МАКРОЕКОНОМІКА_Навчальний посібник_Проданова_Литвин

необхідною передумовою для стабілізації економіки, то держава, з одного боку, свідомо йде на його утворення, з іншого – передбачає певні джерела його фінансування та заходи щодо ефективного використання коштів бюджету.

Стан державного бюджету статистика оцінює на підставі різноманітних показників:

абсолютних (абсолютної різниці між видатками і доходами): якщо видатки бюджету перевищують його доходи – дефіцит бюджету; якщо доходи бюджету перевищують його видатки – профіцит бюджету;

відносних: як співвідношення дефіциту або профіциту і ВВП у відсотках; доходи бюджету у відсотках до ВВП; видатки бюджету у відсотках до ВВП та ін.

Зточки зору макроекономічного аналізу бюджетні дефіцити і профіцити можна визначити на базі співставлення чистих податків і державних закупівель. Бюджетний дефіцит або профіцит дорівнює чистим податкам за мінусом державних закупівель.

Стан державного бюджету залежить як від дискреційних заходів фіскальної політики, так і від економічного циклу.

Наприклад, стимулювальна фіскальна політика, збільшуючи державні закупівлі та/або знижуючи чисті податки, може супроводжуватись бюджетним дефіцитом. Під час циклічного падіння виробництва, в процесі якого відбувається автоматичне скорочення податкових надходжень та/або збільшення видатків, пов’язаних із трансфертними платежами, також може виникати бюджетний дефіцит. Стримувальна фіскальна політика та зростання економіки викликають протилежні наслідки.

Зметою розмежування впливу на державний бюджет фіскальної політики і циклічних коливань у сучасному макроекономічному аналізі виділяють: фактичний бюджет; бюджет за повної зайнятості або структурний бюджет. Фактичний бюджет відображує фактично отримані надходження та здійснені видатки. Бюджет за повної зайнятості (структурний) – це умовний бюджет (абстрактне поняття), в якому надходження і видатки визначаються на базі припущення, що економіка функціонує за параметрами повної зайнятості, тобто коли безробіття знаходиться на природному рівні, а об’єм виробництва дорівнює потенційному ВВП.

Оскільки вирізняються два бюджети (фактичний і за повної зайнятості), то доцільно розрізняти: фактичний дефіцит і профіцит;

140

структурний дефіцит і профіцит; циклічний дефіцит і профіцит.

Наприклад, фактичний дефіцит (профіцит) залежить як від фіскальної політики, так і від економічного циклу. Відмінність між структурною і циклічною незбалансованістю бюджету (дефіцитом або профіцитом) зумовлена відмінністю між дискреційними заходами фіскальної політики та дією автоматичних стабілізаторів. Змінюючи дискреційно чисті податки та/або державні закупівлі, держава безпосередньо впливає лише на структурні дефіцити і профіцити. Циклічний дефіцит (профіцит) виникає внаслідок автоматичного скорочення або збільшення чистих податків. Фактичний дефіцит (профіцит) відрізняється від структурного дефіциту (профіциту) на величину циклічного дефіциту (профіциту).

В разі дефіцитного бюджету виникає необхідність пошуку і залучення коштів для фінансування бюджетного дефіциту. В якості

основних джерел фінансування бюджетного дефіциту виділяють: державні позики (внутрішні і зовнішні) та грошову емісію.

Для отримання внутрішньої позики уряд виходить на відкритий ринок як продавець державних боргових зобов’язань, які називаються облігаціями внутрішньої державної позики (ОВДП). Покупцями ОВДП можуть бути фізичні та юридичні особи, тобто домогосподарства і підприємства, у тому числі комерційні банки або інші фінансові установи, які мають тимчасово вільні кошти. За рахунок виручки від продажу ОВДП уряд отримує в борг необхідну суму грошей. Зовнішні позики можуть надаватися уряду міжнародними фінансовими організаціями, іноземними урядами та приватними одиницями як у формі прямих кредитів, так і через закупівлю облігацій зовнішньої державної позики (ОВДП). Дефіцитне фінансування, яке спирається на державне запозичення, називається борговим фінансуванням. Відносна перевага боргового фінансування полягає в тому, що воно не вважається інфляційним. Але вадою боргового фінансування є те, що воно створює державний борг, який з часом необхідно повертати та ще й сплачувати проценти, пов’язані з його обслуговуванням.

