109. Вибір методів навчання.

8. Вибір методів навчання.

Знаючи арсенал методів навчання, учитель, природно, переживає труднощі у виборі методів. Труднощі стоять як перед вивченням усього курсу в цілому, так і перед кожним конкретним уроком. У психолого-педагогічній літературі виділено чимало причин, які впливають на вибір методів навчання. На основі їх узагальнення виділяється шість загальних умов , які визначають вибір методу навчання: 1. Закономірності та принципи навчання, які витікають з них. 2. Зміст і методи певної науки взагалі та предмета теми зокрема. 3. Цілі і завдання навчання. 4. Навчальні можливості учнів(вікові, рівень підготовки, особливості класного колективу). 5. Зовнішні умови (географічні, виробниче оточення). 6. Можливості вчителів (досвід, рівень підготовки, знання типових ситуацій процесу навчання).1 Обираючи той чи інший метод навчання, учителю необхідно одночасно враховувати багато залежностей: методи, загальні умови, випадкові (невідомі) причини, величину і спрямованість впливу яких не можна передбачити завчасно. При першому наближенні до проблеми вибору методів останніми доводиться зневажати, проте слід пам'ятати, що саме наявністю непередбачених причин зумовлюється надійність прогностичних висновків. Завдання оптимізації методів формулюється однозначно: у конкретних умовах з багатьох методів слід виділити ті, які забезпечують найвищу ефективність навчання за прийнятими критеріями.

110. Види і форми навчання.

У різні епохи формувалися свої погляди на завдання і характер навчання, що визначали навчальний процес, специфічний для кожного суспільства, конкретних умов його життя, тенденцій у теорії та практиці навчання. Так, у середні віки склався догматичний вид навчання. Суть навчання вбачали у механічному заучуванні учнями догматів Святого Письма. Від учнів вимагали лише відтворення навчального матеріалу, нікого не цікавило. Чи розуміють вони те, що заучують. Така система не сприяла їх розумовому розвиткові, не пробуджувала інтересу до знань.

Розвиток виробництва і суспільний прогрес зумовили появу пояснювального навчання, яке передбачає спершу усвідомлення, розуміння матеріалу, а відтак вивчення його. Таке навчання розвиває не лише пам’ять, а й спостережливість, мислення.

Пояснювально-ілюстративне навчання забезпечує сприймання студентами навчальної інформації з одночасним її узагальненням, засвоєнням понять, законів, теорій. Мета практичних вправ – поглиблення знань, формування, закріплення знань, умінь і навичок, застосування їх у нових ситуаціях. Вони передбачають і самоконтроль ефективності засвоєння знань, умінь, навичок, повторення вивченого. Цей вид навчання орієнтує на репродуктивне засвоєння знань, умінь і навичок.

Він забезпечте всебічне та місце засвоєння навчальної інформації й оволодіння способами практичної діяльності. Найефективніший цей вид навчання у тому разі, коли зміст навчального матеріалу має переважно інформаційний характер, є описом способів практичних дій і надто складний для того, щоб учні здійснювали самостійний пошук знань, є принципово новим, через що в учнів відсутні опорні знання для вирішення проблемних ситуацій.

Пояснювально-ілюстративне навчання забезпечує швидке засвоєння навчальної інформації, формування знань, умінь і навичок, що унеможливлює прогалини в знаннях, особливо у слабко встигаючих студентів; колективний характер засвоєння знань дає змогу виявити типові помилки і орієнтувати студентів на їх усунення. Однак воно не передбачає самостійного пошуку учнями у процесі оволодіння знаннями, не сприяє підготовці людей із творчим мисленням здатних самостійно вирішувати творчі пізнавальні завдання.

Проблемне навчання передбачає послідовні й цілеспрямовані пізнавальні завдання, які студенти розв’язуючи під керівництвом учителя й активно засвоюють нові знання. Використання теоретичних та експериментальних завдань само по собі ще не робить навчання проблемним. Завдання стає пізнавальною проблемою, якщо воно потребує роздумів над проблемою, викликає в студентів пізнавальний інтерес, спирається на попередній досвід.

Основною організаційною формою навчання в сучасному навчальному закладі є урок.

Урок – форма організації навчання, за якої заняття проводить учитель з групою студентів постійного закладу, одного віку й рівня підготовки впродовж певного часу й відповідно за розкладом.

