7. Філософія і наука

При рассмотрении вопроса о научности философии видно, что на протяжении всей своей истории философия — один из источников развития человеческого знания. Рассматривая её исторически, можно обнаружить преемственность в развитии философского знания, его проблематики, общность категориального аппарата и логики исследования. Не случайно Гегель рассматривал философию прежде всего с точки зрения «науки логики». С другой стороны, каждый отдельный индивид, приобщаясь к поиску ответов на общефилософские вопросы, ничем и никем не обязывается основывать свои размышления на опыте предшественников. Отсутствие общепризнанных результатов, как коренное отличие философии от науки, было отмечено Ясперсом в его работе «Введение в философию». В рамках философии существуют направления и школы, как ориентированные на науку, так и нет. Примерами научной философии являются логика, риторика, социальная философия и некоторые другие. Яркими обратными примерами могут служить некоторые виды религиозной философии (построения средневековых мистиков, религиозных философов XX века, например Льва Шестова), а также философия, выраженная в форме афоризмов и эссе и нашедшая широкое распространение у таких философов, как Ницше и Кьеркегор. Философия нередко претендует на то, чтобы быть чем-то большим, чем наука, её началом и итогом, методологией науки и её обобщением, теорией более высокого порядка, метанаукой (наукой о науке, наукой, обосновывающей науку). Наука существует как процесс выдвижения и опровержения гипотез, роль философии при этом заключается в исследовании критериев научности и рациональности. Вместе с тем, философия осмысливает научные открытия, включая их в контекст сформированного знания и тем самым определяя их значение. С этим связано древнее представление о философии как о царице наук или о науке наук. Нужно также отметить, что история философии — это гуманитарная наука, основной метод которой — толкование и сравнение текстов. Ответ на вопрос о соотношении ненаучного знания и философии связан с вопросом о соотношении философии и феномена «заблуждающегося разума». Этот момент необходим с исторической точки зрения в силу самого характера процесса познания, из-за неполноты знания о предмете с одной стороны и стремлением объяснить его, предугадать точное знание (сформулировать гипотезу) — с другой. Он свойственен любому способу познания, в том числе и науке. Философия также не может быть гарантирована от заблуждений. Отношение философии и паранауки. Многие приверженцы концепции постмодернизма и другие авторы призывают использовать любые учения вплоть до мистики, суеверий, магии, астрологии и т. д., лишь бы это оказывало терапевтическое действие на современное больное общество и индивидов; примером могут служить работы Пола Фейерабенда. Однако подобная позиция абсолютной нейтральности научного мировоззрения к псевдонауке ведёт к интеллектуальному анархизму.

8. Проблема духовного буття

Характеристика загальної категорії буття дає можливість виділити основні форми буття людини та його специфіку. Буття людини характеризується рядом особливостей. Людина – частина природи і, як усе живе, підпорядковується її законам: проходить етапи виникнення, розвитку і загибелі, вимагаючись тим самим у діалектику буття і небуття. Людське тіло, як і всі речі природи, підпадає дії закону збереження речовини і енергії. Особливості буття людини не вичерчуються тим, що людина – природна істота. Людина – істота, яка володіє свідомістю і здатна до людських форм спілкування. Наявність свідомості у людини якісно виділяє її серед інших високорозвинених тварин і надає її буттю нових особливостей. По-перше, завдяки свідомості людина на основі предметно-практичної діяльності задовольняє свої потреби і тим самим взаємодіє з іншими формами буття. По-друге, людина має не тільки свідомість взагалі а й душу, що дозволяє їй усвідомлювати саму себе, свою історичність, свою неминучу смерть, діяльність душі створює умови для розуміння залежності і водночас відносної незалежності людини від зовнішнього середовища, забезпечує самостійність мислення, свободу. Індивідуальний дух встановлює зв’язок людини зі світом інших битійних форм, усвідомлює їх суть і тим самим піднімається над світом тварин і природи. Завдяки тілесно-духовній організації людина є особистість, здатна до цілеспрямованої, планомірній діяльності, до творчості, до „самосвідомості” і само формування самої себе, людина підноситься над природою як духовно-культурна істота. Її суть у тому, що відрізняє цілісне від доцільного, корисне від приємного. По-перше, людина суспільна істота, тому що не здатна стати людиною поза соціальним оточенням, у повній ізоляції від інших людей. Її життєдіяльність не може проходити нормально без використання знань. Знарядь праці, досвіду, що здобути і створені іншими людьми.Процес соціалізації індивіда – необхідний атрибут життєдіяльності кожної людини, який продовжується усе життя. Суспільна сутність людини проявляється і в тому, що вона залучена у реальній історичний процес і бере участь у суспільному житті: у колективній праці, соціальних реформах, страйках, війнах. Системоутворюючим фактором сучасного суспільства багато філософів вважають інформацію – нову соціальну реальність, де виробництво уже не розглядається як таке, що визначає суспільний устрій, і разом з тим змінюється концепція буття індивіда у суспільстві. Людина в межах нової суспільної якості уже не розглядається, як, насамперед, людина економічна, діяльність якої і в соціальній сфері визначається вигодою, користю, інтересом. Виникає нова раціоналість, нові мотиваційні механізми, нові пост матеріалістичні цінності, що не визначаються у системі виробництва і утилітаристської етики. Таким чином, соціальне буття – складене, якісне, специфічне явище, що є органічною єдністю окремої людини і буття суспільства. Буття ідеального (духовного) складається із суб’єктивного (ідеального), об’єктивного (загального) і об’єктивного (сукупності завершених створінь духу) духовного. Що ж розуміють під ідеальним? Ідеальне - філософське поняття, що означає якийсь нематеріальний початок. Ідеальне представлене у формах свідомості людини, діяльності, культури. Суб’єктивне (ідеальне) буття притаманне окремій людині і є результат соціалізації, внутрішньої духовної діяльності, що не припиняється до кінця життя. До суб’єктивного буття належать: свідомість індивіда з усією її різноманітністю швидкоплинних вражень, почуттів, переживань, думок, ідей, переконань, знання та ін. Об’єктивне ідеальне органічно пов’язане із суб’єктивним, воно втілене у сукупності завершених творінь свідомості людини.