18. Р. С. Немов. Книга 1

лидерства. Стиль лидерства — это совокупность средств психологического воздействия, которыми пользуется лидер для оказания влияния на других членов группы, среди которых он имеет высокий статус. Традиционно принято различать три основных стиля лидерства: авторитарный, демократичный и либеральный.

Авторитарный стиль характеризуется выраженной властностью лидера, директивностью его действий, единоначалием в принятии решений, систематическим контролем за действиями ведомых. Авторитарный лидер обычно не позволяет зависимым от него людям вмешиваться в руководство, подвергать сомнению, оспаривать принимаемые им решения. Он четко разделяет свои собственные права и обязанности ведомых, ограничивая действия последних лишь исполнительскими функциями. Для него идеальный подчиненный — дисциплинированный исполнитель.

Демократичный стиль лидерства отличается от авторитарного тем, что лидер постоянно обращается к мнению зависимых от него людей, советуется с ними, привлекает их к выработке и принятию решений, к сотрудничеству в управлении группой. Он не проводит четкой линии между собственными правами и обязанностями ведомых. Часть своих полномочий он добровольно передает членам группы; они в свою очередь так же добровольно принимают на себя часть его обязанностей, если в этом возникает необходимость. Демократичный лидер особенно ценит таких подчиненных, кто самостоятелен и инициативен, творчески подходит к работе. Он уделяет большое внимание не только деловым, но и личным взаимоотношениям в группе.

Либеральный стиль лидерства — это такая форма поведения лидера, при которой он фактически уходит от своих обязанностей по руководству группой и ведет себя так, как будто он не лидер, а рядовой член группы. Все вопросы внутригрупповой жизни в этом случае решаются коллективным мнением, которое в группе принимается как закон, и этому в своем поведении следуют не только рядовые участники группы, но и сам ее лидер. Фактически в данном случае он является лидером лишь номинально.

92. Психологічна сумісність, соціальні норми, їх функції в групі.

93. Типологія групи, їх характеристика.

Важливою характеристикою взаємодії людей в групі є рівень контактності – іншими словами те, як і коли, наскільки часто члени групи вступають в безпосередні між особисті відношення. Група, всі члени якої знаходяться в процесі взаємодії в безпосередньому контакті один з одним називається малою чи контактною групою. Контактність не замикається тільки на малій групі і має різні форми проявлення. Контактність може носити: 1. постійний характер; 2. епізодичний характер; 3. (обмежений) опосредкований технічним засобом (радіо, телефон, пошта, рація…)

Інші групи, де контакти за частотою і якістю зменшуються до порівняно з малими групами, називаються великими.

За рівнем контактності групи можна умовно поділити на:

1. дифузні групи – групи, в яких міжособисті відносини існують, але в їх основі не лежить трудова діяльність, ці відношення базуються на симпатіях чи антипатіях. (група однолітків, група колишніх однокласників).

2. асоціативні групи - групи, в яких існують міжособисті відносини і вони опосередковуються особисто значимим змістом діяльності.

3. корпоративні групи – групи, в яких міжособисті відносини, що існують опосередковуються особисто значимим, але асоціальним за своїми установками змістом діяльності.

4. соціальні групи – групи, в яких міжособисті відносини опосередковуються суспільно цінним і особисто значимим змістом групової діяльності.

Ітак, в малих групах переважають особисті контакти. Ці малі групи можуть бути (типи груп):

4. постійними;

5. тимчасовими (демонстрація);

6. організаційно оформленими – «формальними»;

4.організаційно неоформлені – «неформальними».

Типи груп можуть трансформуватися: закохані створюють сім’ю, група друзів може положити початок суспільної організації або комерційній структурі.

Крім цього соціальні групи поділяють на:

1. первинні групи – це особливий різновид малих груп, в яких зв’язок спирається не тільки на первинні особисті контакти, але й на високе емоційне залучення її членів в діла групи, на високий ступінь обожнювання кожного члена із усією групою (сім’я, група однолітків в дитинстві, згуртований колектив робітничої бригади).

