у людському творенні найчистіша річ, кинута у вогонь, очищається; так золото чи срібло, якщо містить у собі брудні домішки, поміщене у вогонь творення, випалюється вогненним полум’ям, і так очищається внесене золото і срібло, повертаючись тому, хто поклав його, чистим, непорушним, тоді як непотрібні домішки безслідно зникають. Якщо ж так, то вогонь – річ, створена Богом на служіння розумній і розсудливій, обдарованій словом людині.<...>

Отже і в Євангелії зазначає Господь наш Ісус Христос, кажучи: „Один чоловік ішов з Єрусалиму в Ієрихон і попався розбійникам, які зняли з нього одяг і поранили його”, бо Єрусалим розуміється як Едем, Ієрихон же – біси, через брехню яких втратив Адам боготканий одяг; рани ж, розумій, – гріхи. Яку філософію я виклав – не розумію. Христос сказав святим учням та апостолам: «Лише вам дано знати таємниці царства небесного, іншим же – у притчах”, – чи це, милий, філософія, якою я шукаю слави у людей? Як описали євангелісти чудеса Христа, хочу я зрозуміти правильно і серцем. Що мені бачити під дочкою Іаїра? [6] – запитую я справедливо, і відповідає мені: те-то і те-то. Що мені розуміти під дочкою хананеянки? – хочу я серцем зрозуміти. Що значить: кровоточива? – шукаю я значення слова; що таке „п’ятьма хлібами і двома рибами?” – запитую я євангеліста; що таке засохла смоківниця? – питаю я про значення слова; що в цій вдові, яка кинула два мідяки на святилище? І прошу, щоб позбавлена світла душа моя стала цією вдовицею і кинула два мідяки на святилище: плоть – цнотливістю, душа ж – смиренням; що мені у ловлі риб – і запитую євангеліста; як розуміти зцілення розслабленого, хочу я знати вірно. Усі ці божественні Господа нашого Ісуса Христа явища і чудеса, які в святому Євангелії згадуються, з волі своєї я нагадав, – ті, що святі й божественні, отці наші, наслідуючи слова Господні, додали, щоб пояснити й розтлумачити те і це. Дуже корисно, і добре, і похвально, і не стільки чудесно і славно, скільки вірно все те, що Господь наш, на ділі чудеса і з’явища здійснивши, показав воскресіння дочки Іаїра, що була зовсім мертва і позбавлена душі; якщо ж згадаємо дочку хананеянки і кровоточиву, п’ять хлібів, і дві риби, і засохлу смоківницю, чи ту вдовицю, що кинула два мідяки на святилище, чи ловлю риби, чи зціленого розслабленого, – все це так дійсно було, як говорить Євангеліє, бо Господь наш не притчею, але справою божественні свої з’явища і чудеса показав...

Усе, що сказав я тобі, мовив Соломон, спочатку сім частин, а потім і восьму. Вивчаючи все те ретельно, чи назвеш ти це марнославством, милий? Згадую я знову названого тобою учителя Григорія, якого я, не соромлячись, назвав і святим. Але, не засуджуючи його, скажу по правді: Григорій знав альфу [7], як і ти, і віту, хоч і не всю, письмо у двадцять чотири літери. А знаєш, є люди, і я їх бачив, які можуть сказати альфу, щоб не збрехати, на сто, чи двісті, чи триста, чи чотириста, а віту – також. Думай, милий, думати слід і знати, як все існує, й управляється, й удосконалюється силою Божою: ніякої немає сили, крім сили Божої, ніякої немає допомоги, крім допомоги Божої, бо все, як сказано, що побажав Він, все створив на небесах, і на землі, і в морі, у всіх безоднях, та інше.<...>

Дуже, брате, дивуюся я, чого досяг з тобою Григорій, якщо про все те не дав тобі й уявлення, от уже дивуюся!

Виклав я шістнадцять оповідей [8], дивних і похвали достойних, які не даються в церковному читанні через велич думки й глибину, через сокровенний смисл і глибокий.

Переклад Оксани Сліпушко

[1] Переклад зроблено за виданням: Памятники литературы Древней Руси. XII век. – М., 1980. — С. 283-289.

[2] Ізяслав Мстиславич – київський князь (1146 – 1154), однодумець Климента (Клима Смолятича) і його покровитель.

[3] Фома написав своє послання Клименту, ображений зауваженнями Климента про нього в листі до князя Ростислава, брата Ізяслава.

[4] Ідеться про наставника Фоми, очевидно, відомого Клименту подвижника.

[5] Маються на увазі сім вселенських соборів перших отців церкви, які заклали основи християнської церкви.

[6] Тут і далі Климент перераховує чудесні явища, описані в Євангелії, які вимагають витлумачення: Христос оживив мертву дочку старійшини Іаїра, і Климент пояснює: вона не померла, а спить; Христос зцілив божевільну дочку однієї хананеянки, у зв’язку з чим Климента цікавить смисл афоризму: „Недобре брати хліб у дітей і кидати псам”; жінка, яка 12 років страждала від кровотечі, вилікувалася, доторкнувшись до одягу Христа, бо повірила в це; Ісус нагодував тисячі людей п’ятьма хлібами й двома рибами; побачивши безплідну смоківницю, голодний Ісус наказав ї й засохнути через її безкорисність; бідна вдова поклала свої останні мідяки поряд із золотими подаяннями багачів; апостоли Петро й Андрій були рибалками.

[7] Граматика була основою і першим етапом середньовічної науки. Климент має на увазі те, що Фома та його учитель не пішли далі звичайних знань і не можуть „сказати” про багато предметів, які не входять у програму їх навчання.

[8] Тобто 16 легендарних сюжетів, які тлумачать події, доступні тільки вірі як формі пізнання. У цьому виданні витяги з інших книг, які потрапили в послання Климента, випущено.

До питання 1.5. Прочитайте уривок з „Повчання” Володимира Мономаха. Знайдіть у тексті підтвердження того, що риторична манера твору належить до біблійного канону.

Тож не осуджуйте мене, діти мої чи хто інший, коли прочитає це: бо не хвалю себе, ні відваги своєї, а хвалю Бога й прославляю милість його, що мене, грішного й мізерного, стільки літ оберігав від того смертного часу, і не лінивим створив мене, бідного, а на всі діла людські потрібним. І цю грамотицю прочитаючи, подвигніться на всі добрі діла, славлячи Бога і святих його. Смерті-бо, діти, не бійтеся ні ратньої, ні від звіра, але мужське діло вершіть, як вам Бог подасть. Бо коли я ні від раті, ні від звіра і від води, і з коня падаючи [не загинув], то і з вас ніхто не зможе постраждати й загинути, якщо не буде на те волі Божої. А коли від Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть відняти [у неї], але коли й про добро дбати, то Божа охорона ліпша людської.

„О многостраждальний і печальний я! Багато, душе, борешся з серцем, і перемагаєш серце моє, оскільки, тлінням будучи, роздумую, як по’стати перед страшним суддею, не покаявшися і не примирившися між собою. Бо коли хто каже: „Бога люблю, а брата свого не люблю, то лож”. І йде: „Коли не відпустите гріхів братових, то і вам не відпустить Отець ваш небесний”. Пророк каже: „Не змагайся з лукавими, не заздри творящим беззаконня”. „Що добріше і прекрасніше, ніж жити братам у згоді!” А все від диявольського наущення, бо ж були війни і за розумних дідів наших, і за добрих і блаженних отців наших. Диявол-бо не хоче добра родові людському, сварить нас. Так оце я тобі написав, оскільки приневолив мене син мій, якого ти, [Боже], хрестив, і який ото сидить поблизу тебе. Прислав він до мене мужа свого з грамотою, кажучи: „Поладимося і помиримося, а братові моєму суд [Божий] прийшов. А ми з тобою не будемо месниками, а покладемо те на Бога, коли вони самі стануть перед Богом, а Руської землі не будемо губить”. І я побачив смиренність сина свого, пом’якшав і, Бога устрашившись, сказав: „Він по молодості своїй і нерозумності такий смиренний, на Бога уповає, я ж чоловік грішний більше всіх людей”.

До питання 2.1. Відомо, що 127 підручників риторики були написані в Києво-Могилянській академії. Назвіть авторів найвідоміших у той час підручників з риторики, зокрема автора першого українського друкованого підручника з красномовства.

До питання 2.2. Прочитайте текст і з’ясуйте, про якого видатного оратора йдеться.

Богослов, філософ, письменник, поет, публіцист, проповідник, релігійний, політичний і культурний діяч, митрополит Рязанський і Муромський, президент Синоду Російської Православної Церкви, протектор Слов’яно-греко-латинської академії. Його спадщина як оратора величезна й нараховує понад 300 проповідей, виданих лише частково в XIX ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники. Автор памфлету „Молоток на Камінь віри” писав, що він міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Тяжко-вчений стиль його проповідей, усіяних вишуканими алегоріями і складними метафорами, вражав слухачів, однак по своїй темі його „слова” найчастіше були далекі від сучасності.

До питання 2.3. Прокоментуйте прикладами відомий вислів Ф. Прокоповича.

Переконлива мова лікує душі: у нещасті – захистом, у щасті – найбільшою прикрасою.

До питання 2.4. Прочитайте текст і з’ясуйте, про якого видатного філософа йдеться.

Переважна більшість російських учених називають його російським філософом, навіть „родоначальником” російської філософії (О. І. Введенський, О. Ф. Лосєв, М. О. Лоський, В. Ф. Ери та ін.). Без сумніву, він мав великий вплив на розвиток російської філософії, але достовірнішою нам видається думка київського філософа-екзистенціаліста М. Бердяєва, у якого ми читаємо про „украинского философа-теософа замечательного человека, народного мудреца”. Літературознавець М. Ф. Сумпов відзначав: „Він був „гражданином” України, бо він на Україні тільки добре себе почував, за кордоном, у Німеччині, у Петербурзі, у Москві, у Хотетові біля Орла, як гарно та ласкаво його не приймали, він не засиджувався довго. І дух гнав його додому, у рідний край, під яскраве та тепле небо України, найбільш на його любу Слобожанщину... Він ніколи не був волоцюгою, він грав у величнім розмірі ту роль, яку в старовину в Україні мали мандровані дяки, просвітні діячі, що переходили, навчаючи людей грамоти та співу, з міста до міста, з села до села”. Іноді йому приписують „космополітичну”, навіть „общерусскую”, позицію. Навряд чи можна погодитися з такою оцінкою, хоча іноді він справді висловлювався в дусі „громадянина світу”.

До питання 3.1. Прочитайте уривок з „Напучення польському королеві Сигізмунду Августу” Станіслава Оріховського. Охарактеризуйте стиль оратора на всіх мовних рівнях.

ЯК КОРОЛЬ ПОВИНЕН ДБАТИ ПРО ПРИХИЛЬНОСТІ ПІДЛЕГЛИХ?

Ти вже знаєш, з ким варто жити і в якому місці. А тепер, оскільки твоє життя не є ні особистим, ні приватним, а спільним і громадським, – від самого початку старанно дбай, щоб здобути прихильність людей, якими правиш. Лише вона є запорукою королів. Без прихильності підлеглих влада королів неміцна й нетривала.

І якщо вже опорою твого королівства є шляхта, схиляй її до себе всіма способами, прошу. У цього ти найкраще досягнеш двома шляхами. По-перше, якщо нічого не називатимеш у державі своїм, а вважатимеш, що все належить лише республіці, покажеш, що ти, король, є ніби сторожем держави. Бо сторож жодну річ з того, що стереже, не може назвати своєю. Інакше він не сторож цих речей, а господар. Так само не давай підстав запідозрити тебе в пожадливості, навпаки, уселяй у них надію на щедрість. Другий шлях, який викликає велику доброзичливість підлеглих до правителів, – це твоя ласка до тих, хто тебе оточує. Ця настанова є вельми важливою.

Що ж до найприкрішого падіння найхоробрішого й досвідченого лицаря Мартина Зборовського, ми повинні нагадати: його нещастя стало для твого батька найбільшим звинуваченням. Про цю людину багато, повір мені, говоритимуть нащадки, і настане час, коли вірність його твоєму батькові при обороні республіки та любов до батьківщини найславніше виявляється. Але цього не буде, якщо не зникне ненависть і справжня мужність не прийде до нащадків, які правдиво й безпристрасно про нас судитимуть. Та це вже не стосується суті нашої справи. Уникай підлеглих, які дуже дбають про прибутки короля, інакше станеш неприємним як для тих, хто нехтує багатством, так і для відважних лицарів.

До питання 4.1. Порівняйте риторичний ідеал Цицерона, Аристотеля, Ф. Прокоповича, Й. Кононовича-Горбацького та ін.

До питання 4.2. У чому полягає унікальність та специфічність українського риторичного ідеалу?

До питання 4.3. Прочитайте виписки з твору І. Франка „Bel Parlar gentile” („Вишукане красномовсто”) та схарактеризуйте риторичний ідеал у розумінні І. Франка. Що, на думку письменника, є насправді „вишуканим” красномовством?

У праці „Bel Parlar gentile” („Вишукане красномовсто”) І. Франко, роздумує над секретом діалогу простої пересічної людини, адже ніхто навіть не замислюється, чому він так різниться від діалогу інтелігента. „Інтелігент наших часів читає романи й новели, фліртує або диспутує; оповідати він звичайно не вміє, окрім хіба зміст прочитаного або смішні анекдоти. Наш новочасний діалог – се гра питань і відповідей, діалог, взорований на новочасних драмах і комедіях, у певній мірі завсігди зворушливий, емоціональний і направлений просто „до речі”, скупий на слова, безбарвний, практичний, а не поетичний”. Існує глибока різниця між тим способом ведення розмови. „Певно не всі однаково говорять, але я певний, що кождий, хто ближче стикався з селянами, пригадує собі не одного такого, у кого слова плили, як медова річка, овіяні дивним чаром здорової, чистої індивідуальності, і лягли в душу, як запашні квіти”. Дослідник доходить висновку, що потрібно ораторові знати душу слухача і „передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духовне й моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі; знати культурну історію та народну психологію”. Отже, на думку І. Франка прилюдні виступи вимагають від оратора знання психології сприйняття, розуміння того, що знання стає переконанням, органічною складовою частиною світогляду слухача лише тоді, коли він сам бере участь у засвоєнні й переробці цих знань. Слід змусити працювати думку слухача, зацікавити матеріалом й подати його як певне відкриття і для себе, і для того, хто тебе слухає. Це саме та майстерність, яка вимагає підібрати „ключика” підходу до слухачів і придумування методики співпраці з ними.

