34. Філософські погляди і.Канта.

Кант отвергал догматический способ познания и считал, что вместо него нужно взять за основу метод критического философствования, сущность которого заключается в исследовании способов познания самого разума; границ, которые может достичь разумом человек; и изучении отдельных способов человеческого познания.Главным философским произведением Канта является «Критика чистого разума». Исходной проблемой для Канта является вопрос «Как возможно чистое знание?». Прежде всего, это касается возможности чистой математики и чистого естествознания. Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом. Кант, по его словам, совершил Коперниканский переворот в философии, тем, что первым указал, что для обоснования возможности знания следует признать, что не наши познавательные способности должны сообразовываться с миром, а мир должен сообразоваться с нашими способностями, чтобы вообще могло состояться познание. Иначе говоря, наше сознание не просто пассивно постигает мир как он есть на самом деле (догматизм), как бы это можно было доказать и обосновать. Но скорее, наоборот, мир сообразуется с возможностями нашего познания, а именно: сознание является активным участником становления самого мира, данного нам в опыте. Опыт по сути есть синтез того содержания, материи, которое дается миром (вещей в себе) и той субъективной формы, в которой эти ощущения постигаются сознанием. Единое синтетическое целое материи и формы Кант и называет опытом, который по необходимости становится чем-то только субъективным. Именно поэтому Кант различает мир как он есть сам по себе (то есть вне деятельности формирования сознания) — вещи-в-себе и мир как он дан в явлении, то есть в опыте. В опыте выделяется два уровня формообразования (активности) сознания:это субъективные формы чувства — пространство и время. В созерцании, чувства (материя) постигаются нами в формах пространства и времени, и тем самым опыт чувства становится чем-то необходимым и всеобщим. Это чувственный синтез. это категории рассудка, благодаря которому связываются созерцания. Это рассудочный синтез.

36. Вчення про релігію і етику Фейєрбаха

Значне місце у творчості Фейербаха посідає критика релігії, насамперед християнства. На відміну від Гегеля, він вважав, що філософія несумісна з релігією. Реальна причини релігії, на думку Фейербаха, криється в самій природі людини та умовах її життя. При цьому в центрі його уваги була емоційна сфера людини. Заперечуючи наявність особливого релігійного почуття, першопричину релігійних ілюзій він убачав у почутті залежності, обмеженості, безсилля людини стосовно непідвладних її волі стихій і сил. Безсилля людини шукає виходу в придуманих фантазією надіях і втіхах. Внаслідок цього і виникають образи богів. Бог, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього і об'єктивується, перетворюючись із творіння людини в її творця і першопричину всього сущого. Відкидаючи релігійний культ, Фейербах проповідує культ людини, піднесений до рівня її обоготворення. Його девіз "людина людині бог". Критика релігії переросла у Фейербаха в критику ідеалізму, головний недолік якого він убачав у ототожненні буття з мисленням. Мислене буття, за його словами, не є дійсним буттям. Мислення — це предикат, а суб'єктом є дійсне буття. У теорії пізнання Фейербах був прибічником матеріалістичного сенсуалізму. Предметом філософії він вважав людину: "вона ... єдиний універсальний і вищий предмет філософії...»1 . Людина, на думку Фейербаха, — це матеріальний об'єкт і мисляча істота. Проте, виходячи з позицій антропологічного матеріалізму, він ігнорує соціальну природу людини, розглядаючи її як психофізіологічну істоту. В розумінні суспільства Фейербах стояв на ідеалістичних засадах, а критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод.

Етичне вчення Фейербаха мало прогресивне значення завдяки його гуманістичному характеру, проте було гранично абстрактним, оскільки система суспільних відносин у нього підмінялася поняттям роду і міжіндивідуальногоспілкування. Вчення Фейербаха мало вплив на деяких філософів, зокрема на К.Маркса і Ф.Енгельса, що вони відверто визнавали.

