7. 10. Справді, це великий обов'язок, що накладається на єпископів та інших священиків: добре навчати ввірений їм народ тайн віри, викривати злочинців і навертати їх до кращого, до доброчинності. Як же вони здолають таке ве­ лике завдання, якщо самі будуть без'язикі і позбавлені дару слова? Не мож­ на сказати, на яку небезпеку наражають вони своє спасіння, яку втрату зав­ дають іншим ті, що, не навчені цього мистецтва, домагаються священного сану, тобто це становище вони вважають не чим іншим, як торгівлею, при­ значеною для тілесної наживи і найганебнішого прибутку. Що за сліпота, о Боже бесмертний! Яка темрява затемнила душі цих людей! Українські юна­ ки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я, сум­ лінності, зусиль і праці для осягнення цих незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу по­ святити цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і ко­ рисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то од­ нак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труд­ нощі і працю. А тепер, коли воно добровільно само напрошується, то чому ж ми не прагнемо всім запалом, всім старанням набути його?

8. VI. Ізмарагд

9. З історії ораторського мистецтва XVII—XX ст.

10. Філософія розпізнає доброчинності, корисні з точки зору моральної й громадянської, красномовство створює їм славу.

11. С. Шамфор

12. Благословіть почати щирий труд, що відчинив їм далину, як двері. Довірте недостойному перу достойне слово ставить на папері.

13. Ю. Яновський

14. Мистецькі твори треба складати

15. в пам' ять мертвих і в ім' я ненароджених.

16. Тільки таким чином ми замикатимем життєве коло,

17. беручи участь в тім, що було, є і буде.

18. О. Довженко

19. МИХАЙЛО ЛОМОНОСОВ

20. Коротке керівництво до красномовства (1748 р.)1

21. (Фрагменти)

22. Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно (добре) го­ворити і тим самим схиляти інших до своєї про це думки. Пропонова­на до цього мистецтва матерія називається мовленням, або словом.

23. Для набуття цього потрібні п'ять також засобів: перше — природні об­даровання, друге — наука, третє — наслідування авторів, четверте — впра­ви у творенні, п'яте — знання інших наук.

24. Природні обдаровання розподіляються на душевні й тілесні. Душевні об­даровання, а особливо гострий розум і пам'ять для опанування цього мис­тецтва настільки необхідні, як добра земля для сіяння чистого насіння, бо як насіння на неплідній землі, так і вчення в поганій голові марне і некорис­не... Тілесні обдаровання: голосний і приємний голос, довгий дух і міцні гру­ди, а особливо у вимові слова мовцям дуже потрібні; також дородність і осанкуватий вигляд пристойні, якщо слово перед народом говорити слід.

25. Наука полягає у пізнанні потрібних правил, які показують істинний шлях до красномовства.

26. Після вивчення правил йде вивчення авторів, у красномовстві славних, яке учням чи не більше потрібне, ніж найкращі правила.

27. Наслідування вимагає, щоб часто вправлятися у творенні різних слів... Такими є промови, які без підготовки перед народом виголошені, які нази­валися божественними, бо вони здавалися вищими за сили людські.

28. Матерія риторична є все те, про що говорити можна, тобто усі відомі ре­чі у світі, звідки видно, що, коли хто має більше знань нинішніх і минулих

29. ¹ Див.: Ломоносов М. В. Поли. собр. соч.— Т. VII.— М., 1952.

30. речей, тобто чим є майстернішим у науках, у того більший є достаток ма­терії до красномовства.

31. Хоча докази і достатніми бувають для свідчення про справедливість про­понованої матерії, однак творець слова повинен зверх того слухачів збуди­ти до пристрастей.

32. А щоб це з добрим успіхом йшло до діла, то слід грунтовно знати нату­ру людську, слід самим мистецтвом через ретельне спостереження і філософ­ську дотепність віднайти, від яких уявлень та ідей кожна пристрасть збуджу­ється, і зазнати через повчання.всю глибину сердець людських.

33. Пристрастю називається сильне чуттєве бажання або небажання, поєдна­ні з незвичайним рухом крові і життєвих духів, причому завжди буває усо-лодження або нудота. У збудженні й заспокоєнні пристрастей, по-перше, три речі спостерігати належить: 1) стан самого ритора; 2) стан слухачів; 3) саму до збудження слугуючу дію й силу красномовства.