Для прикладу І. Франко наводить новели пізніших грецьких та латинських письменників (Арістенета, Апулея), так званих „Libro di Novelle e di bel parlar gentile” („Книга новинок і гарних панських висловів”), своїм стилем і способом оповідання не раз дуже близько підходить до оповідання наших бойків. Ось, приміром, новелка, „яка оповідає про гарний присуд, який видав Скіяво ді Барі між міщанином і паломником”:

„Один міщанин з Барі вибрався на паломництво і лишив 300 дукатів (bisanti) своєму приятелеві з такою умовою і контрактом: „Чи верну, чи не верну, се як бог дасть. Коли не верну, дай се на мою душу; коли верну в певнім означенім часі, даси мені, що схочеш, а решта буде тобі”. Пішов паломник у свою дорогу; вернув в означенім часі; жадає своїх дукатів. Приятель відповідає: „Як стоїть у контракті?”. Паломник оповідає пункт за пунктом. „Добре мовиш, – каже приятель. – Ось тобі віддаю десять дукатів, решту 290 задержую собі”. Паломник починає жалуватися мовлячи: „Така твоя віра? Фальшиво забираєш мені, що моє”. А приятель відповідає спокійно: „Не хочу тебе кривдити, а коли тебе кривджу, ходімо до суду” (signoria). Той не спротивлявся. Суддею був Скіяво ді Барі. Вислухавши сторони, він ставить питання і з нього виводить ось який вирок. Каже до того, що задержав дукати: „Так ти хочеш 290? Добре, віддай же їх йому. А десяти не хотів, то сховай їх собі. Бо в контракті стоїть виразно: „Що схочеш, віддаси мені”.

І. Франко звертає увагу на скупість слів, на метод схапування самих есенціональних рис факту чи промови, які бачимо і в оповіданнях простих людей, бойків. Особливо гідна уваги експозиція, що відразу, у двох-трьох коротеньких реченнях змальовує ситуацію і подає все, що потрібне для кінцевої розв'язки. Сцена суду – драматична. Іван Франко наводить оповідання без такого загострення.

„Один пан благав одного дня пані любові й говорив їй, між іншими словами, що він благородний, багатий, надзвичайно гарний, а ваш муж такий поганий, як самі знаєте. А той муж був за стіною кімнати, відізвався і мовив: „Паночку, чемність вимагає не вихвалювати своїх прикмет і не ганьбити інших”. Той поганий муж був пан Ліччіо ді Валь Буона, а той другий пан Ріпіері да Кальволі”. Як бачимо, немає тут сцен підслуховування, зловлення невірної жінки на гарячім учинку та з більш або менш дотепною помстою ошуканого мужа. Автора цікавить лише ситуація, сама відповідь і її форма, оте bel parlar gentile. Тож, хоча це й віддалене від нас ХІІІ–ХІУ віками, але не видається дивним, бо вироблення стилів, форм не було самосівним, а було наслідком довговікової культурної праці „многих поколінь і різних народів”, це „виплоди духової праці, що століттями йшла в прастарих культурних центрах, таких, як Єгипет, Ванілон, Індія, Греція, Рим, Юдея і т.ін. Нема сумніву, що разом зі змістом вироблялася й переходила з краю в край і від народу до народу також форма”. А вже пізніше введено той „нещасний свідомий дуалізм „простого” і „вищого” чи „книжного” стилю, якого ми й досі не можемо позбутися. Виявляється, на думку І. Франка, простий народ більше скористався з тої історичної школи й виробив собі – розуміється, на основі власних, давніших початків і власного естетичного почуття – той товариський, господарський стиль, повний ясності, скромності і простоти, який особливо сьогодні, у пору панування абстракції, претензіональності, вишуканої кольористики та символізації в стилі на кождого чоловіка з незатуманеною головою робить враження подуву свіжого повітря по виході зі замкненої, вишуканими парфумами та сопухами надиханої кімнати.

До питання 5.1. Застосуйте індуктивний спосіб викладу інформації та прийом цитування, проілюструвавши зібраним матеріалом.

До питання 5.2. Застосуйте дедуктивний спосіб викладу інформації та прийом аналогії, проілюструвавши зібраним матеріалом.

До питання 6. Застосуйте контрастивний спосіб викладу інформації та прийом пояснення, проілюструвавши зібраним матеріалом.

ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ

Прочитайте уважно рецензію В.Бєлінського на «Загальну риторику» М.Кошанського (попередньо переклавши українською мовою). Розмежуйте поняття «ритор» та «оратор». «Явились риторы, которые к ораторам относились, как диалектики и софисты относились к философам, и начали обучать людей искусству красноречия; завелись школы, но из них выходили все-таки не ораторы, а риторы. Какая разница между оратором и ритором?»

В. Г. Белинский

Из рецензии на «Общую риторику» Н. Кошанского

Риторика получила свое начало у древних. Социализм и республиканская форма правления древних обществ сделали красноречие самым важным и необходимым искусством, ибо оно отворяло двери к власти и начальствованию. Удивительно ли, что все и каждый хотели быть ораторами, хотели иметь влияние на толпу посредством искусства красно говорить? Поэтому изучали речи великих ораторов, анализировали их и дошли до открытия тропов и фигур, до источников изобретения; стали искать общих законов в частных случаях. Оратор сильно всколебал толпу могучим чувством, выраженным в фигуре вопрошения — и вот могучее чувство отбросили в сторону, а фигуру вопрошения приняли к сведению; эффектная-де фигура, и на ней как можно чаще надобно выезжать — всегда вывезет. Это напоминает басню о глупом мужике или глупой обезьянке, которая, увидев, что ученый, принимаясь за чтение, всегда надевал на нос очки, тоже достала себе очки и книгу и с досады, что ей не читается, разбила очки. Но люди бывают иногда глупее обезьян. Из наблюдений и анализа над речами великих ораторов они составили сбор каких-то произвольных правил и назвали этот сбор риторикой. Явились риторы, которые к ораторам относились, как диалектики и софисты относились к философам, и начали обучать людей искусству красноречия; завелись школы, но из них выходили все-таки не ораторы, а риторы. Какая разница между оратором и ритором? Такая же, как между философом и софистом, между присяжным судьей… и адвокатом: философ в диалектике видит средство дойти до знания истины; софист в диалектике видит средство остаться победителем в споре; для философа истина — цель, диалектика — средство, для софиста и истина и ложь — средство, диалектика — цель; присяжный судья видит свою цель в оправдании невинного, в осуждении виновного; адвокат видит свою цель в оправдании своего клиента, прав он или виноват — все равно. Оратор убеждает толпу в мысли, великость которой измеряется его одушевлением, его страстью, его пафосом и, следовательно, жаром, блеском, силой, красотой его слова; ритору нет нужды до мысли, в которой он хочет убедить толпу: ритор — человек маленький, и мысль его может быть подленькой, даже у него может не быть вовсе никакой мысли, а только гаденькая цель — и лишь бы ему удалось ее достигнуть, а до прочего ему нет дела. И там, где оратор берет вдохновением, бурей страстей, громом и молнией слова, — там ритор хочет взять тропами и фигурами, общими местами, выточенными фразами, округленными периодами. Но в древности риторика еще имела какой-нибудь смысл. Когда в какой-нибудь республике переводились на время великие люди, тогда народом управляли крикуны и краснобаи, т.е. риторы. А много ли людей, которые для такой цели не стали бы учиться риторике? Но скажите. Бога ради, зачем нужна риторика в новом мире? Зачем она даже в Англии и во Франции? Ведь Питт и Фоке были не только ораторы, но и государственные люди? Ведь в наше время, когда вся общественная машина так многосложна, так искусственна, даже и великий по таланту оратор недалеко уйдет, если в то же время он не будет государственным человеком. И каким образом риторика сделает кого-нибудь красноречивым в Англии и во Франции и кто из английских и французских парламентских ораторов образовался в риторике? Разве риторика дает кому-нибудь смелость говорить перед многочисленным собранием? Разве она дает присутствие духа, способность не теряться при возражениях, умение отразить возражение, снова обратиться к прерванной нити речи, находчивость, талант всемогущего слова «кстати»? Приведем известный пример их древнего мира. Демосфен говорил о Филиппе, а ветреные афиняне толковали между собой о новостях дня; раздраженный оратор начинает им рассказывать пустую побасенку — и афиняне слушают его внимательно. «Боги! — воскликнул великий оратор. — Достоин вашего покровительства народ, который не хочет слушать, когда ему говорят об опасности, угрожающей его отечеству, и внимательно слушает глупую сказку!» Разумеется, эта неожиданная выходка устыдила и образумила народ. Скажите: какая риторика научит такой находчивости? Ведь подобная находчивость — вдохновение! Вздумай кто-нибудь повторить эту выходку — толпа расхохочется, потому что толпа не любит людей, которые велики или находчивы задним числом.

Какая риторика даст человеку бурный огонь одушевления, страсть, пафос? Нам возразят: конечно, не даст, но разовьет эти счастливые дары природы. Неправда! Их может развить практика, трибуна, а не риторика. Гений полководца нуждается в хороших книгах о военном искусстве, но развивается он на полях брани. И чем бы могла риторика развить гении оратора: неужели тропами, метафорами и фигурами? Но что такое тропы, метафоры и фигуры, если выражение страсти — не произведение вдохновения? Истинный оратор употребляет тропы и фигуры, не думая о них. То энергическое выражение, которым он всколебал толпу, иногда срывается с его уст нечаянно, и он сам не предвидел, будучи отделен от него только двумя словами предшествовавшей фразы. Ученикам задают писать тропы и фигуры: не значит ли это задать им работу быть вдохновенными, страстными? Это напоминает соловья в когтях у кошки, которая заставляет его петь. Да чего не бывает на белом свете! В старину, в семинариях, в классе поэзии, задавали ученикам описывать в стихах разные на тщательные предметы…

Итак, какую же пользу может приносить риторика? Не только риторики, даже теории красноречия (как науки красноречия) не может быть. Красноречие есть искусство, не целое и полное, как поэзия: в красноречии есть цель, всегда практическая, всегда определяемая временем и обстоятельствами. Поэзия входит в красноречие как элемент, является в нем не целью, а средством. Часто самые увлекательные, самые патетические места ораторской речи вдруг сменяются статистическими цифрами, сухими рассуждениями, потому что толпа убеждается не одной красотой живой изустной речи, но вместе с тем и делом и фактами. Один оратор могущественно властвует над толпой силою своего бурного вдохновения; другой — вкрадчивой грацией изложения; третий — преимущественно иронией, насмешкой, остроумием; четвертый — последовательностью и ясностью изложения и т.д. Каждый из них говорит, соображаясь с предметом своей речи, с характером слушающей его толпы, с обстоятельствами настоящей минуты. Если б Демосфен вдруг воскрес теперь и заговорил в английской нижней палате самым чистым английским языком, английские джентльмены и Джон Буль ошикали бы его; а наши современные ораторы плохо были бы приняты в Древней Греции и Риме. Мало того, французский оратор в Англии, английский во Франции не имели бы успеха, хотя бы они каждый в своем отечестве привыкли владычествовать над толпой силой своего слова. И потому, если вы хотите людям, которые не готовятся быть ораторами, дать понятие о том, что такое красноречие, а людям, которые хотят быть ораторами дать средство к изучению красноречия, то не пишите риторики, а переберите речи известных ораторов всех народов и всех веков, снабдите их подробной биографией каждого оратора, необходимыми историческими примечаниями, и вы окажете этой книгой великую услугу и ораторам и не ораторам.

Методичні рекомендації

та довідково-інформаційні матеріали

до семінарського заняття № 2(див.:мет.рек. до сем.зан.1)

З кожного питання плану виробіть стратегію виступу (головна теза (провідної ідеї), завдання (мета) та надзавдання (спонукання до певних дій)), наприклад: Переконати аудиторію в тому, що Інокентій Ґізель – український Аристотель, та спонукати слухачів до вдосконалення своєї ораторської майстерності.

Індивідуально зберіть матеріал, складіть розгорнутий план, розробіть власну тактику (система дій, спрямованих на ефективну реалізацію стратегії виступу): тактичні способи й прийоми, тип композиційної побудови тексту (лінійний, спіральний або кільцевий, спосіб інтеграції тексту (когезія, ретроспекція або проспекція) за принципом найбільшої ефективності використання.

Обговорюючи перше питання плану, зверніть увагу на те, що слов’янське ораторське мистецтво розвивається на церковних кафедрах, в університетах, судах, у багатьох рисах наслідуючи риторичні традиції Іоана Златоуста.

Іоан Золотоустий, Іоан Золотоуст, Йоан Золотоустий – святий, вселенський учитель, один із засновників Константинопольського патріархату, блискучий оратор і релігійний полеміст, є надзвичайною за колоритом постаттю, яка виділяється навіть серед низки непересічних мислителів і проповідників східнохристиянської Церкви. Він має почесний титул „вселенського вчителя”. Крім Золотоустого цим високим ім’ям Церква вшанувалася ще всього двох своїх діячів: Св. Василія Великого та Григорія Богослова. „Золотоустий” – це також титул, отриманий святим за надзвичайне красномовство та офіційно закріплений Церквою на Халкидонському соборі в V сторіччі. У церквах і понині правиться літургія Іоана Золотоустого. Святитель Іоан відомий не лише віруючим християнам, його спадщиною цікавляться, захоплюються навіть світські науковці, літератори, а останні слова святителя на цьому світі „Слава Богові за все!”, сказані у вигнанні та страшних фізичних муках, стали справжнім символом віри та незламності. Але мало кому відомо, що за освітою та фахом, якщо оперувати сучасними термінами, Вселенський учитель і Константинопольський архієпископ був адвокатом і мав певний час практику!

Коли Іоану виповнилося шістнадцять років, його вчителем став знаменитий учитель красномовства, софіст Ліваній – „останній ідеолог муніципальної аристократії”, як назвав його відомий дослідник Георгій Курбатов. Ліваній свого часу риторичну освіту здобув в Афінах, викладав у Константинополі, а його працями захоплювався навіть імператор. Існує переказ, ніби великий античний красномовець, уже на смертному одрі зізнався, що назвав би Івана своїм наступником, якщо б його не „вкрали” християни. Риторська освіта в ті часи була майже тотожною юридичній освіті.

Золотоустий не був сліпим учнем. Він зовсім по-іншому підійшов до мистецтва краси слова. „Священне Писання не прагне до краси слів або їх поєднання, воно має в собі Божественну благодать, яка повідомляє блиск і красу словам його”, – зауважував Святий. Уже з цієї цитати видно (не кажучи про глибинний аналіз текстів промов), що Іоан, засвоївши всю класичну, та, до певної міри, на той час схоластичну систему вміння добре говорити, змістив акценти та запропонував свій підхід до цього виду мистецтва. По-перше, він повністю відкидає, коли на перше місце ставилася форма побудови речень і тексту. Для нього важливішим є не чіткий розрахунок, а „Божественна благодать”, енергія слова, його зерно, яке, потрапляючи в людські душі, проростає, тобто замість раціонального виступає уперед інтуїтивне, підсвідоме, ірраціональне. Отож і не дивно, що Золотоустий, ставши єпископом, сприймав свій талант до красномовства лише як засіб нести до людей Слово Боже. До речі, майже всі численні праці Святого, що дійшли до наших днів є якраз усними виступами, записаними стенографами та відредаговані автором. У Росії 1898 року було здійснене повне видання творів Іоана Золотоустого, яке нараховувало аж дванадцять томів! І це лише праці, що дійшли до наших часів і були перекладені російською мовою.

