Тема 10. Українська філософія План

1.Філософія Просвітництва й романтизму в Україні (м.Гоголь, п.Куліш,

М.Костомаров, П.Юркевич)

2. Філософія української національної ідеї (д.Донцов, Липинський)

3. Відродження 60-х років. Копнін

1. Філософія Просвітництва й романтизму в Україні.

Наприкінці XVIII - на поч. XIXст. в Україні поширюється просвітницька філософія, продовжуючи європейську культуру Просвітництва з її акцентом на поширення освіти, розвитку науки. Центром розвитку на першому етапі був Київ (Києво-Могил. академія, Київська духовна академія, Київський університет) та Львів і Остріг. У др. пол. ХІХ ст. популяризація західноєвропейської філософської думки поширилася далі: Полтава, Ніжин, Харків, де у 1805 р. було відкрито університет.

У вищеназваних закладах активно перекладалися твори відомих зах.-європ. просвітників: Вольтера, Руссо, Шеллінга, Гегеля, хоча уряд Російської імперії забороняв публікацію філософської літ-ри, в тому числі й перекладеної українською мовою.

Однак, і в загальноросійській просвітницькій філософії українські філософи зберегли чітко означене національне обличчя, характерну особливість, що виявлялася, напр., у їх орієнтації на ідеї німецьких просвітників(Фіхте, Шеллінг).

Українські філософи-просвітники не обмежувалися перекладацькою діяльністю, а творили оригінальні філософські праці, добре знані не лише в Україні. Це “Філософські пропозиції” Якова Козельського (1768) та “Наставления руководствующие к познанию и различению истинного от ложного” П.Лодія (1815), яку царська влада визнала “політично шкідливою” і заборонила поширювати, а філософська громадськість вважала найкращим на той час посібником із логіки. Філософію П.Лодій розглядав як засіб “просвітити розум” , і як засіб “просвітити серця”, визнавши їх чинником розвитку пізнавальних можливостей людини, її морально-духовного становлення, прагнення до добра.

Просвітницька традиція не була єдиною у тогочасному духовному житті України. Вона контрастувала, перебувала у складній взаємодії з новим типом культури – романтизмом, що набував поширення у Зах. Європі, а згодом став провідною течією в культурі ХІХ ст. Просвітництво, за всієї його безсумнівної позитивності, мало також і негативні прояви. Прагнення до “розумного порядку”, встановлення “царства розуму” давали змогу невпинно виправдовувати будь-які дії, що ніби-то ведуть до цієї вельми благородної мети. Прикладом є антиукраїнська політика “освічених” монархів Петра І, Катерини ІІ. Отже, поява романтизму була своєрідною реакцією на негативні аспекти Просвітництва.

Романтизм в Україні мав ще й свої специфічні особливості. Оскільки романтизм апелює до ірраціональних глибин, стихійно-творчих сил людини, то це відповідало українському менталітету, це була відповідь на соц.-економ. та національний гніт з боку царської Росії. Ідеї нації, історизму – провідні соц.-політ. ідеї романтизму – знайшли в Україні благодатний грунт з огляду на формування в народі національної ідеї, націон. самосвідомості, потяг до перебудови свого суспільного буття і звільнення від колоніального поневолення.

Для представників укр. романтизму, світогляд яких грунтувався на “філософії серця”, основою такої перебудови могла бути тільки християнська віра. Бог для романтиків був єством “націон. духу” і “глибиною серця” людини. Національний дух і думка людини завдяки Богові, згідно з їх баченням, становлять єдність, яка й формує певний народ.

Першим подав цілісний образ України із специфічними рисами націон. характеру її народу Микола Гоголь (1809-1852): “Тарас Бульба”, “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Мертві душі”. Він першим вказав на особливості української людини, народу, “в якому... так дивно зіштовхнулися протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрощі, сильна діяльність і величезні лінощі та розслабленість (“нега”), прагнення до розвитку і вдосконалення – і тим часом бажання здаватися байдужим до всякого вдосконалення”.

Гоголь, слідуючи укр. духовній традиції, у пошуках першоджерел буття, абсолютної першооснови спрямував свої зусилля у власний внутрішній світ, власну душу, якою рухав “порив і натхнення”, завдяки яким “багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею”. Всупереч просвітницьким стереотипам Гоголь доводив, що саме душа, а не розум є осереддям людської сутності. “Розум, - писав він у “Вибраних місцях з листування”, - йде вперед, коли йдуть вперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушно й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили”.

“Мертві душі” – в них йдеться про персонажів, світ яких є “поверховим” шаром реальності, примарним світом, шо ховає під собою справжній, хоча і “невидимий” світ, світ людської душі та серця. Перший світ, світ “мертвих душ” є своєрідним “шифром”, до якого необхідно знайти “ключ”, щоб досягти світу “душ живих”. І цей ключ слід шукати у власній душі, відкриваючи яку, людина здатна відімкнути й душі інших людей.