34. Що до стану самого ритора належить, то багато чого сприяє збудженню й заспокоєнню пристрастей: 1) коли слухачі знають, що він добросердна й совісна людина, а не легковажний облесник і лукавець; 2) якщо його народ любить за його заслуги; 3) якщо він сам ту саму пристрасть має, яку у слу­хачів збудити хоче, а не удавано їх пристрасними зробити прагне, бо він тоді не лише словом, але і виглядом і рухами діяти буде; 4) якщо він знатний по­родою або чином; 5) з важливістю знатного чину й породи разом немало до­помагає старість, якій честь і владність певним чином дає сама натура.

35. Вдача людська настільки відмінна і настільки є відмінним стан речей, що того й сказати неможливо. Тому розумний ритор ретельно спостерігати по­винен хоча б головні слухачів властивості, тобто: 1) вік, бо малі діти до при­ємних і ніжних речей звертаються і прихильніші до радості, милосердя, стра­ху й сорому, дорослі легше приведені можуть бути на радість і на гнів, старі люди перед іншими пристрастями більше схильні до ненависті, до любочес-тя і до заздрості, пристрасті в них збудити й заспокоїти складніше, ніж у молодих; 2) стать, бо чоловіча стать до пристрасті краще схиляється і швид­ше їх залишає, але жіноча стать, хоча і швидше збуджується, проте довго в них перебуває й важко залишає; 3) виховання, бо хто до чого звик, від того відвернути складно; 4) наука, бо в людей, навчених у політиці та багатьом знанням і мистецтвам важливим, належить збуджувати пристрасті з помір­ною жвавістю та з благочинною бадьорістю, пропозиціями важливого вчен­ня виконаними; навпаки, у простаків і грубих людей слід стримувати всю си­лу стрімких і прикрих пристрастей, тому що ніжні й плачливі настільки в

36. них дійсні, наскільки лютна у ведмедів. При усьому тому слід стежити за ча­сом, місцем і обставинами. Отже, розумний ритор при збудженні пристрас­тей повинен чинити, як майстерний боєць: поцілювати у те місце, яке не при­крите, а особливо за тим спостерігати, щоб збуджувати пристрасті, кому що більше треба, пристойно й корисно.

37. За цим слідує головна справа, тобто сама сила до збудження чи заспо­коєння пристрастей і дія красномовства. Вона повинна бути великою, стрім­кою, гострою і міцною, не першим тільки прагненням, щоб ударяти і потім спадати, але без перестанку зростати і зміцнюватись. Тут приєднати слід міцність голосу й напруження грудей...

38. Найбільше слугують до руху й збудження пристрастей жваво представ­лені описи, які дуже по почуттях б'ють, а особливо коли начебто дійсно у баченні відображаються. Глибокодумні міркування й доведення не такі враз­ливі, і пристрасті не можуть від них загорітися... Майстерний ритор при збу­дженні й заспокоєнні пристрастей повинен дбати, аби подібні випадки так жваво, яскраво слухачам у слові зобразити, щоб вони пропоновану справу, як перед очима, ясно бачили.

39. Прикрашання є винайдення ідей пристойними і вибраними виразами зо­браження. Складається із чистоти стилю, течії слова, пишності і сили цього.

40. Перше належить від досконалого знання мови, частого читання хороших книг і від спілкування з людьми, які говорять чисто. Першому сприяє ретель­не вивчення правил граматичних, другому ■— вибір з книг хороших виразів, приказок і прислів'їв, третьому — прагнення до чистої вимови при людях, які красу мови знають і спостерігають.

41. Сила в прикрашенні риторичному є такою, якою є пристойні рухи, погля­ди й промови прекрасної особи, дорогим одягом та іншими шатами прикра­шеної... без пристойних рухів, поглядів і промов вся краса й велич є ніби бездушними...

42. Вступ є частина промови, через яку ритор слухачів чи читачів готує до решти промови, щоб вони прихильно, старанно й свідомо його слухали або читали. Для першого ритор повинен шанобливо й прихильно їм свою спра­ву представити, для другого оголосити, що він буде говорити про речі важ­ливі, потрібні й корисні, для третього ясно висловити свою тему або саму матерію, про яку він говорити чи писати хоче.