У Київській Русі, а пізніше й на території України, твори Іоана Золотоустого, у курсі християнської релігійної літератури з’явилися досить давно та набули великої популярності. Наші предки їх переписували та переплітали в збірники „Златоструй”, „Ізмарагд” (XIV – XVII сторіччя). У Європі численні промови святителя Іоана були писані та друковані латиною, а в нас, як тільки з’явилася писемність, були перекладені на слов’янську мову майже одночасно зі Святим письмом і богослужебною літературою. Відомо, що досить значне зібрання творів Золотоустого перекладене на церковно-слов’янську мову в XVII сторіччі в Києво-Печерській Свято-Успенській лаврі. Це були проповіді на послання святого апостола Павла, що перевидані в синодальній друкарні 1894 року. Про те, що українці з великою увагою ставилися до творчого спідку святителя Іоана може свідчити те, як часто митрополит Київський і Галицький Св. Петро Могила посилався на нього у своєму знаменитому Катехизисі 1645 року.

Чому саме твори святителя Іоана Золотоустого (хоч серед святих отців древньої Церкви були й інші чудові проповідники та освічені духовні письменники) набули такого поширення? Для віруючих тут справа простіша. „Св. Іоан Золотоустий своїм життям і смертю залишив приклад, як треба жити з Богом, як можна досягнути святості, щоб вічно жити на небі й на землі. У численних творіннях святителя і в його житті ми знайдемо відповіді на запитання „чому”, яке ми часто ставимо собі і яке ставлять нам. Чому так, а чому не інакше?”, – говорить Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. З людьми менш релігійними складніше. Насамперед, причиною його популярності є беззаперечний талант красномовця та полеміста, навіть на тлі тогочасного розквіту ораторського мистецтва, заснованого на кращих античних традиціях. По-друге, народна любов тісно пов’язана з тими ідеями та авторськими інтерпретаціями вже відомого, які проніс через усе своє життя Золотоуст.

Найбільш відомі оратори Київської Русі Іларіон (ХІ ст.) – перший руський митрополит, найвідоміша серед його праць „Слово про закон і благодать”, Кирило Туровський (ХІ ст.) – чудовий оратор, представник урочистого й учительського красномовства, творець величальних похвал, наприклад, „Слово в новий тиждень після Пасхи”.

Іларіон – церковно-політ. діяч, богослов, мислитель і письменник. Священик княжої церкви під Києвом, 1051 р., без згоди Константинопольського патріарха, поставлений Ярославом Мудрим та церковним собором митрополитом Київським. З іменем Іларіона пов’язане укладання Статуту про церковні суди, участь у літописанні, перекладацька діяльність, книжна справа. Іларіон – автор першого у вітчизняній літературі політично-філософського та релігійно-богословського трактату „Слово про закон і благодать”, одного з кращих творів світової філософської думки. Органічне поєднання християнського універсалізму й глибоко відчутого патріотизму, блискуча ерудиція та літературний талант висувають цю пам’ятку писемності на одне з перших місць в українській філософській традиції. Основою трактату є апологія Руської землі та іманентної долученості її народу до світової історії. З виразним почуттям національної гідності, з позиції цілісності Іларіон здійснює спробу показати чинники, рушійні сили та головні тенденції розвитку людства. В основу покладено принцип телеології (напередвизначеності), який полягає в закономірному, еволюційному, невідворотному русі все нових і нових народів від обмеженого, рабського, напівтваринного, язичницького животіння (цей етап історії Іларіона позначає поняттям „Закон”, „Старий Завіт”) до абсолютно нового, вільного, гуманного, християнського життя, до „Нового Завіту” (цей етап позначено поняттям „Благодать”). Виникнення християнства, індивідуальне хрещення кожної людини, прийняття християнської віри окремими народами є кардинальними, вузловими, революційними моментами лінійного процесу всесвітньої історії на шляху її розгортання від створення Богом-Отцем світу через народження і смерть Ісуса Христа до Страшного Суду – кінця історії, постісторичного, радикально відмінного від земного, довершеного, небесного життя обранців Бога. Християнство відкрите для народів. Хронологічна послідовність моментів долучення до християнства знімається новозавітними постулатами про незворотність переображення кожної людини й кожного народу, наверненням їх у нову християнську віру, тим, що для нового вчення потрібні нові люди, що, за Новим Завітом, „багато хто з перших останніми стануть, а останні – першими”. Отже, – підсумовує Іларіон, – „благодатна віра”, яка за милістю Бога дійшла до руського народу, дозволила йому увійти до всесвітньої історії, стати рівноправним членом сім’ї християнських народів. Бог врятував Русь від ідолослужіння, близького до скотського стану, і привів до „світла розуму” та істини, до життя вічного. Утім Іларіон не відкидає військово-політичних звершень і шляхетності славних предків, усвідомлює наступність поколінь.

Як богослов та екзегет Іларіон вирізняється бездоганним тлумаченням Святого Письма у філософсько-історичному плані. Трансцендентний характер навернення кн. Володимиром Русі в християнство за Божою волею підносить його до рівня апостолів. Влада набула священного характеру, а звідси випливає божественна основа світської влади, її династичність. Сакральність престолонаслідування урівнювала великих князів з візантійськими правителями.

Запозичення зі „Слова” наявні в численних пам’ятках слов’янської писемності. До „Слова про закон і благодать” прилягають „Молитва” та „Співіснування віри”, автором яких визнається Іларіон.

До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130 − 1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що в народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися в збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Іоанна Златоуста. Вони були відомі також болгарам і сербам. Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним і виразним стилем. Так, у „Слові на Антипасху” (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно обіграє весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духовному розкріпаченню людей у християнстві.

Климент Смолятич (помер після 1164) – церковний діяч, мислитель, письменник. Чернець-схимник. Освіту здобув, імовірно, у Візантії, де отримав право на викладання і звання філософа. Досконало знав грецьку мову, богослов’я, риторику. Літопис характеризує його як „книжника і філософа, якого ще не було в руській землі”. 1147 р., без згоди Константинопольського патріарха, поставлений митрополитом Руським.

Серед творів Kлимента Cмолятича збереглося „Послання пресвітеру Хомі”. На думку деяких дослідників, Kлиментові Cмолятичу належить авторство „Повчання про любов”, що збереглось у списках XVI ст. У своєму полемічному „Посланні” Климент Смолятич наголошує на необхідності високоморального способу життя священика. Чи не вперше у вітчизняній духовній традиції він виступає проти стяжання церквою багатства, майна, слави й влади. Посилаючись на античних філософів (Платон, Аристотель), християнських богословів та біблійну екзегезу антіохійської й александрійської шкіл, демострує блискучу, для тієї доби, освіченість і здатність до символічного й духовно-алегоричного тлумачення Святого Письма.

Kлимент Cмолятич вирізняє три етапи світової історії: Завіт (язичники), Закон (ізраїльтяни), Благодать (християни). Закон, за Промислом Божим, скасовує, тобто знімає Завіт, Благодать – скасовує той і той. Kлимент Cмолятич надає перевагу тим, що живуть під Завітом, – вони ближчі до Бога. Закон – велика перепона на шляху до Благодаті. Благодать є світло, істина і дарована Богом свобода.

Для всіх біблійних жанрів характерна одна стильова особливість – підпорядкування форми змістові. Як зазначає С. Абрамович, це не означає відсутність у біблійному тексті риторичних фігур та певної системи користування ними, хоча складалися вони цілком стихійно й за байдужості авторів до всякого „словокрутства”. Риторичний прийом у біблійного автора не є самоціллю, а покликаний уславити Бога, занепокоїти того, хто не вірує. Перевага змісту над формою біблійної розповіді виявляється й у тому, що історичні події в Біблії розглядаються з перспективи стосунків Бога й людини.

Яскравим прикладом біблійного канону є „Повчання Володимира Мономаха дітям”. Цінним “Повчання” є з багатьох причин.

Князь Володимир Мономах – одна з найвидатніших постатей у княжих часах – був сином дуже освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов: „Чого не вмієте, то того учіться, так же як отець мій. Удома чинячи, він зумів знати п’ять мов, - а за се почесть єсть од інших країв, – так висловився у „Повчаннях...” Володимир Мономах.

Від свого батька перейняв Володимир Мономах замилування до книжок до освіти. Його матір’ю була грецька царівна, донька цісаря Константина ІХ Мономаха. На київському престолі панував від 1113 р. до 1125 р. й залишив після себе світлу пам’ять, як розумний князь і добрий організатор.

Своє „Повчання дітям” князь Володимир Мономах написав у досить поважному віці, про що свідчать слава: „Сидячи на санях (тобто, готуючись до смерті), помолився я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до сих днів, грішного, допровадив”. Аналіз тексту показує, що твір був написаний десь у середині лютого – на початку великого посту 1117 року.

Якщо взяти зміст „Повчання дітям”, то в ньому можна виділити три окремі частини: релігійні вказівки; правила, що торкаються обов’язків князя; життєпис самого автора, що має служити дітям прикладом і наукою. Опираючись на Святе Письмо та писання отців церкви, говорить Мономах у релігійному викладі про Божу любов і Божу всемогутність. Коли ми, думає автор, на кого лихі, бажаємо його крові. Натомість Бог терпить усі наші гріхи й дає можливість за допомогою каяття, сліз і молитви одержати над ними перемогу й позбутися їх. Дає також докази Божої всемогутності, діла якої – сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина у всіх своїх подобах і обличчях. Закликає до каяття, поклонів, молитов. Навіть серед ночі добре є співати побожні пісні й бити поклони. Так само сидячи на коні, коли нема іншого діла, ліпше говорити: „Господи помилуй”, ніж думати якусь нісенітницю.

У другій частині говорить автор про обов’язки щодо ближнього як про повинності доброго господаря. Наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: „Ні невинного, ні винного не вибирайте й не кажіть убивати”. Велить додержуватися присяги, шанувати священиків, ченців, старшин, викинути гордість із серця, застерігатися лінощів.

Звертаючись до синів, Володимир Мономах радить самим виконувати всі обов’язки на війні, самим слідкувати за всім, не покладаючись ні на кого.

Дає настанови, що стосуються гостей. Їх потрібно шанувати, з якої сторони вони б не прийшли, бо гості, чи то подорожні, мимо ходячи, прославляють чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим”.

Жінку, як радить Мономах, потрібно любити, але не давати їй влади над собою. „Що вмієте, – закінчує автор свої вказівки, - того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться... І нехай сонце не застає вас у постелі...”

У третій частині „Повчань...” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди й небезпеки у своєму житті, із яких би вийшов цілий і здоровий. Говорить це з метою пояснити нащадкам, що все на Землі відбувається з волі Господа Бога нашого. На це дає приклади з власного життя: два тури брали його на роги: лось раз топтав ратицями, другий раз колов рогами; дикий кабан вирвав йому меч; ведмідь укусив його за ногу; лютий звір скочив на плече й повалив його разом з конем. Але все-таки Бог стеріг і хоронив його. Він радить „Шануйте Бога, який дав нам милість свою”.

При написанні „Повчання...” користувався Володимир Мономах „Завітами дванадцятьох патріархів” і такими статтями як „Повчання синам Ксенофонта” та „Повчання синові Феодори”, що ввійшли в збірник князя Святослава.

У світлі порад і вказівок „Повчання...” на весь зріст постає перед нами постать самого автора. Він являє собою ідеал християнського лицаря та взірець тих лицарів, що в одній руці держали меч, у другій – хрест.

Його лицарська вдача проявляється в тих його порадах і вказівках, у яких каже своїм синам терпеливо витримувати незручності воєнних походів, самим на війні усе пильнувати, ні на кого не покладатися, коли згадує свої походи проти половців та пригоди на полюванні.

Поруч із тим Володимир Мономах – приклад доброго, справедливого християнського володаря, що не дозволяє сильнішим кривдити слабших, що велить опікуватися бідними, вдовами й сиротами, що вважає священним обов’язком бути гостинним, що в житті керується засадами християнської релігії.

Відповідаючи на друге питання,обов’язково зазначте те, що українське красномовство розвивалося двома шляхами:

1. проти орієнтації на досвід західних проповідників, за взірець бралися твори Іоанна Златоуста;

2. „латинницький” проповіді з мистецькими ознаками (тексти візантійські староруські, південнослов’янські, західноєвропейські, польські), ритори-просвітителі, послідовники Петра Могили, засновника Києво-Могилянської академії.

Українська національна риторика як художня ораторська проза (ХVІ– ХVІІІ ст.) розвивається в часи національного риторичного Ренесансу. Її джерелами були народний золотослів, народна етика й естетика слова. На формування вітчизняної риторики вплинули праці Аристотеля, Діонісія Галікарнаського, Горація Цицерона Квінтіліана, анонімні „Риторика до Гереннія”, „Про високе...”. Серед відомих на той час ораторів можна назватиІоанікія Галятовського, Антонія Радивиловського, Єпіфанія Славинецького, Симона Полоцького, Стефана Яворського, Гаврила Чужинського, Феофілакта Лопатинського, Феофана Прокоповича.

Розквіт національного світського та духовного красномовства припадає на ХVІІ – ХVІІІ ст. Випускники академії відзначалися високим рівнем професійної підготовки. Про це свідчила полілінгвістичність знань студентів: знали кілька живих і мертвих мов, складали орації, оди, поезії, пісні, розігрували театралізовані свята, користувалися повагою як у себе в країні, так і за її межами. У ХVІІ – ХVІІІ ст. – 8 класів академії, курс навчання 12 років: фара (аналогія) – підготовчий клас; граматичні класи (інтима, граматика, синтаксима), поетика (1 рік), риторика (1 рік), філософія (2 роки), богослов’я (4 роки). Вивчали „сім вільних наук”: граматика, піїтика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Випускник Києво-Могилянської академії мав володіти кількома мовами, трьома стилями мовлення: високим (видатним, поважним, піднесеним, великим), середнім (скромним, квітчастим, поміркованим, однорідним), низьким (простим, фамільярним).

