21. Стратегія, хоча й становить певну конкретизацію концепції, все-таки є поки що досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, залучення з аудиторії однодумців, нейтралізації противників, схиляння на свою сторону тих, хто сумнівається. Для цього необхідний наступний крок «запуску» концепції, роль якого від­ведена черговому закону риторики — тактичному.

22. Відповідно до психологічного закону сприйняття, питань повинно бути не більше ніж 12, може бути й менше (від 1 до 3), що залежить від цільової установки, особливостей ауди­торії.

23. Сперанский М. М. Правила высшего красноречия // Об ораторском искусстве.'— М., 1973.— С. 89—90.

24. Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної ре­алізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і ак­тивація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

25. Аргументація розглядається нами як нежорсткий засіб¹ (пор. фізичний вплив, наказ, команда, погроза) впливу одного суб'єкта на погляди та пове­дінку іншого. В основі цього впливу лежить логічне обгрунтування об'єктом тези шляхом доказу, переконання та переконання у протилежному².

26. Аргументація, як ми уявляємо, є явищем філософсько-комунікативним, яке включає в себе два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиб­лене його розуміння, пошук істини, поширення істинних думок та їх захист) та етичний (аргументатор визнає себе та реципієнта людьми, які мають рівне право вільного пізнання істини).

27. Звернемося до розгляду класифікації аргументів, побудованих нами, ви­ходячи з реальної практики. Відзначимо, що коли «слабкі» аргументи вжи­ваються як доповнення «сильних» (а не як відносно самостійні та незалеж­ні), то ступінь їх «слабкості» знижується, і навпаки:

28. Сильні Слабкі Неістинні

• «доказ від факту»³ (доказ, побудований на аналізі факту, тобто на ви­вченні причинно-наслідкових зв'язків, які випливають з факту);

• «доказ від сумніву» (доказ, зумовлений особистими сумнівами переко­нуючого суб'єкта);

• «доказ від авторитету» (доказ, який визначається загальною вірою пе­реконуючого та переконуваного в авторитет «третьої сторони»);

• «доказ від впевненості» (доказ, який випливає з особистої впевненості переконуючого);

• «доказ від загрози» (доказ, заснований на загрозі аудиторії);

• «доказ від обіцянки» (доказ, заснований на обіцянці аудиторії з боку переконуючого);

29. — «доказ від засудження» (доказ, заснований на засудженні мовця і аудиторії «третьою стороною»).

30. ¹ Це означає, що аргументатор визнає реципієнта (аудиторію) вільною особистістю, визнає його інтелектуальне та моральне право відкинути аргументацію.

31. ² Переконати — схилити співрозмовника до прийняття тези шляхом підтвердження її аргу­ ментації та шляхом емоційного волевиявлення.

32. ³ Факт інтерпретується нами як здійснена подія в реальній дійсності (перша частина визна­ чення дозволяє відрізнити факт від чутки, друга частина — від уявного явища).

33. У процесі роботи суб'єкт може накопичувати достатню кількість аргу­ментів, які, природно, всі одразу він використати не зможе. Існують критерії відбору аргументів, до яких належать такі:

• орієнтація на певну аудиторію;

• раціональність, зв'язок з тезою, тобто всі аргументи повинні «працю­вати» на головну думку, бо все зайве є нестерпне (М. М. Сперанський);

• зваженість (використання як аргументів «за», так і аргументів «про­ти», тобто врівноваження позитивного та негативного ряду аргументів);

• образність, яскравість як психологічна умова результативного засвоєн­ня матеріалу, тобто для того, щоб аудиторія без особливих труднощів (не надто втомлюючись) сприймала певну інформацію, слід у мисленнєвий про­цес активно включати не тільки ліву, але й праву півкулю головного мозку.

34. Важливо підкреслити, що ефективність аргументації залежить від цілого ряду умов:

• компетентності аргументатора в обговорюваних питаннях;

• наявності в аргументатора філософсько-логічної бази (теоретична під­готовленість та вміння логічно мислити);

• управління власними емоціями та почуттями, які не повинні перекри­вати логічну діяльність, а повинні використовуватись як підкріплення та по­силення;

• знання аргументатором особливостей аудиторії, зокрема, її здатності до сприйняття аргументації (нахили, потреби, інтелектуальні можливості, ступінь відкритості мислення тощо).

35. Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалізацію завдання (переконання, переконання у протилежному), тобто досягнення теоретичної мети (вплив на свідомість), а тому передбачає актив­ну діяльність перш за все з боку суб'єкта, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (вбирає нову інформацію). Для достатньо пов­ного досягнення цільової установки необхідно, щоб аудиторія не тільки вби­рала інформацію, нехай навіть дуже добросовісно, але й доволі активно її переробляла, тобто проектувала на себе, свою діяльність, свій досвід. Інак­ше кажучи, щоб виходила на рівень застосування одержаних знань.

36. Для здійснення цього необхідно звернутися до другої частини тактичного закону — активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності ауди­торії, яка спрямована на реалізацію надзавдання, тобто досягнення практич­ної мети — спонукання до дії.

37. Активізація передбачає таку послідовність дій:

• зацікавити аудиторію;

• викликати аудиторію на роздуми;

• вивести аудиторію на рівень обговорення.

38. Перший крок — зацікавити аудиторію — призначений для включення емоційно-естетичного мотиву в адресата, яке досягається використанням:

39. а) аудіовізуальних прийомів як статичних (графіки, таблиці, малюнки, схеми), так і динамічних (відеоматеріали і т. ін.). Відомо, що ця група при­ йомів дає до 20 % засвоєння інформації, концентрує увагу слухачів, знімає втому;

40. б) психологічних прийомів: реклами (за допомогою цього прийому мож­ на захопити аудиторію ще на докомунікативному етапі), прийому «шокової терапії» (створення несподіваного ефекту, який дозволяє швидко переклю­ чати увагу аудиторії, концентрувати її на потрібних мовцеві аспектах, зніма­ ти втому слухачів і, головне, оперативно «підігрівати» інтерес аудиторії та підтримувати його в процесі спілкування). Як засоби цього прийому можна гнучко використовувати зовнішній вигляд мовця, хід його думок, характер завдань та запитань, адресованих аудиторії, тощо;

41. в) прийому «опудало опонента», що становить собою змодельовану ти­ пову думку з обговорюваного питання, яке може бути домінуючим у даній аудиторії. Суб'єкт повинен ретельно проаналізувати цю думку (виявити всі плюси та мінуси) і потім запропонувати свій погляд. Цей прийом допомагає суб'єкту досить активно підтримувати інтерес аудиторії;

42. г) прийому проблемного введення матеріалу, який дозволяє суб'єкту з перших хвилин спілкування оволодіти увагою аудиторії за допомогою проб­ лемних питань, доцільних афоризмів, анекдотів, чітко сформульованого зав­ дання, активного спілкування, захоплюючих, яскравих прикладів, вдало ви­ найдених компліментів тощо.

43. Завдяки першому кроку активізації можна позбавитися морально-дис­циплінарного мотиву спілкування, зняти байдуже ставлення, викликати осо-бистісну потребу спілкування, вийти на другий ступінь розуміння (про що + що) обговорюваних питань, вищий рівень проникнення у зміст предмета.

44. Суть наступного кроку активізації — викликати аудиторію на роздуми — полягає в тому, щоб створити у слухачів потребу обмінятися думками з при­воду обговорюваних питань, що досягається логічними та психологічними прийомами.

45. До логічних прийомів ми відносимо способи розгортання тези:

• спіральний спосіб (багаторазове повторення тієї самої думки, але кож­ного разу при цьому збагаченої новою інформацією), який можна застосу­вати для непідготовленої, конфліктної аудиторії тощо. Спіральний спосіб, інакше кажучи, становить собою процес поступового прирощення до старо­го знання нового:

• ступеневий спосіб (кроковий рух думки від загального до конкретно­го і навпаки).

46. Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основно­му на підготовлену аудиторію, розгортання тези в зворотному порядку — на менш підготовлену аудиторію;

47. — пунктирний спосіб (розгортання тези шляхом розчленування її на від­ носно незалежні рівноправні частини, які в кінці знову об'єднуються в тезу).

