2. Філософія української національної ідеї (Донцов, Липинський).

Наприкінці ХІХ-ХХ ст. формується українська національна ідея, зароджена ще за язичницьких часів, за часів Київської Русі, теоретично обгрунтовується ідея нації. Усвідомлюється “самість” українського народу. Отже, розвиток української філософської думки відбувається в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості та прагненням українського народу національно та політично самовизначитись.

У цьому складному політичному контексті виокремилися прибічники: позитивістської орієнтації та прибічники радикальної форми націоналізму (інтегральний націоналізм).

1- позитивісти апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань та устремлінь: М.Драгоманов, І.Франко М.Грушевський.

М.Драгоманов – основою його теоретично-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу, усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей - над винятково національними потребами. Але він не нехтував національним. Драгоманов одним із перших на той час зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії та свободи.

Він був переконаний, що національність є необхідним будівельним матеріалом усього людства. Україна, яка, на його думку, до XVIII ст. творила частину європейського віту, відхилилася від свого первинного шляху через фатальне прилучення до Росії – її кращі сини були законодавцями реформації Росії, у ХІХ ст. стала глухою провінцією. Європейська новизна доходила тепер до неї через “вузьке петербурзьке вікно”. Такий стан Драгоманов назвав “пропащим часом”.

Реальність того часу була неприглядна - брак національної свідомості та сил, здатних очолити націон.-визвольний рух. Реальним політичним завданням він вважав: піднесення (шляхом нац. освіти і культури) національної самосвідомості усіх рівнів; використання руху російських демократів в інтересах українського визволення.

Драгоманов був відкритим для позитивних вартостей чужого, критичний рівно і до свого і до чужого. І при цьому вірив, що укр. народ має природні дані для самостійного вільного існування, гідний чільного місця у всепланетарному історичному процесі.

І.Франко, як і Драгоманов, вважав, що загальнокультурний розвиток укр. народу, пробудження його націон. самосвідомості, неможливий “без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції”, “без популярного і вищого письменства”, “без преси, яка б могла ясно держати і систематично боронити стяг національності”. А все разом потребує національної мови, і спрямовуючої сили провідної верстви суспільства – національної інтелігенції. Яка саме і зобов язана “витворити з етнічної маси укр. народу українську націю, здібну до самостійного культурного і політичного життя”.

2 – інтегральний націоналізм, в основі якого лежить ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Це шлях свідомого українства, для якого Україна – не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити реалізацію всіх духовних потреб: І.Нечуй-Левицький, Микола Міхновський, Дм. Донцов – “апостол укр. сепаратизму”, Вячеслав Липинський.