МАКРОЕКОНОМІКА_Навчальний посібник_Проданова_Литвин

коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу:

	s =	S	(6.13)
		Y

Оскільки Y = C + S, остільки c + s = 1.

Гранична схильність до заощаджень – поняття-показник, який є оберненою стороною граничної схильності до заощаджень, і застосовується для визначення співвідношення приросту заощаджень (ΔS) і приросту доходу (ΔY); коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць зміниться величина заощаджень у разі зміни доходу на одиницю:

s' =

SY

(6.14)

Оскільки ΔY = C + ΔS, остільки с' + s' = 1.

Використання коефіцієнтів граничної та/або середньої схильності залежить від характеру змодульованої функції споживання чи заощадження (динамічної чи статичної). Сума коефіцієнтів середніх і граничних схильностей (до споживання та заощаджень), як правило, дорівнює одиниці (яка відбиває лише поточний дохід). Але у випадку, коли витрати на споживання фінансуються за рахунок не лише поточного доходу, а й доходів інших періодів, то сума коефіцієнтів може відхилятися від одиниці.

Слід додати, що між динамікою доходу і динамікою коефіцієнтів схильності до споживання і заощадження (тобто співвідношення, в якому доход розпадається на споживання і заощадження) існує закономірність. Згідно так званому „основному психологічному закону” Кейнса „із зростанням доходу люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання, але не в тій же мірі, в якій зростає доход”. Світова статистика свідчить, що зростання доходу супроводжується скороченням схильності до споживання (частки витрат на споживання) та підвищенням схильності до заощаджень (частки заощаджень).

Результати досліджень Кейнса (його функція споживання) набули широкого визнання. Дослідники-послідовники довели: припущення Кейнса щодо функції споживання підтверджуються лише у

90

короткостроковому періоді, а у довгостроковому коефіцієнти схильностей до споживання і заощадження стабілізуються. В сучасній макроекономічній літературі існує декілька підходів щодо визначення довгострокової функції споживання, які акцентують увагу на різних аспектах та факторах. В якості прикладу слід назвати теорії міжчасового вибору. Більшість цих теорій ґрунтуються на ідеї, що споживання в кожному окремому періоді життя людини залежить від її доходу впродовж всього життя, тобто як від поточного доходу, так і від переміщення доходу між різними періодами життя за рахунок заощаджень та позик.

6.2. Інвестиційні витрати та інвестиційна функція

Наступний елемент сукупних витрат, якому слід приділити увагу,

– інвестиційні витрати. На думку економістів інвестиційні витрати – найдинамічніший та наймінливіший компонент сукупних витрат.

Інвестиції (від лат. investiо – одягаю) у широкому розумінні є вкладенням капіталу в різні сектори та галузі економіки, науковотехнічної діяльності, інфраструктуру, соціальні програми, охорону природи з метою розвитку виробництва, соціальної сфери, підприємництва і т.ін. З фінансової точки зору інвестиції – це усі види активів (коштів), що вкладаються й використовуються в процесі економічної діяльності, а з економічної точки зору – це витрати економічних суб’єктів з метою нагромадження капіталу, що передбачає створення нового капіталу та відшкодування зношеного капіталу. Зрозуміло, що основна кінцева мета інвестування – отримання доходу. Але слід враховувати і те, що необхідною передумовою нагромадження капіталу є виробництво інвестиційних товарів, тобто засобів виробництва (будівельних матеріалів, машин, устаткування, приладів, інструментів тощо).

Інвестиції в економіці відіграють доволі важливу роль. В якості інвестиційних витрат, тобто як один з елементів сукупних витрат, інвестиції визначають попит на інвестиційні товари. Зростання інвестицій, збільшення їх об’ємів в досліджуваному періоді порівняно з попереднім, приріст інвестиційних витрат (ΔI) – це приріст попиту на інвестиційні товари, який є компонентом сукупного попиту. У зв’язку з цим збільшення інвестиційного попиту за інших незмінних умов викликає зростання сукупного попиту та обсягів виробництва, тобто ВВП. Отже, однин з результатів зростання інвестицій є збільшення сукупного попиту і ВВП у

91

короткостроковому періоді. Процес інвестування пов’язаний з капіталоутворенням. Інвестиції – це потік, а капітал – запас. Капіталоутворення являє собою процес перетворення інвестицій на капітал, а тому кожна одиниця інвестицій, тобто потоку, збільшує капітал, тобто запас. Приріст капіталу (ΔK) збільшує виробничі потужності економіки тобто довгострокову сукупну пропозицію, яка дорівнює потенційному ВВП. Таким чином, ще одним результатом зростання інвестицій, його результатом у довгостроковому періоді є збільшення обсягів капіталу і потенційного ВВП.

