9.4. Постпозитивізм

• «Четверта» історична форма позитивізму - постпозитивізм. Цей термін у філософії науки використовується для визначення бага­тьох методологічних концепцій. Постпозитивізм — це певна позиція в осмисленні філософських проблем, які виникають у зв'язку з розвит­ком наукового знання. Прибічники постпозитивізму багато в чому не згодні між собою, вони критикують застарілі уявлення неопозитивізму, але зберігають з ним спадкоємність. Основну увагу приділяють раціо­нальним методам пізнання. Формування постпозитивізму пов'язане з виходом у 1959р. книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття» та у 1963р. -книги Т.Куна «Структура наукових революцій». Характер­на риса постпозитивізму — значна різноманітність методологічних концепцій та їх взаємна критика.

Один із представників цього напряму К. Поппер (1902-1994 pp.), англійський філософ і соціолог, розвивав ідеї критичного раціоналіз­му — теорію зростання наукового знання. На противагу як скепти­цизму, так і догматизму Поппер висунув принцип фаллібалізму —ви­знання принципової гіпотетичності будь-якого наукового знання. Про­цес наукового пізнання він розглядав як неперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Таким чином, заперечуючи прин­цип об'єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, при­ходить до визнання плюралізму істин, суб'єктивного характеру знання.

На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип де­маркації - відмежування наукового знання від ненаукового. Запрова­дивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим.

До постпозитивізму належать також концепція наукових рево­люцій Т. Куна; методологія нау­ково-дослідних програм І. Лакатоса; «раціоналістична антро­пологія» Дж. Агассі; концепція У. Селларса та ін.

Постпозитивісти створюють різні образи науки на шляху її розвитку, обмірковують специфіч­ні проблеми, які з'являються в рамках тієї чи іншої концепції, пропонують різні вирішення ме­тодологічних проблем. Разом з тим постпозитивісти відходять від орієн­тації на символічну логіку і звертаються до історії науки. Вони дбають про відповідність своїх побудов реальному науковому знанню та його історії.

• Американський філософ П. Фейєрабенд критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступо­вого накопичення. Він -прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен па­нувати не тільки в політиці, але і в науці.

Можливість універсального методу пізнання він заперечує, оскільки існує множина рівноправних типів знання. Критерії раціональності не абсолютні, вони відносні, але якщо немає жорстких критеріїв науко­вості, то цілком природно припустити зв'язок наукових фактів з не­науковими. Останні впливають на науки і мають самостійну цінність. Отже, наука, філософія, релігія і навіть магія - всі доцільні. Таким чи­ном, наука у Фейєрабенда постає як процес розмноження теорій, вона не має єдиної лінії.

• Філософ Т. Кун вважає, що в розвитку наукового знання особли­ву роль відіграє діяльність наукового співтовариства. Визначальна вага належить не нормам логіки, методології, а парадигмі, тобто сукупності переконань ціннос­тей, технічних засобів, прий­нятих науковим співтоварист­вом, які забезпечують наукову традицію. Парадигма зо своїм змістом ширша за теорію та науково-дослідні програми. Як­що та чи інша парадигма безмежно панує, то це період нормальної нау­ки. Зруйнування парадигми приводить до наукової революції. Кожна парадигма не універсальна, вона має свої критерії раціональності. Пара­дигми неспівмірні одна з одною, між ними немає безпосередньої ло­гічної спадкоємності. Нова парадигма відміняє стару. Кун звертає особливу увагу на значущість соціальних і психологічних моментів у науці.

У постпозитивізмі головною проблемою філософії науки стає ро­зуміння розвитку наукового знання. Це привело до зміни цілого кола проблем філософії науки. На відміну від логічних позитивістів, постпозитивістів цікавлять проблеми: як виникає нова теорія; як вона домага­ється визнання; чи можливе розуміння, комунікація між прихильника­ми альтернативних теорій та ін.

Постпозитивізм пом'якшує дихотомію емпіричного і теоре­тичного, в ньому говориться про взаємопроникнення емпіричного і теоретичного, про плавний пере­хід від одного рівня знань до ін­шого і навіть про відносність цієї дихотомії. На відміну від неопозитивістів, постпозити­вісти доводять, що відкрит­тя нового знання та його обґрунтування — це єдиний процес: ви­никнення і розвиток нової наукової теорії є в той же час її обґрунтуванням.

Серед найбільш важливих проблем, які хвилювали філософів пост-позитивістського періоду, можна відзначити такі:

• Проблема фальсифікації. Поппер вважав, що факт, який суперечить науковій теорії, фальсифікує її і тому змушує вчених відмовитися від неї.

• Проблема правдоподібнос­ті наукових теорій.

• Проблема відповідності наукових теорій. Куп і Фейєрабенд висунули тезу про відповід­ність конкуруючих наукових тео­рій, тобто про відсутність спіль­них для них стандартів порів­няння.

• Проблема раціональності.

Вузьке розуміння раціональнос­ті як таке, що відповідає логіко-методологічним стандартам, замі­нюється більш широким і роз­пливчастим.

• Проблема розуміння. Питання про можливості комунікації між прибічниками альтернативних наукових теорій і зближення філософії науки з філософською герменевтикою.