111. Виховання, його зміст, особливості.

Виховання – це спеціально організована, управляємо і контролюємо взаємодія вихователів і вихованців, кінцевою метою якої є формування особистості, потрібної і корисної суспільству.

Особливості процесу виховання:

1. Цей процес цілеспрямований. Єдність мети, співробітництва – гарантує досягнення головної мети – формування особистості.

2. Цей процес – багатофакторний. Чому? Тому, що в ньому проявляються численні суб’єктивні і об’єктивні фактори, які обумовлюють своєю сукупністю дій складність виховного процесу. Як це зрозуміти? Відповідність суб’єктивних факторів, які виражають внутрішні потреби особистості об’єктивним умовам, в яких особистість живе (мешкає) і формується, допомагає успішно вирішувати завдання виховання.

- збіг напрямку і змісту з впливом організованої діяльності та об’єктивних умов;

- діяльність вихователя – вплив на неї своєрідності особистості вихователя, його індивідуальності, характеру, ставлення до вихованців.

3. Тривалість виховного процесу (все життя)

- велика протягненість по часу прояву результатів виховного процесу.

(- велика відстань у часі між виховними діями та результатами виховного процесу. – для Оли)

4. Безперервність виховного процесу (систематичний взаємовплив). Повинна бути система роботи з чітко визначеною певною метою.

5. Комплексність процесу виховання. Як це розуміти? Єдність цілей, завдань, змісту, форм і методів виховного процесу, які підпорядковані ідеї цілісності формування особистісних якостей відбувається одночасно, в комплексі.

6. Варіативність (неоднозначність) і невизначеність (неопределенность) результатів виховного процесу. В одних і тих же умовах останні можуть суттєво відрізнятися. Це обумовлено діями факторів:

а) великими індивідуальними відмінностями вихованців;

б) їх соціальним досвідом;

в) відношенням до виховання.

7. Процес виховання має двосторонній характер:

а) іде від вихователя до вихованця (прямий зв’язок);

б) іде від вихованця до вихователя (зворотній зв’язок).

Процес виховання має діалектичний характер. Його дІалектичність виражається в:

1. його безперервному розвитку;

2. його динамічності;

3. його рухливості;

4. його мінливості.

Виховний процес розвивається відповідно діючим причинам. Він змінюється в залежності, наприклад, від вікових особливостей учня, стає відповідно різних умов і конкретних ситуацій зовсім іншим.

Призначення виховання – вірно зорієнтувати формування особистості, а це можливо на основі глибокого знання:

1. рушійних сил;

2. мотивів, потреб;

3. життєвих планів;

4. ціннісних орієнтацій вихованців.

112. Загальні закономірності процесу виховання.

Загальні закономірності виховного процесу (врахування яких призводить до ефективного результату) залежить:

1. від виховних відношень, які склалися. Відношення виховні: причини, умови, погляди, життєва позиція, мотиви поведінки. Мудре правило практичної педагогіки: якщо бажаєте добре виховувати, добивайтеся роз положення вихованця.

2. від відповідності мети і організації дій, які допомагають цю мету досягти. Організація дій включає в собі всю сукупність впливів, відношень, умов, форм і методів роботи.

3. від відповідності соціальної практики і характеру (направленості, змісту) виховного впливу на вихованців. Виховний процес супроводжується тим, що людина мислить і діє, отримує знання і набуває практичний досвід, засвоює норми і правила соціальної поведінки і тут же перевіряє їх на практиці.

4. від сукупної дії об’єктивних і суб’єктивних факторів.

Суб’єктивні:

а) вихователі і вихованці

б) складені відносини;

в) психологічний клімат.

Об’єктивні: умови виховання (матеріально-технічні, санітарно-гігієнічні, соціальні).

5. від інтенсивності виховання і самовиховання. Самовиховання – діяльність людини, яка спрямована на вдосконалення своєї особистості. Воно залежить від змісту життя вихованців, їх інтересів, характерних для того чи іншого віку. Самовиховання є супутником виховання і в той же час стає його результатом. Для успіху самовиховання важливим є, щоб вихованець навчився вірно оцінювати свої позитивні якості і недоліки, силою волі долати перешкоди.

6. від активності його учасників в педагогічній взаємодії.