Кількісно величина інвестицій і зростання обсягів капіталу можуть не співпадати, тому що наявний капітал постійно зношується в процесі виробництва і потребує відновлювальних інвестицій. Обсяг капіталу формується під впливом двох протилежних сил: інвестування, яке збільшує обсяг капіталу, і зношення (амортизації), яке зменшує обсяг капіталу.

Впроцесі аналізу інвестицій слід враховувати відмінність чистих

івалових інвестицій. Чисті інвестиції спрямовуються лише на створення нового, тобто додаткового капіталу (будівництво заводу або цеху, житла, шляхів, придбання додаткових машин, устаткування тощо). Валові інвестиції охоплюють як створення нового капіталу, так і заміну зношеного капіталу новими капітальними засобами. Тому чисті інвестиції – це частина валових інвестицій, яка визначає перевищення валових інвестицій порівняно з вартістю зношеного капіталу.

Взаємозв’язок валових і чистих інвестицій можна визначити за такою формулою:

It = INt + а × Kt ,

(6.15)

де It, INt – відповідно валові та чисті інвестиції за період t; а – норма амортизації, яка відображує ту частку, на яку щорічно зношується капітал, Kt – середня вартість капіталу за період t; а × Kt – вартість амортизованого капіталу, тобто зношеного в процесі виробництва за період t.

У свою чергу, перевищення валових інвестицій над вартістю амортизованого капіталу дорівнює створенню нового капіталу, тобто визначає приріст капіталу. Отже, приріст капіталу залежить не від валових, а від чистих інвестицій:

92

INt (ΔKt) = It – а × Kt

(6.16)

Доведено, що саме приріст капіталу збільшує виробничі потужності економіки, тобто довгострокову сукупну пропозицію, яка дорівнює потенційному ВВП.

Таким чином, результатом зростання інвестицій в економіці є: у короткостроковому періоді – зростання сукупного попиту та ВВП; у довгостроковому – збільшення обсягів капіталу і потенційного ВВП. У короткостроковому періоді на зростання сукупного попиту та обсягів виробництва впливає приріст валових інвестицій (порівняно з попереднім періодом). У довгостроковому періоді зростання обсягів капіталу залежить від обсягу чистих інвестицій, тобто від співвідношення між валовими інвестиціями та вартістю зношеного капіталу (амортизацією).

Таким чином, динаміка інвестицій визначає динаміку основних параметрів національного ринку (попиту і пропозиції) і економіки (виробничих потужностей, фактичного і потенційного ВВП):

нарощування виробничих потужностей можливо лише за умов, коли валові інвестиції перевищують амортизацію (I > а × К) і чисті інвестиції є додатною величиною. В таких умовах будуть зростати обсяг капіталу, довгострокова сукупна пропозиція і потенційний ВВП. Якщо при цьому валові інвестиції збільшуються, тобто ΔI > 0, то за інших незмінних умов зростатиме і сукупний попит, що викликає збільшення обсягів виробництва, тобто ВВП.

скорочення виробничих потужностей виникає за умов, коли валові інвестиції менші, ніж амортизація (I < а × К). Це означає, що чисті інвестиції є від’ємною величиною і тому капіталу споживається більше, ніж нагромаджується. Оскільки амортизація перевищує валові інвестиції, остільки виробничі потужності в економіці скорочуються. Крім того, виникнення дефіциту валових інвестицій показує, що обсяг інвестицій в економіці зменшується порівняно з попереднім періодом, тобто ΔI < 0. За інших незмінних умов це викликає скорочення сукупного попиту та обсягів виробництва, тобто ВВП.

Однією з макроекономічних моделей, що пов’язує динаміку інвестицій та ВВП, є модель акселератора, алгебраїчну форму якої можна подати так:

It = α (Yt – Yt-1) + а × Kt

(6.17)

93

де It – обсяг інвестицій (валових); α – коефіцієнт акселерації, який показує, на скільки одиниць змінюються інвестиції у разі зміни ВВП на одиницю; Yt-Yt-1 – приріст ВВП за період t; а×Kt – амортизація за період t (відновлювальні інвестиції).

