МАКРОЕКОНОМІКА_Навчальний посібник_Проданова_Литвин

воно, як вже зазначалось, є необхідною передумовою нормального функціонування економіки. Природне безробіття не спричиняє втрат, а вимірюється витратами часу фрикційних та структурних безробітних на пошуки роботи для ефективнішого застосування своєї робочої сили. У підсумку ці витрати сприяють підвищенню продуктивності праці та збільшенню обсягів виробництва продукції. Природне безробіття визначається численними обставинами: державна інвестиційна політика, рівень життя в країні, розміри грошових та майнових накопичень населення, допомога по безробіттю і тривалість таких виплат, розгалуженість мережі навчальних закладів для перепідготовки кадрів і підвищення кваліфікації та їх доступність для населення, готовність та спроможність людей одержувати нові знання та навички, демографічна ситуація в країні і т.ін.

Циклічне безробіття не є необхідним для функціонування економіки, а виникає внаслідок відсутності вільних робочих місць. Таке безробіття є вимушеним і спричиняє втрати національної економіки у вигляді невиробленої продукції. Отже, втрати від безробіття – це втрати від циклічного безробіття. Циклічне безробіття є ознакою спаду виробництва в економіці: фактично створений ВВП буде менше потенційного ВВП, тобто фактичний ВВП відставатиме від потенційного ВВП. Чим вище циклічне безробіття, тим більшу величину ВВП втрачає економіка і тим більшим є відставання ВВП.

Втрати ВВП втмірюють: в грошових одиницях – як різницю між потенційним і фактичним ВВП (абсолютні втрати ВВП); у відсотках

– як темп відставання фактичного від потенційного ВВП (відносні втрати: фактичного ВВП відносно потенційного ВВП). Потенційний ВВП є розрахунковою величиною, яка визначається на основі припущення, що фактичне безробіття дорівнює природному. Потенційний ВВП розраховується як сума фактичного ВВП (використовується фактичний реальний ВВП) і втрат ВВП від циклічного безробіття.

Вперше емпіричну залежність між коливаннями рівня безробіття і коливаннями ВВП виявив в економіці США американський економіст Артур Оукен (1928-1980). Залежність увійшла в макроекономічну науку під назвою „закон Оукена”. Згідно з законом, який обґрунтував А.Оукен, щорічний приріст валового продукту на 2,7% утримує кількість безробітних на постійному рівні, кожні наступні 2% приросту валового продукту знижують рівень безробіття

60

на 1%, а скорочення приросту цього показника на 2% спричиняє зростання безробіття на 2%.

Сучасну інтерпретацію закону Оукена можна передати принаймні двома формулами.

Перша з двох формул дозволяє визначати залежність між втратами ВВП і циклічним безробіттям:

Y Y
Y

= – β (u – u* ),

(4.4)

де Y* – потенційний ВВП; Y – фактичний ВВП; u – фактичний рівень безробіття; u* – природний рівень безробіття; β – коефіцієнт Оукена, емпіричний коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безробіття, який показує, на скільки процентів фактичний ВВП буде меншим від потенційного, якщо фактичне безробіття перевищує його природний рівень на один процентний пункт.

Друга формула застосовується для визначення залежності динаміки ВВП від динаміки безробіття (його зміни) в поточному році, порівняно з попереднім:

Y	- Y
t	t-1
	Y
	t-1

100% =

Y
	t - Y			t-1
	Y
		t-1

100% – β(ut – ut-1),

(4.5)

де Yt – фактичний ВВП в поточному періоді; Yt-1 – фактичний ВВП в минулому періоді; Y*t – потенційний ВВП в поточному періоді; Y*t-1 – потенційний ВВП в минулому періоді; ut – фактичний рівень безробіття в поточному періоді; ut-1 – фактичний рівень безробіття в минулому періоді.

Значення коефіцієнта β встановлюється емпірично і в різних країнах різне. Доведено, що значення можуть змінюватись в інтервалі від 0 до 3, але нерідко коефіцієнт дорівнює 2%, 2,5% або 3%.

Згідно з законом А.Оукена:

кожний процент циклічного безробіття спричиняє β % відставання фактичного ВВП від потенційного (формула 4.4);

зростання фактичного рівня безробіття в поточному періоді порівняно з минулим на один процентний пункт стримує приріст фактичного ВВП порівняно з приростом потенційного ВВП на β процентних пунктів (формула 4.5).