Згідно з Бюджетним кодексом України, державний борг – це загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань уряду, включаючи й ті боргові зобов’язання, що виникають у результаті виданих гарантій за кредитами, та інших зобов’язань, які бере на себе уряд. (Тому в Україні розрізняють державний прямий борг і гарантований борг).

141

Для кількісної характеристики держборгу макроекономічна статистика використовує абсолютні і відносні показники.

Абсолютна величина держборгу – це сума, накопичених за визначений проміжок часу, дефіцитів бюджету за мінусом профіцитів бюджету, які мали місце в той же період. Відносні показники: державний борг у відсотках до ВВП; держборг у відсотках до видатків державного бюджету; держборг у відсотках до експорту країни та ін.

Оскільки державні позики є внутрішніми і зовнішніми, то і

державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього боргу.

Внутрішній державний борг являє собою заборгованість уряду фізичним та юридичним особам даної країни, які володіють державними борговими зобов’язаннями (тобто ОВДП). Зовнішній державний борг – це заборгованість уряду перед іноземними громадянами, підприємствами і фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Наслідки державного боргу:

державні запозичення дозволяють знизити податковий тягар, а тому в короткостроковому періоді вони сприяють збільшенню споживання і розширенню сукупного попиту, мультиплікативно збільшують сукупні витрати, а в кінцевому підсумку – об’єм національного виробництва. В той же час якщо державний борг досягає великих обсягів, то може виникнути „вибухове” збільшення процентних платежів, пов’язаних з його обслуговуванням. У такому випадку видатки, які пов’язані з обслуговуванням державного боргу, можуть стати надто завеликими, що перетворить їх в обтяжливу статтю видатків державного бюджету й обмежить вплив фіскальної політики на економіку. В довготривалій перспективі слід очікувати посилення податкового тягаря (для поповнення доходної частини бюджету) і мультиплікативного скорочення об’ємів національного виробництва;

обслуговування зовнішнього державного боргу вимагає вилучення зі споживання і накопичення частки створеного національного продукту і передачі його кредиторам. Внутрішній державний борг в цьому сенсі менш небезпечний для економіки, але він призводить до перерозподілу національного продукту на користь ставки відсотку та суттєвого скорочення інших факторних доходів (заробітної плати, прибутків, рентних платежів);

142

спостерігається „ефект витиснення приватних інвестицій”. Механізм цього ефекту можна пояснити наступним чином. Запозичуючи кошти, уряд стає вагомим „гравцем” на фінансовому (кредитному) ринку. Залучаючи вільні кошти цього ринку на фінансування дефіциту бюджету, держава позбавляє підприємства коштів, які б могли бути інвестованими в виробництво. Якщо попит держави на фінансовому ринку досягає значних обсягів, то це спричинює зростання процентної ставки. Кредитні ресурси стають менш доступними для інвесторів і рівень інвестиційної активності падає.

Регулювання державної заборгованості являє собою систему заходів уряду (держави), метою яких є: оптимізація структури боргу, скорочення його розмірів або ліквідація. Шляхи досягнення мети: оплата боргів за рахунок бюджетних або золотовалютних резервів країни; рефінансування – погашення попередньої заборгованості шляхом випуску нових запозичень; конверсія – зміна умов доходності кредиторів; консолідація – зміна термінів погашення заборгованості; одержання кредитів від міжнародних, регіональних банків на пільгових умовах; погашення заборгованості іноземними активами країни.

