Тема 9. Українська філософська думка дохристиянського та християнського періоду Київської Русі хі-хііі ст. План.

1. Питання щодо існування вітчизняної філософської думки доби Київської Русі.

2. Дохристиянський період

3. Вплив Візантії як діалог культур.

4. Філософська думка Київської Русі ХІ-ХІІІ ст.

1. Питання щодо існування вітчизняної філософської думки доби Середньовіччя.

Чому не виникає питання стосовно існування, наприклад, античної філософії?

Якщо антична філософія починається переходом давньогрецької міфології у натурфілософію, то давньоруська міфологія – це відсутність натурфілософії як певної стадії думки, що свідчить про відсутність знання як самодостатньої цінності. Себто – це перехід до християнської релігії, яка містила у собі й етику, й історію, й філософію, й антропологію. Таким чином, світоглядною формою стає релігія, а її основним змістом – людина.

Що найважливіше для людяності цього періоду? Актуальні проблеми суспільного життя – інтерес до моральної проблематики. Тому знання тут має моральний, корисний сенс для людини.

Чому корисний сенс? Русь цього періоду, на відміну від Візантії, яка була централізованою державою, не мала міцних політичних та економічних зв’язків на своїх теренах. І тому Русь потребувала “високої суспільної моралі, розвинутої патріотичної свідомості й високого рівня вербального мистецтва – жанрів політичної публіцистики, які оспівують любов до рідної країни” (Ліхачов).

Проте процес виникнення філософії та її звільнення від релігійної оболонки на Русі як і на Заході протікав однаково, не дивлячись на різницю духовних традицій.

Це питання поставало аж до ХVIІІст. поч. ХІХст. і було результатом як теоретичної обмеженості історіографії того часу, так і переконаності в тому, що давньоруська духовна традиція має релігійний характер. І тому представники прогресивних сил Росії, ратуючи за наближення до європейської цивілізації, вороже ставилися до минулого, виражаючи, тим самим, протест проти всього “візантійського” у російському житті.

1. Наприклад, погляд представника духовно-академічної історіографії XVIIІ ст. А.П.Сумарокова: “До времени Петра Великого Россия не была просвещена ни ясным о вещах понятием, ни полезнейшими знаниями, ни глубоким учением; разум наш утопал во мраке невежества... Вредительная тьма приятна была, и полезный свет тягостен казался» (Замалеев с.5).

2. ХІХ ст. П.Я.Чаадаева в його «Філософських листах»: «Годы ранней юности, проведенные нами в тупой неподвижности, не оставили никакого следа в нашей душе, и у нас нет ничего индивидуального, на что могла бы опереться наша мысль; но, обособленные странной судьбой от всемирного движения человечества, мы также ничего не восприняли и из преемственных идей человеческого рода».

Він також вважає, що Русь не знала ні мудреців, ні мислителів як і не мала бажання до пошуку філософських істин і тому “історичний досвід для нас не існує; покоління і віки пролетіли без користі для нас”.

Так, звичайно, що Петро І прорубав “вікно до Європи”, привів Росію до Європи, де вона отримала знання, але одночасно вона втратила власну “античність”, в якій нові покоління росіян бачили вже замало ідеалів та моральних цінностей.

3. І лише геній М.В.Ломоносова вперше дав істинну оцінку духовної спадщини нашої давнини: «...Противу мнения и чаяния многих толь довольно предки наши оставили на память, что, применясь к летописателям других народов, на своих жаловаться не найдем причины. Немало имеем свидетельств, что в России толь великой тьмы невежества не было, какую представляют многие внешние писатели» (Ломоносов Полн. собр.соч. М.,1952. Т.:.С.170).

4. Іншу думку, ніж духовно-академічна історіографія, мали слов’янофіли (Хомяков, Киреєвський), які звеличували допетровську Русь, протиставляючи її Заходу. Особливість російської свідомості вони вбачали в її “соборності” – одноманітності та єдності думок, оскільки вона отримала виховання на вченнях святих отців Візантії. Так виникає міф про “святу Русь”. Тоді як мислення Заходу – це розсудок, чого не знав православний Схід. Саме розсудок, який є спадщиною Греції та Риму, дав поштовх для подальшого розвитку науки в католицьких країнах Заходу.

5. Та революційний демократ Герцен висміює тезу щодо просвітницької ролі східного православ’я, поскільки воно ігнорує будь-яку незалежну живу думку, окрім віри. Тому просвітництвом тут було би звільнення від релігії.

6. Н.А.Добролюбов же наголошує на тому, що язичництво є позитивом і містить у собі цілу “народну філософію з різноманітними галузями знань”, що свідчить про “байдужість” простого люду до офіційної церковної освіченості та його бажання розвивати свою самобутність на основі власного традиційного світогляду. Себто, Добролюбов обгрунтовує значення язичництва як джерела антицерковної ідеології середньовічної Русі. Та його голос не був почутий історико-філософською наукою того часу.

7. Густав Шпет взагалі вважав, що фатальну роль у відсутності будь-якої науки, навіть богословської, відіграла слов’янська грамота Кирила та Мефодія.

Дякуючи їм, русичі засвоїли слово Боже рідною мовою, а не грецькою і, тим самим, закрили для себе шлях до класичної освіченості, до античної традиції, яка для нього є чимось наднаціональним. Себто, історико-філософський процес – це перенесення античної думки з однієї епохи до іншої з однієї країни до іншої. І тоді виходить, що розумовий розвиток русичів – це перехід “від одного стороннього впливу... під інший”. (Ключевський)

Якщо погодитися з думкою про те, що наша давнина це “віддалений та суворий край, де ледь жевріє світло сучасної науки” , де все, “що залишилося позаду, віджило себе”, тоді, дійсно, можна вважати, що філософської думки, як і самобутньої національної культури Київської Русі ХІ-ХІІІст. не було.

Та, звичайно, що наша минувшина – це не скаменілі думки, відчужено сприйняті сучасною людиною. Це – “жива речовина”, яка здатна оживати, споглядана живою, зацікавленою думкою своїх нащадків. У фільмі “Солярис” Тарковського – біомаса стає підвладною тому, хто їй генетично тотожній. Так і наша культурна спадщина відкриє своє “багатоголосся” (Бахтін) своїм нащадкам, котрі визнають свою тотожність із нею – себто відбудеться “діалог епох”, трансформація тієї потенційності, яка авторами минулого не була висловлена, але вона досі чекає на свою реалізацію.

З народної мудрості давньоруської культури, як із зернятка, яке передбачає “життя в істині”, зростає повноцінний колос, за умови, що зерно повноцінне, себто наповнене змістом і достойно збережене в традиціях наступних поколінь.

8. Наш сучасник, український філософ, зав. від. філософської антропології Інституту філософії НАН України В.Г.Табачковський зазначає, що абсолютизація чистого теоретичного знання є неприйнятною, коли йдеться про людину, котра “містить у собі всю культуру і живе в ній, і якої немає без моралі, історії, релігії”. Тому на першому етапі філософування антропологія об’єднує всі інші напрями думки – натурфілософію і космологію, мораль, історію, а сама вона осмислюється в контексті релігії. І ключовим тут є відношення “людина – бог”, а вся філософія – це релігійно-моральнісна антропологія.