48. Даний спосіб використовується, як правило, для аудиторії з високим рів­нем підготовки, здатної самостійно поєднувати всі частини одну з одною, знаходити зв'язки між ними;

49. — контрастний спосіб (розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору на той самий предмет), який можна використовувати для будь- якої аудиторії;

50. — асоціативний спосіб (розгортання тези у вигляді поєднання у свідо­ мості різних образів), який можна застосовувати в аудиторії, де домінують люди з образним мисленням (в дитячій аудиторії, в аудиторії, де утруднене розуміння питання тощо).

51. До психологічних прийомів другого кроку активізації належать такі:

• «опудало опонента», раніше описане;

• «запитання — відповідь» — хід роздумів, суть якого полягає в тому, що суб'єкт у процесі спілкування може будувати своє мовлення у вигляді за­питань та відповідей на них (до речі, відповідь може йти не лише з боку су­б'єкта, але й від аудиторії). Такого роду прийом допомагає концентрувати увагу аудиторії на важливих моментах спілкування, перевіряти засвоєння матеріалу за допомогою запитань на розуміння й уточнення;

52. .— психологічна пауза (спеціальний час, даний суб'єктом аудиторії для осмислення певного виділеного положення чи поставленого запитання);

53. — аналогія (прийом використання подібності між об'єктами у деякому відношенні).

54. Описаний етап активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії (роздум) сприяє народженню інтелектуально-пізнавального моти-

55. ву, нейтралізації байдужого ставлення, розвиткові особистісної та професій­ної потреби, поглибленню розуміння проблеми (про що + що + як).

56. Нарешті, третій крок активізації — виведення аудиторії на рівень обгово­рення та прийняття рішення — передбачає пошук загальних точок зіткнен­ня, який досягається логіко-психологічними, психологічними та аудіовізу­альними прийомами.

57. До розряду логіко-психологічних прийомів входить перш за все аналіз раніше виявлених різних думок, поглядів, точок зору з приводу розглядува­ного питання. Аналіз складається з двох етапів. Перший етап — виявлення протилежностей (пор. непротиставлення) з метою психологічного настрою на об'єктивний аналіз, тобто для створення атмосфери можливого співісну­вання різних підходів.

58. Наступний етап аналізу — зіставлення протилежностей (вияв загального та специфічного у поглядах). Далі можна здійснити перехід до другого ло-гіко-психологічного прийому — синтезу (поєднання протилежних сторін).

59. Розглянемо форми синтезу:

• компроміс можливий тоді, коли декілька позицій принципово не збіга­ються і протистоять одна одній як відносно самостійні сутності. Компроміс досягається шляхом взаємних еквівалентних поступок за наявності певної спільної основи;

• перемога прогресивної сторони характеризується переважанням най­більш розумної сторони, а друга набуває підпорядкованого значення (пов­ністю або частково включається в першу). Ця форма можлива тоді, коли не спостерігається різкого (принципового) протистояння позицій;

• консенсус становить собою вищу форму поєднання протилежностей, коли досягається оптимальне узгодження позицій одна з одною. Умови кон­сенсусу — позиції в основі своїй не протистоять одна одній, більше того, во­ни доповнюють одна одну. Розбіжності стосуються лише частковостей, на­приклад, той самий предмет називається різними словами.

60. Третій крок активізації створюється також і таким психологічним при­йомом, як прийом співучасті, який сприяє інтелектуальній та емоційній взає­модії суб'єктів спілкування. Техніка цього прийому полягає у переважному використанні займенників «ми», «нас» у процесі спілкування: «у нас з ва­ми», «ми відчуваємо» тощо.

61. Логіко-психологічний та психологічні прийоми на етапі обговорення по­винні підкріплюватися аудіовізуальними прийомами (схеми, малюнки, графі­ки, відеофрагменти тощо).

62. Третій крок активізації (обговорення) сприяє закріпленню інтелектуаль­но-пізнавального мотиву, розв'язанню конфліктних ситуацій та встановлен­ню конструктивних стосунків, розвитку громадської потреби і досягненню глибинного рівня розуміння (про що + що + як + навіщо).

63. Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудито­рії — це система дій, завдяки якій суб'єкт забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, тобто піднімає аудиторію на декіль­ка порядків вище у пізнанні певної проблеми. В результаті активізації ство­рюється повноцінний двосторонній процес спілкування, де залучені обидві сторони (суб'єкт та аудиторія), тобто створюються умови для суб'єктно-су­б'єктних відносин.

64. Тактичний закон, таким чином, дозволяє суб'єкту знайти ефективні засо­би впливу на аудиторію, завдяки чому здійснюється реалізація цільової ус­тановки (завдання та надзавдання) і розгортання тези.

65. Розглянуті чотири закони риторики (концептуальний, закон моделюван­ня аудиторії, стратегічний, тактичний) спрямовані на розвиток інтелектуаль­ного центру (мисленнєвих здібностей людини), таких якостей, як самостій­ність, самокритичність, глибина, ерудиція, гнучкість, відкритість мислення. Інакше кажучи, знання й застосування цих законів сприяє розвиткові ефек­тивного мислення (вищих інтелектуальних можливостей). Отже, риторика перш за все вчить людину грамотно мислити: «Все, що хочеш сказати, роз­глянь перш за все в голові своїй, бо у багатьох язик передує і самій думці» (Ісократ); «Перш ніж випустити слова з нижньої частини голови, пропусти їх спочатку через верхню частину» (Цицерон).

66. Після того, як суб'єкт пройшов усі етапи винайдення та організації дум­ки, він починає працювати над другою стороною мисленнєво-мовленнєвої ді­яльності — мовленням як найбільш універсальним засобом вираження дум­ки. Іншими словами, в процесі роботи по створенню думки суб'єкт, природ­но, використовував мовленнєві засоби, але увагу акцентував головним чином на мисленнєвій стороні. Зараз він начебто виходить на розуміння того, що навіть найцінніші думки можуть бути втрачені, якщо вони не оформленні в дієву словесну форму, тобто для того, щоб переконати інших, необхідно ре­тельно зважувати кожне слово¹.

67. Таким чином на арену дій виходить мовленнєвий закон риторики, що, як свідчать соціологічні обстеження аудиторій в Україні та за її межами, все більше й більше цінується слухачами, які втомилися від сухого, академічно-¹ Пороховщиков П. С. Искусство речи на суде.— М., 1988.— С 453.

68. го мовлення деяких rope-ораторів, котрі не володіють милозвучною україн­ською мовою, отже, мовленням — живим словом в умовах тотального на­ступу технічних засобів масової комунікації¹.

69. Крім того, слово як умовний подразник може успішно використовуватись із лікувальною метою. Зокрема, велику популярність здобув метод словес­но-образного емоційно-вольового управління станом людини Г. М. Ситіна, який розробив 40 тисяч лікувальних мікротекстів².

70. Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, багатство, образність, стислість, доцільність).

71. Зупинимося на характеристиці деяких комунікативних якостей мовлення.

72. Правильність — це володіння нормами літературної мови (орфоепічни­ми, орфографічними, граматичними, лексичними). Про значення правильнос­ті Цицерон писав так: «...вміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вмі­ти — вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки досто­їнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина»³.

73. Основними шляхами, які сприяють розвитку правильності мовлення, є тренінги (власні вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінг­вістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево пра­вильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокре­ма Феофан Прокопович, М. В. Ломоносов та інші⁴.

74. Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що такого роду мов­лення покликане перш за все впливати на свідомість людини, активізуючи тим самим роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мов­лення стало дієвим, воно повинно бути виразним.

75. Виразність — така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції та почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається в роботу права півкуля головного мозку.

76. До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (по­рівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр го­лосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крила-

77. ¹ Див.: Сагач Г. М. Живе слово лектора. Вип. II.— К., 1990.— С. 6; Сагач Г. М. Слово животворяще.— К., 2000.

78. ² Сытин Г. Н. Животворящие настрои.— М., 1990.— С. 412,

79. ³ Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве.— М., 1972.— С. 112.

