9.2. Емпіріокритицизм е. Маха і р. Авенаріуса

• У другій половині XIX cm. формується «другий» позитивізм, або емпіріокритицизм. Друге покоління називають махістами або емпіріо­критиками. Значення поняття «емпіріокритицизм» -філософія кри­тичного досвіду. Видатним представником емпіріокритицизму є Ернст Мах (1838-1916 pp.), австрійський фізик і філософ. Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єдну­ються між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов'язуються на­строї, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовують­ся в пам'яті і виражаються засобами мови.

Перший комплекс відчуттів, або тіла, -це кольори, тони тощо, пов'яза­ні між собою функціонально просторовими та часовими характеристиками.

Другим комплекс, або «Я»,-настрої, почуття, спогади, пов'язані з особливим, живим тілом. Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елементів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елемен­ти» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об'єктивної), ні до психічної (суб'єктивної) сфер. Ці елементи повинні забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в рамках єдиного знання. Виходячи з цього, Мах намагався переосмислити основні категорії науки. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність тощо, він вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки — «чистий опис» фактів чуттєвого сприйнят­тя, до яких пристосовується думка.

• Послідовником і однодумцем Е. Маха був швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896 pp.). Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єк­та»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб'єктом незалежного від нього об'єкта. Якщо ви розмежовуєте об'єкт і суб'єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об'єкта, тобто суб'єкт пізнає сам себе і тим самим - своє оточення.

«Другий» позитивізм заперечував зв'язок наукового знання з об'єк­тивною дійсністю. З його точки зору, неможливо виділити будь-яку на­укову концепцію на основі того, наскільки вона відбиває, віддзеркалює реальність. В зв'язку з цим було висунуто принцип економії мислення, згідно з яким потрібно вибирати теорію, яка найпростішеописує від­чуття- вихідний матеріал наукового пізнання.

• Отже, якщо «перший», класич­ний позитивізм оголошував пози­тивним наукове знання, котре опира­ється на досвід, і втрачав позадосвідне, метафізичне знання, то «другий» позитивізм уже всередині науко­вого знання знаходить позитивні терміни, які мають значення, а по­рожні, фіктивні поняття підля­гають усуненню зі сфери науки.

9.3. Неопозитивізм

• «Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х pp. XX ст. і дістає назву неопозитивізму. Його родоначальники - австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 pp.), австрійський філософ, логік і математик Л. Вітгенштейн (1889-1951 pp.), австрійський філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 pp.), англійський філософ, логік і матема­тик Б. Рассел (1872-1970 pp.), представники львівсько-варшавської школи А. Тарський і Я. Лукасевич.

Неопозитивізм складається з ряду філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», що сформувався в рамках діяльності Віденського гуртка, основні ідеї якого (зведення філософії до логічного аналізу мови науки, принцип верифікації, трактування логіки та математики як формаль­них перетворень у мові науки тощо) стали особливо популярними в 30—40-ві pp. XX ст.у колах наукової інтелігенції. На думку представ­ників цього напряму, філософія взагалі не має предмета дослідження, оскільки вона являє собою не змістовну науку про яку-небудь реаль­ність, а становить діяльність як особливий спосіб теоретизування.

Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових ви­словлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань, тому філософія повинна розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Усі висловлювання поділяються на три основні категорії: логіко-математичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необґрунтовані). Філософія повинна провести аналіз науко­вих висловлювань, відкинути всі науково необґрунтовані і забез­печити побудову ідеальних ло­гічних моделей обґрунтованих наукових побудов.

• Логічний позитивізм про­голосив основним завданням бо­ротьбу з метафізикою (філосо­фією ) в цілому, намагаючись поставити себе над боротьбою матеріалізму та ідеалізму. Ре­альний розвиток науки прямо підвів до питання про теоретич­ну діяльність як таку, що по­в'язана тільки з логічною мо­вою науки: наука зводиться до фіксації, а потім до упорядку­вання фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. В та­кому випадку завдання науки обмежується описом її мови.