Одним з інструментів макроекономічного аналізу інвестиційних витрат є інвестиційна функція. У загальному контексті функція інвестиційних витрат, як і у випадку з функцією споживання та заощаджень, – це макроекономічна модель. В інвестиційній функції залежною змінною є інвестиції, а чинники, які впливають на інвестиції, – незалежними змінними. Інвестиційна функція шукає відповідь на питання: від яких чинників залежить обсяг інвестицій? Серед різних підходів щодо відповіді на питання виділяються кейнсіанський та неокласичний підходи. Слід додати, що ґрунтовний аналіз інвестиційної функції має враховувати основні елементи інвестиційного потоку (інвестиції в основний капітал, інвестиції в житлове будівництво, інвестиції в запаси). Динаміка кожного з елементів знаходиться під впливом неоднакових чинників. Тому в економічній літературі зустрічаються різновиди інвестиційної функції (для кожного компонента інвестиційного потоку окремо). Проте аналіз численних чинників інвестиційних витрат (у тому числі і за елементами) дозволяє виокремити групу чинників, які впливають на прибутковість всіх елементів інвестиційного потоку. Особливе місце серед них посідає процентна ставка.

Зважаючи на це, в макроекономічному моделюванні використовується проста інвестиційна функція, в якій екзогенною змінною інвестиційних витрат є лише процентна ставка. Вплив інших чинників на інвестиційні витрати враховується в автономній складовій інвестиційної функції. Виходячи з цього проста інвестиційна функція в алгебраїчній формі записується так:

I = IА – d × r

(6.18)

де I – інвестиційні витрати, IА – автономні інвестиції, що не залежать від процентної ставки і перебувають під впливом інших чинників; d – чутливість інвестицій до зміни рівня реальної процентної ставки (показує на скільки грошових одиниць обернено змінюються інвестиції у разі зміни процентної ставки на один пункт, тобто d = ΔI/Δ r).

94

Враховуючи, що інвестиційні витрати – складова сукупних витрат, а через сукупні витрати реалізується сукупний попит, то можна припустити, що інвестиційна функція віддзеркалює інвестиційний попит. Знак „–” у формулі 6.18 передає обернену залежність інвестиційних витрат від процентної ставки.

Особливе місце процентної ставки серед чинників інвестиційних витрат можна пояснити наступним чином. Щоб мати змогу інвестувати підприємець-виробник-інвестор як правило бере кошти у позику. За їх використання він несе витрати, пов’язані з оплатою процента. Процентна ставка, як агрегований показник „ціни” за користування запозиченими коштами, докладно розглядається в темі

№5.

Додатковим аргументом залежності інвестиційних витрат від ставки процента є норма прибутку. Оскільки метою інвестування є одержання прибутку, остільки виникає необхідність зіставлення інвестиційних витрат і вигод (доходів, прибутків) від інвестування різних інвестиційних проектів. Процентна ставка слугує нижньою межею норми прибутковості проектів, в які підприємцям вигідно вкладати інвестиції. Для визначення прибутковості інвестиційних проектів застосовують різні методи. Традиційний метод полягає у визначенні норми прибутку як відношення прибутку до інвестованого капіталу:

Норма прибутку =

Чистий прибуток Інвестований капітал

(6.19)

Капітал використовується протягом кількох поточних періодів. Тому для визначення норми прибутку використовується середньорічний чистий прибуток і середньорічна вартість капіталу. Порівнюючи норму прибутку з процентною ставкою, підприємці приймають рішення щодо доцільності інвестування.

Норма прибутку дозволяє виокремити ще один дуже важливий фактор інвестиційних витрат – доход (прибуток) інвестора. Для визначення залежності приросту інвестиційних витрат (ΔI) від приросту доходу (ΔY) використовується поняття-показник, який одержав назву гранична схильність до інвестування (коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць зміниться величина інвестиційних витрат у разі зміни доходу на одиницю):

95

i' =

IY

(6.20)

Залежність інвестицій від доходу віддзеркалює той факт, що джерелом інвестиційних витрат, окрім запозичених коштів, можуть бути власні кошти підприємців (частина прибутку). Якщо інвестиції фінансуються з підприємницького прибутку, а останній зростає по мірі зростання доходу, то й інвестиційні витрати з ростом доходу можуть зростати. Отже, залежність інвестиційних витрат від доходу пряма і її можна представити функцією:

I = IА – d × r + i' Y,

(6.21)

де I – інвестиційні витрати, IА – автономні інвестиції; d – коефіцієнт чутливості інвестицій до реальної процентної ставки; i' – гранична схильність до інвестування; Y – доход.

