19.Основні закони діалектики та їх методичне значення

Закон – це об’єктивний, загальний та істотний зв’язок явищ і предметів, який характеризується усталеністю та повторюваністю.

Закон єдності та боротьби протилежностей – один із основних законів діалектики, що визнає внутрішнє джерело руху і розвитку в природі, суспільстві та пізнанні.

Протилежність – філософська категорія, котра відображає сторони, властивості, тенденції, процеси в предметах і явищах, що взаємозумовленість і взаємо виключають одне одного. Відношення між протилежностями, їхня єдність їх боротьба є суперечністю, що є джерелом будь-якого руху і розвитку.

Суперечність – це єдність взаємовиключаючих сторін, моментів, тенденцій речі, явища, процесу. Діалектична суперечність – це взаємодія протилежних сторін і тенденцій, що взаємо виключають одна одну і разом з тих знаходяться у внутрішній єдності і взаємопроникненні, виступаючи джерелом саморуху і розвитку світу і пізнання.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні. Якість виявляє притаманну речам специфіку, визначеність, що тотожне з їхнім буттям і відрізняє їх від інших речей у певній системі зв’язків.

Кількість характеризує ступені розвитку, це відношення якісно тотожних речей як дискретних одиниць певної множини.

Момент переходу від однієї міри до іншої називається стрибками переходу з одного якісно-кількісного стану в інший, а весь шлях переходів від однієї міри до іншої в процесі розвитку – вузловою лінією мір.

Закон заперечення заперечення. Закон заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається об’єктивно як діалектичне заперечення елементів старого і утвердження елементів нового, тобто і в новому є старе, але в перетвореній формі, в “знятому” вигляді.

Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим.

20 .Проблема істини в філософії і науці. Конкретність і критерії істини. Істина і заблудження

Істина — одна з центральних категорій гносеології, правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.

Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф.Аквінський і К.Маркс та його послідовники. Але таке тлумачення не витримує серйозної крити¬ки. Так, людський інтелект у про¬цесі пізнання створює так звані "ідеальні об'єкти" ("ідеальне коло"в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує.

Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою.

Конкретність істини – це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо.

Яким же чином ми можемо переконатися, правильні наші знання чи помилкові? В кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Тому практика виступає і як абсолютний, і як відносний критерій істини.

Принцип конкретності істини передбачає максимально повне і точне виявлення меж, у яких знання характеризується об’єктивною істинністю. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в оману (заблудження).

Заблудження — це такий зміст людського знання, в якому дійсність

відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку

суб'єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження — це ненавмисне

спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Воно має певні закономірні

підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом

пізнання та практики.