6.Основні методи навчання, виховання та самовиховання

Методи навчання – спричинена принципами навчання система правил педагогічної взаємодії, завдяки яким вчитель та учень вибирають прийоми і способи конкретних дій, що призводять до досягнення поставленої мети. Це способи взаємодії вчителя і учня, організації їх пізнавальної діяльності, котрі забезпечують набування знань, вмінь та навичок з метою засвоєння конкретного змісту освіти. До основних методів навчання належать:

1)усне викладання навчального матеріалу (пояснення, розповідь, інструктаж, бесіда);

2) обговорення вивченого матеріалу (бесіда, семінар);

3) вправи (ігри);

4) самостійна робота учнів (робота з друкованими джерелами, самостійний пошук, самостійний перегляд теле-, радіо передач).

Методи виховання – це науково обґрунтовані способи педагогічно організованої взаємодії з учнями, самоорганізації їх життя, прийоми психолого-педагогічного впливу на їх свідомість і поведінку, стимулювання діяльності і самовиховання. Система основних методів виховання складає:

1. переконання;

2. приклад;

3. заохочення;

4. покарання;

5. вправи;

6. змагання.

Самовиховання – складний інтелектуальний, вольовий та емоційний процес розвитку особи, котрий полягає у глибокому усвідомленні, цілеспрямованому та критичному ставленні до себе та дій оточуючих, готовності і здатності до самовивчення, порівняння своїх вчинків з вчинками інших, вироблення стійких установок на самовдосконалення.

Методи самовиховання – це загальні та специфічні прийоми і засоби, котрі є основою цілеспрямованої активної діяльності людини, метою якої є формування та розвиток власних позитивних і подолання негативних якостей. До основних методів самовиховання належать:

1. самозобов’язання;

2. самоутвердження;

3. самоорганізація;

4. самоконтроль;

5. самозвіт;

6. самокритика;

7. наслідування ідеалу, взірця;

8. самозаохочення;

9. самопокарання;

10. самопримус;

11. аутотренінг

Самоосвіта – цілеспрямована робота особистості над пошуком та засвоєнням нею нових і необхідних знань.

7. Педагогічні концепції творців наукової педагогіки

Класики педагогіки великого значення надавали питанням релігійного виховання. Так, Я.-А. Коменський пи­сав, що людина в цьому світі має три завдання: бути ро­зумною, володарювати над іншими створіннями на землі, бути образом Божим. Відповідно індивід повинен розви­нути в собі три якості: освіченість, моральність, релігій­ність.

К. Ушинський також наголошував на зв'язку духов­ної і світської педагогіки, релігійного і світського вихо­вання. За його словами, є тільки один ідеал досконалості, перед яким схиляються всі народи, — це ідеал, що подає християнство. Воно дає життя і вказує найвищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для ви­ховання кожного християнського народу джерелом світ­ла й істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогнен­ний стовп у пустелі, попереду людини і народів, за ним повинен прямувати розвиток кожної народності і будь-яке істинне виховання, що йде разом з народністю.

Значну роль у розвитку педагогічної думки і прак­тичному вирішенні багатьох проблем виховання відіграв видатний український педагог Антон Макаренко. Він роз­робив і втілив на практиці принципи створення дитячого колективу і педагогічного керівництва ним, методику тру­дового виховання, виховання свідомої дисципліни. Педа­гогічні ідеї Макаренка було втілено у діяльності вихов­них установ, якими він керував, в його книгах «Педаго­гічна поема», «Прапори на баштах», багатьох наукових і публіцистичних працях.

Розвитку педагогічної науки немало посприяв і відо­мий педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), який незмінно протягом чверті століття керував сільською школою в с. Павлиш на Кіровоградщині. Його публіцистичні, наукові праці, найпомітніші серед яких — книги «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», є яскравим, своєрідним осмисленням суті й завдань виховання, ролі сім'ї і шко­ли в цьому процесі, розкривають особистий педагогічний досвід автора.

В українській національній педагогіці важливе місце посідає спадщина видатного педагога Григорія Ващенка (1878—1967). У своїй праці «Виховний ідеал» він всебіч­но обґрунтував таку важливу мету сучасної української національної школи, як формування виховного ідеалу.

Бурхливий розвиток людської цивілізації, означений поняттям «глобалізація», супроводжується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери, що потребує посиленої уваги вітчизняної педагогічної думки до певних реалій буття людства, педа­гогічної думки і практики, оптимального поєднання тра­дицій і новаторства.