2. Різки знову в моді?

Лариса Ніконова «Дзеркало тижня» №8, 28 Лютий 2004

Нещодавно в популярній телепередачі колишній актор, а нині священнослужитель Іван Охлобистін зробив епатажну заяву: одним із головних методів виховання у нього в сім’ї є... шмагання! Щоб його п’ятеро дітей зростали в скромності, повазі до старших, їх регулярно карають різкою. Дружина, теж колишня акторка, Оксана Арбузова повністю поділяє точку зору чоловіка. «Дітей потрібно бити! — стверджують подружжя Охлобистіних. — Але без злості!» Ця заява розділила аудиторію на два діаметрально протилежних табори. Приблизно половина глядачів заперечувала проти таких методів виховання, однак і прибічників виявилося чимало. «Шмагання — це хороша народна традиція, яку слід відроджувати!» — запевняли вони.

Загалом ні для кого не секрет, що тілесні покарання завжди практикувалися в окремих сім’ях. Щоправда, далеко не всі ризикували зізнаватися в цьому публічно, адже такі методи вважалися пережитком минулого й усіляко критикувалися. У моїй журналістській практиці був лише один випадок, коли батьки спокійно й без тіні ніяковості розповіли про те, що з виховною метою інколи вдаються до різки.

На перший погляд, сім’я ця була доволі благополучною. Батьки — Ольга Миколаївна і Василь Анатолійович — глибоко віруючі люди, вони й познайомилися в церкві, на службі. На час мого візиту в них підростало одинадцятеро дітлахів: шість дівчаток і п’ять хлопчиків. Усі — здорові, гарні, кмітливі. Багатодітна сім’я жила на околиці невеличкого містечка в приватному будинку, тримала натуральне господарство — курей, гусей, кроликів. Тут ніколи не розділяли обов’язків на чоловічі та жіночі, дружно давали раду господарству, пранню, прибиранню, готуванню. З ранніх літ діти привчалися до праці, могли обслужити самі себе, а, крім того, старші опікувалися малятами. До того ж усі непогано вчилися в школі, скарг від учителів ніколи не було. Саме тому мене дуже цікавило, як же їх привчають до дисципліни та порядку? І як карають за провини? Подружжя зізналося, що ніякої особливої виховної системи в них немає, скоріше, діє принцип: «Роби, як я!» Дивлячись на старших, молодші швидко вчаться необхідних речей. Ну а якщо хтось не хоче вчитися чи працювати, батьки карають його, як це робили колись: різкою по м’якому місцю.

Зізнаюся, почувши це, я розгубилася. Як, невже такі турботливі й люблячі батьки можуть підняти на дитину руку?

— Доводиться, якщо пояснення не допомагають. До речі, різка як засіб виховання згадується ще в Біблії, — аргументував цей звичай Василь Анатолійович. — А ще там сказано: «Якщо любиш своє чадо — карай!» Саме тому ми з дружиною дотримуємося цього правила. Але дуже важливо не зловживати силою і не вдаватися до неї через дрібниці. Ми охоче вибачаємо дітям випадкові провини — приміром, розбиту чашку, невміло зварений суп, якщо вони старалися, та щось не вийшло. Тоді допоможемо порадою, підкажемо, як зробити краще. Рідко караємо за не досить високі оцінки в школі: розуміємо, що кожен навчається у міру вроджених здібностей. Але зовсім інша річ — лінощі, недбалість, безвідповідальність, свідоме нехтування своїми обов’язками. Якщо така поведінка ввійде у звичку, в майбутньому у хлоп’ят і дівчат можуть з’явитися серйозні проблеми і на роботі, і в стосунках з іншими людьми. Тому з ранніх літ дитина має знати: якщо підвела інших, не виконала своїх обов’язків чи збрехала, вона буде покараною.

Слухаючи нас, малюки принишкли. Однак потім зізналися мені, що тато — дуже терплячий і спокійний, отож щоб змусити його взятися за різку, треба сильно постаратися. І все-таки час від часу їх карають, і вони не ображаються — завинили, треба відповідати... Ольга Миколаївна й Василь Анатолійович на власному досвіді переконалися в ефективності таких заходів: обоє виростали в багатодітних сім’ях, де теж практикувалися тілесні покарання. І всі їхні численні брати й сестри виросли відповідальними, серйозними, достойними людьми.

Ця зустріч залишила в мене двоїсте враження. З одного боку, аргументи батьків здавалися дуже переконливими. Однак де гарантія того, що, виховуючи нащадків з допомогою різки, батько може просто не розрахувати своїх сил? І як реагує на такі жорсткі заходи незміцніла нервова система дитини? Щоб з’ясувати, як ставиться до тілесних покарань сучасна педагогіка, я вирушила до школи, в якій навчалися діти з цієї сім’ї. На мій подив, учителі не мали нічого проти різок. Навпаки, горою стали на бік батьків, обгрунтувавши свою думку в такий спосіб:

— Хоч як дивно звучить, такий метод має й позитивні сторони, — заявила педагог із п’ятнадцятирічним стажем роботи Ірина Яківна (свого прізвища з етичних причин вона просила не називати). — По-перше, у цьому випадку покарання не відбувається моментально, під гарячу руку. Спочатку слід дістати різки, вимочити їх — а це цілий ритуал, під час якого батьківський гнів вщухає, батько заспокоюється, починає більш тверезо оцінювати ситуацію. Відтак шмагання перетворюється вже не на екзекуцію, а на легкий масаж м’яких частин тіла. Віруючі люди взагалі карають не для того, щоб скривдити, зігнати на дитині злість, а виключно для того, щоб вона змалку звикла відповідати за проступки. Тому вони завжди докладно пояснюють, за що й чому саме діти покарані. Зрозуміло, застосування фізичної сили виправдовувати не слід. І все-таки воно нічим не гірше за приховане, завуальоване насильство, з яким нерідко доводиться зіштовхуватися. Багато батьків пишаються тим, що вони, мовляв, ніколи не піднімають руку на дітей. Але вранці часто доводиться спостерігати таку картину: благополучна, добре одягнена молода мама ледь не волоком тягне своє напівсонне чадо до школи. Підганяє його стусанами, ляпасами, голосно сварить. Після школи зустрічає з такими самими «почестями» і ще здалеку починає картати — за брудні черевики, розпатлане волосся, вимащену куртку тощо. Дитина бурмоче на своє виправдання, що це на перерві в куртку попали сніжкою, але мати, не слухаючи, б’є її по губах. На обличчі малюка — гіркота й подив: він щиро не розуміє, у чому його провина, за що його кривдять. Та просто в матері кепський настрій чи якісь проблеми на роботі, ось вона й зганяє злість на найслабшій і найбеззахиснішій людині, яка не може дати відсічі... Ні, на мою думку, «осмислене шмагання» значно гуманніше за таке поводження.

Багато хто вважає, що страх перед різкою може бути серйозним стимулом для хорошого навчання і зразкової поведінки. Але найчастіше домагаються прямо протилежного результату. Щоб уникнути покарання, дитина починає брехати, викручуватися. На думку психологів, коли батьки б’ють дітей через погані оцінки чи відсутність успіхів у тій або іншій галузі, вони тим самим реалізовують «комплекс Наполеона»: хочуть виростити вундеркінда, яким можна буде пишатися перед друзями та знайомими. А коли його фізіологічні можливості не збігаються з їхніми очікуваннями, зганяють на ні в чому не винній маленькій людині свої розчарування й досаду. Насправді таким батькам насамперед слід зрозуміти головне: не можна самоутвердитися в суспільстві за рахунок дитини, це окрема особистість, яку слід шанувати з ранніх літ.

Крім «Домостроя», прибічники тілесних покарань люблять посилатися на відоме прислів’я: «За одного битого двох небитих дають!» та на німецького професора Оппенгеймера. У своїй брошурі «Виховання і нервові страждання дітей», що вийшла 1908 року, професор пише про небезпеку надмірної батьківської любові. Такі діти не тільки погано виховані, а ще й зростають безвідповідальними, упертими. «Якщо батьки дозволяють дітям з найменшого приводу кричати, гарячкувати, стискати кулаки, це означає, що вони погано готують їх до боротьби з афектами. Змалку людина має бути підготовленою до перенесення болю, оскільки, якщо вона не пройде школи неприємних відчуттів, то в дорослому житті на будь-який біль реагує як на шок. Дітей, особливо хлопчиків, слід іноді піддавати тілесним покаранням за серйозні провини, тоді вони легше сприйматимуть дорослі випробування...», — писав професор.

— За родом своєї діяльності мені часто доводиться зіштовхуватися з такими розмірковуваннями батьків. Багато хто посилається на те, що, мовляв, їх у дитинстві теж шмагали, і така практика себе виправдала, тому й вони поводитимуться так само з власними дітьми, — каже керівник Центру психічного здоров’я дітей і підлітків Анатолій Чупріков. — Але, на моє глибоке переконання, просто фізичний вплив на м’які частини тіла не можна розглядати як метод виховання. Адже шмагання — це нагальний захід, а виховання — кропітка щоденна праця. На жаль, багато сучасних батьків не готові до цієї праці. Вони надто зайняті зароблянням грошей, повсякденними турботами, і в них не залишається часу на спілкування з близькими. Найчастіше вони не знають, чим і як живуть їхні діти, отже, й не можуть зрозуміти причин тих або інших учинків. Насправді будь-яку конфліктну ситуацію можна розв’язати, не вдаючись до фізичного насильства. Є багато різних варіантів впливу на дитину. Це й задушевна розмова, і суворий погляд, і заспокійливий жест, і позбавлення тих або інших задоволень. І контроль із боку дорослих обов’язково повинен бути! Дитина має відчувати, що нею переймаються, вона важлива й потрібна для батьків. Але в жодному разі не можна її залякувати, оскільки страх виховає раба. Як лікар я вважаю, що шмагання слід розглядати не як якийсь фізичний вплив з допомогою різки чи ременя, а ширше.