Найдавнішим підручником з риторики, складеним українським автором, за яким читався курс риторики в Києво-Могилянській академії, був „Оратор Могилянський”професораЙосифа Кононовича-Горбацького(1635 р.). Написано його латинською мовою за зразком твору великого римського оратора Марка Тулія Цицерона „Поділи ораторські”. У своєму курсі риторики Й. Кононович-Горбацький ставить не форму, а зміст: практичність промови, здатність його автора відгукнутися на актуальні проблеми сучасності. Він вимагав від оратора широкої освіченості, компетентності, оволодіння духовною культурою свого часу. В основу теорії красномовства він кладе ораторську практику, обґрунтовуючи свою думку цитатою Цицерона про те, що не красномовство народилося з теорії, а теорія з красномовства. Першочерговою метою оратора автор вважає вміння переконувати. При цьому оратор повинен викликати довір’я слухачів та схвилювати їх, тобто вплинути на розум і почуття. Найбільшого ефекту може досягти той оратор, у якого природні здібності поєднуються з умінням, набутим у процесі навчання та практики, тобто майстерністю. До природних здібностей він зараховує вміння вільно володіти мовою, мати певну силу голосу й міцне тіло. Й. Кононович-Горбацький застерігає від частого повторення одного й того ж звука, від асонансів і консонансів. Він вважає, що краще вживати, наприклад, форми найвищого порівняння прикметників, ніж прикметники звичайного ступеня. Пропагував уживання синонімів, тропів і фігур. Почесне місце серед стилістичних засобів, якими повинен користуватися оратор відводилося ампліфікації, тобто нагромадженню епітетів, синонімів, однорідних членів речення тощо. Автор вважав, що засіб ампліфікації сприяє хвилюванню душі й викликає довіру до оратора, отже, впливає на емоції слухачів. Ампліфікація не є багатослів’ям і пустою прикрасою промови, вона допоможе вводити додаткові відомості для аргументації окремих положень. Особливого розвитку засіб ампліфікації набрав у творчості українських проповідників барокового напряму. Важливе місце теоретики красномовства відводили слову. Місце слова в реченні залежало від його змісту й ритмотворчих можливостей. Слово розкриває своє значення й естетичні якості лише в сполученні з іншими словами. Тому перед оратором як художником слова стоїть завдання знайти таке поєднання лексем, щоб воно утворювало художню цінність. Шкільні вправи тих часів, що дійшли до наших днів, є свідченням того, як на уроках з риторики навчали працювати над словом. Вправи, пропоновані учням, підтверджують думку про те, що кожне слово, вжите в новому реченні, виявляє нові нюанси значення. Й. Кононовичу-Горбацькому близькою була ідея Цицерона про те, що справді красномовний той, хто звичайні речі виражає просто, великі – велично, а середні – помірково. Ця Цицеронова ідея була джерелом теорії про три ораторські стилі – високий, середній і низький, – яка розроблялася теоретиками та практиками красномовства в Києво-Могилянській академії.

У середині XVII ст. значної ваги в духовному житті українського народу набрала полемічна публіцистична проповідь, яка переросла релігійні рамки й мала загальнокультурну та політичну цінність Вона стала активним засобом впливу на населення. Найвідомішими представниками ораторського стилю цього часу були вихованці Києво-Могилянської академії, а потім її викладачі Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський і проповідник Києво-Печерської лаври Антоній Радивиловський. У курсах риторики цього часу важливе місце посідає гомілетика– частина риторики, у якійвикладаються настанови щодо створення спеціально церковних проповідей.

Найбільшою видатною та характерною постаттю в цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Іоанникій Галятовський (помер 1688), який залишив яскравий слід у культурі. Його риторичний твір „Ключ розуміння” (1659) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки. Щоправда, з сучасного погляду його „казання” мають „усі прикмети схоластичної, далекої від життя проповіді”. Однак для свого часу І. Галятовський був справжнім світочем науки.

У його спадщині помітне місце посідає трактат „Наука короткая альбо способ зложеня казаня”, написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Іоанна Златоуста. Так, слідом за останнім І. Галятовський визначає дві частини гомілетики:

1) правила вибору теми зі Святого Письма;

2) правила викладу.

У всякому „казані” автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), нарацію (оповідь) та конклюзію (завершення). Усі ці частини не повинні відхилятися від основної теми. Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться в проповіді, до ясності, виразності й простоти.

Інколи Галятовський удається до живого змалювання життєвих подій, особливо, якщо прагне надати „матеріальності” дивам, необхідному моменту проповіді (збірка „Небо новое” про чудеса Богородиці). Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Інший відомий проповідник ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович написав книгу „Меч духовний є глагол Божий” (1666 р.); у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних”, що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися в публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника й культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського, який розробив методику складання й виголошення проповідей, визначив завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної й середньовічної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняннями, байками. Відомими є байки Радивиловського „Лис і Журавель”, „Рак і Раченята”, „Лис і Козел”.

А. Радивиловський, пояснюючи факт компілятивності своїх проповідей, наводить таке порівняння: якщо господар, зібравшись засіяти ниву, не має власного насіння, він позичає або купує його в сусіда. Так повинен робити й проповідник, якщо в нього у слові немає потрібних прикладів для підтвердження проголошуваних ідей, він мусить брати їх у сусідів, тобто вишукувати з інших джерел. Добір і використання прикладів визначався суспільними поглядами, творчою оригінальністю й художнім смаком письменника. Так, Л. Баранович, наприклад, у передмові до збірки проповідей „Меч духовний” пише, що він не використовує у своїй творчості ні байок, ні якихось інших історій, лише церковно-релігійні джерела, тобто він не користувався світським матеріалом. І. Галятовський та А. Радивиловський, навпаки, максимально користуються матеріалами світського характеру. В А. Радивиловського до проповідей вплетено багато байок, притч і різних історій. І. Галятовський полюбляв переважно оповідання, легенди. Таким чином, творчий характер і самобутність української проповіді другої половини XVII ст. проявлялися в доборі та організації матеріалу (прикладів) згідно з ідейно творчою настановою і рівнем майстерності проповідника. Одні з них більше запозичували й обробляли сюжети, що походять з церковно-учительних джерел, інші тяжіли до світського матеріалу і фольклору. На допомогу проповідникам укладалися спеціальні збірники прикладів, які можна було використовувати в майбутніх казаннях. Кілька таких збірників уклав і І. Галятовський. Отже, українські ораторське проповідницькі твори насичені великою кількістю оповідань, сюжети яких походять з міжнародної скарбниці доби античності, середньовіччя й ренесансу. Так заносилися в Україну нові теми, сюжети, жанри, а ораторські твори насичувалися різним публіцис­тичним, науковим матеріалом; відомостями історичного, географічного, природничого характеру й набували здатності перетворюватись у своєрідні енциклопедії.

Заслуговує на увагу постать Інокентія Ґізеля (бл. 1600 – 18(28).11.1683, Київ) – українського освітнього церковного й суспільного діяча, ученого-богослова, філософа, історика. Лазар Баранович називав його українським Аристотелем. Походив з Пруссії. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянську колегію, згодом деякий час навчався за кордоном (імовірно – в Англії). За дорученням православного київського митрополита П. Могили керував Печерською друкарнею. 1645–1650 – професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської колегії, де читав курси філософії, психології тощо. Першим з відомих професорів Києво-Могилянської колегії в лекціях висував тезу про незнищенність речовини, суттєво випередивши цим у нові часи Лавуазьє й Ломоносова. З 1656 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври. Брав активну участь у створенні „Києво-Печерського патерика” (1661). Ґізелю приписують авторство „Синопсиса” – першого нарису історії України. Автор полемічних творів, спрямованих проти унії та єзуїтів. У своїх розмірковуваннях Ґізель використовував філософську спадщину античності, патристики, схоластики, особливо другої; з новітніх учених орієнтувався на ідеї Д. Кардано, Г. Галілея, М. Коперника та ін. Ґізель був одним з найосвіченіших людей в Україні 17 століття. Автор філософсько-богословських праць: „Твір про всю філософію” (1645–1647), „Мир з Богом людині” (1669) та полемічного трактату „Правдива віра” (1668). У своїх творах Ґізель намагався, зокрема, визначити родовід слов’янських народів. Виданою його працею, яка може розглядатися як протосоціологічна є „Синопсис” (від грецького „огляд”), де він зокрема описував життя тогочасного суспільства. В іншій своїй праці „Про народ Роксолянський і його наріччя” цей філософ та історіограф характеризував українців як носіїв високої й оригінальної культури, які рано винайшли писемність і прийняли християнство. Будучи архімандритом Києво-Печерської лаври І. Ґізель боровся за незалежність української православної церкви, яку активно поглинала московська.

Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав підручник з риторики „Риторична рука”, у якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців „риторичної” руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського − це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.

Трактат Стефана Яворського „Камінь віри”, як зазначає Ю. Самарін, „було написано переважно для росіян, котрих сколихнула протестантська проповідь; для їхнього переконання він виклав усі православні догмати, що їх заперечували протестанти, … навів докази й заперечення щодо закидів протестантів. Тому вся книга є зображенням двобічного – позитивного і неґативного”. Отже, цей трактат написаний у формі нібито поліфонічного музичного твору. На початку кожного розділу подано основні тези (теми), іншими словами, автор чітко визначає мету подальшої оповіді. Далі наводяться численні свідчення й приклади, тлумачення святими Отцями складних текстів, згадуються події священної історії. Вирішенням окремих догматичних питань завершується перша частина роздуму, а друга містить заперечення супротивного вчення. Завершуючи, Стефан Яворський посторює всі свої доводи, викриває у протестантів багато непослідовностей. Твір має чітку внутрішню ритмічну побудову.

Промови Яворського – зразки риторичного мистецтва, де застосовуються метафори, алегорії, запитання, несподівані звороти, прислів’я, притчі та символи, які часто перемежовуються латинськими та російськими силабічними віршами. Це, без сумніву, надає їм жвавості, грайливості, відкриває широкий простір для дотепності та винахідливості, але позбавляє їх природності та простоти.

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала „хліб”. Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). В архівах збереглося 183 рукописних риторики.

Проте, незважаючи на різні назви, усі риторики цього періоду мали однотипну структуру:

а) загальна риторика, що складалася зі вступу й теоретичної риторики;

б) часткова, або прикладна, риторика.

Теоретична риторика складалася з п’яти розділів (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція) і містила виклад основних понять і категорій риторики.

Часткова риторика викладала технологію й методику та різноманітні поради й рекомендації підготовки й виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови призначалися. Зміст часткової риторики і її конкретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської практики авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) розділи риторик назвами квітів (берізки, тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла („риторична” рука).

Якщо з цих позицій подивитися на історію Російської держави, частиною якої була Україна, стає зрозумілим, як мало місця було відведено в ній ораторському слову. Лише реформи Петра І викликали в Росії нове піднесення ораторського мистецтва, і в XVIII ст. воно пов’язане з діяльністю видатного просвітителя, викладача Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича. Знавець філософії, витончений політик, талановитий літератор залишив чимало значних творів у певних галузях знань. Першим виступом, що дав йому гучну славу, була тріумфальна проповідь, виголошена під час зустрічі Петра І – переможця Полтавської битви: „Ясно на весь світ сяйнула слава Російських воїнів, і серед Марсових хвиль не схитнулось мужнє твоє і твого воїнства серце, коли від нестерпного громогласу стогнала земля, коли суміжні країни страхом зрушились, і закрив диск сонця дим, з прахом змішаний, тоді відстояли хоробрість і мужність твого воїнства, не проронили крику, ні гласу, слухали всіх вождів своїх веління, не переступили жодної межі ратного чину і закону, бачачи незліченні на них смерті, що йшли, і не відвернули очей, і не повернули сліду назад, але паче попрямували смерть на смертоносного супостата несучи”.

Ворог пишномовності, вітійства, властивих проповідникам того часу, Феофан Прокопович обстоював простоту, доступність і водночас наочність й образність мови. Ці риси він прагнув затвердити у зведенні правил, написаних ним і підписаних Петром І як обов’язковий документ. Розділ про красномовство був першою спробою утворити правила російського красномовства, регламентації публічного виступу. Немає сумніву, що подібне ставлення до ораторського мистецтва свідчить про прогресивні погляди ритора і, безумовно, є вагомим внеском у розвиток теорії вітчизняного красномовства. Загалом, Ф. Прокопович, широко використовуючи античний і сучасний досвід, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних і усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу він і на способи збудження емоцій аудиторії: любові, прагнення, надії, радості, співчуття, жаху, розпачу, сорому. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціює види іронії. Ф. Прокопович не обмежувався лише церковним красномовством – він виклав своє бачення техніки судової промови. Його твори були джерелом ерудиції, він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, на вручення подарунків, на привітання гостей, на поховання тощо). Відомі такі його настанови: бути сумлінним у науках, вивчати взірці ораторських виступів минулого, під час виступу виявляти скромність, почуття міри, уникати у промовах повчань, настанов, зловживання займенника „ви”, особливо, коли йдеться про помилки слухачів. У цьому випадку етика виступу вимагає включення оратора до тих, кого критикують – „ми не зрозуміли...”.

Відомо, що указ Петра І 1724 р. („Панам сенаторам... заборонити промову читати по папірцю, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була”) вийшов слідом за появою „Духовного регламента” Ф. Пропоковича.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Аристотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга IX, Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам’ять і виголошування.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен уміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи й часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький. Завдання й мета високого стилю – хвилювати аудиторію, для чого слід добирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури. Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови. Низький стиль „ужить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення – середнього, а зворушення – високого”

Ф. Прокопович – автор славнозвісного „Букваря”, за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формування самостійного мислення, мріяв про генерацію українських „знавців, а не крамарів науки”. Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов’янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає. Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

Першою справжньою теорією російського ораторського мистецтва стала праця великого російського вченого М.В. Ломоносова „Короткий посібник з красномовства”, написана в 1743 р., яка побачила світ лише в 1748 р. За Ломоносовим, ораторові мають бути властиві п’ять основних якостей: природна обдарованість, під якою мається на увазі гнучкість мислення, його самостійність, пам’ять, володіння диханням, голосом, зовнішні дані; шанування науки красномовства, тобто вивчення законів красномовства; бажання вивчати кращі взірці красномовства минулого; обов’язкові вправи з укладання промов, бо це уможливлює готовність до імпровізованого виступу; знання інших наук, тобто велика ерудиція, освіченість.

Особливу увагу Ломоносов приділяє співвідношенню емоційного та раціонального у виступі. Є ціла глава в трактаті „Про спонукання, задоволення і змалювання упереджень”, у якій він говорить, що найкращі доводи не мають такої сили, щоб „упертого схилити на свою сторону”, бо люди часто діють не відповідно до розуму, а згідно з характером. У цьому випадку ораторові допомагає звертання до почуттів слухачів. Виголошення промов, культура мовлення, чіткість і виразність виступу висвітлені в згаданій праці.

Інші київські ритори XVII–XVIII ст. наслідують в основному ті самі принципи. Їхні підручники поділяють на загальні, у яких викладені основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються „професійного” моменту, та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції.

