Учитель:

Клас:

Дата;

Урок № 33

ЕМІГРАЦІЙНА ЛІТЕРАТУРА (ОГЛЯД). «ПРАЗЬКА ПОЕТИЧНА ШКОЛА» УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ТА ЇЇ ПРЕДСТАВНИКИ

Мета: дослідити історичні умови й функціонування української літе-

ратури за кордоном, причини другої хвилі еміграції україн- ців, створення «празької школи» української поезії; стисло оглянути творчість представників «празької школи»; розви- вати навички сприймати розвиток літератури в історичному контексті; виховувати почуття патріотизму.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, тексти поезій, портрети представників «празької школи», виставка творів.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Оголошення теми й мети уроку

II. Організаційний момент.

Мотивація навчальної діяльності учнів

Емігранти, чужоземці, вигнанці, люди, хворі Україною... У них забра

рідну землю, небо, могили предків, але не змогли лишити Любові, пам’яті, прагнення жити Батьківщиною. Звернімо увагу на епіграф уроку. Сьогодні ми спробуємо віртуально пройти шлях емігранта, сприйняти його психоло­гію, підґрунтя поетичної творчості й побачити ту Україну, омріяну, вибо­лілу, незвичну.

3. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

Бесіда

• Пригадайте умови еміграції українців на початку XX ст.

• Назвіть письменників першої хвилі еміграції.

• Окресліть основну тематику їх творчості в еміграції.

IV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Лекція вчителя

Загальний огляд розвитку

Література української діаспори або еміграційна література — літера­тура написана українськими письменниками в еміграції, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з України на постійне або тривале проживання за кордоном. Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території Укра­їни у XX ст. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголо­шено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Таким чином українська діаспорна література XX ст. розвивалася паралельно з іншими європейськими літературами в той час, коли в Україні ці процеси були зупинені і замінені в значній мірі суто пропагандистською та прорадякською літературною продукцією.

л

*

Ш

Перша хвиля української еміграції па межі ХІХ--ХХ ст. уважається тру­довою, тож вона представлена скромними літературними набутками, іцо з’явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які дійшли до нас у збірниках Володи­мира Гнатюка, Філарета Колесси та інших фольклористів.

Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно-визвольних л змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні твори та саму атмо- сферу живого літературного процесу. Тож перші значні українські літературні '** угрупування з’явилися в 1920-х рр. До них належали передовсім Празька -• школа (Юрій Липа, Юрій Клен, Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Мала- нюк, Наталя Лівицька-Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в Польщі.

З

і#

4#

■ —

І -

Наступна хвиля українських пи сь ч -гт-:_з -іч_-т.інтів була спричинені Другою світовою війною. Завдяки снобслі січіггріжгння з еміграції з’явилось багато оригінальних літературних твої-5. лтодс-зжували модерністську традицію обірвану в УРСР політичних^ :т;:-г-:_Ечг. Так, у післявоєннії Німеччині від 1945 до 1948 р. актини: ліллі :сгінлалія українських пись менників «Мистецький український рух» ~т.-,- Багряний, Віктор Петров Юрій Косач, Ігор Костецький та ін.), очссосв-іна Улісом Самчуком. У МУР були й літературні критики, серед яких Юрій Шез^льоз, Володимир Держа вин та Віктор Петров. Важливим завданнях для себе письменники діаспорі бачили також переклади сучасних :м літературних творів. Активними пере кладачами були Ігор Костецький, Олег Зуєзський та Михайло Орест.

Після переселення значної частини українських емігрантів за межі Німеч чини літературні об’єднання виникали в англомовних країнах. Так, у 1954 р аналогом МУРу постало об’єднання письменників «Слово», у якому згур тувалися прозаїки, поети, драматурги, літературознавці (Григорій Костюк Юрій Шерех, Василь Барка, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Докія Гуменна Ольга Мак та ін.).

Особливо яскравою була творчість неформального об’єднання поетів пі; назвою Нью-Йоркська група (Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Богдаї Рубчак, Богдан Бойчук, Марія Ревакович, Роман Бабовал та ін.). їхні творі відзначаються модерністською елітарною естетикою і віддалені від полі тики.

