МАКРОЕКОНОМІКА_Навчальний посібник_Проданова_Литвин

економічних суб’єктів. Тому працівники примусять підприємців відповідним чином підвищити номінальну заробітну плату в наступному періоді. Це, з одного боку, збільшить середні витрати виробників-роботодавців, зменшить прибутковість виробництва, скоротить його обсяги та збільшить безробіття до un, що перемістить економіку в точку С.

Темп інфляції (%)

π5		E
			3
π4
	D
π3		С
			2
π2
	В
π1		A
			1
	un		Рівень безробіття(%)

Графік 5.5. – Крива А.Філліпса в довгостроковому періоді.

3 іншого боку, виникне інфляція витрат, внаслідок чого інфляція зросте до π3, а короткострокова крива Філіпса переміститься в положення 2. Якщо заробітна плата знову підвищиться під впливом нової хвилі інфляційних очікувань, то події повторяться і інфляція в економіці підніметься спочатку до рівня π4, а потім – π5 (точка Е). З’єднавши точки А, С і Е, отримаємо вертикальну лінію, яка є кривою Філліпса у довгостроковому періоді. Можна стверджувати, що крива Філліпса в довгостроковому періоді набуває вигляду вертикальної лінії на рівні природного рівня безробіття. Отже, у довгостроковому періоді між інфляцією і безробіттям не існує вибору. Тому в кінцевому підсумку економічна політика уряду не може зменшити безробіття, вона здатна викликати лише зростання цін. У довгостроковому періоді проблему безробіття можна вирішувати лише із застосуванням неінфляційних методів, здатних забезпечити

80

зростання обсягів виробництва (які розглядаються в наступних темах).

81

ТЕМА 6. СПОЖИВАННЯ ДОМОГОСПОДАРСТВ І ПРИВАТНІ ІНВЕСТИЦІЇ У СИСТЕМІ СУКУПНИХ ВИТРАТ

Програмна анотація

6.1.Споживчі витрати і заощадження домогосподарств. Функція споживання і заощадження.

6.2.Інвестиційні витрати. Інвестиційна функція.

Однією з основних агрегованих величин в макроекономіці є сукупні витрати. Через сукупні витрати, які здійснюються суб’єктами національної економіки на придбання бажаної кількості товарів і послуг, реалізується попит цих суб’єктів, тобто сукупний попит.

Сукупні витрати – це витрати всіх макроекономічних суб’єктів (резидентів і нерезидентів: домогосподарств, підприємницького та державного секторів, а також сектору „закордон”), – спрямовані на закупівлю товарів і послуг національної економіки.

Виходячи з агрегатної структури суб’єктів національної економіки, можна виокремити такі складові (елементи, компоненти) сукупних витрат: витрати домогосподарств на придбання споживчих товарів і оплату споживчих послуг – споживчі витрати; витрати підприємницького сектору на товари та послуги виробничого призначення – інвестиційні витрати; витрати держави, що пов’язані з задоволенням попиту на товари та послуги загальнонаціонального та суспільного значення – державні витрати; витрати іноземців на придбання експортованих (з країни) продукції та послуг. Таким чином, сукупні витрати розпадаються на чотири компоненти: споживчі витрати, інвестиційні витрати, державні витрати і витрати решти світу. Сума зазначених чотирьох компонентів дозволяє обчислювати ВВП за витратами (див. тему №2), а тому для кількісного визначення сукупних витрат використовують наступну формулу основної макроекономічної тотожності (формула 2.4):

С + I + G + XN ,

(6.1)

де С – приватні споживчі витрати; I – приватні інвестиційні витрати; G – витрати на державні закупівлі ; XN – витрати на чистий експорт.

82

В цій темі розглядаються лише два компонента сукупних витрат – споживчі витрати та інвестиційні витрати. Інші елементи вивчаються

вінших темах.

6.1.Споживчі витрати і заощадження домогосподарств. Функція

споживання і заощадження.