Не варто, однак, завищувати якість цих підручників. Аж до кінця XVIII ст. навчання риториці велося латинською мовою, сухо й схоластично; адресатом був слухач духовного навчального закладу, якого орієнтували на розрізнення видів проповідей і правильне розташування їх частин. Такими були, наприклад, посібники архієпископа Анастасія Братковського (1806 р.), „Руководство к церковному красноречию”, підручник 1820-х років, перекладений з латини, книга І. Ризького лише підсумовували в цій галузі усе досягнуте, прагнучи до упорядкування матеріалу.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в с.Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій сім’ї. Ще в дитинстві в Григорія проявляється хист до гри на народних інструментах та складання віршів. Першу освіту здобув у сільського дяка, а згодом його віддали до церковнопарафіяльної школи, де ще більше стають помітними його здібності до наук, співу та музики. У 1738 році Григорій Сковорода вступив до Києво-Могилянської академії. У грудні 1741 року, згідно з царським указом, Г. Сковороду разом з іншими музично обдарованими студентами заберуть до придворної хорової капели цариці Єлизавети, де близько трьох років він буде співаком і дістане ґрунтовну, як на той час, музичну освіту і звання „придворного уставщика” та розширить свій мистецький обрій, що потім віддзеркалиться у його творах. Повернувшись в Україну продовжує навчання в Академії, а потім, як член російської місії, їде за кордон.

На формування Сковороди як ритора зробили вплив теоретичні настанови риторик та поетик, які він мав можливість засвоїти в Києво-Могилянській академії настільки, що й сам викладав поетику спочатку в Переяславській семінарії, а потім – у Харківському колегіумі, відразу ставши педагогом-новатором, бо вже з перших кроків педагогічної діяльності він почав утілювати в навчанні й вихованні нові принципи. Г.С. Сковорода виходив з потреб життя, ураховуючи природні нахили та здібності слухачів. Учні його любили за те, що він говорив просто, без зайвих жестів і заучених фраз, наче батько з рідними дітьми. Від його слів віяло безмежністю думки, життєвим досвідом та щирими переконаннями. Прості вдумливі виклади супроводжувалися притчами, змістовно насиченими, іноді доповнювалися багатозначними алегоріями. Не можна було слухати такого викладача пасивно.

Г. Сковорода віддав данину панегіричному жанру. Києво-Могилянська академія з давніх-давен славилася як школа, де вміли складати панегірики на честь сильних світу цього. Здебільшого ці вірші не мали ніякої художньої цінності, і писали їх спудеї з чисто практичною метою – звернути на себе увагу тих, хто міг допомогти зробити кар’єру. Нестриманість і нескромність українських шкільних панегіристів відзначає багато дослідників. Нічого цього ми не знайдемо в панегіричних віршах Г.Сковороди. Недарма поет у числі інших вад свого часу в ранній редакції пісні „Всякому городу нрав і права” відзначає і брехливість тогочасних панегіристів: „Тот панигірік сплЂтает со лжей”. Г.Сковорода ніколи і нікого не улещував і не прагнув за допомогою віршів здобути якісь блага: його вірші відзначаються натхненням і щирою схвильованістю. В одній з найбільш ранніх пісень Г.Сковорода прославляє єпископа І. Козловича, слідуючи за звичним трафаретом цього жанру. Він виявляє при цьому почуття міри й такту, спонукаючи покровителя до сприяння моральному вихованню громадянства. Ще більшою щирістю, теплотою й оригінальністю характеризується „отходная пЂснь” Гервасію Якубовичу. На загальному тлі панегіричної поезії, сповненої безмірних вихвалювань покровителів, ця пісня могла здатися надто скромною. Г.Сковорода визнає за потрібне пояснити адресату: „Правда, наша пісня майже зовсім селянська й проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності й простоті вона щира, чиста й безпосередня”. Він висловлює своє презирство до лестощів, якими підсолоджували свої твори тогочасні невгамовні панегіристи. Ця тема, очевидно, зачіпала його естетичну свідомість. Те саме слід сказати й про панегірик Йоасафові Миткевичу, у якому Сковорода вихваляє покровительство наукам, „благость”, „кротость”, доброту, порівнюючи єпископа з добрим садівником. На словесно-образні та формально-стильові особливості вірша вплинули прийоми й засоби, регламентовані поетиками XVII – XVIII ст.

У 1759 році Г.Сковорода переїздить до Харкова й викладає в місцевому колегіумі поетику. У колегіумі про нього йшла слава як про талановитого поета, відомого вченого й оратора. Але через 10 років він остаточно вже залишить стіни Харківського колегіуму, так і не знайшовши спільної мови з начальством. З цього часу й до самої смерті Г. Сковорода буде мандрівним філософом та народним учителем-просвітителем.

Обговорюючи третє питання обов’язково зазначте, що в XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла сліпучо-яскрава зірка таланту Станіслава Оріховського, світло якої із захопленням спостерігала вся освічена Європа. Найвизначніша постать серед східнослов’янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латини С.Оріховський спізнав славу ще за життя.

У Західній Європі його величали „рутенським (українським) Демосфеном”, порівнювали з Цицероном. Відомий польський історик Мартин Кромер з такими словами: „Не думай, мій Оріховський, що твоє ім’я не відоме за кордоном. В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині мені доводилося чувати схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і захист Вітчизни. Я не зустрічав там ученого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості...”.

Станіслава Оріховського отримав визначну на той час освіту. Жага до науки та мандрів підштовхнула його продовжити своє навчання у Віттенберзькому та Падуанському університетах – найславніших на ті часи наукових закладах Європи. У Віттенберзі він знайомиться з Мартіном Лютером – основоположником однієї з течій протестантизму. Мартіну Лютеру настільки припав до душі гострий на розум юнак, що він поселив його в себе.

С.Оріховський відомий своїми науковими ідеями. Він вивчає світові цивілізації й доходить висновку, що саме трипільці та їхні нащадки створили культуру, яка стала найвеличнішою прабатьківщиною індоєвропейської та інших регіонів культурного прогресу.

Непересічність особистості С.Оріховського проявилася і на терені історичному. Так, на відміну від представників риторичного напряму європейської історіографії доби Відродження, які, в основному, посилалися на авторитет античних авторів, він ввів у сучасну йому історіографію поняття новітнього історичного документа, який охоплював поточні події та явища суспільного життя. С.Оріховський обґрунтовував також необхідність критичного підходу до такого роду історичних джерел. У майбутньому розвиток подібних принципів привів до утвердження історії як наукової дисципліни.

Крім того, він заклав передові для свого часу політичні ідеї. Ідеться про розробку ідеї правової держави. Письменник вважав, що в тих країнах, де нехтується природне право (постають тиранічні форми влади), усе без винятку населення перетворюється на невільників. Звідси й інший висновок: гарантом свободи громадян є правовий устрій держави. Таким чином, твори Оріховського тим цінні для нашого сучасника, що не втратили своєї актуальності та значення і в наш час.

С.Оріховський безперервно підкреслював, що він з Роксоланії, тобто з України, і цим вплинув на духовне відродження української нації. Свої твори часто підписував подвійним прізвищем – Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин.

Права та свободи українського народу постійно відстоювались у його працях. Ось цитата з його листа до польського короля Августа Ягелона: „Та доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива”.

С.Оріховський був ученим, який мав відвагу формулювати непопулярні погляди, протистояти всьому, що суперечило поняттям справедливості.

У Західній Європі С.Оріховський був добре відомий. Так, П.Рамузіо ознайомившись з „Промовою на похороні Сигізмунда І” домовився про її публікацію. Він пише: „А оскільки гідні похвали не тільки ті, які самі себе в чомусь виявили, а й ті, що описали вчинки інших, ти теж уславив себе своєю красномовністю.” Лист С.Оріховського до Рамузіо було вміщено в збірнику зразків ренесансної епістолярної прози, виданому в 1556 році у Венеції, а „Промова” через три роки була включена до антології, яка містить кращі зразки латинської ораторської прози доби Відродження й видрукувана під назвою „Промови найславніших у світі мужів”

Від часу його смерті минуло більше чотири з половиною століття. Ім’я С.Оріховського-Роксолана та його глибокі думки призабулися в пам’яті. Але наш обов’язок – не забути ім’я великого патріота нашої землі, який присвятив свій талант красномовства її звеличенню та утвердженню. Саме тому в плеяді визначних людей дебатного руху він посідає високе місце.

Козацьке красномовство. Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері − України, що для нього є вірність товариству тощо. До особливого красномовства гетьмани вдавалися, проголошуючи бойовий заклик. Адже з ним вони зверталися не тільки до козацтва, а й до всього православного населення України. Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.

За Козаччини необхідним атрибутом шляхетського шлюбного етикету було „віддання” панни після повернення з церкви. Панну – той „живий клейнод” – від імені батьків передавав коханому один з гостей, який виголошував промову. Звичай вимагав, щоб оратор перерахував цноти та переваги молодої панни, заслуги роду, описав їхній герб. Орація носила яскравий бароковий характер. З не меншою помпою від імені чоловіка відповідав інший оратор. Промови мали панегіричний характер і були насичені гумором.

На весіллях гетьманської рідні та генеральних старшин проголошувалися численні вітальні промови та згодом писалися панегірики. Так, на шлюб Івана Обідовського з Ганною Кочубей, донькою генерального писаря Василя Кочубея, відома промова придворного поета Стефана Яворського, проголошена в батуринській Свято-Троїцькій церкві. Оратор вітав зі шлюбом „гербовне пташеня гетьманського сестринця вельможного Іоана з Обідова”. Автор згодом видав про це книгу „Виноград Христов”.

На тому весіллі також був присутнім митрополичий писар Пилип Орлик, який невдовзі надрукував шлюбний панегірик „Сарматський Гіппомен”. Поет подарував молодим весільну пісню Гіменея, бога шлюбу. За численними бароковими прикрасами поеми можна простежити перебіг пишного українського весілля. Урочистості відбувалися в Батурині та Києві. Після обрядової церемонії молоде подружжя Обідовських у батуринському Сеймі вітав сам гетьман Іван Мазепа, а за кілька днів вони поїхали до Києво-Печерської лаври за духовним благословенням.

Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприйматиметься людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, які були настроєні переважно вороже. Про нього розповідає Георгій Кониський у книзі „Історія русів”. Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків з такими словами: „Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підіняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Усі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність… Пощо ж нам, браття, бути нечулими й волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні й непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови й віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне й нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами й повсякчасним відчаєм?… Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством… І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас з гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщенням і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї”. Ледве завершив Б.Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали волати: „Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть”.

Формування Б.Хмельницького як видатного полководця та політичного діяча було б неможливим без отримання фундаментальної освіти. Її, на думку дослідників, Богдан поїхав отримувати до Львова, де в 1608 році Станіслав Жолкевський заснував єзуїтську колегію. У колегії юний Хмельницький навчався декілька років, пройшов класи граматики, поетики й риторики, вивчив польську та латинську мови, тобто здобув звичайну для незаможного шляхтича того часу освіту…

Іншим прикладом риторичного таланту Б. Хмельницького є така історія. У червні 1653 року дорогою, прокладеною по греблі млина, у Купин вступило військо Богдана Хмельницького. Біля млина досі зберігся древній Богданів дуб – до однієї з його гілок великий гетьман прив’язав свого коня. Переказ розповідає, що через кілька днів ця гілка раптово всохла. „Ох, не на добро”, – шепотілися люди.

Може, це усього лише переказ, але факт свідчить, що в розташований кілометрів за десять від Купина табір Б.Хмельницького прийшла сумна звістка: у Молдавії мултанський паша розбив війська старого Волоського господаря і його українських союзників на чолі з Тимофієм Хмельницьким. Загинуло близько п’яти тисяч козаків. Цей факт призвів до бунту. Лише сміливість і красномовство Богдана Хмельницького, котрий не побоявся вийти до схарапудженого натовпу, врятували ситуацію. Після чого гетьман із військом був змушений спішно залишити Поділля й відійти під Білу Церкву.

Через кілька місяців, отримавши важку гарматну рану, помер і сам Тимофій. Для гетьмана це був подвійний удар – на улюбленого сина Богдан покладав усі свої надії. Гілка на дубі млина дійсно засохла не на добро. Смерть Тимофія стала важкою втратою не лише для Богдана, а й усієї України. Для Юрася Хмельниченка гетьманська булава виявилася непосильною ношею і країна сповзла в безодню Руїни...

Зразком дипломатичної риторики Б. Хмельницького є його Переяславське слово. 18 січня 1654 року в м. Переяславі з виключною урочистістю відкрилася рада, на якій з промовою виступив Богдан Хмельницький: „Панове полковники, осавули, сотники, і все військо Запорозьке, і всі православні християни. Відомо то вам всім, яко нас бог свободив з рук ворогів, гонящих церкву божію… Що вже 6 літ живемо без государя в нашій землі в безперестанних бранях і кровопролиттях… Для того нині зібрали єсмя раду, явну всьому народу, щоб єсти собі обрали государя з чотирьох, котрого ви хочете. Перший цар є турецький, як многожди через послів своїх призивав нас під свою область, вторий – хан кримський, третій – король польський, котрий буде сами похочем, і тепер нас ще в прежнюю ласку прийняти може; і четвертий є православний Великоя Росія государ… – тут якого хочете ізбирайте”.

Інший гетьман-златоуст України – Іван Мазепа – як і більшість тогочасних шляхетських дітей початкову освіту здобув вдома. У цьому велика заслуга його матері Марини, яка входила до Луцького православного братства й була дуже набожною. Саме вона виховала свого сина в глибокій пошані до православної віри й навчила його читати та переписувати Євангеліє. Очевидно, що десь протягом 1650–1657 років майбутній гетьман навчався в Києво-Могилянському колегіумі. Про це свідчив у своєму знаменитому щоденнику вірний соратник І.Мазепи Пилип Орлик. У цей час майбутню академію очолювали Лазар Баранович та Іоаникій Галятовський. Знаменитий Києво-Могилянський колегіум, який був заснований видатним церковним і культурним діячем Петром Могилою, відповідав загальноєвропейським аналогам й прирівнювався до вимог і стандартів, які існували в інших країнах. Структура колегіуму складалася з восьми класів (шкіл), куди входили: аналогія, інтима, граматика, синтаксема, поезія, риторика, філософія, а пізніше богослів’я. Курс навчання тривав сім років.

Згідно з твердженнями сучасника І.Мазепи літописця Самійла Величка майбутній гетьман України закінчував клас риторики. У класі риторики юний І.Мазепа опановував мистецтво складання промов, які виголошувалися на різних урочистостях та офіційних зустрічах, святах, весіллях тощо. Тут також він навчався писати найрізноманітніші листи й послання. На практиці знавців риторики використовували ще й під час судових розборів, коли треба було довести права тієї чи іншої сторони.

Викладачі, які навчали майбутнього гетьмана України, як і європейські гуманісти, бачили своє завдання не лише у засвоєнні слухачами великої античної спадщини – на сторінках риторичних курсів трапляються десятки імен відомих представників найрізноманітніших галузей знань, напрямів і шкіл ранньомодерної Європи. У риторичних курсах професорів Києво-Могилянської академії виховувалося зацікавлення як багатьох проблем суспільно-політичного життям України так і загальносвітового історичного минулого й сучасного.