Іншим джерелом фінансування бюджетних дефіцитів є грошова емісія. Такий спосіб дефіцитного фінансування називається емісійним або грошовим. За цим способом фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок того, що уряд продає свої боргові зобов’язання не суб’єктам приватної економіки, а центральному банку, тобто іншій державній інституції. Для купівлі боргових зобов’язань центральний банк просто продукує (емітує) додаткові гроші, які не забезпечені товарною масою. Внаслідок емісійного фінансування бюджетного дефіциту сукупний попит починає випереджати сукупну пропозицію, що породжує інфляцію. За цих умов уряд отримує емісійний дохід, що дістав назву „сеньйораж”, сума якого дорівнює номінальній вартості грошей, емітованих центральним банком.

Вибір раціонального співвідношення між окремими джерелами дефіцитного фінансування – гостра проблема фіскальної політики. Найбільшою загрозою для економіки є грошова емісія, яка прискорює інфляцію з відповідними негативними соціально-економічними наслідками. Державні запозичення є менш загрозливим для економіки джерелом дефіцитного фінансування, але й вони, як вже

143

зазначено вище, можуть спричинювати певний негативний вплив на економіку.

Отже, позитивів фінансування бюджетних дефіцитів не існує. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика: держава повинна постійно коригувати видатки свого бюджету з урахуванням змін в його доходах, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони стратегічно обґрунтовані, тобто окупляться в прогнозному періоді.

Узагальнюючи все сказане вище, виокремимо проблеми

реалізації фіскальної політики.

Перша група проблем одержала назву „проблеми часу”:

існує лаг (часовий інтервал) розпізнавання того чи іншого макроекономічного явища, у відповідь на яке повинна проводитись відповідна фіскальна політика;

існує „адміністративна затримка” – період часу між моментом, коли буде визнано необхідність прийняття фіскальних заходів і моментом, коли ці заходи будуть задіяні;

існує функціональне запізнення – проміжок часу між моментом, коли уряд приймає рішення щодо заходів фіскальної політики і моментом, коли вони почнуть впливати на об’єм виробництва, зайнятість і рівень цін.

Друга група проблем одержала назву „політичні”:

фіскальна політика формується на політичній арені і це значною мірою ускладнює її використання;

підвищення податків і скорочення держвидатків – заходи непопулярні, а тому на догоду виборцям можуть не проводитись.

Третя група проблем пов’язана з впливом, а точніше протидією „чистого експорту”. По-перше, безпосередньо через зовнішню торгівлю. Другий канал впливу пояснимо на прикладі: підвищення ставки процента на фінансовому ринку в наслідок стимулювальної фіскальної політики збільшує потік іноземного капіталу в країну зростає попит на національну валюту підвищується курс національної валюти дорожчає експорт та дешевшають імпортні товари скорочується “чистий експорт”. В разі стримувальної фіскальної політики буде спостерігатись зворотній процес.

Фіскальна політика супроводжується „ефектом витиснення приватних інвестицій” та „інфляційним ефектом”.

144

ТЕМА 10. КРЕДИТНО-ГРОШОВА (МОНЕТАРНА) ПОЛІТИКА

Програмна анотація

10.1.Сутність, цілі, мультиплікатори кредитно-грошової (монетарної) політики.

10.2.Інструменти, різновиди і механізм монетарної політики.

10.3.Монетарна політика в моделі АD – АS: переваги та недоліки політики.

10.1.Сутність, цілі, мультиплікатори кредитно-грошової

(монетарної) політики

Монетарну політику від імені уряду проводить (контролює) центральний банк країни (в Україні центральним банком є Національний банк України – НБУ, у США – Федеральна резервна система, в Німеччині – Бундесбанк). У найзагальнішому розумінні монетарна політика – це заходи центрального банку, які змінюють пропозицію грошей з метою досягнення цілей стабілізаційної політики.

В Законі України „Про Національний банк України” сутність

монетарної політики визначається як „комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного зростання, стримання інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу”. Спираючись на Закон, Рада Національного банку України розробляє „Основні засади грошово-кредитної політики” на кожний прогнозний рік, де на основі показників, передбачених в Основних параметрах економічного і соціального розвитку України, визначаються конкретні цілі та заходи, пов’язані з цілеспрямованим застосуванням відповідних монетарних інструментів.

