23.Літературна мова як історична категорія

Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини таПівденної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинськийта інші письменники.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.

24. Сутність мови. Мова, її природа і функції

Питання сутності мови, безумовно, входить до кола найважливіших питань сучасної лінгвістики і аналіз усіх дисциплін, з нею однак пов'язані. Першорядне значення воно і для такого предмета, як філософія мови. Однак у учених колах досі точаться суперечки з цього питання. Тож у цьому рефераті буде розглянуто кілька підходів, систем поглядів на природу мови. 1.Натуралистический (біологічний) підхід до рідної мови

 Розвиток натуралістичного підходи до мови пов'язаний з ім'ям видатного німецького дослідника АвгустаШлейхера (1821-1868). Найчіткіше натуралістична філософія мовиШлейхера викладена у таких роботах як " Теорія Дарвіна і наука проязике"1863, " Значення мови для природною історії людини" 1865. Відповідно до основному становищу натуралістичного напрями мовознавство примикає до натуралістичним наук. Різниця між природними й історичними науками у тому, може або неспроможна воля людей впливати на об'єкт науки: у природних науках панують закони, які залежать від волі людей; в історичних науках неможливо уникнути суб'єктивізму. Діяльність "теорія Дарвіна і наука про мову" Ш. прямо вказував, що "закони, встановлені Дарвіном для видів рослин та тварин, застосовні, по крайнього заходу найголовніше рисах своїх колег та до організмам мов". Найяскравіше вплив теорії Дарвіна проявляється у перенесенняШлейхером положення про боротьбі існування у рослинному і тваринний світ мовою. Ш переконаний, що робити нині період життя людства переможцями у боротьбі існування виявляються переважно мовииндогерманского племені. Ш. переносить мовами встановлений Дарвіном закон мінливості видів. На його думку, ті мови, які, за словами ботаніків і зоологів, були б видами одного роду, в мовознавстві зізнаються за дітей одного загального основного мови, із якого вони сталися шляхом поступового зміни.

Близькість мови природним організмам Шлейхера бачить й у здібності мови еволюції. У цьому Шлейхера заявляє: "Життя мови не відрізняється істотно від життя від інших живих організмів - рослин та тварин". Як ці останні, вона має період зростання знизилися від найпростіших структур до складнішим формам і період старіння, куди мови дедалі більше і більше віддаляються від досягнутої найвищої щаблі розвитку та їх форми терплять збитки.

За всіх вад натуралістичне направлення у мовознавстві повинне розглядатися як етап поступального руху науки про мову. Цінним можна вважати прагнення представників цього напряму, зокремаШлейхера, застосовувати до вивчення мови точні методи математично-природничої грамотності. Помилковим в концепціїШлейхера. та її послідовників стало занадто прямолінійне перенесення мовою законів, властивих біологічним організмам, які, справді ростуть, розвиваються, та був старіють і тихо вмирають. Мови, звісно, також, розвиваються і часом вмирають. Але смерть ця носить не біологічний, а соціально-історичний характер. Мова вмирає тільки з зникненням говорить у ньому суспільства, колективу людей. Проте попри помилковий характер натуралістичною концепції в мовознавстві, слід завжди враховувати те що, що порівняння мови із живим організмом сприяло утвердженню системного погляду мова, як на об'єкт, у якого власної структурою.