2. другорядні групи (вторинні) – це групи, які організовані для досягнення певної мети і які спираються на схематизовану систему відношень, що регулюється правилами. Звично другорядні групи бувають великими чи формальними.

Формальні групи – це групи створені по волі керівництва для реалізації певної мети і де всі відношення між людьми в діловому плані строго регламентовані різного роду циркулярами, інструкціями, правилами організації тощо. Але, як тільки формальна група створюється, вона стає також і соціальною групою, де люди взаємодіють не тільки за розпорядженням керівництва. Із соціальних взаємовідносин народжується безліч дружніх груп, які всі разом представляють неформальну організацію, які мають властивість взаємо проникати, іншими словами, ми входимо дуже часто в ці групи і навіть самі цього не усвідомлюємо. Неформальна організація є міцною силою, яка при певних умовах може фактично стати домінуючою в організації і зводити до нуля дії керівництва.

Неформальна організація – це спонтанно організована група людей, які вступають в регулярні взаємодії для досягнення певної мети, організація за принципом симпатії, інтересів і за тим, чому разом з членами групи віддається перевага. Ця мета є причиною для існування даної групи. Але ця мета не може бути чітко фіксованою, всі взаємовідносини людей мають яскраво виражений емоційний окрас.

95. Фактори, які впливають на ефективність роботи групи.

Група може більш чи менш ефективно йти до досягнення своїх цілей в залежності від впливу наступних факторів:

1. розмір (найбільш оптимальний 5-11 чоловік);

2. склад: ступінь схожості осіб і точок зору;

3. групові норми: вони мають позитивний чи негативний характер;

4. згуртованість:

5. конфліктність;

6. статус і функціональні ролі її членів.

Групові норми:

1. гордість за організацію;

2. досягнення мети;

3. колективна праця;

4. контроль;

5. планування;

6. захист чесності.

Треба підкреслити, що всі глибинні пласти особи створюються завдяки спілкуванню і призначені для спілкування в більшості своїй в соціальній групі. Людина вступає в спілкування і в ньому визначає суттєво важливі орієнтири для своєї поведінки, весь час звіряє те, що вона робить, з тим, що від неї очікують оточуючі, справляється з їх думками, почуттями і вимогами. Але ж все, що людина робить для себе, вона робить разом з цим і для інших, діючи в соціальній групі.

96. Особливості колективу, його структура, етапи створення.

97. Форми реалізації керівником основних функцій управління.

98. Соціально-психологічний клімат групи, його складові, характеристика.

Соціально-психологічний клімат групи – це результат спільної діяльності людей, їх між особистих взаємодій.

Соціально-психологічний клімат складається із:

1. особливостей сприйняття людини людиною;

2. взаємної комунікативності;

3. взаємного відчуття об’єднуючих чи роз’єднуючих почуттів, оцінок і думок;

4. готовності до реагування певним чином на слова і вчинки оточуючих.

Клімат проявляється в :

1. настрої групи;

2. загальній думці групи;

3. індивідуальному самопочутті;

4. оцінці умов життя і праці особи в групі.

Соціально-психологічний клімат обумовлений перш за все соціальним досвідом людей. Він безпосередньо впливає на:

1. самопочуття членів групи;

2. вироблення, прийняття і здійснення спільних рішень;

3. досягнення максимальної ефективності спільної діяльності.

Складові частини соціально-психологічного клімату:

1. суспільна думка;

2. суспільний настрій.

Вони відіграють роль соціальних санкцій, стимулюючи чи обмежуючи дії індивідів і соціальних груп.

Таким чином соціально-психологічний клімат може бути благо приємним чи неблагоприємним для певних дій і соціальних перетворень.

Соціально-психологічний клімат виступає одночасно як механізм регулювання поведінки індивіда. Поняттям соціально-психологічний клімат позначають систему відношень членів групи одне до одного, яка включає не тільки психологічні реакції, але й суспільні відношення людей.