61

Втрати від безробіття позначаються не лише на об’ємах виробництва. Зростання безробіття свідчить про загальні негаразди в економіці. З часом негативи безробіття відчують всі макроекономічні суб’єкти. Так, робітники, які стають безробітними, втрачають постійні та регулярні доходи, тобто джерело коштів існування. Безробіття зазвичай супроводжується масовою дискваліфікацією, навіть еміграцією робочої сили. Одним з наслідків безробіття буде посилення конкуренції між робітниками на ринку праці за найбільш престижні місця. Високий рівень конкуренції призводить до того, що окремі і доволі значні групи населення змушені займати непрестижні, нецікаві для них місця роботи, які не відповідають їх кваліфікації або професійній підготовці. „Змушена” праця зазвичай малоефективна. В таких умовах неможливо формування стабільних виробничих колективів. Для підприємців і роботодавців зростання безробіття обернеться скороченням прибутків і можливостей інвестування, що в подальшому зазвичай приводить в дію механізм кумулятивного зниження ділової активності. Зменшуючи об’єми ВВП, безробіття призводить до скорочення податкових надходжень до державного бюджету з одного боку, а з іншого – до необхідності використання бюджетних коштів на виплати по безробіттю.

У підсумку наслідки безробіття можна представити таким переліком: неефективне використання і знецінення робочої сили зокрема та людського потенціалу держави та нації взагалі; погіршення якості життя безробітних та членів їх сімей; посилення тиску на рівень заробітної плати зайнятих з боку конкуруючих на ринку праці; збільшення витрат суспільства взагалі та кожної особи зокрема на відновлення чи зміну професіонального статусу і рівня продуктивності праці; зростання кількості людей, що схильні до дій, які суперечать прийнятним суспільним нормам і цінностям.

ТЕМА 5. ГРОШОВИЙ РИНОК ТА ІНФЛЯЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ

Програмна анотація

5.1.Грошовий ринок та його рівновага: класичний та кейнсіанський підходи.

5.2.Інфляція як макроекономічне явище. Наслідки інфляції.

5.3.Взаємозв’язок інфляції та безробіття. Крива Філіпса.

62

5.1. Грошовий ринок та його рівновага: класичний та кейнсіанський підходи

Грошовий ринок – це один з сегментів фінансового ринку, на якому здійснюється купівля-продаж грошей через купівлю-продаж так званих короткострокових боргових зобов’язань (інструментів), тобто строк погашення яких становить менше ніж один рік. Середньо- і довгострокові боргові зобов’язання (інструменти) виступають об’єктом купівлі-продажу іншого сегменту фінансового ринку – ринку капіталів.

Основними елементами механізму грошового ринку є пропозиція грошей і попит на гроші, взаємодія яких опосередкована процентною ставкою.

В економічній теорії гроші – загальний еквівалент обміну, який виконує функції міри вартості, засобу обігу, засобу накопичення, засобу платежу та світових грошей. З точки зору макроекономіки гроші – один з різновидів активів. Активи (від лат. activus – дійсний)

– сукупність майна, інтелектуальної власності, грошових ресурсів, що належать їх власнику. Усі активи поділяються на дві великі групи: фінансові та матеріальні. Гроші (разом з депозитами в банках, цінними паперами та т.ін.) відносяться до групи фінансових активів. В сучасній макроекономічній літературі виокремлюються лише три функції грошей: міра вартості, засіб обігу, засіб накопичення. Окремі функції грошей (в якості засобів платежу і обігу, засобу накопичення або заощадження) можуть виконувати не тільки готівкові гроші (паперові та монети), а й безготівкові (кошти на рахунках в банках, тобто депозитні гроші, цінні папери та ін.). Сукупність усіх готівкових та безготівкових засобів, які здатні виконувати функції грошей, утворюють грошову масу.

Безперервний рух (кругообіг) грошей в процесі їх використання утворює грошовий обіг. Історично сформована в кожній країні і законодавчо встановлена державою форма організації грошового обігу називається грошовою системою.

Розглянемо основні елементи механізму грошового ринку. Пропозиція грошей (MS) – це сукупність грошових активів, які

використовуються в національній економіці в кожний даний момент часу. Терміни „пропозиція грошей” та „грошова маса” можуть використовуватись як синоніми, але термін „грошова маса” доцільно застосовувати в випадках зосередження уваги на кількісних характеристиках грошей (грошової пропозиції).

63

Структура грошової пропозиції визначається різною ліквідністю грошових активів (складових грошової маси). Термін „ліквідність” має декілька значень. В даному випадку під ліквідністю розуміють здатність активів швидко і без втрати своєї номінальної вартості перетворюватися на готівку (або в платіжний засіб). Тому готівкові гроші є найліквіднішим активом, порівняно з яким оцінюється ліквідність усіх інших активів. Залежно від рівня ліквідності всі грошові активи (складові грошової маси) групуються зростаючим підсумком у грошові агрегати. Послідовне включення в агрегати менш ліквідних активів знижує загальну ліквідність всього агрегату.

