1. двосторонній курс – співвідношення тільки 2 валют – національної та іноземної;

2. багатосторонній курс – співвідношення національної валюти за багатьма валютами;

3. ринковий курс – сформований на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції валюти;

4. офіційний курс – встановлений центральним банком на основі ринкового курсу та цілей економічної політики;

5. Курс продавця;

6. Курс покупця.

Різниця між курсом продавця і покупця (при купівлі-продажу валюти) має назву маржі і є джерелом прибутку банку.

2. Світова валютно-фінансова система

Валютна система є найважливішим елементом міжнародних валютних відносин. Існують національні валютні системи, регіональні валютні системи та світова валютна система.

Світові валютні відносини розвивалися під впливом таких факторів, як поглиблення міжнародного поділу праці, посилення міграції робочої сили, залучення в міжнародний бізнес малих і середніх фірм, створення міжнародного ринку науково-технічних знань, інтернаціоналізація сфери послуг. Свій вплив на їх розвиток справляє глобалізація міжнародної конкуренції, інтернаціоналізація грошових відносин тощо.

Світова валютна система – це юридично закріплена форма організації міжнародних валютних відносин. Регіональна валютна система – це договірна форма організації валютних відносин між групою країн регіону. Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються валютні розрахунки, утворюються і використовуються валютні кошти держави.

Першою світовою валютною системою була система золотого стандарту. Вона була оформлена юридично а Парижі у 1867 р. Єдиною формою грошей визнавалося золото. Система золотого стандарту пройшла шлях від золотомонетного стандарту до золотозливкового та золотодевізного. Перехід до золотозливкового стандарту був спричинений значними грошовими витратами країн в 1-й світовій війні. В той час фінансування військових витрат відбувалося шляхом випуску паперових грошей, що призводило до переведення золота в форму скарбу та відпливу його за кордон. Це підірвало основи золотомонетного стандарту. Тому після війни країни, що мали значний золотий запас, впровадили золотозливковий стандарт, а ті, що такого запасу не мали – золотодевізний стандарт. Проте і ці системи зазнали краху: золотозливковий стандарт – після Великої депресії 1929-1933 років, а золотодевізний – після 2-ї світової війни. Так, безпосереднми причинами відміни золотозливкового стандарту були дефіцитність платіжного балансу, дефіцити державних бюджетів, скорочення золотих запасів тощо.

В 1930-х роках розпочалося створення валютних блоків, що стало реакцією країн на крах золотозливкового стандарту. Як правило, ці блоки виникали між країнами на базі співвідношення сил між ними. В 1931 р. виник стерлінговий блок, який очолювався Великобританією і включав країни Британської імперії, крім Канади. Наступним був доларовий блок (1933), куди входили США, Канада і країни Латинської Америки. В цих блоках валюти країн-учасниць прив’язувалися до валюти головної країни. В 1933 році виник також „золотий блок”, що включав Францію, Бельгію, Нідерланди, Швейцарію, Італію, Польщу. Ці країни намагалися зберегти золотий стандарт, проте в умовах, коли інші країни від нього відмовилися, це стало неможливим. Тому в 1936 р. золотий блок розпався. Крім валютних блоків елементами світової валютної системи були валютні зони, що створювалися на базі валютних блоків, що розпадалися. Вони формувалися як валютні союзи країн, що в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності. Сюди відносилися зони долара, стерлінга, франка, португальського ескудо, іспанської песети, голландського гульдена. Валютні зони об’єднували значно більшу кількість країн, ніж валютні блоки, мали ширшу і чіткішу регламентацію валютних відносин. Країни-учасниці мали твердий курс своїх валют щодо валюти країни, яка очолювала зону, розраховувалися між собою через банки цієї країни, в цих же банках зберігали більшу частину своїх валютних резервів. Проте з часом валютні зони себе вичерпали і розпалися.

Новим етапом в розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 році Бреттон-Вудської угоди. Згідно неї була сформована нова валютно-фінансова система, принципами якої були такі:

• Золото зберігало роль платіжного засобу і міжнародної розрахункової одиниці;

• Конвертованість у золото зберігав тільки долар США, золотий вміст якого становив 0,88 г чистого золота;

• Офіційні курси інших валют встановлювалися фіксовано стосовно долара з допустимими коливаннями максимум 1%;

• Центральні банки країн-учасниць мали право обміну доларів на золото;

• Країни-учасниці мали право на отримання міжнародних кредитів для підтримання своїх валютних курсів. Ці кредити надавалися МВФ, що був створений у той час.

Найбільшу вигоду від Бреттон-Вудської системи отримали США, оскільки долар зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але разом з тим ця система наклала на США величезну відповідальність, яка на той час була обґрунтованою: США мали 70% світових запасів золота, менше постраждали в 2-1 світовій війні, на той час виготовляли 50% всіх товарів, вироблених у світі, частка продукції американської промисловості у світовому експорті дорівнювала 35%. Проте з економічним піднесенням інших країн довіра до долара почала знижуватися, як і економічні показники США.

З початку 1960-х років розпочалася криза Бреттон-Вудської системи. Мала місце нестабільність платіжних балансів країн-учасниць, скорочення золотих запасів, посилення інфляційних процесів. Долар почав знецінюватися, і США втратили здатність обмінювати долари на золото за фіксованою ціною, виконуючи функцію міжнародної резервної валюти. Для порятунку Бреттон-Вудської системи і золотого стандарту була запроваджена міжнародна розрахункова одиниця СДР. Але це не врятувало ситуацію. В 1973 році країни Бреттон-Вудської системи офіційно перейшли до плаваючих валютних курсів. Остаточний відхід від принципів Бреттон-Вудської системи відбувся після прийняття в 1976 році в м. Кінгстон (Ямайка) угоди про нову світову валютну систему. Ця угода була ратифікована в 1978 році. Основні положення Ямайської угоди:

• Було здійснено повну демонетизацію золота;

• Було дозволено вільний вибір утворення валютних курсів кожною державою (режим плаваючих курсів);

• Золото втратило офіційну фіксовану ціну і почало продаватися на ринку за ринковими цінами;

• Як міжнародні та резервні платіжні засоби, поряд із доларом, було визнано валюти інших країн та СДР.

І все ж долар не вдалося витіснити повністю з позиції провідної міжнародної валюти. В 1981 р. адміністрації Р. Рейгана вдалося здійснити низку стабілізаційних заходів, які сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Сьогодні долар обслуговує біля 2/3 міжнародних розрахунків. Можна сказати, що Ямайська валютна система функціонує не за принципами паперово-валютного (як передбачалося), а паперово-валютно-доларового стандарту.

В 1947 році була також створена Європейська валютна система, а в 1959 р – Європейський валютний союз. Він об’єднував 17 країн Західної Європи. Тривала інтеграція валютних систем європейських країн стала передумовою запровадження євро.