Ознаки тексту

1.1. Членімость

Текст складається з певної кількості пропозицій. Одне речення, навіть дуже поширене, складне, текстом назвати не можна, оскільки текст можна розчленувати на самостійні пропозиції, а частини пропозиції поєднуються за законами синтаксису складного речення, але не тексту. Головна теза - текст складається з двох або кількох пропозицій. Деякими дослідниками відмічено, що текст може складатися і з однієї пропозиції. Будь воно поширене чи просте, нічим не ускладнене пропозицію. Так, пропозиція: "Осінь", - є текстом, так як воно має одним з головних ознак тексту – інформативністю 1.2. Смислова цілісність тексту У смислової цілісності тексту відображаються ті зв'язки і залежності, які є в самій дійсності (суспільні події, явища природи, людина, його зовнішній вигляд і внутрішній світ, предмети неживої природи і т. д.). Єдність предмета мовлення - це тема висловлювання. Тема - це смислове ядро тексту, конденсована і узагальнений зміст тексту. Поняття "зміст висловлювання" пов'язане з категорією інформативності мови і притаманне лише тексту. Воно повідомляє читачеві індивідуально-авторське розуміння відносин між явищами, їх значимості у всіх сферах надають йому значеннєву цілісність. У великому тексті провідна тема розпадається на ряд складових підтем; підтеми членуються на більш дробові, на абзаци (мікротеми). Завершеність висловлювання пов'язана зі смисловим цілісністю тексту. Показником завершеності тексту є можливість підібрати до нього заголовок, що відображає його зміст. Таким чином, з смислової цілісності тексту випливають такі ознаки тексту: Текст - це висловлювання на певну тему; У тексті реалізується задум мовця, основна думка; Текст будь-якого розміру - це відносно автономне (закінчена) висловлювання; До тексту можна підібрати заголовок; Правильно оформлений текст зазвичай має початок і кінець.

2. Види і типи тексту

2.1. За стилем

Наукові, науково-популярні, художні, релігійні, публіцистичні, офіційно-ділові, епістолярні

2.2. За типом

Оповідання, опис, міркування

4О. Класифікація мов світу-генеалогічна та типологічна. Місце української мови у системі мов світу.

Генеалогічна класифікація мов (грец. γενεαλογικός — родовідний) — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості (див. Спорідненість мов). Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (наприклад, сучасні слов’янські мовипоходять від колишньої спільнослов'янської, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії — надродини (гіперсім'ї). Наприклад, українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'ян, групи індоєвропейської родини мов, яку окремі вчені об'єднують разом з іншими родинами в ностратичну (бореальну) надродину.

На відміну від плюраліст, типологічної класифікації мов, генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окремої родини й інколи схематично зображається у вигляді генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема. Генетичній (успадкованій) спорідненості протиставляють спорідненість, набуту в процесі взаємодії мов. Це мовний союз, який може об'єднувати мови неблизькоспоріднені і навіть неспоріднені, що внаслідок міжетнічних та міжмовних контактів мають у своїй структурі спільні риси. Сучасна генеалогічна класифікація мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин, серед яких найголовніші: Індоєвропейська Афразійська (стара назва — семіто-хамітська) Уральська з фінно-угорським (угро-фінським) та самодійським відгалуженнями Тюркська Монгольська Тунгусо-маньчжурська (останні три родини часом об'єднують в одну алтайську, до якої деякі вчені відносять і корейську мову) Картвельська Абхазько-адигейська Нахсько-дагестанська (їх інколи об'єднують в одну родину кавказьких, або іберійсько-кавказьких, мов) Дравідська Чукотсько-камчатська Ескімосько-алеутська Тибето-китайська (сіно-тибетська) тайська (таї-кадайська) Австразійська Австронезійська (стара назва — малайсько-полінезійська). На о.Нова Гвінея під назвою папуаські мови відомо від 13 до 20 мовних родин і багато ізольованих мов. Мови аборигенів Австралії й Тасманії з погляду їхньої генеалогічної класифікації вивчено недостатньо. В Африці, крім згаданої афразійської родини, поширені родини конгокордофанських (Нігеро-кордофанських),нілосахарських і койсанських мов. Мови тубільців американського континенту об'єднуються в родини: надене ,алгонкіно-мосанську, пенутіанську, хокальтекську, каддо-ірокезьку ,сіу ,мускогі-натчезьку ,юто-ацтекську ,майя-соке-тотонакську ,отомангську ,чибчанську, аравакську, карибську, кечуа-аймара, же(жес), тупі-гуарані та ін.