80. ⁴ Див. також: Овчиннікова А. П. П'ять кроків до гарної мови.— Одеса, 1997.

81. ті слова та вирази, а також нелітературні форми функціонування національ­ної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо, звичайно, вони вживаються суб'єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спо­творюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період).

82. Виразність розвивається на основі тренінгів, власних творів, спостере­жень над мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання худож­ньої літератури тощо.

83. Дієва словесна форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

84. Ясність — така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розумін­ня сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті змісту форми.

85. Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

• порушення мовцем.норм літературної мови;

• перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами і под.;

• індивідуальне слововживання.

86. Основний шлях розвитку ясності мовлення — сам процес спілкування. Практика виявила, що чим частіше суб'єкт вступає в процес комунікації, причому з різними типами аудиторій, тим більше уваги він починає приділя­ти роботі над своїм мовленням, зокрема над ясністю, оскільки від цього ба­гато в чому залежить досягнення поставленої ним мети та задоволення від спілкування. Зауважимо, що ясність мовлення багато в чому зумовлена точ­ністю мовлення.

87. Точність — це комунікативна якість мовлення, що виявляється у вико­ристанні слів у повній відповідності з їх значеннями. Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

88. Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістично­го, так і лінгвістичного характеру (знання суб'єктом предмета мовлення, йо­го ідейні установки — вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

89. Підкреслимо, що від точності слів багато в чому залежить точність дій людей: «Вірно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозу­мінь» (Декарт). Поет В. В. Маяковський писав про те, що в пошуках потріб­ного, найбільш точного слова він перебирав «тонни словесної руди».

90. Точність мовлення розвивається в роботі зі словниками, навчальною, на­уковою літературою, шляхом аналізу власного та чужого мовлення тощо.

91. Точність найтісніше пов'язана з наступним комунікативним аспектом — стислістю, яка протиставляється демагогічному багатослів'ю.

92. Стислість — це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує уміння говорити суттєво. На це уміння давні греки звертали особ­ливу увагу: «Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам не зрозумілий, бо забутий початок». Зокре­ма, виступи спартанців відзначалися стислістю, максимальним лаконізмом. За легендою, мати, проводжаючи сина на війну, сказала: «Повертайся зі щи­том чи на щиті».

93. Досить ефективним шляхом розвитку стислості мовлення є аналіз влас­ної й чужої промов.

94. Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

95. Доцільність — це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб роз­витку доцільності мовлення — виступ з однією й тією самою темою в різ­них типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (зні­мати роздратування, викликати почуття симпатії, створювати стан розку­тості тощо).

96. Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить со­бою обов'язковий компонент системи дієвої словесної форми (ДСФ), тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції пе­редбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; побудо­ва програми реалізації концепції — на правильність, точність, стислість, до­цільність мовлення; побудова програми реалізації концепції — на правиль­ність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обгрунтування стратегії — на правильність, виразність, ясність, доцільність, точність, стис­лість мовлення.

97. Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стиліс­тика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння (як уникнути ко­мунікативних провалів, помилок) і навіть піднятися до рівня мистецтва жи­вого слова (отримання етико-естетичного задоволення від свого та чужого мовлення).

98. Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап — управління мис-леннєво-мовленнєвим процесом.

99. Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб'єкта з ме­тою налагодження контакту на всіх етапах риторичної комунікації як необ­хідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої пере­конуючої діяльності.

100. Якщо попередні закони (А + С + Т + М) спрямовані на підготовку за­пуску концепцій, то даний закон містить у собі механізм запуску як такий.

101. Контакт — це «спілкування без перешкод», тобто контакт становить со­бою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох по­ведінок — суб'єкта й аудиторії. Сам процес взаємодії ми розглядаємо як ін­телектуальне та емоційне співпереживання учасників спілкування.

102. З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

• коригування продукту підготовчого етапу під час спілкування;

• управління поведінкою аудиторії;

• управління власною поведінкою.

103. Перша дія (корекція) залежить від складу аудиторії (прогнозований пор­трет аудиторії може повністю або частково не збігатися з реальним образом аудиторії) та її поведінки під час спілкування (загальний психологічний наст­рій, моментальні реакції — це те, що практично завчасно не прогнозується).