Зі здобуттям Україною незалежності значно почастішали контакти «мате рикових» і діаспорних письменників. Загалом література діаспори дедал більше інтегрується в загальноукраїнський літературний процес. Психологія поета-емігранта

• Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям Шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації фольклору (О. Лятуринська

О. Стефанович), чи то в історіософських розмислах про неї (Ю. Клен Є. Маланюк), поети-емігранти творили ідеалізований образ Вітчизни.

• «Світогляд поетів-емігрантів,— говорить у передмові до антології «Коор динати» І. Фізер,— був перевантажений неймовірною трагедією їхньогс народу... Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в твор чості цих поетів-емігрантів є фактором великого значення. Вона часто густо мобілізує їхню увагу, зона викликає надмірну ідеалізацію історич ної минувшини... Україна для цих поетів була реальнішою дійсністю, ні» дійсність, у якій вони жили на еміграції*.

• Творчість багатьох поетів-емігрантів, особливо представників «празько: школи», «тематично... спрямозана найчастіше з минуле» (М. Неврлий) Для часово-просторової характеристики таких тзоріз притаманним є вирос тання майбутнього саме з минулого, а не з сучасного (Н. Колесниченко Братунь).

• Почуття поета-емігранта часіз другої Сзітової війни Г. Грабович нази ває «комплексом уцілілого»: «Страхіття й тразми недазнього минулого неминуче почуття вини за те, то тобі зналося вижити й утекти на сво боду, коли так багато люду згинуло або залишилося позаду, й у вислід: глибинна, не інтелектуальна чи моральна. ал.е попросту органічна потребг бути свідком, сказати світозі, що сталося.— з« де панівний, безупинний рефрен».

• «З погляду цього стресу,— зауважує С. Павличко,— всі члени МУРу, хтс більше, хто менше, намагалися збагнути як езоє особисте, так і ціле істо­ричне минуле, а також відповісти на запитання: що буде далі? Зі мною* З Україною? З літературою? І ще: для кого і як лн:ати?»

• 3 переїздом за океан починається нозий -?тал у резнитку української емі­граційної літератури. І однією з основних й; г; ::ітіз «зпхід на сцену» нового покоління мигців, які згрупувала ся ніл?: : *: Нізо-Йоркської групи. Члени ІіЙГ були вже не поети -емігранта, а риж українські поети, які живуть поза межами України. Зі свііч Міченнях світу й свого місця в ньому.

З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності особистості з Україною: «...я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу» (Е. Андієвська), «...я повсякчас жив, дихав, обідав і вечеряв Україною» (Б, Рубчак), але з іншого — той же Б. Рубчак: «Українську культуру я вивчив уже в Америці (навіть, до речі, літературну мову)... Я приїхав сюди в чотир­надцять років і негайно вріс в американське суспільство. Я почав жити повнокровним життям... Треба просто зрозуміти, що більшість діяспорників мого покоління — Януси з двома обличчями. А це значить, що ми цілком інакші, коли ми серед американців неукраїнського походження, ніж коли ми в середовищі українців. І навіть приймаємо різні шкали вартостей, зокрема в питаннях культури, мистецтва... «Ой не ходи, Грицю» існує для нас у зовсім іншому всесвіті, ніж Юджін О’Ніл. І трудно сказати, що нам рідпіше...».

«Празька поетична школа»

Назва «Празька школа», яка об’єднала самобутніх і близьких за світогля­дом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Держа- виним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)».

«Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним» колек­тивним явищем в історії української літератури, яке, попри окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей, образів, моти­вів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики «пражан», об’єднані лише певними загальними рисами.

Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр. XX ст., де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в місцевих закладах та інших навчальних установах: Карловий університет (О. Стефанович, О, Лятуринська, О. Оль- жич, Н. Лівицька-Холодна, А. Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О. Ольжич, А. Гарасевич), Українська господарська акаде­мія (Є. Маланюк, Л. Мосендз), Український високий педагогічний інститут ім. Михайла Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко). Міжвоєнна Прага, по суті, перетворилася на один із найбільших мегаполісів українського наукового, літературного та політичного життя на еміграції.

За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філософською заглибленістю й любов’ю до класичних форм споріднювались з київськими неокласиками.

їхні твори відбили болісні роздуми над причинами поразки у визвольній війні. Вони сформулював свою концепцію людини. Це — духовно сильна й вольова особистість, національно свідомий українець, який з ідейних пере­конань віддасть життя за незалежність України. Волелюбність, мужність, почуття відповідальності перед поневоленою батьківщиною, щирий патріо­тизм — основний пафос їхньої творчості.