За розрахунками економістів, споживчі витрати домогосподарств складають до 2/3 сукупних витрат. Для позначення споживчих витрат домогосподарств в макроекономічній літературі використовуються терміни „споживання домогосподарств” та „приватне споживання”. Таким чином, споживання домогосподарств – це їхні витрати на споживчі товари та послуги. Витрати на споживання залежать від численних факторів, але насамперед – від доходів.

Доходи домогосподарств формуються у результаті їхньої діяльності та взаємодії з іншими суб’єктами національної економіки. В якості прикладу такої взаємодії розглянемо модель приватної закритої економіки. З теми №1 навчального посібника відомо, що абстрактна модель приватної закритої економіки (рис.1.2.) враховує взаємодію лише двох суб’єктів економічної системи (домогосподарств і підприємств) і не відображує державне втручання в економіку та будь-яких зв’язків із зовнішнім світом. В умовах приватної закритої економіки взаємодія опосередкована ринком ресурсів і ринком продуктів. Домогосподарства виступають у ролі власників економічних ресурсів (наприклад робочої сили) і виходять на ринок ресурсів. Підприємства купують ці ресурси для виробництва. У результаті купівлі-продажу виробничі витрати підприємств, що пов’язані з купівлею ресурсів, водночас формують грошові доходи домогосподарств. Сума цих доходів є доходом домогосподарств. Доход домогосподарств – це лише частина сукупного доходу приватної закритої економіки. Інша частина такого доходу – доходи підприємницького сектору, левова частка якого утворюється за рахунок прибутку (в реальній економіці – частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємств після виконання ними усіх зобов’язань). Слід додати, що сучасні макроекономісти прирівнюють доходи домогосподарств до сукупного доходу приватної економіки. Така позиція ґрунтується на розширеному тлумаченні корпоративної власності на капітал. Уважається, що домогосподарства безпосередньо є власниками робочої сили, а опосередковано – основного капіталу підприємств.

83

Іншими словами, підприємства володіють капіталом, а домогосподарства (як акціонери) володіють підприємствами. Тому в підсумку весь доход, створений приватною економікою, належить домогосподарствам.

Для кількісного визначення доходів домогосподарств (доходів приватної економіки) використовуються різні показники. Основними показниками доходів домогосподарств, які обчислює національна макростатистика, є „доходи населення” (в макроекономічній літературі він одержав назву „особистий доход”) та „наявний доход” (доход у розпорядженні).

При визначенні особистого доходу враховуються джерела формування доходів. Особистий доход включає обсяг нарахованих (у грошовій та натуральній формі) заробітної плати, прибутку та змішаного доходу, одержаних доходів від власності, соціальних допомог та інших поточних трансфертів. Перші три елементи особистого доходу називаються доходами від трудової діяльності, або трудовими доходами. Доходи від власності (або від активів): дивіденди, проценти, рента. Соціальні трансферти утворюються внаслідок перерозподілу сукупного доходу: пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, субсидії тощо.

Наявний доход – це максимальний обсяг грошових доходів, які призначені для використання домашніми господарствами на придбання споживчих товарів та оплату послуг. Вони включають оплату праці, прибуток, змішаний доход, сальдо доходів від власності, соціальні допомоги, інші одержані поточні трансферти за виключенням сплачених, зокрема поточних податків на доходи та майно. Таким чином, наявний доход – це та частина сукупного доходу економіки, яка залишається у розпорядженні її суб’єктів після сплати податків і може бути використана ними для споживання і заощадження.

Одна з проблем, з якою зустрічається кожна країна, –

диференціація доходів населення. Для аналізу рівня диференціації і концентрації доходів населення (доходів домогосподарств за доходними групами) застосовують різні методи та показники. Розглянемо деякі з них.

Крива Лоренца – один з аналітичних засобів визначення рівня диференціації доходів (графік на рис. 6.1). Графік кривої, яку запропонував американський економіст О.Лоренц (1876-1959), будується в системі координат, де на горизонтальній осі всю кількість

84

(100 %) домогосподарств (населення) поділено на п’ять рівних груп (по 20 %), а на вертикальній осі відкладено п’ять рівних часток (по 20 %) сукупної величини доходів (100 %). Теоретичну можливість існування абсолютної рівності в розподілі доходів між окремими групами, коли попарні частки населення і доходів співпадають (20, 40, 60, 80, 100 % сімей отримують відповідно 20, 40, 60, 80, 100 %

усієї величини особистих доходів), показує бісектриса. Реальний розподіл доходів між групами сімей (фактичну ситуацію) відображує крива Лоренца, яка має вигляд угнутої кривої, що відхиляється від бісектриси. Чим більше відхилення кривої від бісектриси, тим більшою є нерівномірність розподілу доходів, тобто рівень їх диференціації.

