- •Глава II. Теоретичні засади риторики 59
- •Глава III. Педагогічна риторика ............................. 165
- •Глава IV. Формування духовної культури особистості на порозі XXI ст. . 210
- •Частина II. Хрестоматія
- •II. Діамант 264
- •VI. Ізмарагд 424
- •VII. Афористичний золотослів 447
- •VIII. Хвалоспів 491
- •IX. Золотий гомін 551
- •Післямова 561
- •Література 562
- •Вступне слово автора, Або похвала слову
- •Передмова
- •Глава і
- •Історія риторики і красномовства
- •1.1. Історичні традиції. Герої й боги красномовства
- •1.3. Народний золотослів
- •Глава II
- •2.1. Статус сучасної риторики та її зв'язки з іншими науками
- •2.2. Специфіка публічного мовлення у риторичному аспекті
- •2.3. Закони риторики
- •Сильні Слабкі Неістинні
- •2.4. Основні жанри (роди й види) ораторського мистецтва
- •Похвала народові1
- •2.5.2. Похвала речам
- •2.5.1. Похвала особам
- •2.5.3.2. Євхаристична промова — промова при складанні подяки
- •2.5.3.3. Промова при привітанні гостей
- •2.5.3.4. Промова при прощанні
- •2.5.3.5. Похоронна промова
- •Глава III педагогічна риторика.
- •3.2. Формування риторичної культури особистості в школі нового типу
- •3,3. Формування риторичної культури особистості в умовах вищої освіти
- •Глава IV
- •4.1. Проблеми духовності людини
- •4.4. Іоанн Златоуст — світильник гомілетичного мистецтва
- •4.5. Формування духовної культури особистості
- •III. Добротословіє
- •Коли треба говорити і коли мовчати2
- •Про стриманість язика?
- •Исповедание веры1
- •(Месяца июля, 24) (фрагмент)
- •Поучение1
- •Притча про людську душу й тіло1
- •(Фрагмент)
- •Опис людського тіла1
- •Слово про користь книг1
- •(Фрагмент)
- •Похвала Олені1
- •(Фрагменти)
- •Риторика2
- •(Фрагменти)
- •(Фрагменти)
- •Про Демосфена і Цицерона1
- •Діалог «Горгій»1
- •Каллікл, Сократ, Херефонт, Горгій, Пол
- •Що смертним є і безсмертним.
- •V. Маргарит
- •Стародавні українські риторики
- •Сказання про сім вільних мудрощів
- •(Фрагменти)
- •(1620 P., автор невідомий, фрагменти)
- •«Про винайдення справ»
- •(Фрагменти)
- •«Про прикрашання слова»
- •(Фрагменти)
- •«Наречение»
- •(Російський оригінал)
- •Києво-Печерський патерик1
- •(Фрагменти)
- •«Слово 38»
- •(Уривок)
- •Феофан прокопович
- •Про риторичне мистецтво1
- •(Фрагменти)
- •Порядок розділів книжки
- •Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги
- •Про корисність красномовства
- •VI. Ізмарагд
- •Коротке керівництво до красномовства (1748 р.)1
- •(Фрагменти)
- •Правила вищого красномовства2
- •(Фрагменти)
- •Про вигляд оратора
- •Про обличчя
- •Про голос
- •Про вимову
- •Про рухи
- •Коротка риторика1
- •(Фрагменти)
- •Хороша новина1
- •(Фрагменти)
- •Про якості оратора1
- •Сила й краса красномовства
- •Про ораторське слово.
- •Гармонія думки й слова, етосу й пафосу.
- •Переваги живого слова
- •Похвала богам
- •Гімн «До Афродіти»1
- •Похвала богам
- •Гімн «До Афродіти»1
- •Гімн «Музам»1
- •Похвала Богу2
- •(Фрагменти)3
- •Про народження Христа1
- •Слово про закон і благодать2
- •Вступне слово, похвала Богу
- •Похвала Премудрості
- •(Фрагмент похвали Богу)1
- •Молитва до Бога
- •Похвала особам
- •Сократ про природу людини1
- •(Фрагменти)
- •Похвала Златоустові1
- •Із книги «Вірші. Приповісті посполиті»
- •Про зайців
- •Про людей православних,
- •Що військову службу справляють,
- •А саме — про козаків
- •Про женців
- •Похвала мусі
- •(Фрагменти)1
- •Похвала речам
- •«Похвала Батьківщині»1
- •(Фрагменти)
- •Золота троянда1
- •(Фрагменти)
- •Про похвалу красномовству і, передусім, про його переваги1
- •Похвала Дніпру
- •Вірш із філософського курсу г. Кониського, прочитаного ним
- •Латинською мовою 1743 р. У Києво-Могилянській академії.