Цілі монетарної політики поділяють на кінцеві (основні, стратегічні) та проміжні (допоміжні, тактичні). Кінцеві цілі монетарної політики збігаються з основними цілями стабілізаційної політики (зростання реального ВВП, зменшення безробіття та зниження інфляції). Безпосередньо вплинути на кінцеві цілі монетарна політика не може, тому що спирається на певний ланцюг причинно-наслідкових зв’язків, в якому кінцеві цілі є завершальною ланкою. Проміжними цілями є регулювання таких показників, що

145

пов’язують інструменти монетарної політики з кінцевими цілями. До проміжних цілей зазвичай відносять пропозицію грошей (грошову масу, грошову базу) і процентну ставку. Так, гальмування темпів зростання пропозиції грошей може бути проміжною ціллю відносно цільових орієнтирів щодо зниження інфляції; зниження процентної ставки може слугувати проміжною ціллю щодо зростання реального ВВП.

Розглянемо механізм зміни пропозиції грошей, в основі якого лежить грошова (первинна) та кредитна (вторинна) емісія. Емісія (від лат. emissio – випуск) – випуск в обіг грошей і цінних паперів (акцій, облігацій та інших боргових зобов’язань).

Як вже зазначалось, для визначення первинної грошової емісії (випуску в обіг грошей у готівковій і безготівковій формах) використовуються терміни „резервні гроші”, „гроші підвищеної ефективності”, „високопотужні гроші” тощо. Результатом первинної грошової емісії є приріст грошової бази, яка визначається за формулою (див. тему №5):

МВ = C + R,

(10.1)

де МВ – грошова база; C – готівка, яка знаходиться поза банками, тобто на руках у населення (до складу готівки поза банками не входить готівка, яку тримають комерційні банки в своїй касі); R – банківські резерви.

До банківських резервів відноситься та частина банківських грошей, яка не використовується для здійснення активних операцій (надання позик, інвестування). Вони включають депозити, розміщувані на рахунках центрального банку (обов’язкові резерви), та готівку, яку кожний банк може тримати в своїй касі. Крім того,

банківські резерви можна розділити на дві складові: обов’язкові резерви та надлишкові резерви. Обов’язкові резерви – це мінімальна сума резервів, яку зобов’язаний тримати кожний банк (саме обов’язкові резерви розміщуються на рахунках центрального банку). Величина обов’язкових резервів регламентується центральним банком за допомогою норм щодо депозитів. Вони, як правило, диференціюються за видами депозитів та розмірів банків. Крім обов’язкового мінімуму резервів кожний банк може тримати певну величину наднормативних резервів, які називаються надлишковими, їх величину банки визначають самостійно на основі аналізу

146

співвідношення витрат і вигод. Кількісно величину сумарних банківських резервів можна визначити як суму обов’язкових та надлишкових.

Величину резервів можна в такий спосіб:

R = rr × D ,

(10.2)

де R – резерви (сумарні або лише обов’язкові), rr – норматив резервування (сумарний або обов’язковий); D – банківські депозити.

Пропозиція грошей, як вже відомо, відрізняється від грошової бази і визначається як сума готівки (С) і банківських депозитів (D):

MS = C + D

(10.3)

де MS – пропозиція грошей (грошова маса).

Пропозиція грошей, як правило, перевищує грошову базу. Це пояснюється тим, що банківська система здійснює вторинну (кредитну) емісію на основі мультиплікації (примноження) грошової бази. Отже, крім центрального банку, здатністю створювати гроші володіє також банківська система, тобто сукупність депозитнокредитних установ, головними серед яких є комерційні банки.

Кредитна емісія – процес створення депозитними фінансовокредитними установами на основі зростання власних резервів нових кредитних та пов’язаних з ними депозитних зобов’язань на величину, що перевищує зростання резервів. Можна дати і більш просте визначення кредитної емісії: процес зростання кількості платіжних засобів у системі комерційних банків.