Процент доходу
100
					Лінія рівномірного
					розподілу – абсолютної рівності
80
					Крива Лоренца
60
					Відхилення від рівномірного
					розподілу
40
					Лінії абсолютної нерівності
20
20	40	60	80	100	Процент сімей
Рисунок 6.1. – Крива Лоренца.

На рис. 6.1: перші 20% сімей отримують менше 5% сукупного доходу, 40% сімей – близько 10%, 60% – трохи більше 20%, 80% – приблизно 43% сукупного доходу.

Автор наступного аналітичного засобу визначення рівня диференціації доходів населення – італійський економіст К.Джині (1884-1965). Коефіцієнт Джині розраховується на базі кривої Лоренца діленням площі сегмента, що знаходиться між бісектрисою і

85

кривою Лоренца, на площу трикутника, сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь (лінії абсолютної нерівності на рис. 6.1). Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 1 (абсолютна нерівність): чим ближче значення коефіцієнту до 1, тим більша нерівність у розподілі доходу (тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси); чим ближче коефіцієнт до 0, тим вище рівність.

Для визначення рівня диференціації доходів населення національна статистика розраховує квінтільний коефіцієнт диференціації доходів населення і квінтільний коефіцієнт фондів.

Квінтільний коефіцієнт диференціації доходів населення –

співвідношення мінімального рівня доходів серед 20% найбільш забезпеченого населення до максимального рівня доходів серед 20% найменш забезпеченого населення. Квінтільний коефіцієнт фондів

–співвідношення сумарних (або середніх) доходів 20% найбільш та 20% найменш забезпеченого населення. Для цього вділяються дві крайні доходні групи населення, кожна з яких становить 20% від загальної чисельності родин. До першої групи включаються родини з найбільшим середнім доходом в розрахунку на одну особу, до другої

–з найменшим. Співвідношення показників доходу першої групи до другої показує рівень диференціації доходів в країні.

Якісна характеристика грошових доходів базується на співставленні їх величини з прожитковим мінімумом. Зазначений мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості (у тому числі для здійснення обов`язкових платежів та зборів). Показник чисельності та частки населення, що має доходи нижче мінімуму прожиття, є одним з найсильніших соціальноекономічних індикаторів.

Повернемось до споживчих витрат домогосподарств, які є головним компонентом сукупних витрат, а отже, і головним чинником, від якого залежить стан національної економіки. Питання про те, що лежить в основі рішень домогосподарств щодо визначення величини своїх витрат на споживання, є однією з центральних проблем макроекономіки.

86

Ґрунтовний аналіз споживання (споживчих витрат) та факторів його динаміки містить кейнсіанська теорія. Згідно з цією теорією головним чинником, який визначає споживання, є наявний поточний доход домогосподарств. Попередники кейнсіанців, тобто прихильники класичної теорії, вирішальним фактором споживання вважали процентну ставку.

Наявний поточний доход домогосподарств розподіляється на дві частини: споживання та заощадження. Сучасна макроекономічна наука, як вже зазначалось, прирівнює особистий наявний доход домогосподарств і наявний доход приватної економіки. У змішаній економіці (що враховує державне регулювання) наявний дохід відрізняється на величину податків та трансфертів.

Кількісно залежність споживання від доходу можна передати наступними формулами:

для приватної закритої економіки:

	С = СА + с Y,	(6.2)
або	С = СА + с' Y	(6.3)
для змішаної економіки:
С = СА + с (Y – ТN),		(6.4)
або	С = СА + с' (Y – ТN)	(6.5)

де С – споживчі витрати (споживання); Y – наявний доход; ТN – податкові відрахування за мінусом трансфертів; с – середня схильність до споживання; с' – гранична схильність до споживання; СА – автономне споживання.

