- •Міністерство освіти і науки, молоді та спорту україни
- •Донецьк
- •2013 Удк 35/354:338.24 ббк 65.050я73
- •Удк 35/354:338.24 ббк 65.050я73
- •1 Дидактичні засади викладання
- •Заочна форма навчання (за інтегрованим навчальним планом)
- •1.2 Ідентифікація навчальної дисципліни «державне та регіональне управління»
- •1. Ідентифікація навчальної дисципліни.
- •2. Опис. Змістові модулі.
- •3. Рівень.
- •4. Навчальна дисципліна “Державне та регіональне управління” є нормативною.
- •5. Викладацький склад:
- •7. Форми та методи навчання:
- •Тематичний план навчальної дисципліни
- •2 Навчально-методичні рекомендації щодо вивчення змістових модулів і тем навчальної дисципліни «державне та регіональне управління»
- •Тема 1 основи теорії державного управління
- •1.2 Системні аспекти державного управління
- •1.3 Основні теорії та школи державного управління
- •1.4 Методологія, закони та принципи державного управління
- •1.5 Мета, завдання, зміст навчальної дисципліни «Державне та регіональне управління»
- •Тема 1. Основи теорії державного управління.
- •2.2 Державна влада як складова державно-владного механізму
- •2.3 Цілі державного управління
- •2.4 Функціональна структура державного управління
- •2.5 Сутність і систематизація методів державного управління
- •2.6 Організаційна структура державного управління
- •2.7 Світовий досвід державного управління
- •Тема 3 державне управління в окремих сферах суспільного розвитку
- •Організаційно-правові засади управління промисловістю.
- •Організаційно-правові засади управління агропромисловим комплексом.
- •Організаційно-правові засади управління торгівлею.
- •Організаційно-правові засади управління зовнішньоекономічною діяльністю.
- •3.2 Державне управління в соціально-культурній сфері
- •Організаційно-правові засади управління освітою.
- •Організація державного управління наукою.
- •Організаційно-правові засади управління охороною здоров'я населення.
- •Організаційно-правові засади управління культурою.
- •Організаційно-правові засади управління фізичною культурою, спортом і туризмом.
- •Засади й принципи державної молодіжної політики.
- •Управління в сфері соціального захисту населення.
- •3.3 Управління адміністративно-політичною діяльністю
- •Організаційно-правові засади управління обороною.
- •Організаційно-правові засади управління національною безпекою.
- •Організаційно-правові засади управління внутрішніми справами.
- •Організаційно-правові засади управління закордонними справами.
- •Організаційно-правові засади управління юстицією.
- •Тема 4 роль різних гілок влади у процесі державного управління
- •4.1 Конституція України про гілки влади в Україні
- •4.2 Верховна Рада та державне управління
- •4.3 Інститут Президента та державне управління
- •Тема 5 державне управління на регіональному рівні
- •5.1 Регіональне управління: сутність, цілі та специфіка
- •5.2 Централізація та децентралізація у структурній організації державного управління
- •5.3 Регіональне управління та місцеве самоврядування
- •5.4 Фактори регіонального розвитку
- •5.5 Фінансово-економічний механізм регіонального управління
- •Тема 6 система органів державної влади в україні: конституційні основи їх функціонування, роль в управлінні
- •6.1 Єдина система органів виконавчої влади
- •6.2 Управлінські зв'язки в системі органів виконавчої влади
- •Тема 7 центральні органи виконавчої влади в україні
- •7.1 Кабінет Міністрів України: структура і компетенція
- •7.2 Міністерства України та їх повноваження
- •7.3 Державні служби (державні комітети) України. Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом
- •Тема 8 регіональні органи державного управління
- •8.1 Територіальні органи центральних органів виконавчої влади: права, компетенція, функції
- •8.2 Основні завдання, правовий статус, компетенція місцевих державних адміністрацій
- •8.3 Повноваження місцевих державних адміністрацій. Відносини місцевих державних адміністрацій у системі вертикальних та горизонтальних зв'язків
- •8.4 Управління факультативними територіальними одиницями
- •Тема 9 місцеве самоврядування та його особлива роль у державному управлінні
- •9.1 Правовий статус органів місцевого самоврядування в системі державного управління
- •9.2 Система місцевого самоврядування в Україні
- •9.3 Громадянин в державному управлінні
- •Тема 10 внутрішня організація та управління органу державної влади
- •10.1 Орган державної влади як об'єкт організації
- •10.2 Організаційна структура органу державної влади: сутність і види
- •10.3 Менеджмент органу державної влади
- •10.5 Інформаційне та комунікаційне забезпечення, зв'язки з громадськістю в системі управлінської діяльності органу державної влади
- •10.6 Лідерство в державному управлінні
- •10.7 Законність та відповідальність у державному управлінні
- •Тема 11 державна служба в україні
- •До державних службовців належать особи, які займають посади в державних органах та їх апараті й мають відповідні службові повноваження.