Соціально-психологічний клімат виникає сам по собі, в ізоляції від діяльності інших груп, які складають суспільство. Мікроклімат малих груп – наявність спілкування, яке супроводжує їх функціонування, підтримує їх структуру і організаційну цілісність, допомагає адаптуватися до умов оточуючого і природного середовища, що змінюються, і досягти цілей спільної діяльності. Саме цей признак спілкування – виявляється функціональним засобом створення соціально-психологічного клімату, на фоні якого проявляються групові потреби і рівні притягань, виникають і розв’язуються міжособисті і між групові конфлікти, формуються настрій і думки певної спрямованості, інтенсивності і тривалості.

Через міжособисті відношення розкриваються соціально-психологічні форми, в які оформлюється зміст суспільних відносин в процесі спілкування людей.

99. Соціометричний статус, методика його визначення в групі.

100. Дайте визначення педагогіки як науки, його об'єкту дослідження, мети і задач навчального курсу.

«Педагогіка» - слово грецького походження, буквально воно перекладається як «дітородження», «дітоводження» чи мистецтво виховання. Термін «педагогіка» закріпився в історичній практиці в якості науки про виховання.

Педагогіка вивчає закономірності, принципи, зміст, методи, форми освіти, виховання, навчання.

Об’єкт пізнання в педагогіці – людина, яка розвивається в результаті виховних відносин. Предмет педагогіки – виховуючи стосунки, які забезпечують розвиток людини.

Педагогіка – це наука про те, як виховувати людину, як допомогти їй стати духовно багатою, творчо активною і цілком задоволеною життям, знайти рівновагу з прородою і суспільством.

Завдання педагогіки:

1. вивчення закономірностей в галузях виховання, навчання, управління;

2. вивчення і узагальнення практики, досвіду педагогічної діяльності;

3. розробка нових методів, форм, засобів, систем навчання, виховання, управління освітніми структурами;

4. прогнозування освіти на близьке і віддалене майбутнє (науковий прогноз).

101. Основні категорії педагогіки, їх змістова характеристика.

До категорії відносяться найбільш стійкі і загальні поняття, які відображають сутність науки, її усталені і типові властивості. В будь-якій науці категорії виконують ведучу роль, вони пронизують все наукове знання і як би пов’язують їх в цілу систему.

Виховання – соціальне, цілеспрямоване створення умов (матеріальних, духовних, емоційних) для засвоєння новим поколінням суспільно-історичного досвіду з метою підготовки його до суспільного життя і продуктивної праці. Категорія «виховання» одна з основних в педагогіці. Виділяють виховання в широкому соціальному змісті, включаючи в нього вплив на особистість суспільства в цілому, і виховання в вузькому змісті – як цілеспрямовану діяльність. Покликану сформувати систему якостей особистості, переконань, поглядів.

В цілому виховання – це цілеспрямоване формування особистості на основі формування:

1. певних ставлень до предметів, явищ оточуючого світу;

2. світогляду;

3. поведінки.

Розвиток – це об’єктивний процес внутрішньої послідовної кількості і якості зміни фізичних і духовних сил людини. Можна виділити фізичний розвиток, психологічний, соціальний, духовний.

Розвиток особистості відбувається під впливом факторів:

1. зовнішніх і внутрішніх;

2. соціальних і природних;

3. керованих і некерованих.

В процесі виховання людини відбувається її розвиток, рівень якого потім впливає на виховання, змінює його.

Освіта – це спеціально організована система зовнішніх умов, створених в суспільстві для розвитку людини.

Освіта у буквальному смислі означає створення образу, деяку завершеність виховання у відповідності з певною віковою ступеню. Ось чому освіта трактується як процес і результат засвоєння людиною досвіду поколінь у вигляді системи знань, умінь, навичок, відносин.

В освіті виділяються процеси, які визначають безпосередньо як акт передачі і акт прийому досвіду. Це ядро освіти – навчання.