7. від ефективності процесів, які його супроводжують – розвиток і навчання. Розвиток особистості виражається в якісній зміні психологічної діяльності людини, в формуванні в неї нових якостей, рис характеру. Виховання поліпшує розвиток, розвиток прокладає шлях більш успішному вихованню. Якщо ці зв’язки порушуються, то виникають серйозні утруднення, які самим негативним образом відображаються і на розвитку, і на навчанні, і на вихованні особистості.

8. від якості виховного впливу. Педагогічний вплив вихователів на вихованців припускає цілеспрямовану організацію їх діяльності, спілкування, систематичного і планомірного розвитку інтелектуальної, емоційної і вольової сфер відповідно поставленої мети.

9. від інтенсивності впливу на «внутрішню» сферу особистості. «Внутрішня сфера» - система мотивів, потреб, емоцій, інтелекту особистості. Вплив оточення, переломлюючись через досвід, через потреби самої особистості, стають її надбанням.

10. від сполучення педагогічного досвіду і рівня розвитку вербальних і сенсомоторних процесів вихованців.

11. від інтенсивності і якості взаємовідносин (спілкування) між самими вихованцями. Взаємо виховання впливає на становлення особистості тому, що виховують однолітки й друзі. В такому випадку цілі й зміст виховання не тільки краще розуміються, але й приймаються часто некритично й зразу («З ким поведешся, від того й наберешся»).

113. Зміст, специфіка, суспільна спрямованість принципів виховання.

Зміст виховання – система знань, умінь і навичок, якостей і рис особистості, стійких навичок поведінки, якими повинні оволодіти вихованці відповідно поставленим цілям і завданням.

Розумове, фізичне, трудове, політичне, моральне, естетичне виховання злиті в цілісний педагогічний процес, дають можливість досягти головної мети виховання – формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Ідеї сучасної ідеології виховання:

1. реалізм цілей виховання: різносторонній розвиток особистості, яка спирається на його здібності і обдарованість. Засіб досягнення цієї мети – засвоєння людиною базових основ культури: економічна культура і культура праці, політична, демократична, правова, моральна і екологічна, художня і фізична, культура сімейних стосунків.

2. спільна діяльність дітей і дорослих.

3. самовизначення. Культура життєвого самовизначення характеризує людину як суб’єкта власного життя і власного щастя. Гармонія людини з собою.

4. особистісна спрямованість виховання. Центром виховання повинна бути людина певного віку (розвивати її інтелектуальні нахили і інтереси, своєрідність характеру, почуття власної гідності).

5. добровільність. Людей не можна заставити виховуватись. Реалізація ідеї співробітництва. Вихователь повинен спиратися на інтерес, романтику, почуття товариства і громадського обов’язку, прагнення до самодіяльності і творчості.

6. колективна спрямованість.

Гарно організоване виховання повинно підготувати людину до трьох головних ролей в житті – громадянина, робітника, сім’янина.

Під результати виховного процесу розуміється досягнутий особистістю чи колективом рівень вихованості.

Критерії вихованості – це теоретично розроблені показники рівня сформованості різних якостей особистості.

Принципи виховання – це загальні вихідні положення, в яких відображаються основні вимоги до змісту, методів, організації виховного процесу.

Вимоги, які пред’являються до принципів виховання:

1. обов’язковість – вимагають обов’язкового і повного втілення в практику.

2. комплексність – їх одночасне застосування на всіх етапах виховного процесу.

3. рівнозначність – серед принципів нема головних чи другорядних.

Принципи виховання:

1. суспільна спрямованість виховання.

2. зв’язок виховання з життям, працею.

3. опора на позитивне в вихованні.

4. гуманізація виховання.

5. особистісний підхід.

6. єдність виховних впливів.

Суспільна спрямованість виховання – при реалізації цього принципу треба добиватися практично-змотивованої взаємодії з вихованцями. Цей принцип вимагає підкорення всієї діяльності педагога завданням виховання покоління людей в відповідності з державною стратегією виховання і спрямування діяльності вихователів на формування соціально потрібного типу особистості.

114. Форми виховання, їх зміст.

Форми виховання (виховної роботи) – це варіанти організації конкретного виховного процесу; композиційна побудова виховного заходу. Вони завжди взаємопов'язані зі змістом.