Риторичний курс, який пройшов І.Мазепа, був поділений на, власне, риторику й діалектику. Перша поділялася на три частини, у яких говорилося про силу красномовства, ораторську мову та про тему досліджень епілогу й покажчика. При вивченні діалектики йшлося про поділ суджень, визначення предикабілії й предикаменти (терміни суджень), про суть і різновиди силогізму (демонстративний, доказовий, софічний) тощо. Про рівень тогочасного навчання свідчило те, що одночасно з І.Мазепою в колегіумі навчався відомий церковний і культурний діяч другої половини ХVІІ століття, просвітитель Московської держави Самуїл Петровський (Симеон Полоцький). „...Мазепа вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив” – так засвідчував риторичне вміння свого патрона його вірний соратник Пилип Орлик.

Академічним риторам не були чужими нові для того часу течії в західноєвропейській освіті та культурі. Основою гуманізму києво-могилянських професорів була актуалізація, закладеної в особі гідності й виховання людини-громадянина. Риторика розвивала не лише моральні якості людини, а й почуття прекрасного в органічному зв’язку естетики гуманістів з життям, мистецтвом, вихованням активної та діяльної людини. Під час навчання в класі риторики, яке, до речі, велося на латинській мові, І.Мазепа вичав і питання психології, де розглядалися такі поняття, як „воля”, „свобода волі”, „властивості інтелекту і волі” тощо. Мабуть, що саме в стінах колегіуму І.Мазепа ознайомився з доробком знаменитого італійця Ніколо Макіавеллі, а особливо з його політичним трактатом „Володар”, витяги з якого любив цитувати під час своїх лекцій І. Галятовський. Усе це сприяло формуванню широкого світогляду відомого політичного й державного діяча.

Після навчання в Києві І. Мазепа переїздить до Кракова, де протягом року проходить один з курсів Ягелонського університету. На жаль, до цього часу не віднайдено джерел, що свідчили б про те, які саме предмети вичав у старовинній столиці Польщі І.Мазепа. Однак, можемо припустити, що цей навчальний курс в одному з найпрестижніших університетів не тільки Речі Посполитої, але й усієї Центрально-Східної Європи був пов’язаний з поетикою, адже як засвідчували згодом сучасники І.Мазепи він умів досить добре віршувати.

Можливо, що протягом 1658 – першої половини 1659 років І. Мазепа закріплює здобуті перед тим знання в одному з єзуїтських колегіумів Речі Посполитої й тим самим повторює шлях Б. Хмельницького, який також навчався у Львівському єзуїтському колегіумі. За рівнем навчання тогочасні школи католицького ордену єзуїтів поділялися на так звані повні й неповні. Програма повних колегіумів складалася з трьох ступенів, до яких входили п’ятикласний курс гуманістичних наук (т.зв. середньої школи), три- чи дворічний курс з філософії й чотирирічний курс з теології. Очевидно, що І. Мазепа належав до тієї світської молоді, яка не бажала присвячувати себе духовній кар’єрі (тим більше – католицькій) й обмежувалася лише вивченням програми середньої школи та студіюванням філософії. Усі курси читалися латинською мовою, а тому І.Мазепа досконало оволодів цією основною на той час загальноєвропейською мовою. Це дозволило йому в оригіналі читати Цицерона, Овідія, Цезаря, Тіта Лівія, Езопа, Федра та інших авторів. Французький дипломат Жан Балюз, який вже під час гетьманування І.Мазепи спілкувався з ним, свідчив про нього: „...Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших”. І.Мазепа вільно володів французькою мовою. У Парижі та „на півдні” Франції він мав змогу ознайомитися з книгами європейських гуманістів Мішеля де Монтеня, Франсуа Рабле, Маргарити Наварської та ін.

Гетьман часто призначав на відповідальні уряди людей не тільки високоосвічених, а й небайдужих до письменства. Так, відомо, що він поставив глухівським сотником Олексія Туранського, який непогано віршував латиною. У 1705 році чернігівським полковником стає володар чималої бібліотеки, автор історичної хроніки Павло Полуботок. П.Орлик з’явився в оточенні гетьмана передусім як поет. Пізніше він ностальгічно згадував побачене в палаці свого патрона: „Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі книжкові багатства, рівних яким не було в Україні”. „Добродію і ктитору” завдячують у передмовах, присвятах до власних творів І.Орновський („Муза роксолянська”,1688), С.Яворський („Луна голосу, що волає в пустелі”, 1689), П.Орлик („Алцід російський”, 1695), С.Мокрієвич („Виноград, домовитом, благим насаджений”, 1697), Д.Туптало („Руно орошенное”, 1697), Ф.Прокопович („Володимир”, 1705), Л.Горка („Йосиф Патріарх”, 1708), автори підручників риторики „Roctra Tulliana”, діалектики „Prolegomena dialecticae”, філософії „Philosophia naturalis et ulfaranaturalis” та піїтики „Lyra Heliconis”.

Після Пилипа Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та „Діаріуша подорожнього”, тобто щоденника. Вони свідчать, що Пилип Орлик був вельми освіченою людиною й мав неабиякі публіцистичні здібності. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, бароковим красномовством, вільним володінням кількома мовами, частим звертанням до історичних прикладів та міфології. Такі, наприклад, його листи до Карла XII, запорожців та гетьмана Івана Скоропадського, у яких він описує злигодні народу під час татарських набігів. Особливо цікавий для характеристика П.Орлика як письменника-публіциста його „Діаріуш”, у якому він робив записи від 11 жовтня 1720 року до кінця 1730 року. Писано його добірною польською мовою, рясно оздобленою латинізмами та церковнослов’янізмами. Соковито, емоційно, з цікавими деталями та характеристиками описує він свої відвідини та прийоми в себе багатьох визначних людей Європи: французьких священиків, англійського консула, солунського митрополита, ігуменів афонських монастирів, купців з багатьох країн, дипломатів, політиків та високих державців тих країн, де йому довелося побувати. Як ерудит і книголюб, він пише про враження від прочитаних книжок. Газети є його улюбленою лектурою. П.Орлик виявляє глибоку пошану до французької мови, вивчивши майже досконало її в літньому віці. Він навіть перекладав без труднощів з французької мови на польську шеститомну історію грецької схизми єзуїта Мембурга. Окремою сторінкою спадщини П.Орлика є його листування латинською, французькою, польською та тогочасною українською, або руською, мовами. Поміж особами, з якими гетьман листувався, були відомі люди, зокрема граф Флемінг, перший міністр польського короля Августа II, гольштинський князь, англійський амбасадор, Єрусалимський патріарх, великий візир, кримський хан, гетьман Скоропадський, шведський король, запорозькі козаки на турецьких землях та ін. Та найбільші клопоти П.Орликові – його Батьківщина, тому в „Діаріуші” знаходимо багато звісток з України, що їх він намагається добути за будь-якої нагоди від купців, дипломатів, з листів та тогочасних газет. Орликів стиль і багатогранна освіченість ставлять його в один ряд з найвидатнішими представниками української вченої еліти кінця ХVII – початку ХVIII століття, яка виховалася в стінах Києво-Могилянської академії й складала той культурний осередок, котрий увійшов в історію культури як Київські Атени, ідеологом і лідером якого був Іван Мазепа.

Відповідаючи на четверте питання зверніть увагу на те, що процес формування риторичного ідеалу розпочинається ще в античні часи, коли чітко виділялися два підходи: софістичний (його характерні ознаки – надмірна словесна пишність і краса, формальна переконливість; головна мета – досягнення своїх політичних чи інших цілей) і сократівський (вирізняється насамперед переконливістю, істинністю, бажанням служити добру, справедливості; моральністю, чіткістю і логічністю).

Аналізуючи риси античного риторичного ідеалу, успадковані слов’янською риторикою, позитивним убачаємо виділення змістової насиченості, стислості, ясності й простоти, строгості структури як невід’ємних ознак ефективності мовлення.

Слов’янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах „Про риторичне мистецтво” (1706 р.) Феофана Прокоповича, який насамперед наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті, наполегливості в навчанні й працьовитості. Теорія риторичного ідеалу Ф.Прокоповича базується на античних засадах, однак, на відміну від Цицерона і Квінтиліана, найважливішим умінням оратора вчений вважає дотримання відповідності між стилем, ділом і часом.

Давньоукраїнський ідеал мовленнєвої поведінки, на думку дослідників, передбачає дотримання основних християнських заповідей: лагідності, покірливості, смиренності, любові до ближнього, поваги до нього, заборони брехливого і особливо наклепницького слова. Мовлення повинне бути стриманим, не дозволявся крик, роздратування, прояв презирства, гріховним вважалося бажання засудити, усіляка хула.

Узагальнивши дослідження риторики давньоукраїнського періоду, неважко виділити такі елементи риторичного ідеалу: компетентність, освіченість, високий рівень володіння мовою, непохитність позиції, моральність, захист істини, доброта, скромність, покірливість, віра у всемогутню силу красномовства. Очевидно, що слов’янський, давньоукраїнський риторичний ідеал формувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етичних цінностях.

У кращих риторичних зразках публічних виступів педагогів, учених, духовенства прослідковується система цінностей вітчизняної культури, втілена в традиційному риторичному ідеалі. Так, увагу дослідників привертає глибока мудрість, точність і стислість виразу князя Володимира Мономаха, яскрава образність Кирила Туровського, пластичність і сила індивідуального вислову Івана Вишенського, оригінальність і висока майстерність Феофана Прокоповича тощо.

Західний риторичний ідеал базується на принципі ефективності мовленнєвого впливу: щоб промова була ефективною, потрібно дотримуватися певних правил, що забезпечить успіх у стосунках з людьми.

Сучасні ритори фіксують три риторичні ідеали: перший (поєднання софістичного й американського) спрямований на маніпуляцію свідомістю мас; визначальною особливістю другого є істинність і переконливість; третій називають тоталітарним, пропагандистським.

Заслуговує на увагу підхід А.К. Михальської до поняття риторичного ідеалу як ключового феномена з культурологічної точки зору. Дослідниця розглядає конкретне змістове наповнення поняття ефективності мовленнєвого спілкування в різних культурах, відслідковує історію його становлення і змін на різних етапах розвитку окремих культур і доходить висновку, що „інформаційне” визначення ефективності мовленнєвого спілкування як максимальної (найбільш повної) передачі інформації від суб’єкта мовлення (мовця) до об’єкта її (адресата), яке претендує на універсальність, далеко не універсальне, а швидше культурно специфічне. Отже, оцінка ступеня ефективності мовленнєвого спілкування відбувається на основі зіставлення реального спілкування з тим ідеальним зразком, що існує в цій культурі, є специфічним саме для неї, сформований у ній історично і відображає парадигми цієї культури. Цей зразок, вважає автор, можна назвати риторичним ідеалом.

Риторичний ідеал, за М.С. Хлєбниковою, – це певний універсальний сукупний еталон національної мовленнєвої поведінки освічених людей, які належать до конкретної культури; він відображає найбільш загальні характеристики й вимоги, що пред’являються до мовленнєвих ідеалів. По-іншому – це образ, пов’язаний з успішною мовленнєвою діяльністю в усіх значимих сферах суспільного життя, це система певних універсалій, максим ідеальної мовленнєвої поведінки (постулати ввічливості, такту, схвалення, симпатії, інтересу, кооперації, толерантності та ін.).

Дещо суперечливою видається нам позиція Й.А. Стерніна, який вважає спроби базувати риторичні вимоги і тим більше обґрунтовувати риторичну техніку, риторичні закони, правила й прийоми етичними принципами, по-перше, нереальними, ідеалістичними, а по-друге, такими, що суперечать самій ідеї риторичного навчання. Учений переконаний, що не можна навчати моральності, правдивості, смиренню, чесності тощо, але можна й потрібно навчати конкретним правилам і прийомам ефективного користування мовленням. Етичні категорії лежать в основі менталітету народу, становлять своєрідність його національного характеру, але не можуть входити до змісту риторики. Формування ж моральності не є безпосереднім завданням викладача риторики.

Незаперечним видається авторові той факт, що риторика покликана насамперед формувати комунікативну мораль, етику спілкування (толерантність, безконфліктність, увага до співрозмовника, дотримання норм мовленнєвого етикету та ін.). Підкреслюється також те, що виділення моральних критеріїв як основи риторичного навчання недоцільно і з чисто дидактичної доцільності, оскільки це відразу відбиває інтерес до предмета. Звідси висновок, що риторика – не наука про моральність, навіть не наука про моральність мовлення, а наука про ефективний публічний мовленнєвий вплив, і навчання практичної риторики повинне здійснюватися саме як навчання техніці ефективного виступу.

Такий підхід, по-перше, заперечує суть етосу як однієї з головних категорій класичної риторики, адже риторична наука здавна декларувала й захищала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо; по-друге, мета й завдання риторичної підготовки сучасного фахівця не обмежуються лише навчанням техніці ефективного виступу; по-третє, усяка моральність виражається у слові і через слово.

Важливе значення мають розроблені українськими вченими основні вимоги до промовців в аспекті риторичного ідеалу:

1. Сповідування певного риторичного ідеалу, тих принципів, що визначають обраний ідеал, реалізація ідеалу в риторичній практиці через дотримання певних рис.

2. Моральний обов’язок оратора – бути чесним, справедливим, доброчинним, відкритим для людей.

3. Висока освіченість оратора.

4. Обов’язковим для оратора є вільне володіння сучасною українською літературною мовою, зокрема її стилістичною системою, функціональними стилями та жанрами, способами та прийомами організації художніх засобів для підготовки й виголошення промов.

5. Виразне індивідуальне мовомислення.

6. Промовець має бути національно свідомою особистістю й позитивно впливати на мовну практику.

Г.М. Сагач зазначає, що в народі здавна шанувалися ділові якості та небагатослів’я; надавалася перевага слуханню, а не говорінню; піддавалися осуду й висміюванню пустопорожня балаканина, нещирість, неправдивість мовця та фальш у мовленні, недолуге, безбарвне мовлення, зневажливе ставлення до мови. Варті уваги, на думку дослідниці, народні поради щодо культури спілкування: „Говори мало, слухай багато, а думай ще більше”, „Який привіт, такий і одвіт”. Народна мудрість фіксує також багато корисних спостережень щодо риторичної поведінки мовців (Не завжди говори, що знаєш, а завжди знай, що говориш), значне місце відводиться ролі живого слова, умінню ретельно добирати слова й вирази в розмові (Добре слово краще, ніж готові гроші). Великого значення надається доцільності мовлення, ємкості, стислості, логічності мовлення, відповідності зовнішності внутрішньому світові мовця тощо.