- •Переклав за рукописом в. П. Маслюк
- •Похвала філософії1
- •Похвала глупоті1
- •Глупота говорить
- •Глава і
- •Глава IV
- •Глава V
- •Глава VI
- •Промови при одруженні
- •Дякування по шлюбі
- •(Фрагмент)1
- •(Фрагменти)1
- •Євхаристичні промови
- •Передмова до читача (присвята) до книги «Зерцало богословія»
- •(Фрагменти)1
- •Тренос,
- •Розділ і,
- •В якому міститься плач, або нарікання церкви святої східної на злочинних синів
- •Перша оздоба східної церкви
-
4) заключна частина, в якій підбивалися підсумки щодо всього сказаного. Роль і значення епідейктичного жанру красномовства особливо зростає
-
у II ст. н. е., яке називають ерою «другої софістики» (на відміну від софістів V ст. до н. е.). При занепаді політичної свободи занепадає й політичне, судове красномовство, але пишно розквітає епідейктичне красномовство, яке
-
ніби компенсувало дефіцит інших жанрів. У цей час мандрівні оратори заворожували й чарували своїм ораторським мистецтвом численні аудиторії слухачів, вони демонстрували свою словесну майстерність, виголошуючи експромтом яскраві похвальні промови, прославляючи героїчне минуле, діяльність видатних політиків, діячів та керівників даного міста тощо. Ритор, софіст починає витісняти поета (прикрашене красномовство витісняє поезію, часом набуваючи її рис у своїх кращих зразках). '
-
Увага тогочасних ораторів до форми стимулювала й пошуки нових прийомів; вони любили виступати перед величезними натовпами народу, застосовуючи великі голосові модуляції, артистичну жестикуляцію, виявляючи сильні, часом надмірні пристрасті, використовуючи чимало авторських прийомів інсценізації публічного виступу.
-
«Другі софісти» частіше творили вторинні за змістом промови, використовуючи набутки класичних праць Ісократа, Лісія, Демосфена, приділяючи надзвичайну увагу формі виступу, прагнучи до слави, високого стану в суспільстві, до грошей. Таких софістичних риторів того часу сатирично висміяв знаменитий оратор та філософ Лукіан у праці «Вчитель красномовства». Прообразом цього ритора послужив впливовий софіст II ст. Поллукс. Він був яскравим прикладом виродження істинної риторики у псевдориторику, а високого епідейктичного красномовства — у вульгаризований засіб софістичної балаканини. Софісти бралися писати про все: поряд із похвальними промовами на честь вельмож, міст або героїв вони створювали так звані парадоксальні похвальні промови (енкомії), в яких цілком серйозно вихваляли речі низькі (пил, блоха, міль, папуга, волосся й лисина, муха, осел тощо, будь-яка дрібничка), але із залученням усього арсеналу риторичних прикрас, ораторської майстерності. Звичайно, це свідчило про занепад класичної античної риторики Демосфена та його сподвижників, про звуження ролі ораторського мистецтва в житті суспільства.
-
У даному посібнику ми наводимо приклади епідейктичного красномовства Лукіана «Похвала мусі» з метою показати сатиру на виродження високої місії епідейктичного красномовства, яку талановито втілив відомий ритор і філософ Лукіан. У пізніші часи до теми софістичної балаканини зверталися й інші майстри красного слова, зокрема відомий мислитель-гуманіст Еразм Роттердамський. Його іронічна «Похвала глупоті» є істинним шедевром епідейктичного красномовства.
-
Відомий ритор Лібаній (IV ст. н. є.) як представник пізньої грецької софістики культивував образ художника слова, оскільки вірив, що лише ора-
-
торське мистецтво здатне облагородити людину, виховати її естетичний смак, сформувати гармонійну особистість. Багатий світ риторів того часу містив ідеї й образи Греції, великих мислителів давнини, письменників, богів, опис чудових храмів, перемоги олімпійців тощо. Усе це формувало громадянина держави з високою риторичною та філософською культурою.
-
Цікавим і повчальним до наших днів є навчання юних риторів у школі знаменитого Лібанія, де особлива увага приділялася формуванню мистецтва епідейктичного красномовства. Зокрема, юні оратори опановували мистецтво ДЕКЛАМАЦІЇ на риторичних взірцях, які заучували напам'ять, виголошували ЕТОЛОГІЇ — описували характер людини у розширеній промові; значне місце посідали риторичні вправи, чисельні й різноманітні, які називалися ПРОГШНАСМАМИ.
