2. Дохристиянські витоки української філософії.

Кожна форма філософії як складова культури завжди відображає національну своєрідність її творців, що дає підстави для тверджень про національну (англ., нім.,) філософію, а отже, й українську філософію. Виникнення вітчизняної філософії не одноразовий акт, а складний і довготривалий процес, точну дату започаткування якого встановити проблематично. Світоглядно-філософські начала укр. народу сягають значно глибших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської доби. Про це свідчить існування сарматських, скіфських, кіммерійських, арійських, трипільських та ін. часів на території України, з їх самобутньою культурою та тісними зв язками з Грецією, Індією.

Філософські надбання дохристиянських часів пов язані з тісними зв язками тогочасної праукраїнської людності з основоположниками європейської філософії – еллінами, які, починаючи із VII ст. до н.е., упродовж 2-х століть заснували на Чорномор’ї десятки міст-держав (Синоп, Трапезунд, Ольвія, Пантикапей, Херсонес) та поширювали там свою релігію та культуру. Еллінські духовні джерела легко змішувалися з місцевими, не порушуючи гармонії в духовності місцевої людності. Дотепер збереглися сліди еллінів у мові, обрядах, філософії.

Яскравим свідченням філософської думки того часу є творчість Анахарсиса Скіфського (638-559р. до н.е., юнака-скіфа царського роду, який мандрував до Греції за часів царя Солона), і котрого елліни вважали одним із легендарних “семи мудреців” (поряд із Солоном, Фалесом, Біантом). Глибину його філософування засвідчує чи не єдиний цілісний фрагмент логічних міркувань, який доносить до нас філософ-скептик кінця ІІ – поч. ІІІ ст. Секст Емпірик, у якому він гудить греків, які зберігають критичне сприйняття.

Скептики – сповідують сумнів у можливості осягнення істини, аргументують непізнаваність світу, висуваючи на основі цього вимогу “утримуватися від суджень”.

“Хто ж є той, хто судить науково? Простак чи майстер?” Далі він міркує так: він не простак, оскільки має технічні знання. Як сліпий не сприймає предмети зору, а глухий – предмети слуху, так технічно неосвічений не має гострого зору в сприйнятті зробленого технічно. Отже, він є майстер. Але це також не має сенсу, так як судити одне про одного можуть лише однакові фахівці (в інших ремеслах вони простаки). Але це також мало вірогідно, оскільки, якщо один з них судить іншого, то одне й теж виявляється і судячим і судимим, достовірним і недостовірним. А так бути не може, і тому немає ніякого критерію.” Адже з критеріїв одні – технічні, інші – прості. Але прості критерії не судять, як не судить і простак, і технічні не судять, як не судить і майстер, згідно з вищевикладеними причинами. Таким чином, не існує й ніякого критерію”.

Секст Емпірик та інші дослідники у цьому роздумі Анахарсиса вбачають зародки теорії судження, правил силогістики (формальна логіка, у перекладі з грец. – той, що робить висновок) та атрибутивних відношень, які пізніше будуть розроблені Аристотелем; уявлень еллеатів про суперечливість між даними чуттєвого спостереження та їх раціональним аналізом.

На Анахарсиса, для якого понад усе була істина, посилаються Арістотель і Сенека, до його творчості апелює Цицерон, розповідають Діоген Лаертський (ІІст) і Пліній старший. Анахарсис був не винятком, а найвищим досягненням на терені вітчизняних шукачів мудрості.

Є згадки:

1- історика Ст.Оріховського-Роксолана (1513-1566) про Токсариса, творчість якого до нас не дійшла;

2 - візантійського історика Лева Діакона (950р.) про Замолксиса та Анахарсиса як “філософів русичів”, які навчили їх “обрядів еллінських”;

3 – Платон згадує про Аббариса Гіперборейця та Замолксиса, як своєрідних волхвів, які прославилися у Греції умінням “замовляти” хвороби.

4 - Діоген Лаертський пише про Біона Борисфенського, що жив у ІІІст до н.е. і був софістом, який міг спростувати будь-яке філософське вчення. Він залишив після себе багато творів на різноманітну тематику. Філософія етичного раціоналізму Біона, зорієнтована на людську екзистенцію й аналіз парадоксальності її змісту, вивела його на обгрунтування ідеї збалансованого ставлення людини до навколишнього світу.

Могутнім підгрунтям духовної культури укр. народу, золотим віком гармонії у світосприйнятті наших пращурів була язичницька минувшина, яку яскраво репрезентує загадкова “Велесова книга”, літературний твір, створений на матеріалі V – ІХст., написаний у ІХ ст, що дійшов до нас у копії XVI –XVIIст. Велес – є богом “всія Русі”. Зокрема для волхвів, які посвячені у таїнства Богів і є Велесовими онуками – Велес є хранителем Мудрості. І якщо для незнаючих людей Велес є символом матеріального достатку, а його атрибут – Рог Изобилия дає їм усілякі матеріальні блага, то для волхвів – він дає священну Сурицю – Сонячний напій Мудрості.

Велесова книга як живе свідчення про язичницькі уявлення є прологом фіксованої історіософії українського народу, поскільки тут ідеться про боротьбу слов’ян з гунами, еллінами, про їх перебування в Єгипті та Індії, про традиції, які заповідали пращури та боги.

Реаліями тогочасного мислення були природа, закони Всесвіту і звичаєве право ( Ява – земне існування, Нава – потойбічний світ, Права – княжить у небесній Сварзі, де знаходиться і прекрасний Ірій (Рай)).

Понад усе були для них інтереси рідної землі, рідного народу. Вони демонструють єдність почувань, думання і діяння: “Чоловік, що тримає дім, не правий, якщо лише заявляє про права, і правий, якщо слова його з ділами збігаються”.