104. У ході спілкування суб'єкт може вносити зміни в стратегію (уточнити ці­льову установку, коло проблем для обговорення, тезу), тактику (замінити, доповнити засоби аргументації та активізації мисленнєвої та почуттєво-емо­ційної діяльності аудиторії), мовленнєву сферу (здійснити відбір найбільш ефективних мовленнєвих засобів впливу на аудиторію).

105. Друга дія (управління поведінкою аудиторії) передбачає уміння зчитува­ти інформацію, яка йде від аудиторії через різного роду стимули (обличчя, очі, жести, міміка, поза, запитання, репліки тощо), і коректно реагувати на неї. Названа дія дає можливість суб'єкту підтримувати зворотний зв'язок протягом усього процесу риторичної комунікації, а також дозволяє у пев­ний момент внести необхідні зміни в логіку викладу предмета мовлення.

106. Третя дія (управління власною поведінкою) передбачає уміння суб'єкта узгоджувати свої жести, міміку та інші рухи тіла із задумом. Інакше кажу­чи, суб'єкту слід уміти регулювати свої рухи, щоб вони не заважали, а, на­впаки, «працювали» на головну думку, сприяли її чіткішому вираженню. Крім того, оратор повинен володіти своїм психологічним станом (управляти

107. негативними емоціями: не дратуватися, не підвищувати голос, не чіплятися до слів, не ображатися, а прагнути бути стриманим, терплячим, уважним, доброзичливим). Ця дія спрямована на оптимізацію спілкування (використо­вуються невербальні засоби комунікації для актуалізації тези і створюється сприятлива психологічна основа для взаємодії суб'єкта та аудиторії).

108. Вищеназвана система дій спирається на відповідну технологію налагоджен­ня контакту на всіх етапах безпосереднього спілкування оратора та аудиторії.

109. Докомунікативний етап (етап, який передує виступові) має своєю метою створення передумов для встановлення риторичного контакту, що досяга­ється за допомогою цілої системи засобів:

• чуттєво-візуальні засоби (рівень відчуття та зорового сприйняття су­б'єктом аудиторії) допомагають мовцю створити «перше враження» про аудиторію;

• мисленнєві засоби (аналітичний рівень) призначені для оперативної орієнтації суб'єкта в ситуації за допомогою таких запитань: чи треба кори­гувати продукт підготовчого етапу? Що коригувати (стратегію, тактику, мов­лення)?

110. — вербальні засоби також спрямовані на орієнтацію суб'єкта в ситуації за допомогою запитань, але запитань, адресованих уже аудиторії (вищена-ведені запитання спрямовані на самого суб'єкта): хто ви? З якою метою ви тут? Звідки ви? Яке ваше самопочуття?. Такого роду запитання ставляться ніби між іншим, без особливого привертання уваги з боку аудиторії (це так звані «розвідувальні» запитання).

111. Етап вступу має своєю метою встановлення контакту, для чого необхідно використати відповідну систему засобів:

• засоби включення аудиторії в ситуацію спілкування (усмішка, приві­тання, перша фраза);

• засоби аналізу ситуації спілкування (чуттєво-візуальні, різні стимули: вираз обличчя, очі, репліки, запитання, міміка, жести тощо);

• засоби включення аудиторії в проблему (проблемне запитання, яскравий приклад, доречна цитата, чітко сформульоване завдання спілкування тощо).

112. Етап основної частини має на меті збереження риторичного контакту шляхом організації процесу засвоєння аудиторією проблеми, що можна здійснити за допомогою певної системи засобів:

113. — формальних засобів засвоєння (активні форми: ігри, практикуми), які вводять суб'єкт у діяльнісний режим, що, своєю чергою, забезпечує найміц- ніше засвоєння матеріалу;

114. — змістовних засобів засвоєння (прийоми активізації мисленнєвої та по­ чуттєво-емоційної діяльності аудиторії).