2. Огляд творчості поетів «празької школи»

Повідомлення учнів (випереджальне завдання для груп).

Юрій Дараган

Родоначальник школи, мав великий вплив на творчість поетів саме істо­ріософськими мотивами (яскравий історизм, варяги, дикий степ, сонячний Дажбог, настрої вигнанця). Увійшов у літературу збіркою «Сагайдак» (1925). Тема України є центральною в ліриці Дарагана. У циклах віршів «Луна минувшини», «Дике поле», «Срібні сурми», «Запоріжжя» Дараган творить поетичний і натхненний образ Вітчизни. Вона приходить до нього в снах

і наязу, у спогадах і скупих звістках. За нею він тужить, її образ плекає

в серці як найдорожчий і поки то не досягнений ідеал. Митець прагну поетичпим словом витворити ідеал українця — мужнього й загартованог в боях, який пишається славним минулим народу : наслідує героїчні подвиг своїх предків.

Леонід Мосендз

Поет, прозаїк, критик, перекладач. Під час гр>-мадянської війни воюва у лавах війська Петлюри. 1920 року разом з а расо: УНР відступив до Польщі Навчався в Українській господарській акадєзсії н® хіміко-технологічном факультеті, Учекий-хімік, визнаний у Європі зтгнахідннк. Лейтмотив поезі: Мосендза — відродження України, визвольної боротьби її народу після Перше світової війни. Одним з перших відчуз мочність свого народу й нації. Ц було модерне світовідчуття людини XX ст 'зшок сонетів «Юнацька весна»; Мосендз творив «наукову» поезію, смйдизс з її образну тканину включав філе софські мотиви, поняття й лексику з точних наук, розширюючи естетичн поле лірики. Цим шляхом у 60-х рр. ітимуть І. Драч, М. Вінграновськи] та їхні послідовники.

Олег Ольжич

Талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда Син видатного українського поета Олександр Олеся Під чає Другої світово війни організатор підпільного руху опору фашиста-*. Жорстоко закатованії! німцями на смерть 1944 р. Збірками «Рінь». «Подзамчя» він увій

шов в українську літературу як поет раціональн: і. предметної лірики, як; заперечувала сентиментальне оспівування життя ті содасизної, безволь иої людини. Олег гартував свою волю і вва;-кав. тс саме сильна духом, ціле спрямована особистість потрібна майбутній відроджений Україні. По-новому трактує митець поняття героїчного, що поєднує з сот і й хоробрість, і відваг] серця, а головне — сильний заряд духовності, яка зод-г сорціз до оновленню світу, розбиває кайдани рабства.

Олена Тгліга

Поетеса, революціонерка, яскрава особистість. зедтьова. енергійна й врод лива жінка, яка своє життя присвятила боротьбі за незалежну Україну. Пі/ час Другої світової війни на окупованій У:-:раіні організувала літературно мистецьке життя, очолила Спілку письменників України. Як українську патріотку гестапівці 1942 р. розстріляли в Бабинім:. Яру

Посмертно вийшли збірки «Душа на сторож: *. «По ад: рн духа*, «Полум’ян межі». У поезіях та публіцистичних виступах псете-са др оголошує героїзк і*к найвищу чесноту, сформувала принципи гер*::чн:. етики, наповненої геро­їчним діянням, відвагою, безкомпромісністю. У худ їхньому світі поетеса панує бунт, змагання за оновлений світ, ггрот-еот дроти безбарвної «нудота життя». На переконання О. Теліги, рідний край з_д неволі може врятувати НОВИЙ ТИП українця, ЯКИЙ уміє ЖИТИ Й творити ІД Я ІВО-ЄІ "'ДІЇ.

З, Читання віршів поетів «празької школи* (за вжбороч учнів)

5. Закріплення набутих знань, умінь, навичо*

1. На основі опрацьованих відомостей про ем:од .-тойну літературу, прослу­ханих поетичних творів побудуйте узагальнений д ір тр^гт-асоціацію укра­їнського п оета - ем і гра та.

ВІН — українець, вигнанець...

2. Прокоментуйте епіграф до уроку.

5. Висновок

Поезія пражан напрочуд наснажена рисами не-іг-дз схднзмгу, тим невід’єм­ним артистизмом, постійним закоханим подивом део-го крагою, історією, міфо­логією, літературою, що притаманні великим творіннях із.тозої літератури.