-
Учні риторичної школи ЛібанІя розшукували художні елементи у промовах відомих риторів, вчилися компонувати власні промови за законами класичної риторики тощо. Великою популярністю користувалися такі форми, як ДІЄГЕМА — розповідь на історичну тему; ХРІЯ — розвиток морального принципу якоюсь знаменитою особою; СЕНТЕНЦІЯ — розвиток філософського положення; СПРОСТУВАННЯ (ЗАХИСТ) правдивості розповіді про богів, героїв; ПОХВАЛА (ОГУДА) людині, предмету; ПОРІВНЯННЯ двох людей, речей; ЕКФРАЗА — опис пам'ятника мистецтва; ПАРАФРАЗ — популярний виклад праці; МОНОДІЯ — плач; ПРОЛАЛІЇ — короткі вступні промови, в яких демонструвалось словесне мистецтво, здатне одразу ж завоювати прихильність досвідченої аудиторії; МІМЕСІС — наслідування давнім класичним традиціям; РЕЦИТАЦІЇ — тренування у публічному виголошенні промови; ДІАТРИБА — єдність проповіді та живої бесіди, де оратор сперечається з уявним опонентом, який захищає загальновідомі цінності тощо.
-
Вершиною теоретичного осмислення й практичного застосування риторики і, зокрема', похвального красномовства, залишається в усі часи й для всіх народів риторична спадщина геніального Арістотеля, автора «Риторики», «Поетики» та інших праць, в яких детально й грунтовно розглядаються особливості кожного ораторського жанру.
-
У праці «Риторика»1 Арістотель описує об'єкти епідейктичної промови, визначає категорію прекрасного, називає доброчинності, перераховує прекрасні речі, пише про уславлення блаженства, прославляння щастя; роздумує про співвідношення похвали й поради; описує посилюючі обставини, придатні для епідейктичної промови. 1 Див.: Античные риторики.— М., 1978.— С 43—48.
-
Арістотель, зокрема, вважає, що риторові слід уважно осмислити такі категорії, як доброчинність, прекрасне як об'єкти похвали, та категорії потворного, ганебного як об'єкти огуди.
-
Спинімося на тому, що служить матеріалом для творення похвали. Прекрасне, за Арістотелем, — це те, що, будучи бажаним саме заради себе, заслуговує ще похвали, або, будучи благом, приємне тому, що воно є благо.
-
Доброчинність, за Арістотелем, — це є прекрасне, тому що, будучи благом, воно ще й заслуговує на похвалу. Доброчинність є можливістю набувати блага, зберігати їх, можливістю робити доброчинності іншим людям у важливих для них ситуаціях та й взагалі у всіх можливих випадках. Частини доброчинності: справедливість, мужність, щедрість, великодушність, не-користолюбність, смиренність, помірність, розсудливість, мудрість.
-
Найбільшою пошаною користуються люди справедливі й мужні, тому що мужність приносить користь людству під час війни, а справедливість — у мирний час.
-
Благородство натури виявляється в тому, що такі люди легко відмовляються від грошей, не сперечаються через них.
-
Справедливість — це така доброчинність, завдяки якій кожний володіє тим, що йому належить за законом.
-
Помірність — доброчинність, завдяки їй люди так ставляться до фізичної насолоди, як рекомендує закон; нестримність — протилежна якість.
-
Щедрість — здатність охоче допомогти грошима; великодушність стимулює людину чинити великі благочинності; розсудливість — інтелектуальна доброчинність, яка полягає в тому, що люди здатні свідомо аналізувати значення всіх названих доброчинностей.
-
Отже, визначає Арістотель, прекрасним є все справедливе і справедливим — усе досконале; прекрасним є отримання приза, нагороди, пошана цінується вище за гроші. Прекрасними є ті вчинки людей, які здійснюються як бажані не для самого себе, а для інших; вчинки на благо Вітчизни, коли зневажається власна вигода; прекрасне усе те, що є хорошим за своєю природою, хорошим не для даної людини, а саме собою. Прекрасне те, що відноситься до людини померлої, адже тут відсутній елемент егоїзму. Прекрасними є вчинки, здійснювані на благо інших людей. Прекрасним є благополуччя, бажане для інших, а не для самого себе, а також відносно наших благодійників, оскільки це співвідносне із справедливістю. Прекрасними є доброчинності, оскільки стосуються не самої людини, яка їх творить. Прекрасно, коли люди клопочуться без відчуття страху, адже саме цей шлях веде до слави. Прекрас-
-
ною є сама справедливість, усе справедливе. Прекрасними є перемога, пошана, оскільки вони не пов'язані з матеріальною вигодою, є ознакою видатних достоїнств. Прекрасним є все пам'ятне, що нас переживає, з чим поєднується пошана, що має характер надзвичайного. Прекрасним є те, що має тільки одна людина, що має народ, в якого це виступає ознакою того, що шанують.
-
Арістотель грунтовно описує такі важливі моменти похвального красномовства, як умови творення похвали; він вважає, що варто звертати увагу на те, серед кого виголошується похвала. Сократ говорив, що недоладно вихваляти афінян серед афінян. Слід враховувати ті якості, які цінуються в даному народі, даній аудиторії. Арістотель рекомендує поняття почесного, шанованого з'єднувати з поняттям прекрасного, адже вони здаються близькими одне до одного.