Окремі мови не піддаються генеалогічній класифікації мов, залишаючись ізольованими представниками своїх родин. До них належать баскська, кетська, бурушаскі,нівхська, айнська, керекська та ін., які іноді включаються до інших родин. У мовних родинах окремі групи можуть бути представлені лише однією мовою. Так, в індоєвропейській родині албанська, вірменська та грецька мови є самостійними відгалуженнями кол. праіндоєвропейської мови. Прихильники визнання існування гіперсімей об'єднують індоєвропейську, уралську, тюркську, монгольську, тунгусо-маньчжурську, дравідську, картвельську та афразійську родини в ностратичну надродину, до якої деякі вчені відносять ще чукотсько-камчатські, юкагірську, нівхську, корейську та японську мови, а також ескімосько-алеутські, еламську та етруську. Ностратична гіпотеза не є загальновизнаною серед лінгвістів. ТИПОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ — класифікація мов за типом, що характеризує осн. властивості структури мови. У Т. к. м. тип є особливим методол. засобом, завдяки якому можна відтворити теор. модель реально існуючої мови. Тип виступає як абстр. еталон, особливий ідеальний об’єкт, який не реалізується у дійсності в чистому вигляді, бо конкр. мова може поєднувати в своїй структурі риси різних мовних типів. Оскільки кожна мова по суті багатотипологічна, слід зважати на ступінь наявності в ній того чи ін. типу, отже, типол. характеристика мови набуває і кількісної інтерпретації. Є різні методи типології, яка визначає істотні риси мовної структури, виявляє її взаємозумовлені і взаємовиключні характеристики на основі вивчення структури окр. мов світу та їх зіставлення. Це, зокрема, змістова, або семантична, типологія, яку розробив Е. Сепір, спираючись на дещо механічне сполучення форм. і змістових критеріїв. Удосконалив її Дж. Грінберг, запропонувавши зважати на кількісну оцінку властивостей мови, виражену типол. індексами. Інша типологія — характерологічна (розробив В. Скалічка) досліджує внутрішньоструктурні закономірності, за якими в одній мові сполучаються і взаємно зумовлюються окр. типол. ознаки. Структурна типологія, започаткована Ф. де Соссюром і розроблена ін. лінгвістами — Р. Якобсоном, Ч.-Ф. Вьоглином, Т. Мілевським, А. Мартіне, спирається на аналіз відношень між елементами мовної системи. Є ще типологія мовних рівнів (морфологічна, фонологічна і т. д.), типологія окр. мовних категорій (типологія стану, відмінка і т. д.). Т. к. м. виникла на основі морфол. класифікації А.-В. Шлегеля, Ф. Шлегеля, В. Гумбольдта та ін., яка, визнаючи базовими у мові поняття слова і морфеми, враховувала їх співвідношення, спосіб вираження грамат. значення, характер морфем, об’єднаних у слові, а також спосіб їх об’єднання (аглютинація чи фузія) та позицію словотв. або словозм. морфеми відносно кореневої. Відповідно до цих критеріїв встановлювалися 4 типи мов: ізолюючий, аглютинативний, флективний та полісинтетичний (інкорпоруючий). Ізолюючі мови не знають словозміни, складаються з кореневих морфем, грамат. значення виражається переважно порядком слів. До мов цього типу належать китайська, в’єтнамська, йоруба та ін. Аглютинативні мови мають незмінний корінь і варіанти словозм. афіксів, які добираються за характером звучання кореня і сполучаються з ним аглютинацією, словозм. афікси тут однозначні та є єдиними виразниками грамат. значення (це явище гаплосемії); до таких мов належать тюркські, уральські, дравідські, більшість конго-кордофанських. У флектив. мовах корінь може виступати в кількох варіантах, а словозм. афікси бувають синтетосемічними і сполучаються з коренем фузійно, одне грамат. значення може виражатися різними афіксами. До флектив. мов належить українська, як і всі слов’ян., герм., балт. та ін. індоєвроп. мови, а також мови афразійської родини. Полісинтетичні (інкорпоруючі) мови відзначаються складними утвореннями, що є водночас і словами, і реченнями, слово-речення має у своєму складі різні компоненти, що передають зміст осн. і другорядних членів речення. До цього типу мов належать деякі палеоазіатські та індіанські мови Америки. Існує також фонол. типологія мов, за якою мови світу поділяють на мови фонемної будови (осн. фонол. одиницею єфонема) і мови складової будови (осн. фонол. одиницею є склад або його ініціаль чи фіналь); серед мов фонемної будови розрізняють мови вокаліч. та консонант. типів. Інколи форм. типології протиставляють контенсивну, маючи на увазі пошуки зв’язків і зумовленостей форм, плану мови її змістовим планом. Сучас. контенсивна типологія вивчає різний характер вираження у мовах суб’єктнооб’єктних відношень. Вона висуває поняття мовного типу як системної сукупності певних структур. ознак мови. За концепцією Г. Климова, є щонайменше 4 мовні типи: класний, активний, ергативний і номінативний. Мови класної будови відзначаються передусім численними класами іменників і наявністю багатьох класно-особ. афіксів у дієвідмінюванні. У мовах акт. будови іменники поділяються на активні й неактивні, певною мірою аналогіч. поділ характеризує і дієслова цих мов (активні й стативні). У синтаксисі розрізняють акт. й неакт. конструкції речення, а також ближчий і дальший додатки. Дієсл. морфологія цього типу відзначається двома рядами особ. афіксів — активними і неактивними, розрізненням серед форм акт. дієслів форм відцентрової і невідцентрової версій, а також способу дії. В іменній морфології розрізняють відчужувану та невідчужувану належність (власність). У мовах ергатив. будови протиставляються агентивні та фактитивні дієслова, ергативна та абс. конструкції речення, прямий і непрямий додатки, ергативний та абс. відмінки, ергативний та абс. ряди особ. афіксів. Агентивне дієсл. не протиставляє форм акт. і пас. стану. Мови номінат. будови характеризуються протиставленням перех. і неперех. дієслів, номінат. конструкцією речення, наявністю наз. і знах. в., суб’єктного (інколи й об’єктного) ряду особ. афіксів у дієвідмінюванні. В сучас. мовознавстві існує тенденція до заміни великої кількості незіставлюваних або важкозіставлюваних парціальних типологій єдиною всеохоплюючою типологією, що підходить до мови як до цілісної системи систем. Пор.Генеалогічна класифікація мов, Соціолінгвістична класифікація мов.