115. Висновковий етап передбачає закріплення риторичного контакту, що ба­зується на вмінні суб'єкта викликати в аудиторії потребу у подальшому спіл­куванні, за допомогою відповідної системи засобів:

• вербальних засобів (підведення підсумків спілкування, висновки, за­ключения, що бажано оформити у вигляді тези — лаконічно вираженої го­ловної думки спілкування);

• мисленнєвих засобів (внутрішній аналітичний процес осмислення того, що вийшло, що не вийшло, що можна скоригувати на заключному етапі — додати, актуалізувати).

116. У ході безпосереднього спілкування можна спостерігати таке психологіч­не явище, як «ораторський шок» (неприродна поведінка з боку мовця чи слухачів), для якого характерні знервованість, напруження, загальмованість реакцій, скутість думки, мовлення і поведінки тощо.

117. Основні причини даного явища нам вбачаються:

• у самому мовцеві (недостатня підготовленість його до спілкування, не-володіння або недостатнє володіння ним прийомами встановлення і збере­ження контакту);

• у поведінці аудиторії (нетактовність, некоректність — грубі репліки, запитання тощо);

• у зовнішньому середовищі (шум предметів, які падають, ходіння, при­сутність чужих людей, які критично оцінюють дії мовця або антипатичні йо­му і под.).

118. Знання цих причин може допомогти ораторові зняти деякі з них ще до моменту комунікації (наприклад, ретельно готуватися до виступу), а також змоделювати найскладніші ситуацію спілкування і передбачити різні варіан­ти їх розв'язання. У виборі варіантів кожен виходить зі свого досвіду та ін­дивідуальних можливостей.

119. Отже, закон безпосереднього спілкування має в собі ту систему необхід­них передумов, від якої залежить ефективність реалізації продукту підготов­чого (організаційного) етапу.

120. Зауважимо, що якщо всі вищеаналізовані закони риторики спрямовані на підготовку головним чином змістовної сторони риторичної комунікації, то закон ефективної комунікації, крім змістовного аспекту, включає в себе ще й дійову сторону комунікації (фіксація мовцем не тільки того, що він гово­рить, але і контроль за своєю діяльністю — як я та інші робимо).

121. Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності.

122. Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах мис­леннєво-мовленнєвої переконуючої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому (докомунікативному, комунікативному, посткомунікативному).

123. Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової уста­новки, співвідношення задуманого результату (мети) і одержаного результа­ту проводиться на наслідковому етапі діяльності.

124. Зауважимо, що у більшості випадків ефективність визначається якістю продукту, хоча не завжди спостерігається збіг цих категорій. Наприклад, якісно побудований продукт може бути недостатньо ефективним через такі чинники:

• непроникнення, закритість мислення аудиторії; як наслідок, аудиторія не чує суб'єкта, витрачаючи всі сили на внутрішній опір, самозахист, а не на розуміння іншого;

• наявність руйнівних тенденцій в аудиторії, що може досить швидко по­ширитися на всю аудиторію завдяки психологічному зараженню;

• могутню силу інерції, властивої аудиторії (небажання щось міняти тільки тому, що для цього необхідно докласти певні зусилля); у цьому ви­падку лінива думка та дії настільки паралізують людину, що вона здатна змиритися з будь-якою, навіть найгіршою, ситуацією свого існування;

• короткотерміновість спілкування, яка не дозволяє аудиторії відмови­тися від певних стереотипів, неістинних суджень, помилкових поглядів.

126. Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяль­ності, а саме: на самоаналізові (суб'єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб'єкт аналізує чужий продукт і дії іншого суб'єкта).

127. Системно-аналітичний закон передбачає саме таку послідовність етапів (від першого до другого), оскільки уважний погляд суб'єкта на самого себе дозволяє йому об'єктивніше оцінити іншого. «Найвище навчання — це на­вчити людське серце самопізнання, і чим глибше це самопізнання, тим лю­дина мудріша, справедливіша, щиріша, терпиміша і добріша» (П. Шелл).

128. Процес самоаналізу становить собою двохелементну систему.

129. Рефлексія (дослідження відчуттів) починається з виявлення відчуттів. Відчуття, за 3. Фрейдом, є досить благодатним матеріалом для вивчення, ос­кільки в них відображається істинний стан людини. Тому до відчуттів слід ставитися дуже уважно — вони здатні дати суб'єкту надзвичайно цінну ін­формацію про нього самого. Виявлення ninMVTTb с пплпрсп». _та1,л_па.ом„л v-..