Як зазначає І. Франко, оратор, як і письменник, повинен бути „дзеркалом свого часу”, „його сурмачем і літописцем”, він повинен бути носієм і „рефлектором” суспільних відносин. Іван Франко наголошував, що оратор має володіти такими якостями, як розвинені відчуття і сприйняття, емоційність, жива фантазія, уміння спостерігати, аналізувати, синтезувати, швидко реагувати на реакцію слухачів, володіти високими моральними якостями, широким світоглядом, глибокими знаннями в різних сферах. Справжній ритор, за концепцією І. Франка, повинен бути оптимістом, добре розуміти психологію людей, мати гуманне серце, певний „ясний погляд на світ і на людей”, повинен бути в міру об’єктивним та суб’єктивним, тактовним, висловлювати думки якнайясніше, якнайпростіше, якнайкоротше, добре володіти технікою мовлення.

За концепцією І. Франка, справжній оратор повинен багато працювати над собою, адже його успіх – це здобуток інтенсивної „духовної”, тобто інтелектуальної праці „над власною освітою, над опануванням мови ..., техніки”. Саме таким і був І. Франко.

У мовленні людини, на думку І. Франка, відображаються її індивідуально-психічні властивості, її „духовне обличчя”. Що більше окремих індивідуально-відмінних прикмет особистості, „чим вони характерніші та гармонічніші, тим багатша, сильніша і симпатичніша індивідуальність людини. Письменник розмірковує про таке важливе поняття, що характеризує ритора, як „склад душі”, яке охоплює не лише розум, інтелектуальну працьовитість, а, звичайно, й мову, що тісно пов’язана з мисленням. Він наголошує, що в кожного мовця є своє особливе, характерне мовлення, свої типові вислови, звороти, своя будова фраз, свої улюблені слова. На думку І. Франка, мовлення має дуже великий спектр відтінків, воно може бути: „штучним”, „силуваним”, „академічно неповертливим”, „мелодійним”, „музикальним”, „ритмічним”, „нешаблонним”, „абстрактним”, „сміливим”, таким, що „містить натяки”, „тактовним”, „помірним художньо”, „без ніяких риторичних штучок”, таким, що в ньому немає „ані тіні пересади, переладовання, бомбасту і неприродності”. Справжній красномовець, за Франком, повинен володіти „комбінаціями творчих та рефлексійних здібностей”. Іван Франко дає влучну характеристику великим митцям слова, геніальним письменникам, зокрема таким, як М. Гоголь, О. Пушкін, Ф. Достоєвський, але його слова можуть стосуватися і тих, хто володіє майстерністю „живого” слова, оскільки така майстерність, мовленнєвий артистизм, якщо так можна сказати, для кожної талановитої індивідульності будуть різними „... які ж величезні різниці між їх артистичним світоглядом! Коли один, як говориться звичайно, сміється крізь сльози, а другого слово гримить мов органи у величному храмі, то творчість третього се мов величезна психіатрична клініка...”.

У промові на ювілеї М. Драгоманова І. Франко також вказує на риси та властивості великого речника українського народу: „Ніщо так не дає змоги пізнати вдачі сього чоловіка, як власне його праці популярні. Коли в письмах для інтелігенції він часто буває їдкий та різкий, то в популярних писаннях видно вповні його щире серце, його велику любов до простого люду і його вміння викладати тому людові найтяжчі, найбільше запутані наукові питання, викладати їх ясно, без лишніх подробиць, та при тім зовсім науково... не швидко де-небудь у Слов’янщині найдеться популярний писатель, котрий би писав так ясно і приступно, з таким широким знанням і був так гаряче пройнятим поступовими та народолюбними думками, як Драгоманов... Драгоманов не дбав ніколи про те, щоб його любила широка юрба інтелігенції, бо він ніколи не підхлібав її зіпсутому смакові, її лінивству та трусливості. Він завсігди обертався найрадше до молодіжі, а головна ціль його думок і змагань був простий народ, його просвіта і піддвигнення. І коли нині власне ті дві громадки шанують його працю, то се знак, що та праця не пропала марно. Та думки його мають то до себе, що раз запустивши коріння, не гинуть, а ростуть і кореняться чимраз далі; вони, мов той квас, котрого кришка, вкинена до тіста, будить в нім внутрішню працю, котра поти йде, поки все тісто не прокисне. Маймо надію, що се зробиться якнайшвидше і якнайповніше в інтересі розвою і добра нашого народу!” З цього тексту зрозуміло, що такі погляди близькі самому І. Франкові. Як видно з підсумкового фрагменту промови І. Франка, він на практиці зреалізовував усі ті важливі постулати, які пропонував теоретично враховувати тим, хто претендує на звання красномовця.

У цьому аспекті І. Франко, як і в застосуванні паралінгвістичних засобів, теж є зразком, оскільки справжній оратор повинен володіти і „мовою рухів”. Неприпустимою є абсолютна нерухомість, оціпеніння під час виступу, але не потрібною є й зайва жестикуляція, що не була властива І.Франкові. Поза, жести, вираз обличчя, погляд оратора мають посилювати емоційність та експресивність його мовлення, набуваючи запрограмованого оратором смислу. Це Іван Франко також врахував у своїх виступах.

Чи був Іван Франко красномовцем?

„Промову Франкову всі присутні вислухали з роззявленими ротами, надзвичайно уважно... ” (І. Кобилецький).

Василь Сімович справедливо зазначив, що „віршами, оповіданнями, статтями в газетах, а то живим словом пропаганди доводилося молодому Каменяреві переломлювати „граніт, лупати ту скалу”, у яку збилося життя галичан. Як згадує М. Мочульський, „.. д-р Володимир Охримович у своїх „Причинках до біографії і характеристики Івана Франка” написав, що Франко не був красномовцем. Я не міг би сказати цього про Франка. Я чув не раз Франка, як він промовляв на вічах, зборах, засіданнях і сходинках, і мушу сказати протилежне – він був красномовцем. Правда, він говорив спокійно, без патосу, без жестикуляції, але слова плили з його вуст заокруглені, образові, закрашені іронією; плили й плили, ворушили серце, переконували залізною логікою розум. І.Франко як промовець не грав на людських душах тільки лірикою, він не був демагогом, він оперував фактами, холодною дійсністю; коли треба, колов, пік, батожив і переконував своїм розумом і мудрістю, а Михайлина Рошкевич наголосила, що „Франко так красно промовляв, що я мала враження, ніби сиплються перли”.

Хоч Володимир Охримович і зазначав, що „Франко не був красномовцем”, проте далі в тексті його спогадів читаємо, що промови Івана Франка все ж дуже подобалися останньому, оскільки він написав: „...але я дуже любив слухати, як він промовляв чи на засіданнях і сходинах, чи на викладах, чи на зборах і вічах. Він говорив короткими, простими реченнями, без зайвих додатків, без риторичних прикрас і зворотів, без хвастощів, без демагогії, без фальшивого або пересадного пафосу, говорив ясно і зрозуміло. Ніколи не відбігав від річі, про яку була мова, ніколи не пописувався своїм знанням і своєю ученістю. Завсіди говорив з глибини свого переконання, без хитрості, без лукавства...

І. Кобилецький пригадує, як запросив Івана Франка на відкриття „Читальні” в Ясениці-Сільній. „Промову Франкову всі присутні вислухали з роззявленими ротами, надзвичайно уважно. Скінчивши свою промову, Франко пояснював книжки, що привіз, як їх треба читати і розуміти” .

Марко Черемшина не може знайти у своєму досвіді прецедента щодо ораторських здібностей І. Франка, він описує, яку силу мало слово І.Франка на маси, проектуючи особливості дії слів І.Франка, власне, на себе: „... до того часу видавався мені наймудрішим бесідником професор Чиглярж, що викладав римське право, однак коли я почув Франка, поставив я його далеко вище Чигляржа і вище всіх бесідників із мітингу. Хотілося перед ним упасти й цілувати його руки й ноги. Хотілося його нести, щоб не запорошив своїх ніг порохом вулиці. Хотілося обсипати його цвітом. Та через тисячну юрбу не удалось мені пробитися до нього, і я вийшов, мов оп’янілий маєстатом його величі”.Отже, мовлення Івана Франка було сугестивним (навівання).

Про те, як слухачі сприймали І. Франка, дуже вдало сказав М. Черемшина: „Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? – Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальш.

Коли І. Франко кандидував до парламенту, він активно виступав на вічах, про що збереглося багато згадок. До прикладу, „незабаром прийшов Франко, мужчина з високим чолом, одягнутий в сірий одяг, у вишиваній сорочці, середнього росту та кремезної будови, з рудавим густим волоссям. Я встав, вклонився... Франко говорив просто, щиро і був дуже привітний, мене захопив своєю поведінкою.

Талант Франка-промовця відчували всі його слухачі, про що також красномовно згадує М. Мочульський: „... віче щойно було почалося; промовців було обмаль, і Франкові раз у раз доводилося промовляти. Автор „Зів’ялого листя” підходив несміливою ходою до трибуни і промовляв, а селяни слухали його уважно, притакували йому, сміялися, часом затискали кулаки і оплескували його.

Про ораторські здібності І. Франка пише і В. Дорошенко: „Мені довелось почути Франка і як оратора. Тоді ж таки, під час курсів, відбулося у Львові перше віче українських народних учителів Галичини й Буковини, на яке комітет запросив і Франка, що тішився серед учительства великою популярністю. Поява Франка, по якого ходила окрема депутація, вислана вічем, викликала справжню овацію на його честь. Довго не вмовкали оплески і вигуки: „Слава!” – у відповідь на привіти узяв слово Франко.

„Говорив він тоді коротко, і хоч промова його не була заздалегідь обдумана, а була ніби відповіддю на звернені до нього слова, проте була архітвором ораторського мистецтва, що поєднував великий розум надзвичайно талановитої людини, високу освіту й інтелігентність із простотою вислову селянина, його природною мудрістю. Іван Франко закликав українське учительство стійко боротися за права рідного народу. Промова його знову викликала бурю оплесків” .

Степан Баран захоплено згадує про вічеві промови Франка: „...знаю також, яке величезне враження справляли на селян вічеві промови Франка, що говорив спокійно, речемо, наче батько до рідних дітей. Зміст його промови залишався не затертий у пам’яті слухачів, І.Франко кількакратно заїжджав на віча до Мостиськ... Батько розказував мені також, що І.Франко по закінченні віча, маючи якихось дві години часу або й більше до від’їзду поїзда, запрошував невеличкий гурток відомих у повіті господарів до окремої кімнати в корчмі, де при склянці меду провадив з ними гутірку на громадські теми”.

Навіть важко хворий І. Франко виступав, а його промови слухачі сприймали з великим ентузіазмом. Так було і тоді, коли Франко виступав востаннє: „25-26 грудня 1913 р. у великій залі жидівського товариства „Яд Харізум” при вул. Бернштейна у Львові відбувся останній крайовий з’їзд Української національно-демократичної партії під проводом д-ра Костя Левицького, як голови Народного комітету... Першого дня з’їзду з’явився й І. Франко, і йому дано місце в першому ряді крісел. Він прислухався до дискусій і попросив слова... Франка привітали оваційно вже при його появі в залі, вітали оваційно і його коротеньку промову на з’їзді. Говорив він зі свого місця тихим, зламаним голосом, і його промову змогли чути тільки найближчі до нього сусіди... Франко скінчив свою промову, яку покрила буря оплесків, і вийшов із зали. І це була остання в житті публічна промова Франка.

Не лише для галичан були цікавими промови І. Франка, зауважує Н. Романович-Ткаченко, його слухали з задоволенням і емігранти, а це вже, безперечно, свідчення наявності ораторського хисту, таланту, порівн.: „Нас, емігрантів, завжди тягло до нього, вабила його блискуча, дотепна бесіда, революційне уособлення... чарували нас його поезії... Ми ходили на його відчити, виклади...”.

Обговорюючи п’яте питання майте на увазі, що І. Франко добре знав проблеми правознавства, тому й міг виступати на цю тему перед будь-якою аудиторією, брати участь у полеміці, дискутувати. Цікавими для сучасної юриспруденції є думки І. Франка щодо побутового права і форм землеволодіння, питань забезпечення територіальними громадами правопорядку на своїй території, ваги громад у політичному житті, їх участі в розвитку освіти тощо. І. Франко мав велику популярність серед населення як правозахисник: „Люди, що вже наслухалися від нас про Франка та його працю, роєм ходили, щоб як-небудь доступитися до нього, аби стиснути йому руку або бодай побачити його, почути його голос...”

Як відомо, важлива ознака, що пронизує практично усі сфери людської діяльності – це певне ставлення до закону та інших управлінських механізмів, вміщуючи і саму державу. Цю ознаку можна схарактеризувати відповідно як „юридизм” чи „аюридизм”. І.Франку був притаманний юридизм, адже у свій час І.Франко розгорнув „широку публічну вічеву передвиборну акцію, на яку в час призначення виборів не треба було дозволу державної політичної влади... ”

Аксіомою є те, що „потреба переведення політичної організації й політичної активізації українських мас у Галичині” була тією справою, що їй І. Франко присвячував велику увагу і сам здавна брав у ній якнайбільшу участь. На переломі двох століть – XIX і XX – ім’я І. Франка було популярне в українських галицьких селянських масах, як нічиє інше з живих тоді наших провідних людей. Свідомі українські селянські маси вважали І. Франка за свого духовного провідника і раді були бачити його в лавах своїх політичних виборів. І. Франко в 90-х роках двічі кандидував на посла до австрійського парламенту: разу виборчій окрузі сільських громад повітів Тернопіль, Збараж, другий раз – у такій же окрузі повітів Перемишль, Мостиська і Добромиль”.