Навчання – процес безпосередньої передачі і прийому досвіду поколінь при взаємодії педагога і учня.

Але людина не є спеціальною ємністю, куди переливається досвід людства. Людина сама здібна цей досвід і набувати, і творити щось нове. Ось чому основними факторами розвитку людини є самовиховання, самоосвіта, самонавчання і самовдосконалення.

Самовиховання – це процес засвоєння людиною досвіду попередніх поколінь за допомогою внутрішніх духовних факторів, які забезпечують розвиток.

Здійснюючи виховання, освіту навчання, люди вступають в певні стосунки – виховні. Виховні стосунки – є різновид стосунків людей між собою, спрямованих на розвиток людини за допомогою виховання, освіти, навчання.

102. Складові педагогіки, їх характеристика.

103. Педагогічний процес як система, його складові, закономірності.

Педагогічний процес – це спосіб організації виховних відносин, який заклечається в цілеспрямованому виборів і використанні зовнішніх факторів учасників.

Він має таку структуру:

Мета Принципи Зміст Методи Засоби Форми

Мета викладача і учня може розходитись навіть протягом одного заняття.

Навчання – це процес соціально обумовлений. Значить, важливою соціальною функцією навчання є формування особистості відповідної соціальним вимогам.

Зміст навчання:

1. знання;2. способи діяльності;3. досвід творчості;4. емоційно-ціннісне ставлення до об’єктів, що вивчаються, і до реальної дійсності, в тому числі й відношення до інших людей і до себе, потреби і мотиви суспільної, наукової і професійної діяльності.

Потреби суспільства виступають в якості об’єктивного фактору, який впливає на визначення змісту навчання.

Складові суспільного досвіду:

1. досвід фізичного розвитку людини;

2. досвід естетичного відношення до життя;

3. досвід трудової і професійної діяльності;

4. досвід пізнавальної і наукової діяльності;

5. досвід моральних відносин.

Відповідно виділяються основні напрямки змісту виховання і навчання:фізичне;естетичне;трудове;розумове;моральне.

Складові частини змісту кожного напрямку виховання:знання;уміння;навички;творча діяльність.

Знання – розуміння, збереження в пам’яті і уміння відтворювати, застосовувати основні факти науки і теоретичні узагальнення.

Будь-яке знання, виражене в поняттях, категоріях, принципах, законах, закономірностях, фактах, ідеях, символах, концепціях, гіпотезах, теоріях.

Уміння – володіння способами (прийомами, діями) застосування знань на практиці. Уміння включають в собі знання і навички. Формування знань, умінь і навичок залежить від здібностей людини.

Відношення – включають в собі оціночні судження, емоційні вираження від різних сторін життя і діяльності.

Творча діяльність - забезпечує народження нових знань, навичок, умінь і відношень.

Навички – складаються з простих прийомів діяльності, прийомів контролю і прийомів регулювання. Навичка – складовий елемент уміння, автоматизована дія, доведена до високого ступеню вдосконаленості.

Вимоги до змісту навчання:

1. Зміст навчання повинен будуватись на строго науковій основі, включати тільки твердо усталені в науці факти, теоретичні положення. Учбовий матеріал повинен сприяти формуванню життєвої позиції.

2. Зміст навчання з кожного учбового предмету повинен відповідати логіці і системі тієї чи іншої науки, а також базуватись на основі взаємозв’язку між окремими учбовими предметами;

3. В змісті навчання теорія повинна поєднуватися з практикою.

4. Зміст навчання повинен відповідати віковим можливостям людей, які навчаються.

104. Сутність процесу навчання, принципи і цілі, зміст.

Навчання – це цілеспрямоване, заздалегідь запрограмоване спілкування, в ході якого відбувається учення, виховання і розвиток того, хто навчається, засвоюються окремі сторони досвіду людства, досвіду діяльності і пізнання.

Навчання, як процес характеризується спільною діяльністю викладача і вивчаючих, який має своєю метою розвиток останніх, формування у них знань, умінь, навичок.