- •Відповідальність державних службовців. Особи, винні в порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством.
- •11.3 Формування та реалізація державно-службових відносин
- •11.4 Культура та етика державного службовця
- •11.5 Бюрократія і бюрократизм у державному управлінні
- •Тема 12 ефективність державного управління.
- •12.1 Соціальна ефективність державного управління
- •12.2 Економічна оцінка ефективності функціонування органу державної влади
- •12.3 Поняття та види контролю в державному управлінні
- •12.4 Контроль, інституціалізований за гілками державної влади
- •12.5 Громадський контроль
- •Тема 13 відносини органів публічної влади в системі управління
- •13.1 Відносини центральних органів виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій з підприємствами, установами та організаціями
- •13.2 Роль органів місцевого самоврядування в окремих сферах суспільного розвитку Місцеве самоврядування й промисловість.
- •Місцеве самоврядування й торгівля.
- •Місцеве самоврядування й охорона здоров'я населення.
- •Місцеве самоврядування й культура.
- •Місцеве самоврядування й фізична культура, спорт і туризм.
- •Місцеве самоврядування й соціальний захист населення.
- •13.3 Звернення громадян як засіб забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні
- •13.4 Публічність (комунікативність) процесу прийняття рішень у державному управлінні
- •Тема 14 розвиток системи державного та регіонального управління
- •14.1 Реформування органів державної влади в процесі конституційної реформи в Україні
- •14.3 Концептуальні засади реформування місцевих органів влади та напрями регіональної політики
- •Список джерел, що рекомендуються
- •Для вивчення навчальної дисципліни
- •«Державне та регіональне управління» в умовах ects
- •І. Основна література
- •Іі. Нормативні матеріали монмс України і ДонНует імені Михайла Туган-Барановського
2.7 Світовий досвід державного управління
В країнах з парламентарною (парламентарно-республіканською та парламентарно-монархічною) і змішаною (парламентарно-президентською) республіканською формами державного правління уряд є одним з вищих органів держави і конституційне визначається вищим органом виконавчої влади.
У президентських республіках виконавчу владу очолює президент, який сприймається як її уособлення й безпосередній носій.
У країнах зі змішаною формою державного правління (Польща, Росія, Румунія, Франція тощо) взаємовідносини між президентом, урядом в цілому і його главою прийнято визначати як дуалізм виконавчої влади. Роль центру розподіляється між главою уряду та президентом. Характер цього розподілу визначається нормами конституцій і державно-політичною практикою конкретної країни. При цьому головні повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем'єр-міністра.
Реалізація главою держави – президентом повноважень, що стосуються сфери виконавчої влади, через уряд або з його санкції отримала назву контрасигнування.
Конституції встановлюють різноманітні назви урядів — власне уряд, кабінет, кабінет міністрів, рада міністрів, державна рада.
У країнах з парламентською та змішаною формами державного правління застосовується так званий парламентський спосіб (порядок) утворення уряду. Конституції цих держав встановлюють в основному дві процедури формування урядів.
Першою слід назвати процедуру формування уряду, яка історично склалася у Великобританії і тривалий час з певними особливостями щодо окремих країн була майже загальноприйнятою. Відповідно до цієї процедури глава держави формально на свій розсуд призначає прем'єр-міністра та за пропозицією останнього — інших членів уряду.