VII« Домашнє завдання

1. Опрацювати конспект, скласти тези статті пілру~-_ннз*_а

2. Індивідуальні завдання: підготувати розповідь др*с жнтт-тздн шлях Є. Мала нюка; огляд творчості.

Клас:

Урок № 34 ЄВГЕН МАЛАНЮК. ОГЛЯД ЖИТТЄВОГО Й ТВОРЧОГО ШЛЯХУ ПИСЬМЕННИКА. «ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ», «СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС?..». НОСТАЛЬГІЧНІ МОТИВИ, ФІЛОСОФІЧНІСТЬ ПОЕЗІЙ

Мета:

Дата:

Тип уроку: Обладнання:

розглянути життєвим і творчии шлях поета як одного з «пра- жан», проаналізувати його поезії, визначити їх основні ідеї, мотиви, вчити пояснювати їх; охарактеризувати образ України, пояснити зміст образів-символів; шліфувати вміння висловлю­вати власні міркування; розвивати навички аналізу художніх образів; виховувати патріотичні почуття, які проявляються на відстані, усвідомлення їхньої щирості й безпосередньості. вивчення нового матеріалу.

портрет письменника, бібліографічний огляд праць про поета і його творчість, епіграф.

ПЕРЕБІГ УРОКУ I. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

2. Мотивація навчальної діяльності учнів. Повідомлення теми й мети уроку

Польща, 1922 рік. Містечко Каліш з передмістям Щипьорно. За колю­чими дротами таборів військовополонених майже десять тисяч інтернованих вояків армій Української Народної Республіки. Дерев’яні бараки, землянки, злигодні, голод, фронтові рани, сухоти, смерть. Пекуче усвідомлення втрати Батьківщини й майже цілковита відсутність надії на майбутнє... А на зібранні академії таборового літературно-артистичного товариства «Веселка» із, зда­валося б, недоречним до часу й місця рефератом «Зброя культури» виступав перед побратимами двадцятип’ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка Євген Маланюк: «... Ідеї виростають й мужніють на під­грунті національної культури — от чому праця на царині культури.є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу,— поети».

Проблемне питання. Хто він, Євген Маланюк? Що ж хвилювало, що бентежило його душу?

2. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Повідомлення учнів

Життєвий шлях митця

Починалася поетова Еллада-Україна з дитинства, з маленького провінцій­ного містечка Новоархангельська, загубленого в степу, якому Богом і людьми судилося протягом віків бути покордонням княжої Русі й половецького степу, Гетьманщини й Дикого поля, Запорожжя й Речі Посполитої. Містечко виникло як форпост у боротьбі проти панської Польщі. Споруджували його посланці козацьких полків і заселяли переважно козаки-зимівчани. Одним із них був предок письменника, який започаткував на берегах повноводної Синюхи нову павіть Маланюківського роду, витоки котрого, як згадував сам поет, велися десь із Покуття. Степовий край диктував поселенцям свій уклад життя. Дід Євгена Маланкжа замолоду водив до Криму чумацькі валки, прожив без двох років століття й залишився в пам’яті Євгена «останнім чумаком архангород- ським», чудовим оповідачем козацьких легенд, чумацьких бувальщин.

«У нашому старому, мурованому з степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову й батькову. У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів та свідомого, що так скажу, «укра- їноцентризму»,— згадував поет. Батько поета, Филимон Васильович, був досить колоритною постаттю в містечку. Не маючи за плечима ані універси­тету, ані навіть гімназії, він, дякуючи природному розумові та самоосвіті,

вибився в перший шерег архангородської інтєліГуни::. Був ініціатором театру в місті, дбав про відкриття прогімназії, а з голом гімназії, активно дописував до повітових газет, кохався в історії. А ще старожили пам’ятають його пові­реним містечкового суду, вчителем і... незмінним хористом церковної капели. Зусиллями батька в сім’ї була зібрана непогана бібліотека. Ця книгозбірня теж прислужилася майбутньому письменникові. Дружину Филимон Васи­льович узяв із збіднілої дворянської родтіни колишніх сербських осадчих.