Принципи – це основні вихідні положення будь-якої теорії, науки в цілому, це основні вимоги, які пред’являються до чого-небудь.

Педагогічні принципи –це основні ідеї, слідування яким допомагає найкращим образом досягти педагогічних цілей, що поставлені.

Педагогічні принципи формування виховних стосунків:

1. Принцип прородозгідності (сообразности). Правила використання цього принципу:

а) педагогічний процес треба будувати згідно віковим і індивідуальним особливостям учнів;

б) знати зони ближнього розвитку, які визначають можливості учнів, спиратись на них при організації виховних відносин;

в) спрямовувати педагогічний процес на розвиток самовиховання, самонавчання, самоосвіти учнів.

2. Принцип гуманізації – це принцип людяності стосунків учнів між собою і з педагогами, коли педагогічний процес будується на повному визнанні громадянських прав вихователя і повазі до нього.

3. Принцип цілісності, упорядкованості: означає досягнення єдності і взаємозв’язку всіх компонентів педагогічного процесу.

4. Принцип демократизації: означає надання учасникам педагогічного процесу певних свобод для саморозвитку, саморегуляції і самовизначення, самонавчання і самовиховання.

5. Принцип культуропристосованості передбачає максимальне використання в навчанні культури того середовища, в якому знаходиться конкретний учбовий заклад (культури нації, держави, регіону).

6. Принцип єдності і несуперечливості дій учбового закладу і образу життя учня. Цей принцип спрямований на організацію комплексного педагогічного процесу, встановлення зв’язків між всіма сферами життєдіяльності учнів, забезпечення взаємної компенсації, взаємо доповнення всіх сфер життєдіяльності.

7. Принцип професійної цілеспрямованості забезпечує вибір змісту, методів і форм підготовки спеціалістів з урахуванням особливості обраної спеціальності, з метою формування професійно важливих якостей, знань, умінь.

8. Принцип політехнізму спрямований на підготовку спеціалістів на основі виявлення і вивчення інваріантної наукової основи (властивостей, величин, співвіднесень, які не змінюються від тих чи інших перетворень), загальної для різних наук, технічних дисциплін, технологій виробництва, що дозволяє учням переносити знання і уміння з однієї області в іншу.

105. Мотивація навчання.

Нині дуже часто дис­кутується проблема здо­рового суспільства. А воно, безперечно, не­можливе без здорової, сильної, неординарної особистості, справжньо­го інтелігента — розумо­во розвиненої людини, підготовленої до сприй­няття та розуміння всіх поставлених життям пи­тань.

Формування особис­тості — цілісний, посту­пальний процес, який виражається у залученні її до соціального досві­ду, у засвоєнні нею вже існуючих у суспільстві форм і видів діяльності. Розвинена і сформована

особистість — це активний творець свого життя.

Зв'язок особи і суспільства завжди досить тісний. Особистість формується суспільством, а людина, пізнаючи закони суспільства, діючи активно і ціле­спрямовано, може перетворювати його і саму себе.

Однією з найнеобхідніших умов виховання лю­дини відкритого суспільства є розвиток її унікаль­ності та індивідуальності. Реалізація цього немож­лива без правильної мотивації навчання та розвит­ку інтересу до нього.

Вихованню позитивної мотивації' навчання спри­яють загальна атмосфера творчості в школі і класі, включення учня в колективні форми організації різних видів діяльності, співробітництво між учите­лем і учнем, допомога вчителя у вигляді порад, за­лучення учнів до оцінювання власної діяльності.

Важливим завданням навчально-виховного про­цесу є формування мотивації навчання на окремих етапах уроку.

Залежно від змісту уроку вчитель повинен організовувати певний цикл навчальної діяль­ності і формувати відпо­відний їй мотиваційний цикл. Мотивація на­вчання на уроці відбу­вається в кілька етапів.

]-->етап — мотивація початку роботи, пер­винна мотивація.

етап — мотивація виконання роботи, за­кріплення і підсилення первинної мотивації.