Особливістю цього напря­му є те, що в ньому принципово ототожнюється об'єкт з теорією об'єкта. Це відразу знімало питання про існування об'єктивного світу як предмета філософського пізнання та приводило до «замикання» філо­софії лише на пізнавальній проблематиці логіки і логічної мови (логіко-математична мова традиційно вважалася зразком достовірного знання).

Друга принципова особливість — ототожнення понять «об'єк­тивний факт» і «науковий факт». Мова науки в логічному позити­візмі будується так: із первинних атомарних висловлювань за правилами логіки виводяться складні. При цьому наукові пропозиції можуть бути або істинними, або хибними, або безглуздими (останні є науковими ли­ше за формою). Р. Карнап вважав, що всі філософські положення не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, які фіксують той чи інший «факт».

• Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації (від лат. Veritas - істина). Згідно з цим принципом, науко­вий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до «атомарних висловлювань». Тобто істина — це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифіка­цію «навпаки», або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприк­лад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.

Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ вза­галі є сукупністю фактів. Відчуття -єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання -дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, атомарні факти перетворюються на логічні атомарні факти. Це прості граматичні речення, як наприклад: «це біле», «це тверде», «це ближче». Вони фіксують у мові наші відчуття. Знання і починається з цих найпростіших логічних атомів.

З логічних атомів будуються протокольні речення: «Я, такий-то, в такому-томісці, в такий-то час бачив таке-то явище». З протокольних речень будується вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбіна­ції та перекомбінації протокольних речень, внаслідок чого породжу­ються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо несуперечливо входять у систему. Критерій істинності — формально-логіч­ний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логіч­ної структури знання, його несуперечливості, повноти.

Важливе поняття неопозитивізму — конвенція (від лат. conventio - згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Поведінка вченого нічим не об­умовлюється. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний смисл і зна­чення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними. Вся ця зна­кова «гра» базується на конвенції і не має ніякого відношення до світу.

• На підставі цього виникає «логічний синтаксис», в основі якого лежить конвенціалізм. Суть його полягає в тому, що кожен логік може по­будувати «власну логіку», тобто вибрати таку форму мови, таку систе­му «аксіом» і правил побудови, яку тільки забажає, оскільки вся діяль­ність - не більше як мовна «гра» за довільно вибраними правилами. Можна навіть обмежитися з'ясу­ванням відносин між мовами.

Поступово неопозитивісти схиляються до думки, що само­го синтаксичного аналізу недо­статньо, й акцентують увагу на змістово-смисловому тлумачен­ні мовних форм. Цей підхід ді­став назву «логічна семантика», хоча й вона не виходила за межі модифікованого логічного аналі­зу мови. Дух неопозитивізму А. Вітгенштейн сформулював так: «Межі моєї мови означують межі мого світу».

Таким чином, світ завжди дається «переломленим» через мову. Звідси завданням філо­софії є логічний аналіз мови науки. Філософія повинна, залишивши осторонь невирішувані надумані проблеми, вивчати, як правильно і несуперечливо будувати висновок, як виробляти вичислення висловів, яка логічна структура наукової системи. Філософія — це «терапія» мови. Філософ — це «лікар» мови науки.

Звідси виділилися три сфери відношень: прагматика (відношення мови до того, хто її вживає); семантика (відношення між мовою і тим, що нею визначається); синтаксис (відношення між мовними висловлю­ваннями). Все це дістало назву семіотики. Предметом аналізу стали зна­чення слів і знаків взагалі, логічні лінгвістичні та психологічні пробле­ми, які мають важливе наукове та практичне значення.

Неопозитивізм еволюціонував у напрямі від аналізу мови науки до аналізу буденної мови та від заперечення філософії до використання аналітичного методу для більш або менш змістовного аналізу власних філософських проблем (методів моделювання, системно-структурного аналізу тощо). Неопозитивізм як філософська течія і сьогодні утримує свої позиції, хоча і в перетвореному вигляді.