Останні слова перед смертю Гоголя: “Будьте не мертві, а живі душі; немає інших дверей, як ті, що їх вказав Ісус Христос, і хто ходить інде, є тать і злочинець”.

Глибоко емоційною була й етика Гоголя. Етичне в нього – живий потяг живого серця. Для нього вчинок, що йде від серця, є вищим від того, що йде від обов язку, повинності, примусу. Він чи не першим проголосив, що любов до абстрактної людини, до народу взагалі – то не любов, а омана, звук, за яким відсутнє серце.

Світоглядна позиція українського романтизму – “філософія серця” – характеризує і творчість діячів Кирило-Мефодієвського братства: Т.Шевченка, Пантелеймона Куліша, М.Костомарова, яких єднала не лише ідея свободи та духовна “ідея батьківщини “, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем.

Т.Шевченко – його світогляд антропоцентричний, людина є центральною, найвищою метою Всесвіту. Природу, історію, культуру – все суще він сприймає тільки через призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості природа – живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Вона камертоном відгукується на все, що діється в людському серці, відображає глибокий внутрішній світ людини: “говорить” з людиною, “озивається” до неї, “сумує”, “плаче” і “сміється” з нею.

Для Пантелеймона Куліша, котрий близький Шевченку, все у світі розпадалось навпіл залежно від ставлення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє і чуже. Тому Дм. Чижевський визначив світогляд Куліша як “україноцентричний”. Людину Куліш розглядав як осереддя постійної боротьби “внутрішнього” і “зовнішнього”. Та людська сутність прихована в її душі – в місці спілкування з Богом.

Проблемою внутрішнього в людині, її душевним єством цікавився і автор класичного твору романтичного месіанізму – “Книги буття українського народу” – Микола Костомаров. Основою душевного життя він вважав почуття – джерело будь-якого вияву духу, що спонукає думки і вчинки і є корінням морального буття. У пізнанні почуттів особлива роль належить релігії, оскільки поведінка моральна і поведінка релігійна взаємозумовлені.

Костомаров надає українському народу великого призначення – історичної місії, яка випала на його долю. Ототожнена з Христом, Україна терпіла і була замучена на хресті історії, але знов об явиться в сумлінні повсякчасного “духа людяності”, і це воскресіння започаткує еру свободи в історії людства та його духовному відродженні. Як і кров, пролита Христом і залишена на повсякчасне споживання для спасіння людства, так і кров та жертва українського народу, народу-месії, кличе слов янських побратимів до нового життя, скріпленого християнською й культурною традицією, етнічною близькістю, історичною долею та месіанським призначенням і обов язком стосовно людства.

Памфіл Юркевич (1827-1874) був українцем не лише за походженням (нар. на Полтавщині, закінчив Київську дух. академію, очолював каф. філос. МГУ, похований на кладовищі Данилового монастиря у Москві), а й за своїм світовідчуттям і світобаченням – примат емоційно-чуттєвого над раціональним, індивідуального над загальним, елементи романтизму. Себто, він був українським філософом. Його “філософія серця” (“Серце і його значення у духовному житті людини за вивченням слова Божого”) є продовженням однієї з найсуттєвіших рис укр. філос., традиції укр. духовності. І якщо у К.Старовецького, Г.Сковороди ця традиція виявилася постановкою чітко окресленої проблеми, ідеї, а в М.Гоголя, П.Куліша, Т.Шевченка – на рівні літературно-художнього осягнення дійсності, то у П.Юркевича вона стала особливим предметом філософської рефлексії, завершеною філософсько-антропологічною концепцією.

Будучи укр. філософом, П.Юркевич своєю творчістю вплинув на філософські орієнтири російських філософів В.Солойова, Єв.Трубецького, М.Бердяєва, С.Франка, адже він мислив не тільки категоріями свого часу, а й поняттями, які випереджали той час, наближаючи його до пізніших філософських напрямків – екзистенціалізму, персоналізму, філософії життя. Соловйов, який вважав себе учнем П.Юркевича, зазначав, що коли б висотою і свободою думки, внутрішнім тоном поглядів, а не цілісністю та обсягом написаних книг визначалася роль і значення мислителів, то, поза сумнівом, почесне місце поміж них має належати Юркевичу.

Юркевич як філософ мав глибокі знання історії філософії, новітніх для того часу течій і напрямів філос. думки. Осмислення їх стало для нього тією основою, на якій він прагнув виробити своє власне розуміння розвитку філос. думки. Він вважав, що розвиток філос. думки, як і саме життя, досить різноманітний і його важко підвести під мірку будь-яких визнаних ідей, теорій, думок.

Він цінує Гегеля, але не сприймаючи його діалектики, Юркевич зазначав, що цінність наукового прийому німецького мислителя полягає у тому, що абсолютна ідея, перш ніж пояснити коло питань про природу явищ, сама сприймає їх натуру, постає з плоттю і кров ю тих істот, яким вона має дати буття.