В педагогічній літературі і шкільній практиці інколи використо­вують поняття: "організаційні форми виховання", "виховні справи", "колективні творчі справи". При цьому також мають на увазі спроби організації виховного процесу, спроби доцільної організації колектив­ної та індивідуальної діяльності учнів. Широке розповсюдження одержало й визначення поняття "виховний захід".

Виховний захід – це організована дія колективу, спрямована на досягнення якої-небудь мети.

Певний формалізм у вихованні, що домінує тривалий час у шко­лі, викликав негативне ставлення до терміну "захід", бо він, як прави­ло, означає виставу, де єдиною активною людиною фігурував учитель. Між тим, це поняття може мати право на існування, якщо в процесі здійснення виховних дій у певній формі (захід) відбувається серія підготовлених і взаємопов'язаних дій, які заздалегідь сплановані і спрямовані на реалізацію виховної мети і, в процесі яких, в учнів формуються передбачувані новоутворення або розвиваються раніше набуті. В процесі їх колективного планування, підготовки і проведен­ня, створюється обстановка спільної творчості, пошуку спільної коле­ктивної справи, радісного чекання і переживання. Це сприяє розвитку особистості, колективу, колективних стосунків.

Виховний захід повинен реалізуватися як цілеспрямована взає­модія вчителя (класного керівника, вихователя) з кожним учнем, дитячим колективом в цілому, спрямована на вирішення визначених виховних завдань. У цьому випадку саме виховний захід є формою виховної діяльності, в якій цілеспрямовано поєднані окремі спроби її організації, що містять у собі мету, завдання, зміст, методи, засоби і прийоми.

В процесі цієї діяльності цілеспрямовано створюються такі ви­ховні ситуації в життєдіяльності колективу, які своїм змістом та емо­ційними виявами діють на особистість учня і тим самим сприяють вирішенню виховних завдань. Роль учителя (класного керівника, вихователя) – науково обґрунтовано керувати цим процесом, цілесп­рямовано створювати і конструювати ситуації, які є складовими клі­тинами виховного заходу.

Як відзначає І.П.Підласий: "Виховний захід — це сукупність різ­номанітних виховних впливів з відповідними матеріальними і духовни­ми умовами, що підпорядковані єдиній комплексній виховній меті, таких, що взаємодіють між собою і утворюють єдине ціле" [29. -Кн. 2, 146]. Система виховних заходів утворює виховний процес, подібно до того, як процес навчання складається з окремих уроків. Виховний захід – це відрізок виховного процесу.

Однак, останнім часом багато педагогів відзначають невідповід­ність цього поняття фактичній сутності виховної роботи; "захід" – передбачає певну фрагментарність, розрізненість педагогічних дій, несумісність з комплексним підходом. Процес виховання, що має характер формально пов'язаних між собою виховних заходів, компа­ній, не може бути успішним.

На думку І.П.Підласого, системність, комплексність, послідов­ність, неперервність виховання краще передає поняття "виховні спра­ви", якому останнім часом надають перевагу теоретики і практики. Виховна справа – це вид (форма) організації і здійснення конкретної діяльності вихованців. Головною і найсуттєвішою рисою виховної справи є необхідність, корисність, реалізацію. Виховний процес скла­дається з ланок неперервних виховних справ.

Виховні справи мають колективний і творчий характер і нази­ваються колективними виховними справами (КВС) або колективними творчими справами (КТС). Колективні творчі справи, як відзначає один з їх засновників І.П.Іванов, – це спосіб організації яскравого, сповненого працею і грою, творчістю і товариськістю, мрією і радістю життя і, разом з тим, найважливіший виховний захід. У виховних справах зливаються форми, засоби і способи взаємодії вихователів і вихованців.

Основою виховних справ слугують два підходи – діяльнісний і комплексний. Перший потребує організації різноманітних видів діяль­ності школярів: пізнавальної, трудової, громадської, художньої, спор­тивної, ціннісно-орієнтаційної і вільного спілкування, а другий – органічного поєднання всіх видів діяльності. Діяльнісний підхід вка­зує напрямок виховання, а комплексний визначає характер його зміс­ту.

У будь-якій виховній справі виділяють наступні етапи: 1) визна­чення мети і завдань (аналіз ситуації, формування домінуючої і допо­міжних виховних завдань); 2) планування; 3) організація і підготовка; 4) безпосередня організація справи; 5) аналіз досягнутих результатів. Ці етапи визначають основні дії педагога при організації виховного процесу.