Єдиної для всіх країн системи грошових агрегатів не існує, але у найзагальнішому вигляді агрегатну структуру грошової маси можна представити наступним чином:

М0 – готівка в обігу; М1 = М0 + кошти на поточних рахунках комерційних банків і

вклади до запитання; М2 = М1 + термінові і ощадні вклади в комерційних банках;

М3 = М2 + ощадні вклади в спеціалізованих кредитнобанківських інститутах;

М4 = М3 + акції, облігації, депозитні сертифікати комерційних банків, векселя фізичних і юридичних осіб;

М5 = М4 + кошти в іноземній валюті фізичних і юридичних осіб.

Міжкраїнна відмінність у формуванні грошових агрегатів головним чином залежить від рівня розвитку фінансового ринку та його сегментів, а також особливостей монетарної політики. Останнім часом спостерігається уніфікація агрегатної структури грошової маси у відповідності до рекомендацій Міжнародного валютного фонду та Світового банку.

Сучасна агрегатна структура грошової маси в Україні виглядає наступним чином:

М0 – готівка, гроші поза банками; М1 = М0 + переказні кошти у національній валюті;

М2 = М1 + переказні кошти в іноземній валюті та інші кошти; М3 = М2 + цінні папери власного боргу банків.

В агрегатній структурі грошової маси України агрегат М0 включає готівкові гроші. До складової грошового агрегату М1 „переказні кошти в національній валюті” віднесені кошти в

64

національній валюті, які за першою вимогою можуть бути обмінені на готівкові. До складової грошового агрегату М2 „переказні кошти в іноземній валюті та інші кошти” віднесено кошти в іноземній національній валюті, які за першою вимогою можуть бути обмінені на готівкові. До складової грошового агрегату М2 „інші кошти” віднесено непереказні кошти до запитання, строкові кошти та кошти за іменними ощадними (депозитами) сертифікатами, емітованими банками.

І в першому і в другому з наведених варіантів агрегатної структурі грошової маси агрегат М0 охоплює найліквідніший актив – готівкові гроші. Далі в міру зростання номера грошових агрегатів їх склад послідовно нарощується за рахунок додавання активів з меншою ліквідністю. Основними функціями грошей в ринковій економіці є їхня здатність бути платіжним засобом та засобом обігу. За рівнем спроможності виконувати функцію платіжного засобу всі грошові активи поділяються на два види: власне гроші (гроші у вузькому розумінні) і майже гроші (гроші у широкому розумінні, „квазігроші”). До власне грошей відносять ті активи, що можуть безпосередньо використовуватися як платіжний засіб (приймаються як засоби платежу і зберігаються з метою здійснення платежів): готівка, що є зобов’язанням центрального банку, і кошти на банківських рахунках, які є зобов’язаннями комерційних банків. Усі інші активи – це майже гроші, оскільки вони безпосередньо є не платіжним засобом, а засобом заощадження: строкові кошти, різновиди цінних паперів. Проте без великих перепон вони можуть бути перетворені в активи, використовувані як платіжний засіб.

Структура пропозиції грошей визначається не тільки грошовими агрегатами, а також показниками „грошова маса” і „грошова

база”.

Про грошову масу вже йшлася мова. Додамо лише математичну формулу, яка дозволяє визначати грошову масу кількісно (як суму готівки і банківських депозитів):

MS = C + D

(5.1)

де MS – пропозиція грошей (грошова маса); C – готівка, яка знаходиться поза банками, тобто на руках у населення (до складу готівки поза банками не входить готівка, яку тримають комерційні банки в своїй касі); D – банківські депозити.

65

Грошова база визначається за формулою:

МВ = C + R

(5.2)

де МВ – грошова база; R – банківські резерви. До банківських резервів відноситься та частина банківських грошей, яка не використовується для здійснення так званих активних операцій (надання позик, інвестування). Вони включають депозити, розміщувані на рахунках центрального банку, та готівку, яку кожний банк може тримати в своїй касі.

В графічних моделях в якості основного екзогенного параметру, що визначає елементи механізму ринку грошей (попит та пропозицію), розглядається процентна ставка.

Процентна ставка (ставка відсотку) – процентний показник плати за використання грошових запозичень (плата встановлюється в процентах до суми запозичених грошей). Рівень процентної ставки віддзеркалює плату (в розрахунку на відповідний термін) у відсотках за одиницю запозиченого грошового знаку: наприклад 10 % річних. Добуток процентної ставки і суми грошей, які надаються у позику, для позикодавця є доходом у вигляді процента, а для позичальника – ціною у вигляді процентних платежів.