Та все ж на формування поглядів Юркевича найбільший вплив мала філософія Платона і Канта, яких він вважав фундаторами зах. європейської думки. Відповідно до цього розвиток філософії поділяв на два етапи: 1 – відкрив Платон, 2 – Кант. Водночас осмислював Їх вчення в нових ракурсах, незвичних для того часу, з виходом на філософію майбутнього, де істина кантівського вчення про досвід можлива тільки внаслідок платонівського вчення про розум. Юркевич не сприймав кантівського скептицизму, протиставлення сутності і явища, теоретичного і практичного розуму.

На його думку, різниця між явищем і річчю-в-собі не метафізична, як вважав Кант, а гносеологічна, де поняття сутності і явища означають різні ступені досконалості наших знань і розуму. несуттєвим вважав він і поділ понять на апріорні та апостеріорні, тому що самі абстрактні поняття нашого мислення містять у собі і уявлення, взяті з досвіду, і, навпаки, безпосереднє бачення, що має одну форму і необхідність, які складають ідеальні моменти в розумінні.

Погляди на світ як систему життєвих явищ, єдності матеріального й ідеального, що знаходить своє відбиття в абсолюті, зумовили й розуміння Юркевичем філософії. ЇЇ він розглядав як цілісне знання, що зводить ідеальні моменти як пізнане в явищах світу до єдності начал. Вона постає цілісним світосприйняттям, є справою не людини, а людства, яке ніколи не живе суто логічною свідомістю, а розкриває світ духовного життя в усій повноті й цілісності.

Основними течіями вважав: реалізм та ідеалізм. Крайня форма реалізму – матеріалізм, в ньому найбільш неприйнятним для Юркевича було те, що останній заперечував реальність ідеального, зводив психічне до фізіологічного. Для нього ж незаперечним було визнання того, що ідеали, ідеї, ідеальні зв язки, ідеальний порядок входять в систему світу як умова його життя й розвитку.

Відмова в реальності духовного, означає ігнорування показань внутрішнього досвіду, який свідчить про реальність існування духовного начала у людині. Вивести духовні начала тільки з матеріального майже неможливо, тому що лише у взаємодії ї духовним матеріальне є тим, що ми сприймаємо як досвід.Відповідно до цього Юркевич закликає до перевірки духовних явищ внутрішнім самоспогляданням, наголошував на зв язку людської душі з мораллю, моральних принципів із свободою.

В контексті моральних проблем, Юркевич звертається до морального вчення Канта. У вирішенні питання про пошук людиною моральності у внутрішньому і зовн. світі, філос. Канта виконувала роль орієнтира людського розуму, вона давала універсальні формальні визначення, які стосуються людини як члена суспільства, зорієнтованого на конкретний соціальний стан, а водночас наповнювала ще й внутр. змістом – потребою укорінення моральності в житті кожної людини, поставала як моральна теологія, яка була для канта вищим проявом духовності. Причому духовність постає тут не лише передумовою моральності, а й її носієм.

Вірний принципам практичної філософії, Юркевич привносить в них особливий духовний зміст і формує власну доктрину “філософія серця”.

У його концепції людина постає як конкретна індивідуальність, а сутність душі, всього духовного не зводиться тільки до мислення. Останнє не вичерпує собою повноти життя духовного, оскільки з досконалості мислення не виникає досконалість людського духу. Якби людина виявляла себе одним тільки мисленням, то багатогранний світ поставав би в її свідомості як правильна, але безжиттєва математична величина, яку вона могла би прозирати наскрізь і не помічати справжнього живого буття, з його безконечністю змісту.

Наше мислення не є механічним зв язком між рухом певних частин мозку та уявлень, цей зв язок ідеальний, духовний, що йде від доцільності, продовжуваної настроєм нашого серця, яке є центром усякого духовного життя, глибинною основою людської природи й морально-духовним джерелом діяльності душі.

В переживаннях, реакціях, із яких складається життя людини і її серця, відбувається індивідуалізація особистості, де розум – тільки вершина, а не корінь духовного життя. Розум, за твердженням Юркевича, має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Себто духовне життя виникає раніше, ніж розум. Закон для душевної діяльності не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом усталений порядок морально-духовного життя людини і людства. Перебуває цей закон у серці як найглибшому куточку людського духу.

З серця починає й зароджується здатність людини на ті чи інші вчинки, в ньому виникає багатоманітність намірів і бажань. Серце постає носієм тілесних сил людини, пізнавальних дій душі, центром різноманітних душевних турбот, пристрастей, морального життя загалом. Навіть знання виникає в результаті діяльності серця, бо тільки проникнувши в серце воно може бути засвоєним. Світ існує і відкривається передусім для глибини серця і вже звідси проникає до мислення.

Таким чином, оригінальна “філософія серця” Юркевича породжена як глибоким духовним корінням автора, так і її генетичним зв язком з українською національно-культурною традицією, в якій емоційний елемент переважає над раціональним і яка зорієнтована на осягнення внутрішній глибин індивідуального “Я”.