130. із сфери несвідомого у сферу свідомого (зробити неявне очевидним). Далі необхідно проаналізувати виявлені відчуття, тобто знайти причини виник­нення тих чи інших відчуттів шляхом відстеження своїх дій протягом певно­го періоду часу (визначити джерело появи відчуттів).

131. Аналіз відчуттів дозволяє суб'єкту шукати відповіді на ряд життєво важ­ливих запитань: що слід зробити для посилення джерел, які породжують приємні відчуття? Як уникнути причин, які викликають негативні відчуття?

132. Рефлексія, таким чином, сприяє зняттю в оратора стану тривоги, поси­люючи при цьому стан внутрішньої рівноваги (тривога виникає через нако­пичення неусвідомлених тривожних відчуттів).

133. Коригування продукту мисленнєво-мовленшвої риторичної діяльнос­ті (уточнення, додавання, заміна одних положень іншими тощо) проходить успішно, продуктивно тоді, коли йому передує рефлексія, оскільки остання звільняє суб'єкт від стану самообману, ілюзій з приводу якості й ефектив­ності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Інакше кажучи, після ре­флексії процес корекції набуває досить об'єктивного характеру й будується на суворо логічній основі.

134. Логіка корекції становить триступеневий процес, який виражається сис­темою трьох запитань, які суб'єкт ставить собі: що хотів? Що робив? Що от­римав?

135. Далі останнє питання розчленовується на кілька підпитань: що вийшло? (в чому секрет успіху?) Що не вийшло і чому? Як зробити краще?

136. Отже, самоаналіз, як свідчить практика, є надзвичайно сильним джере­лом розвитку особистості, бо дає можливість суб'єкту пізнати себе в тій чи іншій мірі, тобто виявити свої не тільки сильні, але й слабкі сторони. Інак­ше кажучи, в ході самоаналізу суб'єкт природно виходить на рівень само­визначення (що у мені є цінного? Що слід розвивати далі? Які якості мені за­важають? Що необхідно зробити? Які зусилля докласти, щоб таких якостей було якомога менше? і под.). Причому етап самоаналізу виробляє в людини етичну звичку — шукати причину чогось перш за все у собі, а не в інших. Останнє простіше (збоку видніше), однак частіше за все заводить у глухий кут, бо будь-яку справу можна звести до пошуку винних (полювання на відьом), хоча головний винуватець ховається в тобі самому. «Спершу слід ви­крити себе, потім виправлятися... Тому скільки можеш, сам себе виводь на чисту воду, шукай проти себе звинувачення! Спочатку виступай обвинува­чем, потім — суддею і тільки під кінець — захисником. Іноді варто самому собі бути кривдником! Ти обурюєшся тим, що є на світі невдячні люди. Спи-

137. 8-0-319

138. тай у совісті своєї, чи знайшли тебе вдячним ті, хто надавав тобі послуги» (постулати Сенеки-молодшого).

139. Після того, як суб'єкт оволодів механізмом самоаналізу, він здатний пов­ноцінно, неоднобічно, неупереджено здійснювати аналіз інших.

140. Аналіз інших (оцінювання якості та ефективності чужого продукту мислен-нєво-мовленнєвої діяльності та дій іншого суб'єкта) становить наступний етап критичної діяльності, який базується на такій системі принципів:

• визначати мету конструктивної критики (узагальнення чужого досвіду для збагачення власного, допомога іншому в тому, як зробити його справу ще краще);

• оцінювати, виходячи зі свого рівня підготовки;

• вміти слухати і чути іншого, оцінювати те, як він робить, а не, як ти бачиш;

• вміти відійти від однобічності оцінок — тільки хвалити чи тільки лаяти;

• перш за все бачити раціональне в чужому продукті, яке побачити бу­ває нелегко на відміну від негативного, що, як правило, лежить на поверхні, бо зосередженість на негативному може заступити і навіть перекреслити досвід іншого;

• бути точним і стислим в оцінках;