1. Філософія українського Відродження та бароко

Подальший розвиток укр. філософії відбувався на складному історичному тлі, що було пов язано з розпадом Києво-Руської імперії, кий особливо прискорився зі смертю Володимира Мономаха і був завершений татаро-монгольською навалою. Дослідники вважають, що татаро-монгольська навала не була лише руйнівним чинником. Формування монгольської імперії спричинило утворення нової всесвітньої торгівельної магістралі, що простяглася від портів Чорного моря через південь України, Волгу аж до Пекіна і Тихого океану. Цим шляхом мандрувало й українське купецтво. Центр державницької традиції українського народу перейшов у 15 ст. до Великого князівства Литовського.

Нові історичні реалії активізували й докорінні зміни у сфері філософського мислення, яке змушене було здійснити рішучу переорієнтацію від духовної культури Візантії до культури західноєвропейського світу, християнської Європи, куди відносили себе князі Київської Русі, приймаючи християнство ще до його великого розколу. Тому духовне буття тогочасного українського суспільства активно сприйняло ідеї західноєвропейського Ренесансу та Реформації, які сприяли формуванню засад професійної української філософії.

Особлива роль у цьому процесі належала гуртку київських книжників, зусиллями яких у др. пол. 15 ст. в українське культурне оточення вперше були включені твори “філософського змісту”, із “суто філософічними інтересами”.

Українською мовою подані думки мудреців арабського світу Авіцени, Ібн-Рошда, античних авторів – Аристотеля, Гіппократа. Трактати з астрономії – “Шестокрил”, викладення основ формальної логіки Аристотеля, зокрема його розуміння понять, суджень, тлумачення категорій “буття”, “субстанція”, “матерія” тощо – у “Київській логіці”.

Вперше в українській книжній культурі здійснена спроба теоретичного аналізу, класифікації наук. І взагалі переклад національною мовою трактатів із проблем логіки був рідкісним явищем у тогочасній європейській філософській культурі.

Поява перекладної літератури укр. мовою створювала сприятливі умови для виокремлення філософських знань з-поміж релігійних. Водночас вона зумовила зміщення акцентів філософського розгляду із загального, спільного, повторюваного на індивідуальне, унікальне, неповторне. Світоглядна установка ренесансної свідомості все активніше спрямовувалася на людину, людську особистість, її духовний, внутрішній світ, “екзистенцію”.

Глибоке усвідомлення своєї національної незалежності характеризувало всіх найвизначніших представників гуманістичної культури України 15-16 ст.: Павла Русина, Ст. Оріховського-Роксолана, Гр. Чуй-Русина та ін., які не лише репрезентували укр. інтелектуальну еліту в тогочасній європейській культурі, а й збагачували націон. культуру західними ренесансно-гуманістичними ідеями, формували основу культури українського козацького бароко, яке оригінальний способом поєднувало візантійські й західні елементи.

В Україні з’являється мережа культурно-освітніх центрів: Острозький, заснований у 1576 на Волині князем Костянтином Острозьким. Члени літературного гуртка академії підготували до видання навчальні посібники, які видавав І. Федоров: “Азбука”, “Буквар”, “Біблія”, “Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького (перший ректор академії). Академія була першим укр. навчальним закладом вищого рівня, зорієнтованим на європейську систему навчання.

У розвиток укр. філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в кінці 16 – на поч. 17 ст. як громадські центри оборони укр. духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її демократизації, що сприяло становленню професійної філософії в Україні.

Одним із перших і найвпливовіших було Львівське Успенське братство. Її представник Мелетій Смотрицький (1572-1633) широко відомий у слов янському світі як автор знаменитої “Граматики”, “Верифікації прав.. народу руського”, в яких він, відстоюючи гідність, права, культуру українців, значно розширив джерелознавчу базу української філософії, розробляв питання її методології. Значний авторитет мало і Київське братство, яке пізніше злилося з Лаврською школою і була заснована Києво-Могилянська академія у 1631 р. митрополитом Київським і Галицьким Петром Могилою ( закрита Петром І у 1817р).

В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й аристотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантизму і особливостями українського менталітету. Отже, першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем.

Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної філософської традиції часів Київської Русі), філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) природи і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізнавальних здатностей, тощо.

Представники К.-М. академії: Інокентій Гізель (“український Аристотель”), Феофан Прокопович, Георгій Кониський, Григорій Сковорода, чиє філософське вчення і літературна діяльність стали яскравим завершенням доби бароко в історії української культури.