Українська мова серед інших мов світу

Серед майже шести тисяч мов, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають своєї писемності й державного статусу, ними послуговується незначна кількість мовців. Українська мова належить до давньописемних мов, її писемність налічує понад тисячу років. Наша мова, як і будь-яка інша, посідає своє уні­кальне місце. Вона належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської гілки індоєвропейської сім'ї мов, і найближчою до неї є білоруська. Іноземні дослідники часто підкреслюють ми­лозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською. Показово, що 1934 р. в Парижі було проведено своєрідний конкурс мов світу, на якому україн­ська посіла третє призове місце, після французької та перської мов. Українська літературна мова сформувалася на базі серед-ньонаддніпряиських говірок. Основоположником нової україн­ської літературної мови є Тарас Шевченко, який своїм творчим подвижництвом підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури.

Закон «Про мови в Українській РСР», який було прийнято 1989 р., попри всі негаразди набуває юридичної сили і дає змогу українській мові посісти належне їй місце, що й закарбо­вано в ст. 10 Конституції. України: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функ­ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України»-.

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найви­щому державному рівні видавалися закони, постанови та роз­порядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюють у сьогоденні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах утворився її своєрідний покруч — «суржик»¹.

¹ Суржик — суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса та ін.;

борошно з такої суміші. Тут — нечиста мова; мішанина елементів (звуків, слів, * словосполучень) різних мов, породжена невмінням мовців відділяти явища . однієї мови від іншої, низьким рівнем мовної культури.

Під цим поняттям розуміють недоладну мішанину залишків давнього, батьківського, із тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Це назва здеґрадованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідних коренів. Ця суміш двох мов є результатом насильницьки вкоріненого по­чуття меншовартості, посередності тій частині населення, яка для задовольняння певних соціальних потреб і сама прагнула аси­міляції та пристосування до нав'язуваної культури. Суржик є не­безпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж мова робить мислення людини при­мітивним. Адже мова стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише виражає думку.

Апологети асиметричного білінгвізму дбають радше не про дві, а про одну з двох мов (російську), бо їм так «легче», вони так «привикли». За визначенням мовознавця Л. Масенко: «Асимет­ричний масовий білінгвізм має наслідком не тільки зовнішнє звуження сфери вживання української мови. Він «підточує» її зсередини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізу­ючи процеси змішування російської й української мов» [25, с. 25].

Не до кінця позбувшись одного мовного суржику, певна час­тина «всеїдних» уже смакує іншими. «Фейс», «лейбл», «шоп», «ноу-хау»,«єс!», «о'кей!» та ін. англомовні запозичення, поряд із полонізмами: «здибати», «злапати», «ніц» та ін. часто можна почути сьогодні. «Дай Боже, щоб люди навчилися англійської мови, але не дай Боже, щоб вона стала другою «общепонятною» [51, с. 99—101]. Це застереження одного з найвидатніших уче-них-мовознавців XX ст. Юрія Шевельова (Шереха) прозвучало на Першому міжнародному конгресі україністів.

З утратою рідної мови руйнується сам спосіб світосприй­мання, національного мислення, що, зрештою, призводить до де­націоналізації. Згідно з думкою О. Потебні, для народу, який де­націоналізується, цілком природно складаються надто погані умови для інтелектуального розвитку; його розум перестає бути самостійним, він змушений пристосовуватися, зважати на кон'-юнктуру. Та й узагалі, денаціоналізація, як стверджує наш ви­датний лінгвіст, «зводиться до поганого виховання, до мораль­ної недуги: на неповне використання наявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на мерзлоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь із дорослими, що замінюються лише кволим зв'язком із чужими; на дезорганіза­цію суспільства, аморальність, спідління» [37, с. 239].

Утративши свою мову, народ гине як окрема історична вели­чина і стає населенням, контингентом, електоратом, біомасою тощо. «Різні мови... є в дійсності різними світоглядами... Своєрідність мови впливає на сутність нації, як тієї, яка розмовляє нею, так і тієї, для якої вона чужа, тому уважне вивчення мови повинно включати в себе все, що історія й філософія пов'язує із внутрішнім світом людини», — зазначав німецький мовознавець В. Гумбольдт.

Виховувати в собі повагу до мови, якою спілкуємося, — це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова — своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Розвиток мови особистості — непростий процес. Лише лю­дина, яка невпинно працює над оволодінням мовою, повсякчас прагне правильно говорити, виявляти в усному та писемному мовленні свою індивідуальність, може наблизитися до мовної довершеності. Досягти ж її — ілюзорна мрія, оскільки мова — це океан, який не має меж.

Нерозумно вважати, що знаєш рідну мову досконало. Як мудро зауважено, іноземну (чужу) мову можна вивчити за півроку, а свою треба вчити все життя.

Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.

Кобзареві слова ще довго будуть злободенними, оскільки їх адресовано «і живим, і ненарожденним».

Мова не лише одна з ознак нашої національної самобутності, а й дієвий засіб плекання цього почуття.

Будьмо ж розсудливими, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!