43. Вступ скласти може ритор: 1) від місця чи часу, розкриваючи, що йому у міркуваннях цих говорити необхідно, пристойно, слушно, складно тощо; 2) від характеру і властивостей, які слухачі мають, схвалюючи їх доброчинності;

44. 3) від своєї особи, оголошуючи брак сил своїх до того слова (промови), виба­чаючи себе потребою й користю цього; 4) від самої теми, коли ритор її до­кладно запропонує; 5) від похвали автора, тобто якщо тема є сентенцією свя­тої чи вченої людини, тоді можна у самому вступі її похвалити; 6) від прикла­дів, гасел та прислів'їв; 7) від закликання на допомогу собі Бога або святих його; 8) від раптового приступу до самої речі, тобто коли ритор починає са­му пропоновану матерію від якоїсь сильної й стрімкої фігури. Так розпочав Цицерон промову свою проти Катіліни: «Допоки будеш, Катіліно, у зло на­вертати терпіння наше?» Усякий вступ повинен бути прикрашений тропами й сильними фігурами, щоб слухачі або читачі, ними насолодившись, самій мате­рії вчувалися й уважно слухали. При цьому слід стерегтися, щоб вступ був не дуже довгий, і завжди пам'ятати, що він, чим коротший, тим кращий.

45. Після вступу пропонується тема — коротко і ясно. А потім, якщо вона є щось історичне або інше щось, що вимагає тлумачення, тоді приєднується тлумачення, яке складене буває з поширених ідей за правилами третьої гла­ви першої частини. У тлумаченні слід триматися: 1) стислості промов, і для цього слід дбати про те, щоб періоди були короткими, але при цьому ясни­ми й зрозумілими; 2) ясності, і для цього слід більше вживати слів власти­вих, ніж тропів; 3) ймовірності, до чого служать свідчення і самі обставини пропонованої речі. Для цих трьох слід остерігатися того: 1) щоб не доміша­ти дрібних і до промови непристойних обставин; 2) щоб не відступити від промови до іншої сторонньої матерії; 3) щоб промови не були без міри за­кручені та ідеї, які повинні бути разом, не були одна від одної далеко роз­кидані; 4) щоб багато різних речей не стискати докупи і тим самим не обтя­жувати розуміння слухачів; 5) щоб не подавати того, що слухачам неймовір­ним, смішним і підступним здатися могло; 6) щоб тлумачення не дуже просте й низьке було, і незв'язане промовами, і, досить багато разів повторене ти­ми самими словами, не нудним здавалося.

46. Остання частина промови є заключения, в якому доведена тема подається у показовому роді — з похвалою чи хулою, у дорадчому — з порадою чи відрадою, причому слід повторити викладені у третій частині докази, але ду­же коротко й метиковано, для чого слугують правила, запропоновані у п'ятій главі першої частини.

47. Більше тренування (вправляння), ніж теорії й приписаних правил, вима­гає вимова, яка має велику силу у пропозиції промови, коли багатьма заду­мами сповнений розум на язик, очі, обличчя, руки й на всю поставу ритора красу свою виливає і свою розкіш почуття слухачів ясно представляє...

48. Промову виголошувати слід голосом чистим, безперервним, не грубим, се­реднім, тобто не дуже крикливим, або дуже низьким, рівним, тобто не слід вигукувати раптом досить голосно і раптом донизу опускатися, а, напроти, непристойно вимовляти одним тоном, без усякого підвищення або зниження, але, як вимовляючий розум вимагає, помірно підвищувати і знижувати слід і голос. У запитальних, в окличних та в інших сильних фігурах належить його підносити з деяким устремлінням і прагненням. У витлумаченні та в ніжних фігурах слід говорити рівніше і дещо нижче; радісну матерію веселим, сумну гордим, сердиту вимовляти.гнівним тоном. Отже, голосом управляти повинен ритор відповідно до стану і властивостей пропонованої матерії.

49. Кожний період слід вимовляти окремо від інших, тобто, закінчивши йо­го, трохи зупинитися; частини його, відокремлені двокрапками й комами, ві­докремлювати малою зміною голосу і ледь помітною зупинкою: кожну фра­зу, склад і літеру вимовляти чисто і ясно; і в один дух зайве не хапати, бо це спонукає часто у непотрібному місці зупинятися або, кілька складів не­договоривши, проминати. Не слід дуже поспішати або зайву протяжність ви­користовувати, тому що від першої промови буває слухачам незрозуміло, а від другої — нудно.

