13.2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних проце­сів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства.

Перший шлях ‒ еволюційний з поступовим виді­ленням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Другий шлях ‒ при­скорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі ві­йни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економі­ки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоеко­номічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжна­родного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину тери­торії держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відпо­відним податкам і не піддаються звичайному митному контролю.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничо­го спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господа­рювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Визначення ВЕЗ як механізму залучення держави до світового гос­подарства шляхом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів у всіх напрямах розвитку території дає додаткові можливості у визначенні сфери спеціалізації держави.

Аналіз світового досвіду показав, що основними концептуальними підходами до створення ВЕЗ є територіальний і функціональний.

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, змен­шує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варі­ант територіального підходу можна розглядати і формування зони віль­ної регіональної торгівлі АСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представле­ні окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає су­часним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнарод­них інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зо­нах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку транспортної інфраструктури чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визна­ченого типу інвесторів (дрібних чи, навпаки, великих), або на рішення інших конкретних задач.

У науковій літературі виділяють до 30 різновидів ВЕЗ. Треба зауважи­ти, що загальноприйнятої типології цього розповсюдженого інструмента інвестиційно-інноваційної політики долучення національної економіки до світового господарства дотепер немає.

Інтернаціоналізація і глобалізація світових процесів стає невід'ємною рисою розвитку світового господарства.

Міжнародний обмін інформацією, науково-технічними розробками (не тільки безпосередньо робота з патентами, але й опосередковано ‒ через мі­грацію робочої сили та наукових кадрів) поступово набуває статусу осно­вної форми інтеграції до світового господарства.

Кожна країна під впливом світового господарства формує власні пріо­ритети розвитку і обирає шлях долучення до світової економіки.

Оскільки іноземний капітал ставить за мету панування на обраній території і безпосередній вплив на її розвиток, держава перш за все по­винна визначитися у своїх стратегіях розвитку і чітко означити межі іноземного впливу на свою діяльність. І лише після цього визначати шляхи інтеграції до світового господарства.