Кожна з форм виховної роботи вирішує цілком певні виховні за­вдання, використовуючи при цьому ті чи інші важелі розвитку особи­стості, інтереси та потреби школяра, формує на цій основі ті чи інші якості та вміння.

У процесі виховання форми виховної роботи повинні функціо­нувати в міцній взаємодії і забезпечувати досягнення єдиної мети. При цьому кожна з форм виховання передбачає єдність загального, особ­ливого і одиничного.

Загальне обумовлене тим, що всі форми виховної роботи спря­мовані на досягнення загальної мети — виховання та розвиток школя­рів. Спільність умов і мети визначає і спільність різноманітних форм виховної роботи – всі вони ґрунтуються на основі поваги до особис­тості, що виховується, визнання її індивідуальності, прав і свобод; спираються на потенційні індивідуальні можливості, внутрішню активність школяра в процесі його формування.

Особливе полягає в тому, що ті чи інші форми виховної роботи, як правило, здійснюються переважно в певному середовищі життєдія­льності школяра (навчальний процес, позакласна робота, краєзнавст­во, туризм).

Специфічне, неповторне в організації і здійсненні виховної дія­льності передбачає одиничне у змісті конкретної форми виховної роботи.

Осмислення одиничного і специфічного в змісті форм виховної роботи має важливе значення для планування та організації виховної роботи в школі. Це допомагає адекватно визначити місце кожної з цих форм у побудові єдиної системи виховання учнів, повніше й ширше використовувати можливості цієї форми, подолати практику дублю­вання та повторюваності форм виховної роботи, які ще зустрічаються. Це дозволяє визначити їх найбільш оптимальне поєднання, багато­гранність форм, варіативність та ускладнення однієї й тієї ж форми. При цьому варто враховувати, що специфіка форми виховної роботи обумовлена тим, що кожна з них організує специфічну суспільно-цінну діяльність школяра і вони не повторюють одна одну, а доповнюють. Кожна із них спрямована на задоволення, розвиток певних здібностей та інтересів особистості школяра. Специфіка форми полягає в тому, що саме у властивій їй організаційній діяльності з найбільшою повно­тою можуть бути реалізовані інтереси і потреби учнів.

Багатогранність форм виховної роботи, їх система відповідають багатогранності внутрішнього світу особистості, її всебічному розвит­ку.

В педагогічній літературі немає єдиного підходу до класифікації форм виховної роботи. Найбільш поширеною є класифікація організа­ційних форм виховання в залежності від того, як організовані учні: масові форми (участь всього класу), гурткова (групова) форма та індивідуальна.

Заслуговує на увагу підхід до визначення форм виховної діяль­ності, пов'язаної з напрямами виховної роботи класного керівника (вихователя). Наприклад, організації пізнавальної діяльності учнів найбільше відповідають такі форми: вікторина, аукціон знань, "Що? Де? Коли?", конкурс проектів, конкурс ерудитів, інтелектуальний конкурс, ділові ігри, турнір риторів, наукові конференції учнів, кон­курс винахідників та фантазерів, різноманітні форми роботи з кни­гою (читацькі конференції та ін.), усний журнал "Вчись учитись" та ін.

При реалізації завдань морального виховання і самовиховання широко використовуються такі форми: круглий стіл, прес-конференції, диспути, вечори запитань та відповідей, бесіди на етичні теми, про самовиховання, огляд літератури з різноманітних питань, літерату­рно-музичні композиції, акції милосердя, пошукова діяльність та ін.

Практика свідчить, що діяльності, пов'язаній з профорієнтаці­єю учнів, найбільше сприяють такі форми: зустрічі з представниками різних професій, екскурсії на виробництво, гра-конкурс "Чия професія краща?", "Як вибрати професію?", "У світі професій" та ін.

При організації естетичного виховання широко використову­ються: літературні та музичні вечори, "Час поезії", екскурсії в музеї та на виставки, прогулянки на природу, бесіди про музику та живопис, "Вчись цінувати красу рідної природи", шкільні дискотеки, свята мистецтв, огляди журналів, випуск рукописних журналів.

При організації фізичного виховання широко використовуються: ігри типу "Веселі старти", малі олімпійські ігри, туристичні походи та естафети, зустрічі з представниками різних видів спорту, спор­тивні вечори, бесіди про гігієну, здоров'я та фізичну культуру.