Біда в тому, що ми з самого початку боїмося виховати особистість. За кордоном традиційно виховують людину в дусі самодостатності, віри у власні сили. І змалку до неї ставляться як до самостійної, несхожої на інших особистості. А в нас усюди, від звичайного дитячого садка й до найелітніших установ, бояться неординарних, яскравих людей. Приміром, директор однієї престижної київської гімназії нещодавно відмовилася взяти на навчання обдарованого хлопчика, пояснивши це так: «Звісно, ця дитина талановита, але вона надто відрізняється від інших, інакше поводиться — не сміється, коли всі сміються, не грається в популярні ігри. Вона не така, як усі! Я боюся, що ми не зможемо її контролювати». Тому батьки змалку тримають своїх чад у залізному кулаку, намагаючись зробити з них слухняних, керованих людей. Ми, дорослі, тривожимося й боїмося, що вони вийдуть за рамки. І ця тривога проявляється в тому, що ми їх мучимо, морально або фізично, намагаючись підігнати під узвичаєні стандарти. Що ж робити для того, щоб перервати цю сумну традицію? Насамперед, хоч як це важко, ми повинні змінювати власний менталітет і не боятися ростити розкутих, незалежних, яскравих людей. Такі навряд чи потім виховуватимуть своїх дітей з допомогою різки.

Як свідчить статистика, в сучасних сім’ях найпоширеніші такі покарання: не пустити в кіно, на дискотеку, заборонити гратися в комп’ютерні ігри, позбавити солодощів, відкласти заплановану покупку і, нарешті, просто насварити. І ось тут слід бути дуже обережним, адже слово інколи може поранити навіть сильніше, ніж фізичне покарання. Часто доводиться чути, як у наче інтелігентних сім’ях дітей обзивають образливими словами — «боягуз, псих, недоумок»! Психологи попереджають: дитину слід сприймати такою, якою вона є. І в жодному разі не можна ставити під сумнів її здібності (ти — тупиця!), ті або інші моральні якості (ти — брехун, ледар!), слід засуджувати лише конкретний учинок. Не можна підвищувати голос, нападати, кричати — вона відразу почне захищатися чи брехати. Краще спокійно сказати: «Знаєш, я не сумніваюся, ти не хотів цього робити, але все-таки я дуже засмучена твоїм учинком...»

Вибираючи те або інше покарання, слід враховувати індивідуальність дитини, її характер, темперамент. Працівники київського телефону довіри розповіли, що недавно їм подзвонив семирічний хлопчик і, плачучи, поділився своїм лихом. З’ясувалося, що за провини мама з татом змушують його по кілька годин простоювати в кутку на гречці, і він через це страшно переживає. Психолог зв’язався з його батьками, а ті щиро здивувалися: «А що ми особливого зробили? Подумаєш, у куток поставили! Усі так роблять!» Однак те, що добре для інших, зовсім не обов’язково буде корисне вашій дитині. Для вразливого, чуйного хлопчика «звичайне» стояння в кутку на гречці перетворилося на катування. Але ж мета покарання — допомогти маленькій людині усвідомити й виправити свою помилку, а не заподіяти їй біль та образу, психологічно пригнітити.

Крім того, батьки повинні керуватися здоровим глуздом. Не можна за малу провину позбавляти дитину участі в спортивних змаганнях або виступу на концерті, шкільній олімпіаді чи конкурсі, до якого вона готувалася кілька місяців. Не слід забороняти йти на день народження до найкращого друга, адже це може зіпсувати їхні стосунки. Якщо покарання не відповідає провині, то воно не досягає своєї мети й викликає в дитини лише образу та відчуття безсилля перед несправедливістю дорослих.

Та перш ніж призначати навіть найм’якше покарання, слід розібратися, чому дитина так вчинила. Адже в ранньому віці діти ще багато чого не знають, вони тільки починають осягати навколишній світ, тому неминуче роблять ті чи інші помилки. Отже, слід приділити їм більше уваги, пояснити все, що незрозуміло. За необхідності — повторити пояснення кілька разів, причому доступною для них мовою. Крім того, дуже важлива загальна атмосфера в сім’ї. Адже малюки часто копіюють модель поведінки домочадців. І якщо дорослі розмовляють на підвищених тонах, лаються, тупають ногами, — то й вони поводитимуться так само. Тому дуже важливо, щоб дитина жила в атмосфері любові, злагоди, поваги. Оптимальна модель стосунків у сім’ї така: повна довіра в поєднанні з абсолютним контролем. Але батьківський контроль має бути не явним і жорстким, а прихованим, непомітним. Видатний педагог Антон Макаренко колись дуже влучно сказав, що дитина має бути для своїх батьків розгорнутою книжкою. Вони мають знати про неї все — чим захоплюється, з ким дружить, про яку професію мріє. І дитина повинна знати, що може довіряти своїм близьким, вони її зрозуміють і підтримають у будь-якому випадку. Якщо в основі сімейних стосунків лежить довіра, то навряд чи виникне необхідність у покараннях. Будь-яке насильство, чи то фізичне чи моральне, неминуче пригнічує особистість, дитина виростає невпевненою в собі, безпорадною, боїться, що в неї нічого не вийде. Є небезпека, що в майбутньому їй буде важко реалізуватися як особистості.