3. Цінності морального та християнського виховання

Поява предмета християнської етики на початку 90-х років у школі сприяла становленню нового світоглядного підґрунтя і витіснення комуністичної ідеології. Цей предмет виявився першою ластівкою цього процесу. Проте десятирічний досвід викладання його в школах західних областей України поставив і низку запитань, які потребують відповіді. Чи буде цей предмет і надалі релігійним, чи трактуватиметься як світський (у Польщі він викладається в школі паралельно з релігією і розглядається, власне, як світський)? Чи може школа брати на себе функцію катехизації, чи це має робити лише Церква? Чи входить цей предмет у якусь цілісну систему нашого вихо­вання, чи він виявляється в школі штучно прилаштованим? Чи впевнено чує себе сьогодні вчитель християнської етики (розклад уроків, атестація тощо)? Чи маємо для викладання його добрі, фахово підготовлені матеріали? Нарешті, чи можна підготу­вати доброго вчителя етики під час кількатижневих курсів? Чимало "але".

Відповідь на всі ці питання мусимо шукати не в школі, а у сфері суспільної свідомості, у тих змінах, які відбуваються тепер у духовному полі нашого суспільста. Поза всяким сумнівом воно відходить від атеїзму і дрейфує до засад релігійності, насамперед до християнства, втіленого у нашій національній культурі. Це означає, що світський світогляд стає християнським і поступово трактуватиметься як нормальний, європейського типу світогляд. Власне, він зумовлює факти, коли в ряді європейських держав навчання релігії входить до числа обов'язкових предметі; і мало знайдеться тих, хто виступає проти цього. Сам же приншс: відокремленості школи і Церкви за цих умов зводиться переважн: до його юридичного трактування.

Якщо висловлену оцінку ситуації в нашому суспільств вважати обгрунтованою, то на проблему виховання і, зокрема виховання релігійного, мусимо сьогодні дивитися ширш-: і фундаментальніше, підступатися до неї крізь призму поняті-християнізації всієї системи освіти і виховання. Під цим розумієм: ситуацію, коли і зміст навчання (всіх предметів у школі-, і діяльність школи взагалі спрямовні в одному напрямку -до узгодженості з традиційно-християнським світоглядом, кати місце Творця помітне на уроці і фізики, і хімії, і біології. В такому разі предмет "Християнська етика" може називатися просте " Етикою" і трактуватися як світський предмет з християнським філософським підґрунтям, а відтак і входити складовою до цілісне системи традиційно-християнського виховання. Вчитель такогс предмета може отримувати підготовку й диплом державного рівня Християнізація виховання виступає як складова соціального замовлення. Певне відношення до такого виховання може мати Церква і релігія, що виконуватимуть свою функцію власними силами, бо природа їх духовних зусиль, хоч і є дуже суттєвою все ж залишається специфічною.

Згідно зі ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви, що означає світський характер держави, а також світське навчання і виховання в усіх типах закладів освіти.

У декларації Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопа­да 1981 р. сказано, що релігійне виховання дітей здійсню­ють батьки в рамках родини відповідно до своїх релігійних переконань. Релігійні організації можуть вести навчання з питань релігії в місцях, пристосованих для цієї мети.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні орга­нізації» передбачає, що «релігійні організації ма­ють право... створювати для релігійної освіти дітей і до­рослих навчальні заклади і групи, використовуючи для цього приміщення, що їм належать...».

Церква є педагогічною установою — колективною ін­станцією, метою якої є виховання, удосконалення людсь­кого життя. На думку російського релігійного філософа Семена Франка (1877—1950), церква повинна відстоюва­ти гідність людини, робити все, що допомагає людині стати людянішою, знову і знову нагадувати суспільству, що без Бога найвищий смисл людського існування ніколи не мо­же бути відкритий.

Церква (релігійна община) опікується кожною люди­ною від народження до самої смерті. Вона використовує кожну нагоду, писав М. Стельмахович, щоб нагадати бать­кам про їхній святий виховний обов'язок, а дітям — про необхідність достойної поведінки.

У релігії є чого повчитися, що перейняти педагогам. Так, у християнстві це:

• постать Спасителя — ідеал безсмертної, мужньої,вольової, морально стійкої особистості. Він любить народ,і народ любить його. Він приймає смерть в ім'я життя людей, в ім'я їх спасіння. Ідеал Боголюдини пережив ві­ки й тисячоліття;програма морального самоочищення, самовдоско­налення людини, «наука життя», яка протягом столітьформувала і продовжує формувати істинну людяність, ви­соку духовність, чистоту потаємних почуттів, роздумів і справ;

• професійно-педагогічна майстерність релігійних ді­ячів, їх уміння щоразу знаходити шляхи до людської ду­ші, переконувати, ненав'язливо та делікатно «лікувати» духовність;

• релігійна культура як глибоке розуміння і знання людини, повага до неї, бажання допомогти не лише сло­вом, а й конкретною справою.

До засобів впливу релігії належать обстановка в цер­кві, богослужіння і обряди, причастя, сповідь, проповідь, відпущення гріхів, благословення, заповіді. Застосовують­ся і засоби покарання: позбавлення благословення, споку­тування гріхів, прокляття, піддання анафемі.

Методиками релігійного самовпливу і самовиховання є молитва, дотримання посту, покаяння, обітниця. Велике значення має загальна організація релігійної діяльності: обов'язкові регулярні відвідування церкви, щоденні мо­литви, суворе дотримання постів, церковні свята. Вихов­ний вплив мають релігійна музика, живопис, архітектура.

Потенційні виховні можливості церкви та її реальний виховний вплив потребують їх врахування і тісних взає­мозв'язків цього суспільного інституту з іншими вихов­ними інституціями.