Залежно від способів грошового запозичення застосовуються різні процентні ставки. Серед них можна виділити: процентні ставки за депозитами, процентні ставки за кредитами (позиками), процентні ставки за облігаціями, облікову процентну ставку тощо. Макроекономісти, як правило, використовують не конкретні процентні ставки, а процентну ставку як агрегат, який відображує загальний рівень процентних ставок в економіці (за депозитами, за кредитами, за облігаціями та ін.). Але особливе значення для макроекономічного аналізу мають два види ставок процента: реальна і номінальна процентні ставки. Реальна процентна ставка формується ринком за припущення, що ціни на товари та послуги не зміняться протягом терміну використання позики; номінальна процентна ставка – з урахуванням реальної процентної ставки та інфляції, тобто зростання цін на товари та послуги, яке відбувається протягом терміну використання позики. Кількісно зв’язок між номінальною і реальною процентними ставками та очікуваною інфляцією можна представити наступним чином:

66

i = r + πe

(5.3)

де i – номінальна процентна ставка; r – реальна процентна ставка; πe – очікуваний темп інфляції.

Рівняння (5.3) називають рівнянням І.Фішера. Воно показує, що номінальна процентна ставка залежить від зміни реальної процентної ставки та/або інфляції. На базі рівняння Фішера можна визначити очікувану реальну процентну ставку: re = i – πe.

Номінальна процентна ставка, яка фіксується у відповідних угодах, установлюється до моменту надання позики і не змінюється протягом усього терміну її використання. Тому під час визначення її рівня можна врахувати лише очікувану інфляцію. Рівень реальної процентної ставки формується інакше. Реальна ставка є похідною величиною – обчислюється за допомогою коригування номінальної процентної ставки з урахуванням фактичної інфляції. Оскільки очікуваний темп інфляції, як правило, не збігається з фактичним, то розрізняють два види реальної процентної ставки: очікувану реальну процентну ставку та фактичну реальну процентну ставку. Зрозуміло, що реальна процентна ставка (r) також визначається з формули (5.3), де замість очікуваної інфляції (πe) враховують фактичний її темп (π): r

=i – π.

Увизначенні залежності пропозиції грошей від процентної ставки існує два підходи. Згідно одного з них пропозиція грошей не залежить від процентної ставки, а контролюється центральним банком і визначається метою монетарної політики (графік пропозиції грошей MS – пряма вертикальна лінія). Згідно другого підходу пропозиція грошей є зростаючою функцією від процентної ставки (i),

а крива MS має додатний нахил (рис. 5.1). Прихильники другого з зазначених підходів вважають, що процентна ставка може впливати на пропозицію грошей через такі чинники: якщо зростають процентні ставки за депозитами, економічні суб’єкти намагатимуться зменшувати запаси готівки і збільшувати депозитні вклади (пропозиція грошей перебуває в прямій залежності від процентних ставок за депозитами); коли зростають процентні ставки за кредитами, комерційним банкам стає вигідно збільшувати обсяги кредитування (між пропозицією грошей і процентними ставками за кредитами спостерігається пряма залежність).

67

Попит на гроші – це запаси грошових активів, якими бажають володіти економічні суб’єкти в кожний даний період часу.

Розглянемо класичний та кейнсіанський підходи щодо визначення попиту на гроші.

68

i

MS

М

Рис. 5.1. Крива пропозиції грошей MS.

Представники класичної теорії вважали, що грошей в економіці повинно бути стільки, скільки необхідно для здійснення всіх угод купівлі-продажу за відповідний період часу. Отже, основною причиною попиту на гроші є те, що люди надають перевагу зберіганню грошей в якості платіжного засобу, доступного їм в будьякий момент. Економісти класичної школи вважали, що основним аргументом функції попиту на готівку є рівень номінального доходу економічних суб’єктів. Агрегований попит на гроші всіх економічних суб’єктів пропорційний сукупному номінальному доходу. Висновки цієї теорії можна виразити у вигляді двох формул. Перша з них – кількісне рівняння, або рівняння обміну (яке пов’язують з ім’ям І.Фішера), – має такий вигляд:

M V = P Y

(5.4)

З рівняння обміну можна визначити кількість необхідних економіці грошей (MD) за формулою:

	МD =	PY	(5.5)
		V

Друге рівняння одержало назву кембріджського рівняння:

MD = k×P×Y ,

(5.6)

69