2. лютого 1897 р. молоде подружжя святкувало народження сина Євгена. Гликерія Яківна принесла в сім’ю (в оту другу, батькову, половину хати) традиції вмираючих «дворянських гнізд> — музику, поезію, замилування романтичною й класичною літературою. Можливо, саме через це в місце­вій початковій школі Євген вигідно вирізнявся серед однокласників. Незва­жаючи на матеріальну скруту, батьки віддають свого первістка (Євген мав іце молодших братів: Сергія — 1898 р. та Онлсима — 1900 р. народження) до повітового Єлисаветградського земського реального училища. Як свідчить сам Є. Маланюк, віршувати він почав ще гімназистом у 13 років. Безпереч­ним стимулом до того стали серйозні гуманітарні традиції реальної школи: позакласне читання, живопис і театр були предметом особливої уваги педа­гогів. Мріючи про інженерну професію, Свген іде до столичного Петербурзь­кого політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала Перша світова війна. Доля приводить хлопця до Київської військової школи, котру він закінчує 1 січня 1916 р. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. ІІослужний список його по-військовому скупий і лако­нічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами й датами — криваві бої, поразки й перемоги, утрати бойових побратимів. Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 р. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, у якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, у якій був «кривавий листопад» 1919 року, коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5--10 бійців, а полки нараховували 50 -60 багнетів. А ще був 1920 рік, коли тридцятип’ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі й перейти польський кордон. «...Пригадується пайстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія — згідно з якимсь там параграфом «міжнародного» права — віддавала зброю,— згадував пізніше Євген Маланюк.— ...Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роз­зброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І — що найстрашніше — вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все,— дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою». Восени 1923 р. Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української Господарської Академії в Подє- брадах. Чехо-Словаччина, завдяки політиці її президента Томатна Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків українських армій відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Вида­валися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише в Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: «Наша громада», «Подєбради», «Село» та інші. Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних ауди- ториях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів — уже відомі сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна,

Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук. У 1929 р. Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті й працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі. Робота. Сім’я. Література. Це — його світ. Кінець 20-х — початок 30-х рр. XX ст. позначений особливою активністю літературного процесу, котрий II. Лівидька-Холодна характеризу­вала так: «Всюди, де тільки з’являлися хоч кілька письменників, поставали літературні гуртки і виходили у світ хоч неперіодичні видання». Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, який теж переїхав до Варшави, об’єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою «Танк». До неї входили Л. Чикаленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць,

10. Косач, П. Лукасевич. Часто приїздили Б,-І. Антонич та Св. Гординеьккй. Згодом Варшавська група заходилася видавати журнал «Ми». У його підго­товці брав активну участь і Євген Маланюк. Уже в першому числі видання з’явилися друком поезії та стаття письменника. Війна й окупація Польщі примусила його шукати роботу. Певний час удалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилося перебиватися й без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу й повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Перебувати в Чехії було небезпечно. 1945 р. Євген Маланюк був змушений залишити домівку, сім’ю й податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, уже в Німеччині, І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенсбурга Свгея Филимонович влаштовується вчителем математики та української літе­ратури. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР, що протягом 1945-1949 рр. працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для Є- Маланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полудень віку, а його необхідно було почи­нати заново; з чого починати, на що сподіватися — поет часто не знав. Під кінець сорокових люди все частіше від’їздили з таборів: хто — до Латинської Америки, хто в Австралію, проте, більшість прагнула потрапити до США. В одному із транспортів 1949 р. відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк. Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом — на інже­нерну посаду в Нью-Йорку; у креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 р. Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 р. в Нью-Йорку. Похований па кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Огляд творчості Євгена Маланюка

Сам себе Є. Маланюк назвав імператором залізних строф! Ця фраза міцно вкоренилася в літературі стосовно життя й творчості Маланюка, у спогадах про нього. Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена Бать­ківщині. Поезію Євгена Маланюка можна назвати автобіографічною, адже в ній митець передавав своє світовідчуття, розуміння подій, свідком яких він був. Воїн УПА після поразки визвольних змагань повинен був разом зі своїми товаришами назавжди покинути Батьківщину, стати вигнанцем. Опинившись в еміграції, він, як і багато інших, гостро переживав свою відірваність від України, мріяв повернутися на рідну землю. Життя склалося так, що його муза була покликана служити державотворчій ідеї, будити й формувати націю. Майбутній письменник вітав українське відродження 1917-1918 рр., про що пізніше написав у своїх поетичних творах. Поетичні рядки — це пошуки від­повіді на ті питання, які дуже хвилювали молоду людину, це роздуми над історією.й майбутнім рідної держави і її народу, вони, по суті, стали магі­стральним напрямом ранньої творчості Євгена Маланюка, У Подєбрадах (1924) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос» , через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду.