115. Виховання особистості в колективі, властивості, особливості.

116. Методи і прийоми виховання, їх класифікація, зміст.

Метод виховання – це шлях досягнення заданої мети виховання. Методи – це способи впливу на свідомість, волю, почуття, поведінку вихованців з метою вироблення в них заданих метою виховання якостей.

Цілі виховання можна досягти різними шляхами. Скільки їх всього? В принципі стільки, скільки зможе знайти вихователь, співробітничаючи зі своїми вихованцями, спираючись на їх сили, можливості і бажання. Конструювання, вибір і вірне застосування методів виховання – вершина педагогічної майстерності. Відшукати вірні шляхи, які максимально відповідають умовам конкретного процесу виховання, дуже важко.

Частне (приватне) вдосконалення методів виховання називається прийомами виховання. Прийом виховання – частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне покращення. Образно кажучи, прийоми – це незвідані стежинки, які прокладає вихователь разом з своїми вихованцями, щоб скоріше досягти мети. Якщо ними починають користуватися й інші викладачі, то поступово прийоми перетворюються в методи.

Виділяють поняття засоби виховання. Під прийомом розуміється одиничність впливу, під засобом – сукупність прийомів. Засіб – це вже не прийом, але ще й не метод. Наприклад, праця – це засіб виховання, але показ,, оцінка праці, вказівка на помилку в праці – це прийоми. Слово (в широкому розумінні) – засіб виховання, але репліка, іронічне зауваження, порівняння – прийоми.

Немає методів гарних чи поганих, жоден шлях виховання не може бути заздалегідь проголошений ефективним чи неефективним без урахування тих умов, в яких він застосовується.

Вибір того чи іншого методу глибоко причинно обумовлений. На практиці завжди стоїть завдання не просто застосовувати один з методів, а вибрати найкращий, оптимальний. Вибір методів – це завжди пошук оптимального шляху виховання. Оптимальним називається найбільш вигідний шлях, який дозволяє швидко і з розумними витратами енергії, засобів досягти накресленої мети.

Загальні принципи (умови, фактори), які визначають вибір методів виховання:

1. цілі і завдання виховання. Яка мета, такими повинні бути й методи виховання.

2. зміст виховання. Треба розуміти, що одні і ті ж завдання можуть бути наповнені різним змістом. Ось чому важливим є вірне ув’язування методів не зі змістом взагалі, а з конкретним змістом.

3. вікові особливості вихованців. Вік - це не просто число прожитих років. За ними - надбаний соціальний досвід, рівень розвитку психологічних і моральних якостей.

4. рівень сформованості колективу.

5. індивідуальні і особистісні особливості вихованців. Загальні методи, загальні програми – лише канва виховної взаємодії. Потрібна їх індивідуальна і особистісне коректування (особистісне «Я»).

6. умови виховання: матеріальні, психофізіологічні, санітарно-гігієнічні, відноси, які складаються в групі, стиль педагогічної взаємодії.

7. засоби виховання: наочні посібники, засоби масової інформації, педагогічна техніка (мова, міміка, рухи тощо).

8. рівень педагогічної кваліфікації

9. час виховання.

10. очікувані наслідки.

Класифікація методів виховання (спрямованість, застосування, особливість):

1. за характером:

- переконання,

- вправа,

- заохочення,

- покарання.

2. за результатами:

- впливи, які створюють моральні установки, мотиви, відношення, уяви, поняття, ідеї,

- впливи, які створюють звички, визначають той чи інший тип поведінки.

3. за спрямованістю:

- методи формування свідомості особистості,

- методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки,

- методи стимулювання поведінки і діяльності.

Методи виховання:

1. методи формування пізнання:

- розповідь,

- пояснення,

- лекція,

- етична бесіда,

- умовляння (увещевание),

- навіювання,

- інструктаж,

- диспут,

- доклад,

- приклад.

2. методи організації діяльності й формування досвіду поведінки:

- вправа,

- приучення,

- педагогічна вимога,

- суспільна думка,

- доручення,

- виховні ситуації.

3. методи стимулювання:

- змагання,

- заохочення,

- покарання.

117. Мистецтво і технологія виховання.