Говорять про єдність із своїми праотцями, які воєдино злилися з богами, за умови чистоти душ та тіл людських – молитви богам.

Світосприйняття русичів трагедійно-оптимістичне, сповнене волелюбності, гуманізму і гідності:

- “Ми нащадки Славуни і можемо бути горді і не шкодуємо життя... І краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві...”.

-“... нащадок, відчуваючи славу свою, тримав у серці своєму Русь, яка є і буде землею нашою. І ми її обороняли від ворогів, і помирали за неї, як день помирає без Сонця і як Сонце гасне”.

- “Батькам нашим і матерям – слава! Так як вони вчили нас шанувати богів наших і водили за руку шляхом праведним. І не були ми дармоїдами, а були російськими слов’янами, які богам славу співають і тому – суть слов’яни”.

- “З ранку до ранку ми бачили зло, яке творилося на Русі, і чекали, коли прийде добро. А воно не прийде ніколи, якщо ми силу свою не об’єднаємо і не дійде до нас одна думка, яку глаголить нам глас пращурів”.

• сила, коли ми разом – тоді ніхто нас не здолає.

Себто, тут обгрунтовується необхідність об’єднання князівств, які перебувають відокремлено на своїх теренах. Як, наприклад у індійському епосі обгрунтовується існування каст (з істоти Пуруші, яку боги приносять у жертву, створено все, навіть соціальні прошарки).

Про створення людей Сварогом та необхідність мирно жити між родами:

- “Створені ви з пальців моїх. І будуть про вас говорити, що ви – сини творця, і станете ви як сини творця, і будете як діти мої, і Дажьбог буде батьком вашим. І він скаже вам, що вам мати, що робити і як говорити, і що творити. І ви будете народом великим, і переможете ви увесь світ, і розтопчете інші роди, які беруть сили свої з каміння, і творять чудеса. І тоді кожен із вас буде немов чаклун створювати їжу для воїнів із заклять. Та воїни стануть рабами багатослів’я, і від тих багатьох слів ви позбудетесь мужності і станете рабами дані й золотих монет”.

І тоді боги вам скажуть: “Будьте мирними поміж родами!”

Себто, від початку українська філософська думка зумовлена духом віри, любові, надії, єдності, а вінцем духу є свобода, що досягається лише завдяки діяльності. Себто, світоспоглядання праукраїнців було міфічно-практичним.

Та в ньому вже простежуються нові тенденції, нові знання про світ, які начущі для всіх: “Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ – зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була”.

Цей уривок свідчить про появу об єктивних рис світу, потяг до пізнання вільний від практичних інтересів. Себто, людина стає спостерігачем. Хоча чітку межу поміж міфологією й філософією складно віднайти поскільки міф ніколи не зникає повністю – він співіснує з філософією.

Процес становлення будь-якої національної світоглядної ментальності (далі філософії) передбачає період героїчної міфології та героїчного епосу.

Наприклад, класичній еллінській античній філософії передувала героїчна міфологія. Герої давньогрецьких міфів “упорядковували” світ: Персей вбиває Медузу-Горгону, Тезей вбиває Мінотавра і розгадує загадку Лабіринту Геракл очищує Авгієві стайні і т.д. Далі настає період героїчного епосу – “Іліада” й “Одісея” Гомера. Саме з цього у VII-VI ст до н.е. виростають ранні категоріальні уявлення перших шкіл античної філософії – мілетської, піфагорійської. Навіть класична еллінська філософія насичена міфологічним змістом – Платон, неоплатоніки.

Києворуській ментальності передує своя героїчна міфологія й епос. Напр., міф про небесного коваля Сварога – “батька сонця” й “творця вогню”, який викував плуг, переміг Змія й, запрягши його в плуг, виорав знамениті “Змієві вали”. Про цей міф розповідає Геродот із Галікарнасу в своїй “Скіфії”.

Феномен волхвів-жерців.

Волхви мали певний “розподіл праці”: “хмарогонителі”, “чародії”-здійснюють магічні дії з водою, “потворники” (знахарі).

Окремо стояли “Кощунники” - своєрідні “волхви-ідеологи”, які складали “кощуни” – греки перекладали це слов’янське слово як “міф”. Центральна фігура “кощунів” – Кощій (Кащей) – володар “кощного” потойбічного, мертвого, “зимового” царства, який полонив дівчину та тримав у полоні певний період (зима природи), після чого її звільняв, убиваючи Кащея, позитивний герой (князь, царевич). Так починався новий землеробський цикл.

У ІХ-Х ст. на базі кощун та іншого фольклорного матеріалу формується слов’янський героїчний епос – билини (Київський та Новгородський билинні цикли). Билини є перехідною ланкою між міфологією та філософією.

Особливість билин полягає у тому, що богатирі нерідко здійснюють свої подвиги двічі - в “молодецтві” та “за службою”. Це і Добриня, який вперше перемагає Змія, купаючись у Пучай-річці, а вдруге – визволяючи племінницю кн. Володимира Забаву Путятичну; й Альоша Попович, який перший раз перемагає Тугарина Змійовича дорогою до Києва, вдруге – вже в Києві, захищаючи сесть князя. Себто, перший подвиг – зав’язка, другий – це змужніння, розв’язка, як подвиг заради соціальних інтересів.

До того ж усі подвиги відбуваються по дорозі до Києва. Себто, дорога “стягує” весь простір – Русь до його сакрального центру – до Києва, тому всі події починаються і закінчуються у Києві.

Час билинного епосу також сакралізується, він увічнює час найвищого розквіту Київської Русі – період Х-ХІІст.

Робиться також спроба створення своєрідної слов’янської язичницької (поганської) “теології”, що знайшло підтримку з боку князівської влади (пантеон богів на чолі з Перуном – Во лодимир).