У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк усе більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, сил*, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу*. Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити зіками витравлювань національну свідомість народу.

Творчість Є. Маланюка дійшла до читачі в дев'ятьох збірках. Самі назви говорять нам багато: «Стилет і етил ос *, «Гербарій», «Земля і залізо», «Земна Мадонна», «Серпень» та інші. Дуже різноманітними зидаються нам тексти поета, але серед них так чи інакше вирізняються кілька мотивів, кілька тем, що наскрізно проходять крізь усю творчу спадщину Є. Маланюка: централь­ний образ лірики — образ України, П доля. її історія; болісне почуття розлуки з рідним краєм — головний мотив творчості поета-мислителя в еміграції; образ України присутній практично в усіх зіршах Є. Маланюка, бо, осмислюючи минуле й сучасне, поет посилається на історію України, на долю української нації. Складними переживаннями ліричного героя-вигнанця, болем за долю батьківщини сповнені твори митця; суть концепції історії України очима Є. Маланюка в тому, що митець постійно шукав відповіді на питання: чому Україна зазнала поразки? І пов’язував історію України із сконцентрованою символікою в пласті історії. Для поета Україна — Еллада Степова, Київ — Степова Алексапдрія; Є. Маланюку болить зтрага державності, утрата тієї еллінської краси й сили, які були притаманні Україні княжої доби. Є. Мала­нюк був упевнений, що Україна зуміє зиборогн собі не залежність, бо має це місце в історії.

2. Виразне читання поезії «Під чужим небом»

4. Узагальнення

5. Виразне читапня вірша «Стилет чи стилос?.. •

7. Узагальнення

Є. Маланюку належить відома фраза, ідо стала афоризмом чи то пак навіть гаслом: «Як в нації вождів нема, тоді вожді И по*?тн>. Митець, попри свою творчу «професію», брав на себе надзвичайно зехгкгт гремадянську від­повідальність. Є. Маланюк вважав, до пс-ет. хеіівж мистецтва — єдиний, хто може розбудити душі співвітчизників, донести до суспільства певні ідеї, вірування, прагнення.

У Маланюка реальний світ постає крізь призму поетового «я», і читач захоплюється символічністю та образністю. Так, у поезії «Стилет чи стилос?..» ці предмети несуть на собі не просто пряме, матеріально виражене значення: стилет — короткий кинджал, стилос — паличка для письма. Стилет є симво­лом одвічного близького бою сам на сам, свідомого вибору жертовної боротьби за ідеали народу. Стилос — це уособлення мистецтва з його витонченою гар­монією, музикою людських почуттів та магією добра й краси. Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вагається, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Вибір цей інколи буває трагічним. Найчастіше в житті людини, та й у природі відбувається протиборство, суперечка або переплетення цих сил (там «пестощі» — тут «жаха набряклий вітром обрій»). І все ж герой зачарований «веселим галасом бою», «безмежжям» та готовий поринути у вир бурхливого життя.

2. Узагальнення вивченого матеріалу

3. Висновок

4. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

5. Домашнє завдання

1. Опрацювати сторінки підручника, читати й аналізувати поезії.

2. Скласти усне висловлювання «Поети й воїни прийдешнього».

3. Випереджальне завдання для груп: огляд життя й творчості письменників

У. Самчука, Т. Осьмачки, Д. Гуменної, Наталени Королевої.

Урок № 35

ПРОЗА У. САМЧУКА, Т. ОСЬМАЧКИ, Д. ГУМЕННОЇ, НАТАЛЄНИ КОРОЛЕВОЇ. ОСНОВИ! ВІХИ ЖИТТЯ Й ТВОРЧОСТІ І. БАГРЯНОГО

Мета: зробити огляд-екскурс української еміграційної прози та її

представників; ознайомити учнів з основними віхами життя І. Багряного, його творами; розвивати навички аналізу й уза­гальнення, роботи з додатковими джерелами інформації; вихо­вувати активну життєву позицію як вияву європейськості. Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: портрети письменників, виставка творів.

ПЕРЕБІГ УРОКУ