Яків Остапчук залишив нам докладний опис виступу Франка на одному з передвиборних віч: „Почалося віче. По коротких формальностях, по виборі президії, забрав слово І.Франко. Громи оплесків привітали його появу. Говорив до порядку денного: про близькі вибори до парламенту, пояснив, що таке конституція і яку роль у конституційнім ладі відіграє представництво в парламенті. Говорив легко, без жодної напруги. Кожна думка, кожне слово були в нього ясні та зрозумілі. Прикладами та вдатними дотепами немов підмащував і тим робив ніби легшою до зрозуміння свою промову. Не говорив довго, але, здається, вичерпав геть усе, що на ту тему можна було сказати на народнім вічі, де поруч цього питання мусили бути обго­ворені ще й інші, не менш важливі справи. Скінчив, ізнов оплески, немов подяка за щирий труд нинішнього дня і за всі труди життя…”

Іван Кобилецький у своїх спогадах „Дещо про Франка” пише про його активну діяльність як члена радикальної партії: „Під час двох з'їздів радикальної партії я теж здибався з І.Франком. Його промови на з’їздах радикальної партії, які справляли тоді на мене колосальне вражіння, тепер не пригадую. Ясько Остапчук у своїх споминах говорить, що І.Франко у своїй кандидатській промові на посла в 1899 році „промовляв чудово ”. Говорив про панщину. Кожному слову його збори голосно аплодували. Зал тернопільських військових бараків, певно, ніколи ані перед тим, ані потім не був свідком такого піднесення, з яким тоді збори прийняли кандидатуру І.Франка. Але не тільки українці подивляли дар бесіди в І. Франка. Адвокат зі Сколього доктор Фарес, єврей, говорив, що в році 1894 або 1896 поступова інтелігенція польська і єврейська скликали публічні збори в залі львівської ратуші, де на головного бесідника запросили Івана Франка. Такої промови доктор Фарес ніколи уже потім не чув, і здається йому, що мури львівської ратуші ніколи вже не почують такої промови. Отже, адвокати – сучасники Франка – давали йому найвищу оцінку.Адвокат Степан Баран також згадує, що І. Франко надавав великої ваги риторичній діяльності юристів, зокрема адвокатів. Наголошував на таких комунікативних якостях І.Франка, як уважність до співбесідника, бажання зрозуміти його, надати пораду, особливо це стосувалось молодих, майбутніх юристів: „При моїй першій візиті Франко розпитував мене, який я студіюю фах, ким хочу бути після скінчення університету, що мене цікавить і чим молодь тепер цікавиться... На загальний запит я відповів, що студіюю право і по закінченні студій, складенні правничих державних іспитів, осягненні ступеня доктора прав та після відбуття обов'язкової семилітньої практики в суді і в адвокатській канцелярії та складенні адвокатського іспиту хочу працювати як адвокат. На незалежній посаді адвоката матиму спромогу й розгорнути широку працю для народу, і якраз це я хочу робити...».

І. Франко уважно прислухувався до цієї моєї своєрідної сповіді й до моїх планів на майбутнє. Похвалив мене за вибір знання, кажучи, що в наших відносинах у Гатчині ідейний український адвокат може віддати безпосередньо найбільше прислуг своєму народові, зокрема нашому безпомічному селянству, що на кожному кроці потребує правової допомоги і оборони. І. Франко знав це з власної практики громадського діяча, що сам вийшов із села й у своїй громадянсько-політичній праці стикався з селянами ... Та й такого українського ідейного адвоката, щирого дорадника й оборонця українських селян Франко змалював в одному з своїх романів в особі молодого адвоката д-ра Рафаловича" .

Повість „Перехресні стежки” влучно та яскраво відображає особливості праці юриста в Галичині того періоду. Як зазначав сам І. Франко, „в особі д-ра Рафаловича в повісті „Перехресні стежки” висвітлив громадську діяльність д-ра Євгена Олесницького в початках його адвокатської праці. Він (д-р Олесницький) не раз з повним успіхом безкорисно боронив наших незрячих, темних селян від утисків з боку польських ве­ликих землевласників, жидівських лихварів або повітової адміністрації, що була в той час виключно в польських руках. Знову ж насильницькі події в панщизняні часи над нашими селянами, включно з нашими сільськими священиками, що змальовані в поемі „Панські жарти”, стосуються до одного з наших галицьких сіл”.

В. Калиновим також звертає увагу на публічну діяльність І. Франка, специфіку його виступів перед народом, а також коментує судові процеси, до яких той був причетний, аналізує його судові промови, виступи, дещо торкаючись специфіки комунікативної діяльності письменника, його таланту як промовця, наводячи свідчення очевидців та повідомлення у пресі.

Уперше І. Франко був викликаний до суду як свідок у березні 1977 року щодо діяльності групи М. Павлика. У січні 1878 р. Іван Франко разом з однодумцями був уперше засуджений. Удруге його заарештували у 1880 року під час поїздки на Коломийщину. Під слідчим арештом він просидів три місяці, але засуджений не був. Улітку 1889 р. І. Франка заарештували втретє. Саме в цей період, як зазначає В. Калинович, Франко активно виступає перед селянами і робітниками, роз’яснюючи політичне значення виборів, здійснюючи просвітницьку роботу. У цей період особливо виявляються комунікативні здібності молодого письменника, його ораторський талант, оскільки І.Франко демонструє переконувальну силу своїх виступів. Цю діяльність І. Франко, зокрема, скерував на галицьку студентську молодь.

В. Калинович наводить цікавий факт щодо специфіки діяльності тогочасної поліції: „У справі засудженого І. Франка в процесі 1878 р. чималу ганебну роль відіграв ув’язнений на три роки за крадіжку кухар Кароль Скаміна, який протягом трьох тижнів сидів в одній камері з І. Франком, завоював його довір’я, а потім виступив головним свідком прокуратури проти І. Франка. Кароль Скаміна звернув увагу саме на виразність промов І. Франка, на його вміння використовувати цікаві образи, зрозумілі простому люду, зокрема К. Скаміна зазначав, що „критикуючи суспільний лад, Франко порівнював його з копицею сіна, де найнижчу й найширшу суспільну верству становлять селяни, потім йдуть ремісники і міщани, військо, а найвища верства – це пани, суди й інший державний апарат...”.

Сила слова, мовленого Іваном Франком, була такою, що його судових промов влада боялася, тому судові процеси, зокрема і 14 січня 1878 р., робили закритими, але, як наголошує В. Калинович, „під впливом громадської думки суд був примушений провести відкритий процес” Як свідчить М. Возняк, „у статті „Із зали карного суду”, надрукованій після закінчення процесу в часописі „Правда” писали: „Крізь високі вікна зали б’є світло на порожні лавки суддів присяжних, на висунену лавку прокурора, над диванами встелений поміст. Між вікнами під стіною у півтемнім світлі сидять судді. А далі, нижче, на вижолоблених ланках, у світлі і до світла, сіли обвинувачені. На трьох з них, Котурніцькім, Терлецькім і Франку, а особливо на останніх двох, видні сліди довгого перебування у в'язниці. Лиця помарнілі, зарослі густими бородами. Вираз лиця обвинувачених відмінний від звичайних обвинувачених, які тут день в день стають перед судом. Останні тільки крадькома глипають на публіку, очі опускають униз, бояться глянути в очі суддям... Інакше з тепер обвинуваченими, їх лиця помарніли, але тільки з незвичайної невигоди, з-під високого лоба глядять ясні очі, сумовиті, але спокійні, мов го­ворять про певність і спокій духа. Сміло, одверто, навіть весело глядять вони на публіку, мов раді бачити коло себе людей... Обвинувачені, мов не обвинувачені, певним оком глядять на суддів”. Отже, журналісти звернули увагу на зовнішній вигляд так званих звинувачених, на їхню манеру триматися, звичайно, коли цим людям надавали слово - воно було переконливим, оскільки допомагали і паралінгвістичні засоби. На ці процеси було важко потрапити,„проте саме сюди прагнула молодь”. В. Калинович відшукав яскраву за значущістю інформацію про те, що „молодь ходила слухати процес”, бо їй „дуже імпонував молодий Франко – своєю характерністю, сміливим виступом і промовою, яку виголосив з запалом, дзвінким металічним”.

Отже, у повищих спогадах маємо комунікативну характеристику манери Франкового мовлення: голос – дзвінкий, ме­талевий, що виражає впевненість, палку переконаність у тому, про що йдеться. Особистість І. Франка визначають як таку, що володіє характерністю, сміливістю. Сьогодні І. Франка назвали б харазматичною особистістю. В. Калинович наголошує, що І.Франко давав на питання суду ґрунтовні і чіткі відповіді, свої промови Франко проголошував „розумно, ядерно, коротко”, вони справляли велике враження своєю ясною логікою та силою власного.

У своїх творах письменник характеризував актуальні питання юриспруденції, описував конкретні судові справи, висвітлював проблеми законотворчого та правотворчого процесів, наприклад, як засвідчує В. Щурат, І. Франко створив повість „Для домашнього огнища” на основі голосного у Львові судового процесу. За спогадами М. Рудницького, Франка „цікавили побутові події, що знаходили своє відображення... в інформаціях з судових процесів, не менше, як літературні та наукові новини, крім того, І. Франко „зі своєї вічевої акції в Збаразькому повіті залишив слід в оповіданні „Свинська конституція”, яке він почув на вічі від одного селянин. Про цю подію докладно пише Я. Остапчук. Історія, яку подамо тут у викладі Я. Остапчука, засвідчує, що Іван Франко надає великої ваги ролі конституції в житті суспільства, утім він не боявся критикувати недосконалість чинної конституції, обстоюючи права українського, галицького народу: „До столу пропхався старий, худенький дідусь, з довгим на голові волоссям, коротко підстриженим над високим зморщеним чолом.

– Браття-товариші, – гомонів дзвінкий голос промовця, – хоч, щоправда, чоловік я неписьменний, та я не звик ніколи говорити із пам'яті. Коли мене отак, як нині, слухає багацько людей. Мушу мати перед собою письмо і говорити за допомогою письма, щоб, звичайно, чого-небудь не забути, якого слова не проковтнути. Тут говорив нам перед хвилею товариш Франко про конституцію. Про це право, котре вибрали собі люди. А те, що чоловік собі зарадить або люди собі виборюють, мало б їм послужити на пожиток. Воно й певно, що де люди розумні і знають світовий лад, то там конституція для них добро й спасіння, а де мир грішний, такий, як у нас, там конституція стоїть собі на папері, а людям з неї тільки хіна, як з торішнього снігу. А я вам покажу, що у нас, по правді сказавши, конституції люди зовеш не мають.

І ось тепер розложив Грицуня газету, яку йому хтось подав до рук, і він почав з неї ніби щось читати.

– Віз мужик свиню на торг. Як звичайно робиться в такім разі, пов’язав їй ноги, потім поприв’язував спереді і ззаду довоза, щоб потім на торговищі одв’язати і повести на своє місце. Але при в’їзді до міста, де платиться торгове, два сторожі міські, почувши крик свині, приступили до воза, накинулися до мужика з лайкою, що він мучить тварину, та, погрожуючи карою за таке збиткування над Божим створінням, перерізали гострим ножем мотуззя і звільнили свиню, яка мерщій, тільки-но почула себе вільно, схопилась на ноги і, зробивши один скок через полудрабок, опинилася на волі та давай утікати поміж вози і юрби людей. На превелику силу пощастило йому приступити до свині та піймати її за уха і за допомогою інших покласти її назад на віз. Тепер замість в’язати, бо він уже знає, що так невільно, дав жінці віжки до рук, а сам з усієї сили держав свиню, щоб не втекла. Ідучи отаку місто, мужик побачив здалека, як жандарми гнали перед себе дві пари людей, зв’язаних по двоє. „Чекай, – подумав собі мужик. – Ви не знаєте, катюги, що вас там чекає за те, що отак бідних людей мучите. Мені лиш за свиню та й то ледве вдалося втекти з рук тих панів з гострим ножем на рогачці, а за людей буде вам не те, почекай!" Але дивиться мужик, придивляється, чекаючи, що далі буде. От уже той супровід зрівнявся з рогачкою, а стражники гарненько вклонилися жандармам – і ані слова. От подумав я собі: то коли так, то і яка у нас конституція ?

– Свинська конституція! – голосно загуділа кількасот – голова громада, а одночасно гамір, сміх, регіт і буря оплесків вкрила цю всім до розуму і серця приполу промову.

Я дивився на І.Франка весь час цієї промови.

Він як узяв Грицуняка на око від першого слова, то ані на мить не змигнув з нього свого зору. Усміхався, прижмурював очі, відхиляв уста, радів, сміявся...

Як Грицуняк скінчив і треба було чекати, поки люди вийдуть із захоплення та заспокояться, то Франко звернувся до найближчих сусідів: „І чого тільки, – каже, – в тім народі не здибаєш? І чи був би в силі хто-небудь зладити видатнішу сатиру на австрійську конституцію, як ця простенька притча вашого Грицуняка. Відомо, що приблизно за два тижні після збаразького віча „Свинська конституція” вийшла окремою брошуркою. Усі, хто був на тому вічі й чув оповідання Грицанюка, "не могли тепер надивуватися з надзвичайної пам’яті І.Франка на оповідання, щоб після списати його слово в слово, так, як воно було переказане”.

Отже, Іван Франко не тільки глибокий філософ, незрівнянний письменник, неповторний поет, сміливий науковець, філолог-поліглот, майстерний літературознавець, об’єктивний критик, талановитий публіцист, а й знавець правознавства, що мріяв реформувати, удосконалювати закони, сприяти втіленню їх у життя. Цей аспект діяльності І. Франка, на нашу думку, ґрунтовно ще не вивчений.

Серед українських судових ораторів можна назвати таких:

Л.О. Ветвінський (1900 – 1980 рр.). Народився в с. Шилелі Ковелської губернії. Його батько – учитель, працював також бухгалтером-ревізором у банку й на залізниці. Сім'я згодом переїхала до Кам’янця-Подільського, де Леонід Олександрович розпочав своє навчання в гімназії. У 1923 р. закінчив юридичний факультет Київського інституту народного господарства (КІНГ). З початку 20-х років XX століття був членом Київської міжобласної, а пізніше – обласної колегії адвокатів до 1949 року (у 1941-1943 рр. – адвокат у м. Куйбишеві). Проводячи кримінальні справи Л.О. Ветвінський вражав усіх яскравими ораторськими здібностями, талановитими судовими промовами, широтою поглядів, глибиною філософського й правового мислення, надзвичайною працелюбністю. Він досить швидко здобув репутацію кращого адвоката-захисника. Його промови в судах ходили слухати колеги, судді, прокурори, студенти. Доповіді Леоніда Олександровича на засіданнях криміналістичної секції колегії адвокатів мали таку популярність, що зал не вміщував усіх, хто бажав його почути. Він також читав дуже цікаві лекції з ораторського мистецтва, зокрема, про спадщину великих судових ораторів минулого.

У 1949 році наказом Міністра юстиції СРСР Л. О. Ветвінського було переведено до Московської колегії адвокатів, де через декілька років колеги визнали його кращим оратором у кримінальних справах. За твердженням Л.Ветвінського, київська й харківська школи адвокатури були тоді значно вище московської.

Леонід Олександрович часто приїжджав з Москви в Україну виступати в кримінальних справах, із задоволенням читав лекції молодим адвокатам, користувався великою повагою у київських адвокатів. У Києві жили його сестра Ніка, батько, донька Тетяна, а після смерті Леоніда Олександровича до Києва повернулася його вдова Олександра Львівна.

У середині 60-х років Ветвінського як православного, безпартійного кращого московського адвоката запросили від Патріархії усієї Русі стати її юридичним радником і представником. Патріарх всієї Русі й усі митрополити Російської православної церкви ставилися до Л.О. Ветвінського з величезною повагою.

Як людина різнобічних інтересів Л.О. Ветвінський досконало опанував англійську мову й читав в оригіналі та перекладав зарубіжну юридичну літературу й законодавчі акти інших держав, писав передмови до цих видань.