38 и 39. Артур Шопенгауэр - немецкий философ-идеалист; снискал себе славу как блестящий эссеист. Считал себя последователем Канта. При интерпретации его философских взглядов основной акцент делал на учении об априорных формах чувственности в ущерб учению о категориальной структуре мышления. Выделял два аспекта понимания субъекта: тот, который дан в качестве объекта восприятия, и тот, который является субъектом сам по себе. Мир как представление всецело обусловлен субъектом и является сферой видимости. Шопенгауэр - сторонник волюнтаризма. Воля в его учении предстает как космический принцип, лежащий в основе мироздания. Воля, будучи темной и таинственной силой, крайне эгоцентрична, что означает для каждого индивида вечное стремление, беспокойство, конфликты с другими людьми. Фридрих Ницше - немецкий философ, один из основоположников современного иррационализма в форме философии жизни. Его взгляды претерпели определенную эволюцию от романтической эстезации опыта культуры через "переоценку всех ценностей" и критику "европейского нигилизма" к всеобъемлющей концепции волюнтаризма. Основными положениями зрелой философии Ницше являются: 1.все существующее есть воля к власти, могуществу; 2.сам мир есть множество борющихся друг с другом картин мира, или перспектив, исходящих из центров власти - перспективизм. Ницше - решительный противник ускоренного в европейской культуре противопоставлени "истинного мира" миру эмперичекому, истоки которого он видит в отрицании жизни, в декадансе. Ницше связывает критику метафизику с критикой языка. Глубокая внутренняя противоречивсть ницшеанского витализма проявляется в вопросе о соотношении истинности той или иной доктрины, идеи, понятия и т.п. и их исторического генезиса. Основные сочинеия: "Человеческое, слишком человеческое", "Веселая наука", "По ту сторону добра", "Антихристианин".

40. Ідея «сродої праці» у Г.С.Сковороди З давніх-давен вдавалися письменники до написання байок, в яких відображали свої суспільно-політичні та морально-етичні погляди, висвітлювали проблеми співжиття людей, осуджували шари суспільства і окремих особистостей, підносили благородні риси людства. Першим в українській літературі до написання байок долучився Григорій Сковорода. Його байки, в яких відображено актуальні проблеми сучасної йому дійсності, вийшли в світ збіркою під назвою "Басні харьковскія".  Важливе місце в байках Григорія Сковороди займав мотив "сродної праці". На думку мандрівного філософа, праця — це природна, органічна потреба кожної людини. Тільки тоді людина буде щасливою, коли пізнає себе, розпізнає свої покликання, нахили чи обдарування, зрозуміє, який рід діяльності зможе принести їй моральне задоволення. Сам процес роботи , а не її результати мають давати втіху. Ідею "сродної праці" Григорій Сковорода проводить в байках "Собака й Кобила", "Орел та Черепаха", "Жайворонки", "Зозуля і Косик", "Годинникові колеса" та в інших. Особливо яскраво суть цієї ідеї відображено в байці "Бджола та Шершень". Шершень кепкує з Бджоли, що сумлінно збирає мед, і хвалиться, що живе за рахунок її праці. Бджола ж відповідає йому, що збирання меду для неї — задоволення і призначення, що без цього вона не уявляє свого життя, вона для цього народжена і буде робити, доки не помре. Пропагуючи ідею "сродної праці", поет засуджує людей типу Шершня, людей-паразитів, які живуть крадіжкою чужого, і вшановує образ Бджоли як символ чесності і працелюбства, як образ мудрої людини, що живе і працює за покликанням. На інших прикладах Григорій Сковорода розвиває ідею "сродної праці", створює образи, аналогічні Бджолі та Шершню. Так, саме тому краще ловити мишу, а не їсти її. Поет стверджує, шо немає нічого кращого, ніж жити "по натурі", тобто працювати за своєю "спорідненістю". "Сродна праця" принесе суспільству матеріальне і духовне багатство, а людям — щастя і задоволення. Якщо ж людина буде працювати не за своїм покликанням, то це може обернутися для неї трагедією. Бджола не зможе жити, якщо їй не дозволять збирати мед.  Отже, в пошуках щастя варто пам'ятати про ідею "сродної праці" мандрівного філософа, про його "наказ" жити за покликанням

№41 Основні риси «Постнеклассичноі філософіі»

Главной особенностью постнеклассической науки является ее становление в контексте истории, наличие двух полюсов науки: не только объекта, но и субъекта, «который становится в контексте истории, в контексте исторического времени, в контексте открытого и развивающегося диалога с культурой» (В.И. Аршинов) [19].

Cтановление постнеклассической науки имеет конструктивный характер. Причем, конструкция становления постнеклассической науки, имеющая два полюса: объектный и субъектный, содержит основные особенности. Конструирование становящейся реальности определяется становящейся постнеклассикой. Конструирование определяется тремя измерениями: сложностным, темпоральным, антропологическим. Конструирование осуществляется не только наукой, но и современными информационными технологиями. Конструирование происходит в процессе диалога с природой, с культурой, в процессе соотнесения человека с самим собой, посредством его эволюционно-космологического измерения.

Образование будущего, по утверждению французского философа и социолога Эдгара Морена, должно решить семь неотложных задач: развитие способностей выявления источников заблуждений, иллюзий и ослеплений; развитие способностей организовывать знания надлежащим образом; обучение пониманию человеческого условия; обучение земной идентичности; обучение не бояться неопределенностей; обучение взаимопониманию; обучение этике человеческого рода.