Інвестиційна функція за формулою 6.21 свідчить, що поряд з автономними інвестиціями існують ще й стимульовані (залежні від доходу, або індуційовані). Відмінність стимульованих інвестицій від автономних як раз полягає у тому, що вони залежать від доходу інвестора, а точніше від його приросту. Стимульовані інвестиції фінансуються з підприємницького прибутку і їх величина може зростати по мірі зростання доходу. Ще одним джерелом стимульованих інвестицій на рівні національної економіки є тимчасово вільні грошові кошти широких верств населення (заощадження). І підприємницький прибуток, і заощадження населення зростають разом із зростанням доходів, а тому з ростом доходів слід очікувати й приросту інвестицій. Джерелами фінансування автономних інвестицій (знову ж таки на рівні національної економіки) доволі часто можуть бути кошти держбюджету та зовнішні запозичення.

Серед чинників автономних інвестицій, можна виділити такі: технічний прогрес, рівень забезпеченості основним капіталом, податки на прибуток підприємств, ділові очікування. Під впливом чинників автономних інвестицій економічні суб’єкти будуть змінювати (збільшувати або скорочувати) свій попит на інвестиції при незмінному рівні реальної ставки відсотка. Додамо, що інвестиції відрізняються значною мінливістю. В якості основних факторів

96

нестабільності інвестицій слід назвати: нерегулярність інновацій (винаходів); мінливість економічних очікувань; циклічні коливання.

Інвестиції – засіб фінансово-ресурсного забезпечення національної економіки. Джерелом фінансово-інвестиційних ресурсів є заощадження економічних суб’єктів, передовсім домогосподарств і підприємств, – приватні заощадження.

У структурі приватних заощаджень можна виділити два елементи: заощадження домашніх господарств і заощадження підприємств. Заощадження домашніх господарств, як вже з’ясовано,

– це частина їхнього доходу, а заощадження підприємств – частина прибутку підприємств. Заощаджують як домогосподарства, так і підприємства, проте майже всі інвестиції здійснюють підприємства. Потреби підприємств в інвестиційних коштах, як правило, перевищують їхні заощадження. Виникає певний дисбаланс: з одного боку, заощадження домогосподарств перевищують їхні потреби в інвестиційних ресурсах; з іншого – заощадження підприємств є недостатніми для фінансового забезпечення інвестицій. Економіка потребує переміщення тимчасово вільних коштів домогосподарств (заощаджень) у тимчасове розпорядження підприємств (для інвестування). В сучасній економіці таке переміщення здійснюється завдяки функціонуванню фінансового ринку та діяльності фінансових посередників.

Залучення підприємствами інвестиційних коштів через фінансові ринки – це пряме фінансування інвестицій, яке здійснюється за рахунок емісії цінних паперів. Головними інструментами прямого фінансування інвестицій є облігації та акції. Мобілізація підприємствами інвестиційних коштів через фінансових посередників (банки, страхові компанії та пенсійні фонди, інвестиційних посередників) – це непряме фінансування інвестицій. Роль фінансових посередників полягає в тому, щоб акумулювати в себе заощадження домогосподарств і за рахунок їх надавати кошти підприємствам, які мають дефіцит фінансово-інвестиційних ресурсів. Банки акумулюють вільні кошти домогосподарств прийняттям їх на депозит, страхові компанії і пенсійні фонди – через отримання коштів на договірній основі, інвестиційні посередники – переважно шляхом продажу цінних паперів.

Одна з дискусійних проблем макроекономіки – забезпечення механізму урівноваження заощаджень з інвестиціями, тобто S = I.

97

Найгостріша дискусія з цього приводу точиться між класиками та кейнсіанцями.