За цією процедурою роль парламенту, залишаючись пасивною на початковій стадії процесу формування уряду, на наступних стадіях зовні стає вирішальною. У разі схвалення парламентом запропонованого складу уряду або (та) урядової програми абсолютною більшістю голосів вважається, що уряд одержав інвеституру. Інвеститура уряду є вираженням парламентської довіри його діяльності на перспективу.
Друга процедура формування урядів передбачає більш активну участь у ній парламенту, починаючи вже з початкової стадії відповідного процесу.
Посаду прем'єр-міністра, як правило, займає лідер партії парламентської більшості.
У країнах з президентською формою правління застосовується так званий позапарламентський спосіб формування урядів. Особливістю «класичної» президентської республіки є те, що повноваження глави держави та глави кабінету суміжні та знаходяться в руках президента, а посада прем'єр-міністра відсутня.
Конституційна теорія і практика розвинутих країн знає дві моделі визначення складу урядів.
Перша континентальна модель - до складу урядів входять усі керівники міністерств і відомств із загальнодержавною компетенцією.
Друга англо-американська модель («модель кабінету») - на сьогодні її запровадила більшість країн. За цією моделлю до складу уряду (кабінету) входять не всі політичні керівники міністерств і відомств, а лише ті, які очолюють найважливіші з них.
Основною діючою особою уряду, формальним і неформальним центром є його глава. Найчастіше він зветься прем'єр-міністром, хоча прийняті й інші титули: голова, канцлер тощо.
Політичну відповідальність уряду перед парламентом часто називають парламентською відповідальністю (у країнах з парламентарною та змішаною формами правління). У президентських республіках уряд несе політичну відповідальність перед самим президентом, який може відправити у відставку його членів у разі, якщо їхні дії не схвалено.
Конституційна теорія і практика розвинених країн в основному знає два різновиди політичної відповідальності уряду — колективну й індивідуальну. Питання щодо їх взаємозв'язку та співвідношення віднесене до сфери реальної політики.
Резолюція осуду (недовіри) уряду застосовується у зв'язку із загальною оцінкою у парламенті урядової політики. Опозиція вносить пропозицію про прийняття резолюції осуду, після чого відбуваються дебати та голосування. Якщо палата приймає таку резолюцію, то уряд має піти у відставку.
В ряді країн альтернативою такої відставки уряду є розпуск палати главою держави за ініціативою самого уряду.
У більшості країн конституційне запроваджені формалізовані процедури притягнення уряду до політичної відповідальності. Вони, звичайно, мають назву вотуму недовіри. За їх змістом питання щодо недовіри уряду не може ставитися і розглядатися спонтанно, а розглядатися парламентом за ініціативою опозиції з використанням визначеної в конституції або у парламентському регламенті досить деталізованої спеціальної процедури.
Іншою формою конституційної відповідальності уряду (органів виконавчої влади) є відповідальність з використанням процедури імпічменту. Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди індивідуалізована. У деяких країнах відповідальності у порядку імпічменту підлягають не тільки вищі суб'єкти виконавчої влади, а й судді.
Особливістю такої відповідальності є й те, що вона може мати місце за різних форм державного правління.
У країнах зі змішаною формою правління процедура імпічменту зберігає своє значення щодо президентів.
Головним змістом відповідальності у порядку імпічменту є політична оцінка дій відповідної посадової особи, а наслідком — можливе усунення її з посади (посту).
Парламентська процедура усунення президентів - головну роль у здійсненні такої процедури відіграє однопалатний парламент, який у своєму рішенні спирається на попередньо сформульований висновок конституційного суду (Латвія, Литва, Молдова, Румунія, Туреччина).
Процедура усунення президентів парламентами спільно з конституційними судами. Парламент або одна з його палат формулює звинувачення проти президента, а конституційний суд на основі цього звинувачення може прийняти рішення щодо його зміщення (Австрія, Болгарія, Італія, Словаччина, ФРН, Хорватія, Чехія).
Може поєднуватися конституційна та кримінальна відповідальність вищих суб'єктів виконавчої влади.