-
Людині похвала твориться за добрі справи, за добрі наміри, за доброчинності. Великий античний мислитель з позицій риторики зазначає, що похвала є спосіб передати велич доброчинності якоїсь людини, а тому слід показати, що діяння цієї людини мають характер доброчинний.
-
Похвала й порада схожі за своїм видом, адже похвала може служити й повчанням. Арістотель пише, коли оратор хоче хвалити, доцільно подумати, що можна порадити, а коли хоче дати пораду — подивитися, що б він міг похвалити. Посилюючими обставинами, на думку Арістотеля, можуть бути такі: чи діяла людина сама, першою, при сприянні багатьох людей тощо, адже все це є прекрасним. Хвалять часто людину, яка діяла всупереч негативним та несприятливим обставинам, людину, якій все вдається завдяки власним зусиллям, а не через випадок. Похвала особі можлива у ситуації, коли ця людина була першою, кого вшанували в народі піснею, пам'ятником тощо.
-
Якщо риторові важко знайти щось достойне в самій людині, тоді можна використати прийом порівняння з іншими — саме так робив Ісократ: він радив порівнювати з людьми іменитими, славетними, достойними похвали, адже від цього порівнювана особа лише виграє.
-
Арістотель вважав, що при похвалах допускаються перебільшення певних достоїнств людини, оскільки похвала має справу з поняттям переваги, а перевага належить до речей прекрасних. Прийом перебільшення притаманний похвальному красномовству, тому що тут оратор має справу з діяннями, які визнані беззастережно: йому залишається лише надати цим фактам величі й краси. Теоретик і практик риторики Давнього Риму Цицерон залишив у спадок цінні риторичні спостереження, які стосуються джерел епідейктичних промов. На його думку, це такі, в яких все зводиться до ОЦІНЮВАННЯ да-
-
ної особи, речі, предмета. Він цілком слушно вважав, що справжній оратор своїм впливом і мудрістю не лише собі здобуває пошану, а й багатьом громадянам, усій державі в цілому. Він закликав ораторів служити інтересам народу, держави, бути патріотом, «людиною новою» — homo novus.
-
Ось рідкісний за риторичною красою й силою взірець похвали самій риториці Цицерона: «Хто на шлях істини настановить полум'яніше? Хто рішуче відхилить від хиб? Хто негідників викриє нещадніше? Хто прекрасніше уславить благородних? Хто може з такою силою викривати й нищити пристрасті? Хто ніжніше потішить у скорботі?»
-
У відомому трактаті Цицерона «Про оратора» (книга друга) йдеться про похвальне красномовство, хоча головним інтересом для автора залишалось судове красномовство. Автор слушно наголошує на тому, що греки писали похвальні промови більше для читання, розваги, ніж для уславлення якоїсь людини або для важливих громадських потреб, як нині у Римі. Похвальні промови, якими користувалися римські оратори у форумі, відзначалися певними специфічними рисами.
-
Цицерон, як і Арістотель, аналізує етичні, психологічні, філософські засади похвального красномовства з позицій риторики Давнього Риму. Він вважає, що одному в людині можна лише позаздрити, а також уславити в ній те, що є достойним. До останнього належать родовитість, краса, сила, багатство, дари долі, зокрема доброчинність, розумне користування благами.
-
Цицерон детально аналізує те, що є вартим похвали. Найвищої похвали, на його думку, заслуговує відсутність пихатості при наявності влади, грошей. Істинна відважність є також достойною похвали, вона має багато видів, з яких одні є більш, інші менш придатними для цього виду ораторського мистецтва. Одні доброчинності виявляються у поведінці людей, в їхніх добрих справах, інші — в інтелектуальній обдарованості, у душевній величі й красі. Він зазначає, що з особливою насолодою люди слухають про такі духовні доброчесності, як милосердя, доброзичливість, чесність, хоробрість, бо всі доброчесності є благотворними не лише для того, кого хвалять, а й для всього роду людського.
-
Навпаки, мудрість, велич духу, зневага до земних благ, істинна сила розуму й думки, саме красномовство — все це викликає велике здивування аудиторії, але дає менше задоволення, адже тут ясно, кого стосуються ці якості — того, кого хвалять, а не тих, перед ким хвалять.
-
Цицерон описує типи похвал, що притаманні кожній окремій доброчинності. Він рекомендує, вихваляючи справедливість, показати, що саме здій-
-
снив цей муж, коли чесно, справедливо виконував свій обов'язок. В усіх випадках вчинки мають відповідати характеру, смислу, найменуванню кожної доброчинності.