50. Щодо положення частин тіла, то під час звичайної промови, яка не збуд­жує ніякої пристрасті, стоять вправні ритори прямо й майже ніяких рухів не вживають, а коли що сильними доказами доводять і стрімкими чи ніжними фігурами промову свою пропонують, тоді зображують її разом руками, очи­ма, головою й плечима...

51. А щоб при проголошенні не спотикнутися або й зовсім не зупинитися, для того повинен ритор промову свою твердо напам'ять вивчити...¹

52. МИХАЙЛО СПЕРАНСЬКИЙ

53. Правила вищого красномовства2

54. (Фрагменти)

55. Основою красномовства... є пристрасті. Сильне почуття і жваве уявлення для оратора необхідні абсолютно. І у зв'язку з тим, що ці дари залежать від природи, то, власне кажучи, ораторів стільки ж народжується, як і поетів. ¹ Див.: Ломоносов Михайло. Избранная проза.— М., 1986.— С. 542.

56. Сперанский М. М. Правила высшего красноречия.— М., 1795.

57. ...Красномовство є дар потрясати душу, переживати в них свої пристрасті і віддавати їм образ своїх понять. Першим наслідком цього визначення є те, що, власне кажучи, навчати красномовства неможливо, бо не можна навчи­ти мати пишну уяву й сильний розум. Але можна навчати, як користувати­ся цим божественним даром; можна навчати... яким способом це дорогоцін­не каміння, чисте породження природи, очищати від їхньої кори, примножу­вати шліфуванням їхнє сяяння. І ось, що, власне, називається риторикою.

58. Ми помічаємо, що й сама річ при певному думок розташуванні діє на нас сильніше, а при іншому — слабше... Таким-то способом попередній стан душі сприяє чи шкодить дійсному враженню. Би хочете вирвати із слухачів сльо­зи — схиліть серце їхнє поступово до суму, приготуйте їх до цього і не ро­біть їм раптових переломів. І ось в чому лежить справжнє підґрунтя вступу. Воно є вступом чи приготуванням душі до тих понять, які оратор хоче їй на­віяти, або до тих пристрастей, які в ній він хоче збудити, звідти самі собою випливають усі правила для вступу.

1. Він повинен бути простим, бо мудрувати у підготуванні не є поясню­вати свої поняття, але затемнюючи їх, не є вводити слухача в матерію, або тягти його туди силою... слід перш за все познайомитися із своїми слухача­ми, привчити їх слідувати за собою.

2. Горацій сміється над цими пишними і багатообіцяючими вступами... Справді, зробити досить пишний початок — це зобов'язатися показати щось потім ще більше. Але взагалі помічено, що примусити багато чого від себе чекати є вірний спосіб упасти.

7. Але слід наважитися зневажати дурних або відмовитися від похвал осві­чених. Люди із етичним смаком знаходять свої красоти як у простому, так і у величезному. Кидайте риси легкі, вводьте поняття ясно, пропонуйте їх стилем плинним, ступайте іноді по квітах, але завжди оглядайтесь, чи іде за вами ваш слухач.

8. Докази, говорить Роллен, у слові є те саме, що й кістки й жили у тілі. Округлість, білизна, жвавість членів становить красу тіла, але не силу й твердість. Але слід визначити точніше роди доказів і показати, який із них найбільш властивий церковному слову. Філософи помітили (визначили), що, власне кажучи, одна може бути у світі істин. Усі інші є лише її гілки, вони всі прикріплені до одного спільного кореня. Спускаючись поступово, дійти до цього кореня значить довести істину. Такою є природа Істин взагалі...

9. Отже, моральні істини можуть бути доведені двояко: 1) розв'язанням їх на загальний початок істини; 2) приведенням їх до почуття.

10. Отже, доводити моральну істину у проповіді значить відкрити ті стосун­ки, якими вона з'єднується з нашим серцем, значить знайти такі таємні нит­ки, якими вони з ним зв'язуються. Ясно, що потрясіння, яке дається нам, пе­редасться серцю і створить те, що, власне, й називається пристрастю. І ось джерело пристрасного у слові... слід знати природу пристрастей, їх хід і їхню мову...

1. Усі докази, занадто тонкі й метафізичні, є порочні (зіпсуті) в істинно­му красномовстві.

2. Докази, занадто звичайні, є порочними (зіпсутими) в істинному крас­номовстві... Справа хорошого оратора — повернути предметам власну їх важливість і красу.

3. Необхідно, щоб один доказ не тільки не зашкодив іншому, але і підтри­мував його.