Технологія виховання — це строго обґрунтована система педагогічних засобів, форм, методів, їх етапність, націленість на вирішення конкретного виховного завдання. Кожне завдання має адекватну технологію виховання. Зміна завдання веде до зміни технології. Педагогічна технологія, як і будь-яка інша, є концентрованим виразом досягнутого рівня діяльності («колективної майстерності»). Останній виникає на основі індивідуальної майстерності. Сучасна педагогічна теорія «дозріла» для технологічного підходу у вихованні, визнає його раціоналізм і доцільність, проте до розробки технології виховання, спираючись на яку кожен педагог зміг би сформувати ідеальну особистість, їй ще далеко. Проблема не тільки в тому, що більшість педагогів ще не відійшла від інтуїтивного вирішення виховних завдань, а й у складності процесу виховання. На відміну від виробничих процесів, які мають послідовні операції, у виховному процесі якості особистості формуються не послідовно, а комплексно. Не можна сформувати особистість зусиллями різних вихователів, які володіють окремими «технологічними операціями». Особистість може створити тільки особистість. Тому вихователь, спираючись на загальну технологію, повинен вести виховний процес з початку і до кінця. Звісно, при цьому він завжди буде проявляти індивідуальну майстерність. Що дає сучасній практиці виховання педагогічна технологія? 1. Контекст «виховне завдання — технологія виховання» зводить до мінімуму педагогічні експромти у практичній діяльності і переводить останню на шлях попереднього проектування виховного процесу. 2. Замість окремих «виховних заходів» технологія виховання пропонує проект виховного процесу, який визначає зміст і відповідні види діяльності кожного вихованця. 3. Ієрархія цілей (визначення трьох рівнів цілеутворення: глобального — на рівні замовлення суспільства, етапного — на рівні етапів навчання, оперативного — на рівні конкретних виховних завдань) дозволяє досягнути гармонійної взаємодії всіх компонентів виховної системи по горизонталі (у межах одного періоду навчання — навчального року, півріччя, чверті) і вертикалі (на весь період навчання у школі). 4. Позбавитися формалізму. Формалізм у вихованні означає неуважне, шаблонне ставлення до вихованця чи колективу, а значить однобічність і неадекватність виховних впливів. Типовими проявами формалізму у вихованні є розрізнений підхід до планування, проведення ізольованих «виховних заходів», оцінки виховної роботи; — показний характер виховної роботи, що суперечить розвиткові вихованця і колективу; — незавершеність, неповнота виховних впливів, коли вихованець розглядається як об'єкт впливу тощо; — однобічність трактування того чи іншого впливу; так, бесіда, доручення часто розглядаються як метод лише мо рального чи естетичного виховання, хоча насправді вони ви рішують різні завдання виховання.

Якими б методами виховання ви не користувалися, як би ви не урізноманітнювали їх, у мистецтві виховання існують певні правила — золоті правила, які ви повинні знати.

Правило 1. Не кладіть дитині в тарілку брудну, зіпсовану, несвіжу їжу  (йдеться про овочі, рибу, сир).

Правило 2. Не примушуйте дитину доїдати те, що залишається в тарілці. Навіть якщо це паштет з гусячої печінки, що коштує дорого, а цей пройдисвіт нічого не їсть, дідько забирай!

Правило 3. Не сваріться в присутності дітей. Навіть у машині. Навіть якщо ваша дружина не може вказати дорогу, бо не вміє читати карту.

Правило 4. Не бийтеся з дружиною в присутності дітей. Дитина шукає заспокоєння в дружній родині, тому обидва почекайте, поки вона засне тоді й кидайтеся картоплею.

Правило 5. Не карайте дитину в присутності дружини, бо дружина відразу ж кинеться захищати маленьку жертву — і почнеться звичайна сварка. Навіщо?

Правило 6. Не глузуйте з дитини, якщо вона впала, краще   вбережіть від падіння.

Правило 7. Ніколи не брешіть дитині. Навіть якщо робите укол, і говоріть, що це не боляче.

Правило 8. У присутності дитини ніколи не висловлюйте образ на адресу іноземців, не вселяйте в неї ненависті до них. Навіть якщо останні поводяться некоректно.

Правило 9. Намагайтеся бути в очах дитини зразком чесності та порядності.

Правило 10. Ніколи не показуйте дитині, що ви боїтеся її.

Правило 11. Застосовуйте щодо дитини тактику уважного вислуховування.