Формули 6.2, 6.3, 6.4, 6.5 – сучасна модифікація алгебраїчно визначеної залежності споживання від доходу, яку Кейнс назвав

функцією споживання. Зазначені формули – різновиди функції споживання. У загальному розумінні функція – це математична назва макроекономічної моделі, яка виражає залежність одного набору змінних від іншого. В функції споживання споживчі витрати є залежною змінною, а чинники, які впливають на споживання, – незалежними змінними. Отже, функція споживання відповідає на питання: від яких чинників залежать споживчі витрати?

87

Середня схильність до споживання – поняття-показник, який Кейнс застосовував для визначення співвідношення розмірів споживання і величини доходу, тобто рівня використання поточного доходу на поточне споживання Середня схильність до споживання – це коефіцієнт, що показує частку доходу, яка використовується на споживання:

с =

C Y

(6.6)

Оскільки доход в реальності змінюється, остільки змінюється і споживання. Гранична схильність до споживання - поняття-показник,

який застосовується для визначення співвідношення приросту споживання (ΔС) і приросту доходу (ΔY); коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць зміниться величина споживання у разі зміни доходу на одну одиницю:

с' =

CY

(6.7)

Під „автономним споживанням” сучасна макроекономічна література розуміє споживчі витрати, розмір яких не залежить від доходу. Кейнс пов’язував автономне споживання виключно зі зменшенням доходів домогосподарств, зумовленим падінням рівня зайнятості. Але його дослідження споживання не обмежувалось визначенням характеру залежності споживання від доходу. Кейнс намагався з’ясувати мотиви та чинники споживання з урахуванням фактору часу. З цією метою він дослідив залежність поточного споживання (споживання поточного періоду) від доходів різних періодів (минулого, поточного, майбутнього). Та частина споживчих витрат, яка фінансується поточним доходом, одержала назву індуційованого споживання; а частина споживчих витрат, яка фінансуються не за рахунок поточного доходу – автономного споживання. Але у кінцевому підсумку лише доход є джерелом витрат на споживання. Джерелами автономного споживання поточного періоду можуть бути: доходи, заощаджені у попередніх періодах, тобто доходи попередніх періодів, а тому чинником автономного споживання є багатство (активи, якими володіють економічні суб’єкти); доходи, які мали б місце у майбутньому, тобто

88

доходи майбутніх періодів, а тому ще одним чинником автономного споживання є запозичення. Отже, згідно з кейнсіанською теорією зміна індуційованого споживання залежить від поточного доходу, а автономного – від багатства і запозичень.

Як вже зазначалось, споживання (C) – це одна частина доходу

(Y). Інша його частина заощаджується (S):

Y = C + S

(6.8)

Рішення економічних суб’єктів про необхідність заощаджувати частину свого доходу зумовлюється багатьма мотивами, головними серед яких є: необхідність накопичення коштів для фінансування майбутніх витрат; потреба страхування від не передбачуваних або інших обставин (хвороби, нещасного випадку, безробіття, старості тощо); бажання здійснення інвестиційних операцій (відкриття депозитів у банку, купівля цінних паперів тощо).

Кількісно залежність заощадження від доходу можна передати наступними формулами:

для приватної закритої економіки:

S = - СА + s Y,	(6.9)
або S = - СА + s' Y	(6.10)
для змішаної економіки:
S = - СА + s (Y – Т),	(6.11)
або S = - СА + s' (Y – Т)	(6.12)

де S – заощадження; Y – наявний доход; Т – чисті податки (податкові відрахування за мінусом трансфертів); s – середня схильність до заощаджень; s' – гранична схильність до заощаджень; СА – автономне споживання.

Формули 6.9 - 6.12 – різновиди функції заощаджень, де залежною змінною є заощадження, а чинники, які на нього впливають, – незалежними змінними. Функція заощадження відповідає на питання: від яких чинників залежать заощадження?

Середня схильність до заощаджень – поняття-показник, який є оберненою стороною середньої схильності до споживання;

89