-
Особливий успіх має похвала людям мужнім, які творили свою справу без усякої вигоди для себе, без нагороди, особливо коли ці подвиги здійснювалися в ситуації небезпеки, супроводжувалися великим напруженням сил, значними зусиллями. Про це необхідно говорити пишно, слухати із насолодою, адже це є головна доброчинність видатної людини, а іншим вона благотворна.
-
Великої похвали заслуговує мудре терпіння у нещастях, стійкість проти ударів долі, достоїнство, яке зберігає людина в тяжких життєвих обставинах. Це є прикрасою героя разом із заслуженими нагородами, шанобливою думкою людей про подвиги цієї особи, якій сприяли боги.
-
Звеличення подвигів буває залежним від величини діяння, від незрівнянності, від самого характеру подвигу, якщо він є незрівнянним. Малі, незначні діяння людей, на думку Цицерона, не можуть викликати в аудиторії великого здивування й похвали.
-
Цицерон рекомендує порівнювати доброчесні вчинки однієї особи з іншою, в цьому він схожий з великим античним ритором Арістотелем. Обидва-античні ритори не раз наголошували на тому, що ораторові, який прагне творити похвальні промови на належному професійному рівні, слід бути глибоко обізнаним із доброчинностями людини, оскільки це є основою творення істинної похвальної промови. У цьому нам вбачається висока етична відповідальність давніх риторів не лише перед своєю аудиторією, але перш за все перед власною совістю й божественною риторикою — справою цілого життя, істинного покликання.
-
Надзвичайно яскраво й ґрунтовно описав ознаки досконалого оратора великий Цицерон: «Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада в усякій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму. Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова? Які вірші доладніші художнім розміщенням слів? Який актор, що наслідує правду, зрівняється з оратором, який захищає її? А що витонченіше, ніж маса гострих думок? Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу? Що є багатшим за промову, насичену змістом усякого роду? Немає такого предмета, який би був виражений гарно й достойно і не став би надбанням оратора». Каскад риторичних запи-
-
тань, які так полюбляли античні оратори, створює динаміку й напруженість думки, дає цілий букет аргументів на користь оратора й риторики.
-
Риторична культура античності лягла в основу гуманітарної освіти пізніших часів, зокрема в Європі. Український риторичний Ренесанс XVII—XVIII ст. базується на традиціях греко-латино-візантійської культури.
-
У давніх риторичних працях, зокрема середини XIX ст., мета похвальної (панегіричної) промови визначалась як «звеличення духу й удосконалення»1.
-
Оцінювання, звеличення достойного, доброчесного є прерогативою високого, шляхетного, адже мета високого — не переконувати слухачів, як у дорадчих промовах, а привести до стану захоплення, оскільки вражаюче завжди бере гору над переконливим. Високе при вдалому застосуванні, писалося в давніх слов'янських риториках, подібне до удару грому, скидає усі інші докази, розкриваючи одразу ж перед усіма лице оратора. Високе виявляється у здатності людини до високих думок, суджень, у сильному й натхненному пафосі, у благородному художньому слові, багатстві тропів, правильному й величному поєднанні усього в цілому. Тому особливої уваги у похвальному красномовстві удостоювалися Бог, Вітчизна, народні герої, духовні наставники нації. Про це надзвичайно виразно сказав мислитель XX ст. М. К. Реріх: «Усяке знеславлення Спасителя, Вчителя і Героїв кидає в здичавіння й занурює в хаос»2.
-
Український народ відзначається високою схильністю до красномовства, багатющими скарбами народного золотослову — скарбниці національного красного письменства, чому значною мірою сприяють такі риси ментальності, як кордоцентризм (переважання емоційного фактора над раціональним), велика любов і душевна схильність до прекрасного, ліричного, м'якого, благородного, шляхетного — етико-естетичний феномен української душі, яка тяжіє до свободи, злиття з Богом, гармонії, єдності з матінкою-природою.
-
Українські ритори XVII—XVIII ст., зокрема Феофан Прокопович, стали творцями такого явища в словесному мистецтві, як риторичне бароко •— стилю, насиченого естетичними та етичними цінностями.
-
Феофан Прокопович — оратор, вчений, письменник, політичний і громадський діяч, автор численних трактатів, проповідей, епідейктичних (похвальних) промов, серед яких назвемо знаменитий «Епінікіон» — оду на честь Полтавської битви, автор і один із засновників українського риторичного бароко з його демократичним спрямуванням, зв'язком з народною твор-
-
1 Див.: Теория словесности. Теория прозы.— СПб., 1852.— С. 202.
-
2 Див.: Рерих Николай. Твердыня пламенная.— Рига, 1991.— С. 86.
-
чістю, творчим використанням культурної риторичної спадщини часів античності.