Ефект мультиплікації грошової маси можна визначити в такий спосіб. Спочатку поділимо рівняння (10.3) на рівняння (10.1):

MS/МВ = (C + D) / (C + R)

(10.4)

Далі праву частину рівняння (10.4) поділимо на суму банківських депозитів, тобто на D:

MS/МВ = (C / D + D / D) / (C / D + R / D)

(10.5)

147

У правій частині рівняння (10.5) величина (C/D) – це коефіцієнт готівки (коефіцієнт депонування), який відображує відношення готівки до депозитів. Позначимо його символом сr. Величина (R/D) – це резервна норма, яка відображує відношення між банківськими резервами та банківськими депозитами (rr). Якщо після цього в рівняння (10.5) внести прийняті позначення, а грошову базу (МВ) перенести в його праву частину, то отримаємо функцію пропозиції грошей:

MS =

cr 1 cr rr

×МВ

(10.6)

Рівняння (10.6) показує, що пропозиція грошей дорівнює добутку грошової бази (МВ) і коефіцієнта пропорційності [(сr + 1) / (сr + rr)]. Цей коефіцієнт називається грошовим мультиплікатором

(мультиплікатором грошової бази). Він показує, на скільки одиниць змінюється пропозиція грошей у разі зміни грошової бази на одиницю.

Якщо грошовий мультиплікатор позначити символом m, то його формулу можна подати так:

m =

сr 1 cr rr

(10.7)

Як видно з формули (10.7), грошовий мультиплікатор залежить від рішень трьох економічних суб’єктів: домогосподарств і підприємств, які впливають на співвідношення між готівкою і депозитами (сr); центрального банку, який регулює резервну норму (rr) через установлення норми обов’язкового резервування; комерційних банків, які певною мірою можуть впливати на резервну норму через створення надлишкових резервів.

Таким чином, пропозиція грошей залежить: від політики центрального банку, який володіє монопольним правом на первинну грошову емісію; від діяльності банківської системи (тобто сукупності депозитно-кредитних установ, головними серед яких є комерційні банки), яка породжує вторинну або кредитну емісію; від рішень та поведінки так званого небанківського сектору економіки (населення та підприємців) стосовно розміщення грошей в банківській системі.

Формула мультиплікативного ефекту грошової маси (функція пропозиції грошей) може бути спрощена до такого вигляду:

148

ΔMS = m × МВ

(10.8)

Наряду з грошовим мультиплікатором існує й депозитний мультиплікатор, який віддзеркалює процес кредитної мультиплікації грошової пропозиції (грошової маси) у результаті діяльності банківської системи, передовсім через надання позик (кредитів). Загальне збільшення пропозиції грошей, яке спричиняється банківською системою, що працює на принципах часткового резервного покриття, за умов приросту депозитів, визначається за допомогою формули:

MS =

1 rr

D ,

(10.9)

	де МS –	приріст грошової маси	(пропозиції	грошей), який
	результатом	приросту депозитів в	банківській	системі D;	1
					rr

є

–

депозитний мультиплікатор – числовий коефіцієнт, який показує на скільки одиниць змінюється пропозиція грошей (грошова маса) у разі зміни депозитів банківської системи на одиницю (кількісно він обернено залежить від норми резервування); rr – норма резервування депозитів (R/D у відсотках або коефіцієнт).

Депозитний мультиплікатор враховує вплив на грошову пропозицію тільки системи комерційних банків (що на практиці, в реальній економіці, виокремити дуже складно). Враховувати ж як діяльність банків (центрального та комерційних), так й небанківського сектора (населення та підприємців), дозволяє грошовий мультиплікатор.

У табл. 10.1 наведено приклад, який пояснює, як „створюються гроші” за рахунок мультиплікації грошової бази. Таблицю побудовано на припущенні, що центральний банк скупив державних облігацій у домогосподарств на суму 104 тис грн, а коефіцієнти cr і rr дорівнюють 0,3 і 0,2 відповідно. 104 тис грн розглядається як приріст грошової бази (тобто МВ = 104 тис грн). Якщо cr = 0,3, то частину отриманих від продажу облігацій грошей, домогосподарства хочуть отримати готівкою (ΔC), а решту грошей покласти на депозит банку 1 (ΔD).

149