5.2. Розвиток свідомості в онтогенезі. Поняття вищих психічних функцій

Засвоєння або присвоєння суспільно-історичного досвіду – специфічно людський шлях онтогенезу, цілком відсутній у тварин.

У тварини генетичну основу поведінки складають безумовно-рефлекторні механізми, інстинкти, у ході індивідуального життя вони розвиваються, формуються, пристосовуються до мінливих елементів зовнішнього середовища, це процес “розгортання” спадкоємного досвіду.

У дитини спадкоємні органічні передумови відрізняються від тваринних такими рисами:

1) не детермінують жорстко майбутню поведінку;

2) у генетичних структурах мозку людини не зміг зафіксуватися відносно молодий власне людський досвід, тобто досягнення її культурної історії;

3) мозок людини відрізняється надзвичайною пластичністю, особливою здатністю до прижиттєвого формування функціональних систем.

Процес засвоєння людського видового досвіду відбувається в індивідуальному житті дитини, у її практичній діяльності, яка опосередкується дорослим.

Найбільш досконало дослідив цей процес Л. С. Виготський у межах культурно-історичної теорії розвитку свідомості, головним принципом якої є історичне розуміння психічних процесів [3]. Виходячи з того, що психіка детермінується трудовою діяльністю, Виготський висуває ідею “психологічних знарядь”, які вироблені людством штучно і являють собою елемент культури. Споконвічно вони повернені “зовні”, до іншої людини, потім обертаються “на себе”, тобто стають засобами керування власними психічними процесами.

Основні положення культурно–історичної теорії такі:

1. При переході від тварин до людини відбулася кардинальна перебудова взаємин суб'єкта з навколишнім середовищем – завдяки використанню знарядь людина здатна оволодівати природою.

2. Здатність до оволодіння природою для самої людини обернулася тим, що вона навчилася опановувати власну психіку – з'явилися довільні форми діяльності або вищі психічні функції.

Якщо життєдіяльність людини – не пристосування до природи, а зміна її, то дії людини повинні відбуватися за якимось планом, підкорятися певній меті. Ставлячи і реалізуючи зовнішні цілі, людина поступово навчається ставити й здійснювати внутрішні цілі, тобто керувати собою. У той же час прогрес у самоорганізації допомагає ставити й виконувати зовнішні завдання.

3. Подібно до того як людина опановує природу за допомогою знарядь, вона опановує власною поведінкою за допомогою особливих – психологічних – знарядь. Ці психологічні знаряддя – знаки.

Знаки – це символи, що мають певне, вироблене в історії культури значення: мова; різні форми; мнемотехнічні прийоми; алгебраїчні символи; твори мистецтва; діаграми, карти, креслення; умовні знаки тощо

Введення до структури психічної функції знака перетворює її на функцію вищу, опосередковану. Коли людина, наприклад, зав’язує “вузлик на пам'ять”, вона сама створює додатковий стимул, опосередковує свою реакцію за допомогою знака, який виступає як засіб запам'ятовування або психологічне знаряддя. Цей додатковий стимул не має органічного зв'язку із ситуацією і тому є штучний засіб-знак, за допомогою якого людина опановує поведінкою: запам'ятовує, робить вибір тощо.

Створюючи стимули-засоби, людина звільняється від незалежних від неї стимулів-об'єктів. За допомогою знаків людина ззовні створює зв'язки в мозку, керує мозком і через нього власним тілом.

Між нижчими та вищими психічними функціями існують певні відмінності (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Сутність відмінностей між нижчими та вищими психічними функціями

 

Параметри порівняння	Вищі психічні функції	Нижчі психічні функції
За властивостями	Довільні	Мимовільні
За будовою	Опосередковані	Безпосередні
За походженням	Соціальні	Біологічні

 

Знак завжди спочатку є засіб соціального зв'язку, засіб впливу на іншого і тільки потім він стає засобом впливу на себе. Вищі психічні функції – інтеріоризовані відносини соціального порядку.

Можливість наказувати собі народжувалася в процесі культурного розвитку людини із зовнішніх відносин наказу–підпорядкування. Спочатку функції наказуючого і виконавця були розділені і весь процес був інтерпсихологічним, тобто міжособистісним, потім ці відносини перетворювалися на відносини із самим собою, тобто в інтрапсихологічні. Це і є процес інтеріоризації. В онтогенезі він здійснюється так само. Стадії інтеріоризації в онтогенезі такі:

1) дорослий впливає за допомогою слова на дитину, спонукуючи її щось зробити;

2) дитина переймає від дорослого спосіб звертання і починає впливати словом на дорослого;

3) дитина починає впливати словом на себе (спочатку вголос, потім – у формі внутрішнього мовлення).

Отже, не розгортання природно закладеного, а присвоєння штучного, культурно створеного – генеральний шлях онтогенезу людини. Цей шлях і визначає соціальну природу її психіки.