-
Як попередник М. В. Ломоносова, Г. С. Сковороди, Феофан Прокопович створив авторський курс риторики, який прочитав у 1705—1709 pp. у Києво-Могилянській академії, де виклав основи трьох стилів — високого, середнього, низького, що пізніше сприйняв і М. В. Ломоносов.
-
Академік АПН України О. Р. Мазуркевич у ґрунтовному дослідженні «Нариси з історії методики української літератури» (1961 р.) подає цікаві, аргументовані факти з поетичної та риторичної творчості Феофана Проко-повича, наголошуючи на майстерності, громадській значущості мистецтва слова, як його розумів гуманіст-просвітитель українського народу та як його втілив у своїй оригінальній, багато в чому новаторській риторичній спадщині.
-
Восьма книга Феофана Прокоповича (про епідейктичний, або прикрашальний, рід промови) була присвячена епідейктичному красномовству, розглядові основних положень якого ми присвячуємо свої подальші роздуми.
-
Як спадкоємець античної риторичної спадщини, Феофан Прокопович виховував своїх учнів на постулатах істини, добра й краси. Зокрема, він писав: «Оратор... ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу... виголошує похвали... Адже ж чеснота, якщо її хвалити, збільшується і росте не лише в душі однієї людини, а й інших закликає до наслідування».
-
Саме цими етико-естетичними ідеями проникнута риторична спадщина великого ритора, зокрема його навчально-виховні ідеали формування патріота держави й рідного народу, істинного професіонала-громадянина, живе слово якого примножує інтелектуально-духовні цінності суспільства.
-
На думку Феофана Прокоповича, радість, яку відчуває душа й майстерно збуджує в інших душах, — основа епідейктичних промов, адже людині подобається те, чого немає, а досягнення бажаного дарує їй певну насолоду, радість.
-
У знаменитих «Тускуланських бесідах» славетний Цицерон писав про радість як про «свіжу уяву придбаного добра». Саме на цій світлій, чистій, високій емоції радості базується прикрашальна промова оратора, а догана базується, на думку Феофана Прокоповича, на почутті болю — почутті благородному й достойному благородної душі.
-
На честь кого творилися й виголошувалися похвальні промови? Перш за все, на честь Бога, славетної людини, а також усякого роду істот і речей.
-
Ось як красномовно пише про це український ритор: «Скільки є в нас визначних громадян і керівників, які, коли добре і розумно керують державою, коли хоробро ведуть справу на війні, дають нам матеріал для того, щоб виголошувати їм похвали, щоб їхня хоробрість не впала у забуття і щоб інших спонукати до подібних вчинків... І ще, невже не здається, що наша Батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою і тільки дещо, що тепер вона зробила, передано пам'яті нащадків...
-
З іншого боку, церква правомірно домагається допомоги красномовних мужів. Треба також проповідувати хвалу Богу трисвятому і найбільшому... Не може бракувати тут місця і для писаного красномовства: потрібно описувати життя святих людей, а передусім тих, кого породила Русь...».
-
Отже, Феофан Прокопович творчо й продуктивно використовував етико-естетичні потенції епідейктичного (похвального) красномовства з метою уславлення усього достойного, благородного, доброчесного й доброчинного, що є у суспільстві та й у світі.
-
Виховання риторичної особистості базувалося на вмінні студентів-ора-торів складати різноманітні й гарні поздоровлення, привітання, подяки, прощання, панегірики, орації при врученні подарунків у день народження й весілля тощо.
-
Розмір промови, на думку Феофана Прокоповича, залежав від того, від скількох осіб виголошується похвальна промова: вона є коротшою, коли виголошується від однієї особи, буває довшою, більш фундаментальною, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства тощо).
-
Цікавими й корисними для формування риторичної особистості, як у давнину, так і в наш час гострого дефіциту позитивних емоцій у міжособистіс-ній та громадсько-політичній комунікації, час усіляких потрясінь і негараздів, є рекомендації славетного ритора щодо похвали особам і речам. Феофан Прокопович ретельно, послідовно й грунтовно аналізує їх специфічні особливості, риторичні якості, наголошуючи на тому, що похвали мають докази-визначення, які ми даємо не людям, а їх чеснотам, рекомендує звертати особливу увагу на додаткові дані, найдрібніші деталі, що їх стосуються і можуть бути використані в епідейктичному жанрі.
-
У чому ж полягає суть похвали? Феофан Прокопович, як і класики античного красномовства, розкриває кардинальну, ключову роль оцінювання за допомогою прийому АМПЛІФІКАЦІЇ — «нанизування», нагромадження позитивних якостей особи, речі, які ми хвалимо, прославляємо. Наприклад, у
-
вступі до своєї риторичної книги Феофан Прокопович називає себе «провідником на цьому прекрасному шляху», «побратимом і товаришем у праці»1, чим демонструє свої демократичні погляди педагога-оратора, прогресивні для усної переконуючої комунікації як у часи формування національної риторичної школи, так і в наші дні відродження кращих традицій світового та національного красномовства, формування української школи красномовства в ім'я прогресу й процвітання нової суверенної демократичної України.