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію. Українська мова належить до: індоєвропейської сім "імов (час розпаду 2,5-3 тисячі років до н.е.); слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей процес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов'янської(польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов'янської['(болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов'янської (українська, російська, білоруська мови); східнослов 'янської підгрупи мов. Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (ЗО %) і найменше - з білоруською мовою. З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов'янських, можна виділити такі: Фонетичний рівень 1.  Поява на місці давніх звуків ы та і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий. 2.    Голосний е не пом'якшує попередні приголосні звуки, напр.: теплий, село, небо. 3.    Поява голосного звука і на місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові лес, сено, хлеб). 4.    Чергування о,езіу новозакритих складах, напр.: дім - дому, піч - печі. 5.    Шиплячі, губні та звукр в кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір. 6.    Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женитися), шостий (пор. шести), копійок (пор. копієчка). 7.    Приголосний л змінився на в у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові писал, читал, знал). Морфологічний рівень 1.    Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменників середнього роду, напр.: теля, курча, ім'я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені). 2.    Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.:рукою, петлею, душею (пор. у російській мові рукой, петлей, душой). 3.    Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві. 4.    Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. у російській мові добрая, доброе, добрые). 5.    Збереження форм інфінітива на -ти дієслів, напр.: писати, читати, брати (пор. у російській мові писать, читать, брать). 6.    Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: писатиму, читатиму, працюватиму. 7.    Чергування приголосних г, к, х із з, ц, с у відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо — нозі, руці, вусі тощо. Отже, українська мова - це самостійна давня слов'янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це підтверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису8. Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими слов'янськими мовами говорив видатний український та російський мовознавець XIX ст. І. Срезневський: „ Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов 'янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясноти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства синтаксичного - це мова поетична, музикальна, мальовнича ". Історія розвитку української мови - це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умовою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості"9. Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує українська мова?", звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що поява мови - це „ не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови ". Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруськоїяк мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських діалектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматичній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації. Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Пів-торак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Так, посилаючись на праці видатного українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IVст. н.е., коли ми вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов'янської групи племен", І. Огієнко робить висновок, що на Сході слов'янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної руської мови10. У тому, що структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі не було, переконує мовознавець В. Німчук" . Він науково доводить, що говорити про розвиток сучасних східнослов'янських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то вслід за істориками мови треба визнати, що східнослов'янські мови почали формуватися після розпаду праслов'янської етномов-ної спільності (У-УІ ст.) з пізньопраслов'янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов'янської прамови12.