2.4. Питання реабілітації інвалідів в «інструкції

ПРО ВСТАНОВЛЕННЯ ГРУП ІНВАЛІДНОСТІ»

Наказом міністра охорони здоров’я України № 183 від 7 квітня 2004 р. була затверджена інструкція про встановлення груп інвалідності. Основною відмінністю даної інструкції від попередньої є те, що встановлення групи інвалідності громадянам України проводиться МСЕК в залежності від обмеження їх життєдіяльності та необхідності для них соціальної допомоги та захисту.

В інструкції відмічається, що ступінь обмеження життєдіяльності є величина відхилення від норми діяльності людини. Ступінь обмеження життєдіяльності характеризується або поєднанням декількох найважливіших її критеріїв (обмеження самообслуговування, обмеження здатності самостійно пересуватися, обмеження здатності до навчання, обмеження здатності до трудової діяльності, обмеження здатності до орієнтації, обмеження здатності до спілкування, обмеження здатності контролювати свою поведінку).

Виділяють три ступеня обмеження життєдіяльності: помірно виражене обмеження, виражене обмеження та значне обмеження життєдіяльності. В залежності від ступеня виразності обмеження життєдіяльності встановлюють першу, другу та третю групи інвалідності.

(Детально інструкція наведена в п’ятому розділі підручника).

2.5. Найбільш важливі питання реабілітації

В ЗАКОНІ ПРО РЕАБІЛІТАЦІЮ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ

В 2005 році був прийнятий Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Цей Закон визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності.

У Законі підкреслюється, що основними завданнями законодавства України з питань реабілітації інвалідів є:

― створення умов для усунення обмежень життєдіяльності інвалідів, відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової, професійної та суспільної діяльності;

― визначення основних завдань системи реабілітації інвалідів, видів і форм реабілітаційних заходів;

― розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування;

― регламентування матеріально-технічного, кадрового, фінансового, наукового забезпечення системи реабілітації інвалідів;

― структурно-організаційне забезпечення державної соціальної політики по відношенню до інвалідів і дітей-інвалідів;

― сприяння залученню громадських організацій інвалідів до реалізації державної політики у цій сфері.

Цей Закон поширюється на всіх громадян України, що визнані інвалідами, дітей-інвалідів, іноземців, що набули статусу біженців в Україні, а також інвалідів із числа іноземців та осіб без громадянства які на законних підставах перебувають в Україні і мають право на реабілітацію згідно з законами України або іншими міжнародними договорами.

У Законі вказується, що державна політика в сфері реабілітації інвалідів зводиться до наступного:

― забезпечує координованість системи реабілітації, реалізується через своєчасність, безперервність та комплексність відновлюваних заходів і методик, а також доступність технічних та інших засобів реабілітації і виробів медичного призначення, реабілітаційних послуг, відповідність їх змісту, рівню та обсягу фізичних, розумових, психічних можливостей і стану здоров’я інваліда, дитини-інваліда;

― регламентує правові, економічні, соціальні умови надання інвалідам, дітям-інвалідам реабілітаційних послуг з урахуванням їх функціональних можливостей, потреби у виробах медичного призначення, технічних та інших заходів реабілітації;

― гарантує матеріально-технічне, фінансове, кадрове і наукове забезпечення системи реабілітації;

― визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок, отримання освіти, професійної перепідготовки і працевлаштування з урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю, сприяння виробничій діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів;

― забезпечує реабілітаційним установам незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності рівні умови для здійснення реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів;

― формулює вимоги до об’єктів соціальної інфраструктури та інформації для створення безперешкодного доступу до них інвалідів шляхом усунення природних, комунікаційних і архітектурних перешкод;

― сприяє участі громадських організацій, у тому числі і громадських організацій інвалідів, у формуванні й реалізації державної політики у цій сфері.

Державне управління системою реабілітації здійснюється центральними та місцевими органами виконавчої влади (у сферах праці і соціальної політики, охорони здоров’я, освіти та науки, культури, фізичної культури і спорту, будівництва та архітектури та інші центральні органи виконавчої влади).

Центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень координують діяльність місцевих органів влади у здійсненні реабілітаційних заходів, організовують розробку та виконання цільових державних програм, запроваджують правові, економічні та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність реабілітаційних установ і забезпечують розвиток їх мережі, сприяють міжнародному співробітництву.

Місцеві органи місцевої влади (самоврядування) в межах своїх повноважень здійснюють керівництво підприємствами, установами, закладами системи реабілітації інвалідів, аналітично - прогнозовану діяльність, визначають тенденції розвитку і вплив демографічної, соціально-економічної, екологічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфер, ринку праці на стан інвалідності населення, формують напрямки взаємодії різних ланок системи реабілітації інвалідів, стратегічні напрямки її розвитку, узагальнюють світовий і вітчизняний досвід у цій сфері.

Розділ 3