-
Особливу увагу Феофан Прокопович звертає на щирість оратора, говорячи, що мистецтво того, хто хвалить, полягає не в брехні, а в ампліфікації правдивої похвали, у пишності, дотепі та витонченості стилю2.
-
Він слушно застерігає від нещирості, неправди, фальші, а тому поділяє людей на «ораторів» і «пустомель», які кують і видумують фальшиві похвали, що є насмішкою і ганьбою, оскільки вони нагромаджують невдалі, незначні дотепи, захаращують справу багатьма «почутими дегресіями».
-
В архітектоніці, структурі похвальної промови він рекомендує переходити від менш важливих речей до більш важливих і величних. Наприклад, у «Коротенькому слові про великого Помпея» Цицерона кінцевий риторичний «акорд» звучить так: «Але і сама доля не вважала, що не варто нехтувати такою доблестю, і подарувала йому стільки щасливих успіхів, скільки іншим не можна було бажати навіть мовчки...»3.
-
Отже, стиль похвальної, прикрашеної промови повинен дарувати естетичне задоволення, а тому Феофан Прокопович характеризує його різноманітність через такі риси: квітучий, дотепний, прикрашений принадними фігурами, незвичайними оповіданнями, описами, відомостями, порівняннями тощо, але застерігає від «зайвої вишуканості».
-
Феофан Прокопович надзвичайно виразно, ясно, рельєфно визначив мету епідейктичної промови — переконати слухача, що особа або річ є саме такими, як ми показали у похвалі. Звідси логічно випливала характеристика «досконалої похвали», після прочитання чи прослуховування якої ми краще починаємо думати про хвалену особу, річ, ніж до того часу.
-
Отже, очевидно, що особливий дар «філософії серця» оратора — майстра епідейктичного жанру красномовства — це вміння побачити найкраще в людях і майстерно показати це іншим людям.
-
1 Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. І.— С. 103.
-
2 Там само.— С. 383. 5 Там само.— С 407.
-
їнською мовою (йдеться про книжку дев'яту «Дещо про священне красномовство»).
-
Церковне красномовство (гомілетика) має стійкі традиції у складанні проповідей, духовних бесід тощо. В книзі протоієрея М. Фаворова «Руководство церковному собеседованию или гомилетика»1 в розділі III, 83 «Поняття про живодайність проповідницького слова» зазначається, що вона полягає у «збудженні святих почуттів, які зігрівають серце християнина бажанням і за смаком небесних благ. Християнська проповідь є живодайною, коли вона дає почуття благодаті вчення Христового, веде до насолоджування його істинами та обітницями й породжує спрагу й надію на вічне життя з Христом Спасителем»2.
-
Ми не ставили за мету ґрунтовно розглядати прадавнє мистецтво складання похвал Богу (Богам) періоду античності, пізніших часів християнської гомілетики, але у 2-й частині «Риторики» (хрестоматії) наводимо фрагменти деяких гімнів — духовних похвал риторів Давньої Греції (Гомер, Орфей), християнської гомілетики (Златоуст, Григорій Назіанзін), духовного красномовства періоду Київської Русі (Іларіон), гомілетики українського риторичного бароко XVII—XVIII ст. (К. Транквіліон-Ставровецький).
-
2.5.2. Похвала речам
-
Які любі оселі Твої, Господи Саваоте!
-
Книга псалмів, псалом 8 J
-
Філософія розпізнає доброчинності, корисні
-
з точки зору мордльної й громадянської,
-
красномовство створює їм слАву.
-
С. Шлмфор
-
Похвали речам, предметам, а особливо народам і містам, дають цікавий риторичний матеріал для роздумів сучасного ритора. Адже їх творити дещо складніше, ніж похвали живим особам, а тому виховання універсальної, гармонійної, гуманістичної риторичної особистості мислилося класиками українського красномовства, як і античними риторами, як обов'язкові вправи істинного оратора, здатного про ВСЕ говорити переконливо, ефективно, гарно.
-
Ці похвали не повинні створюватися, як писав Феофан Прокопович, задля них самих, хіба що для вправи, тренування і задоволення. Похвали мо-' Фаворов Н. Руководство церковному собеседованию или гомилетика.— К., 1884. 2 Там само.— С. 130—131.
-
жуть бути місцям, звірам, рослинам, будівлям, знаряддям зброї, містам і народам, горам, лісам, рікам тощо.