Основним чинником, що визначає величину інвестиційних витрат і заощаджень в економіці, класики вважають рівень ставки процента: заощадження розглядаються як зростаюча функція від процентної ставки S = f (r), а інвестиції – як спадна функція від ставки процента I = f (r). Рівновагу заощаджень і інвестицій в економіці забезпечує ставка процента (r0). При збільшенні ставки (до r1) власники вільних грошових коштів збільшать свої заощадження, але підприємці не зможуть їх використовувати повністю. Оскільки нова ставка процента для них дуже висока, остільки механізм ринку повинен знизити ставку до рівноважного рівня (до r0). Якщо ставка процента знизиться (до r2), спостерігатиметься зворотне: інвестори готові брати позикові кошти під низькі відсотки, але індивіди не готові зберігати необхідну кількість коштів. Ставка процента у такому разі буде рости, поки не досягне рівноважного рівня (r0). Таким чином, інструментом, що врівноважує потоки заощаджень і інвестицій виступає рівноважна ставка процента (вона встановлюється на грошовому ринку). Процентна ставка стимулює залучення тимчасово вільних грошових коштів (заощаджень) на ринок, і формує попит на них підприємців–інвесторів. В результаті коливань ставки відсотка та високої еластичності заощаджень та інвестицій до процентної ставки, так званий „витік” з потоку „доходи-витрати” у формі заощаджень повертається в економіку у формі інвестицій.

На думку кейнсіанців інвестиції є менш еластичними відносно процентної ставки, ніж вважають класики. Але головною відмінністю кейнсіанського уявлення про механізм врівноваження заощаджень з інвестиціями є нееластичність заощаджень до процентної ставки. За таких умов скорочення інвестицій (наприклад внаслідок песимістичних ділових очікувань підприємців), супроводжується зниженням ставки процента (до рівня r1), яке не впливає на зміну заощаджень. Оскільки основним чинником динаміки заощаджень на думку кейнсіанців є доход, остільки скорочення заощаджень (до рівня S1) можливо лише в разі скорочення доходів домогосподарств і прибутків підприємницького сектору (як правило в умовах зниження ділової активності). Отже, ставка процента не здатна привести у відповідність заощадження споживачів з інвестиційними планами підприємців. Додатковим аргументом кейнсіанців є й те, що найважливіші економічні рішення, такі як плани щодо заощаджень і

98

інвестицій, приймаються різними економічними суб’єктами і з різних мотивів. Різна мотивація при ухваленні рішень про заощадження і інвестиції призводить до того, що часто зміни ставки процента не впливають (принаймні істотно) на плани інвестицій і, особливо, заощаджень. Нееластичність заощаджень до змін ставки відсотка пояснюється тим, що вони, як правило, здійснюються з мотивів інших, ніж отримання процентного прибутку.

Наприкінці необхідно назвати ще одну особливість кейнсіанської моделі рівноваги заощаджень та інвестицій. Вона зумовлена особливостями методології кейнсіанського напряму сучасної економічної теорії взагалі та теорії Дж.М.Кейнса зокрема. Метою кейнсіанства є обґрунтування необхідності державного регулювання економіки і розробка його конкретних форм. Кейнс вважав, що держава повинна регулювати ставку процента, підтримуючи її на рівні більш низькому, порівняно з нормою прибутку, щоб змусити підприємців вкладати гроші не в банк, а в розвиток виробництва, забезпечуючи таким чином зайнятість та зниження рівня безробіття.

Тема 7. СУКУПНІ ВИТРАТИ І РІВНОВАЖНИЙ ОБ’ЄМ ВИРОБНИЦТВА (ВВП)

Програмна анотація

7.1.Механізм досягнення рівноважного об’єму виробництва.

7.2.Мультиплікатор витрат.

7.3.Рівноважний об’єм виробництва в умовах повної зайнятості. Рецесійний та інфляційний розриви.

7.1. Механізм досягнення рівноважного об’єму виробництва

Стан рівноваги між попитом і пропозицією, між витратами і доходами в макроекономіці проявляється в рівновазі між об’ємом виробництва та сукупними витратами на його створення. Рівноважний ВВП забезпечується тоді, коли сукупна кількість виробленої продукції дорівнює сукупній кількості продукції, яку економіка (її суб’єкти) має намір купити. Тому важливе значення для макроекономічного аналізу має визначення рівноважного ВВП на базі сукупних витрат. В основу моделі рівноваги ВВП покладено ідеї та методи аналізу, які запропонував Дж.М.Кейнс. Особливість

99