-
їхні риси — стислість, ємність змісту, творення похвали через опис корисних людині, гідних подиву властивостей, а шкідливе, погане автор рекомендує опустити, приховати. Отже, красу речей оратор ОПИСУЄ, а користь — ПОЯСНЮЄ. У творах мистецтва, будівлях, храмах, портретах, військових машинах тощо оратор описує, пояснює спритність, міцність, блиск, розстановку, прикраси, корисність та інше.
-
Опис достоїнств міст — джерело формування глибокого патріотичного почуття громадянина, тому Феофан Прокопович грунтовно аналізує похвальні промови на їх честь, включаючи такі елементи: виникнення міста (з іменем творця, засновника), стародавність, маєтки, достатки, розміщення (розкішне, здорове, родюче, вигідне оточення), сам вигляд міста (кількість будинків, краса, оздоби, зручне розміщення, громадські будівлі тощо); мужні, багаті, розумні люди, визначні, численні митці; форма управління, державні посади; закони, нагороди, кари; велика кількість прикладів чеснот (велична військова справа, перемоги, тріумфи); сумні моменти історії міста, народу (завоювання тощо).
-
Не менш цікавими й корисними є рекомендації Феофана Прокоповича щодо творення похвали племенам і народам. Зокрема, слід описати й пояснити такі моменти: стародавність, славу військових подвигів, приклади визначних людей, закони, здібності, перемоги, тривале панування тощо.
-
Прикладними аспектами родинно-побутового жанру красномовства можуть стати ґрунтовні, деталізовані рекомендації видатного українського ритора Феофана Прокоповича щодо творення промов з нагоди дня народження, іменин, весільні промови, при врученні подарунків, здравниці, вступне слово, складання подяк (євхаристичні промови), привітання гостей, прощання тощо.
-
2.5.3. Офіційні промови, або промови з певної нагоди 2.5.3.1. Промова до дня народження
-
Джерело красномовства - у сєрці.
-
Дж. Мілль
-
Пам'ятні дати в житті людини найчастіше асоціюються з днем народження, а також святковими привітаннями гостей (друзів, рідних, колег та ін.).
-
Культура міжособистісної комунікації вимагає від нас знань етикету, коли підбирається подарунок, як і коли він вручається, але чи не найпам'ятнішим для іменинника все ж таки залишиться слід у душі від тих урочистих, гарних, святкових промов, побажань, які подарують йому ті з гостей, які володіють даром слова, даром красномовства, зуміють донести тепло своєї душі у слові вітання й побажання.
-
Українські риторичні праці, зокрема книга Феофана Прокоповича «Про ораторське мистецтво», дають низку практичних рекомендацій щодо офіційних промов з нагоди дня народження. З них актуальними донині залишаються такі, які спрямовані на пояснення психологічних механізмів процесу «вітання»: тішитись з приводу чиєїсь радості й щастя. Що може зрівнятись з благородством цієї психологічної установки? Загальний задум класичної промови в ситуації привітання з днем народження виглядає так: я тішуся й радію, що на твою долю випало таке щастя (народився син, донька, ти народився у щасливий день тощо). Феофан Прокопович рекомендує вербалізу-вати цей задум «величною, дотепною і квітчастою мовою»1.
-
Далі український ритор пропонує систему аргументації у вітанні з нагоди дня народження:
-
ти сам чи держава тішиться з нагоди народження сина, доньки та ін.;
-
треба наголосити, що батько, мати щасливі з цієї нагоди;
-
сім'я та держава повинні очікувати добра й щастя від цього народження;
-
новонародженим вітання будується на здогадах (сильніших та слабших);
-
сильніші здогади беруться від осіб батьків, адже у гарних батьків народжуються й гарні продовжувачі роду;
-
далі рекомендувалося сказати похвалу батькам, відзначивши їхні високі моральні якості: мудрість, розважливість, доброту, справедливість тощо;
-
сказане можна підсилити аналогіями, прикладами, коли діти відтворюють чесноти душі, достоїнства фізичні (тілесні) батьків;
-
слабшими аргументами, але не менш значущими, на думку Феофана Прокоповича, виступають другорядні обставини: обставини народження дитини, ім'я дитини, місяць, пора року, місце, якийсь щасливий особистий чи державний успіх, перемога, тріумф тощо;
-
Прокопович Феофан. Філософські твори.— Т. 1.— К., 1979.— С, 388 (тут і далі цитування подаються за цим виданням).
-
— важливо відчувати міру в аргументації, щоб не передати куті меду, щоб не образити нікого, щоб промова «нікому не здавалась ненависною чи неми лою»;
-
завершити промову рекомендувалось якимось пориванням радості (особистої чи громадської), підносячись думкою до Бога: побажання новонародженому, щоб Бог довів його до щасливого кінця;
-
стиль промови мав бути енергійним, йти стрімко, без особливих відступів (не гальмувати основну тезу), мав відзначатися тенденцією до стислості, ємності.