Дм. Донцов – народ. 1883р поблизу Мелітополя, вивчав право у Петербурзі. Праці: “Націоналізм”, “Московська отрута”, “Дух нашої давнини”, “Хрестом і мечем”, “Ключ доби” та ін.

Маючи юридичну освіту, Донцов добре знав філософію античності, європейського середньовіччя, Нового часу, нім класичну філософію, марксизм та вітчизняну філос. та політичну думку (Сковороду, Куліша, Юркевича, Шевченка).

Усі ці знання були переломлені через одну єдину ідею – національну, що стала основою його світогляду. У служінні цій ідеї він ішов і “за Богом, і за Мамоною”, еклектичним чином використовуючи все те, що на його думку, працювало на неї, навіть практика фашизму та більшовизму(хоча ненавидів її), однобічне й суб єктивне тлумачення фактів, приписування іншим своїх думок і побажань. На практиці це обернулося крайньою формою радикалізму, який виходив з того, що не існує положення, котре було би не під силу суб єкту політичної дії. Та Донцов ніколи не докладав рук до реалізації проголошених ідей, не уточнював їх у формі політичних і соціальних програм, а лише кидав лозунги, створював враження.

Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії, вважаючи їх причиною падіння національної свідомості, формування серед народу духу примирення й капітулянства. Саме інтелектуалізм, на його думку, довів укр. націю до відмови від власної національної ідеї, створення свого роду універсалізму, в якому цілковиту зникає національне почуття, бо все вирішує не існування окремої нації, а сила всевладного розуму, який пояснює існування націон. конфліктів боротьбою ідей, неосвіченістю.

Такому “провансальству” Донцов протиставляє націоналізм, виходячи з того, що в основі зносин між націями лежить боротьба за існування, прагнення до влади, експансії, панування. Панувати ж можуть тільки ті нації, які володіють великим фанатизмом і навіть аморальністю.

Націю Донцов розглядав єдиним суб єктом історії і культури, ототожнював з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. Вважав, що в такій спільноті право національної загальності вище за право одиниці, особи. Одиниці мусять підкорюватися спільноті, бути жертовними, відмовлятися від свого благополуччя, власних інтересів в ім я спільноти. Нація – не однорідна, а структурована, ієрархічна; в ній кожний клас, соціальна група, стан мають бути на своєму місці.

Правляча еліта, а не народ є носієм морального закону, символом і прикладом нації. Вона визначає історичну долю нації, є своєрідним Орденом, покликаним зберігати націю, її духовні цінності, державу, територію, карати всякі егоїстичні тенденції в спільноті, не піддаючись голосу “фальшивої” людяності. Донцов не виключав можливості одиничного переходу з нижчої касти до вищої, але постійно наголошував, що кожна група суспільства має посідати своє місце відповідно зі своєю природою. Без провідної верстви суспільство не існує, а існує стадо, тому що втрачаються ті морфогенетичні функції життя, які формують речі та суспільство.

Фанатики, аскети, подвижники – складають вищу, провідну касту нації, що протистоїть ворожій спільноті й силам зовнішнього світу, власній спільноті. Вони прагнуть до міцної влади, здатні забезпечити незалежність нації, воє панування в суспільстві. Там, де не було влади, панування, там не було й свободи, а панували рабство, пітьма. Спроба встановити владу маси привела до кризи не тільки України, а й європейської культури. Проте, витоки насильства, фанатизму Донцов шукає саме в свідомості й психології мас, “масової людини”, в надрах підсвідомого якої зріють фанатизм, нетерпимість, агресія. Так він переходить до протиставлення моральних чеснот окремої “героїчної” людини та “масової людини”, автоматично ототожнюючи її з “плебсом”.

Він високо цінував Л.Українку, Маланюка, вбачаючи в їх творчості співзвучність ідей із своїм національним ідеалом. Погляди ж Драгоманова, М.Рильського, Грушевського, Винниченка суперечили його власним, тому він не шкодує для них різких епітетів, як і щодо “мас”.

З одного боку, саме ідеї Донцова стали ідеологічною основою Української організації націоналістів-революціонерів, що тяжіли до авторитаризму (С.Бандера), а деякі ліворадикальні кола й сьогодні вважають, що інтегральний націоналізм його має стати державною ідеологією суверенної України, а з іншого - вони викликали й викликають несприйняття саме своїм фанатизмом, проповідуванням насильства, агресії, аморалізму навіть у середовищі національно-свідомих українців.

Вячеслав Липинський (1882-1931) – укр. історик, соціолог, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму укр. суспільно-політичної думки. Навчався у Краківському та Женевському університетах(історія, агрономія). Був одним із організаторів Союзу Визволення України у 1914р.. У 1917р., розчарувавшись у діяльності укр. револ. демократів, став одним із організаторів Укр. Демократичної Хліборобської партії, для якої розробив програму. Був послом України у Відні(під час гетьманщини). Після падіння УНР жив в Австрії, працював зав. каф. історії української державності Укр. наукового інституту в Берліні(1926-27р). Помер у Відні, похований у рідних Затурцях на Волині.

Праці: “Україна на переломі 1657-59”, “Листи до братів-хліборобів”, “Релігія і церква в історії України”.

Противник усяких революцій і насильства, класових протистоянь, він послідовно обстоював ідею єдності, гармонізації суспільства, примат творчих сил над руйнівними, збереження досягнутого над безупинним прогресом, який іде невідомо куди. Стрижнем теоретичних пошуків Липинського є проблема держави і влади.

На противагу соціалістам, які, на його думку, ототожнювали поняття нації з пролетаріатом, партією, де “не-соціаліст” – це не українець, та укр. націоналізму, що ототожнював поняття нації з мовою, вірою, племенем, для якого українець є той, хто говорить укр. мовою, сповідує певну віру, Липинський розглядає націю як єдність усіх мешканців даної Землі і всіх громадян даної Держави, об єднання всіх племен, мов, вір Української землі. Нація у нього – це передусім єдність духовна, культурно-історична, для якої необхідне тривале співжиття даного громадянства на даній території в одній власній державі.

Нації Липинський поділяв на: недержавні й поневолені.

Україну він вважав недержавною нацією, розглядав це як хворобу укр. народу, який не має національної держави як реального втілення своєї самостійності. На територію недержавної нації чужоземна влада приходить на заклик частини цього громадянства. Не знаходячи підтримки інших його частин, спирається при побудові держави на свої метропольні сили й править таким громадянством-колонією зі своїх метропольних центрів. Тому недержавні нації до падіння своєї метропольної влади не можуть випрямитися, будувати свою державу, а падіння метропольної влади повертається анархією і різаниною між людьми, новим закликом їх якої-небудь чужоземної влади.

Нації поневолені – завжди є націями державними, що придушені й позбавлені на якийсь час держави сильнішою державною нацією. Тому така нація випростовується й відбудовує свою державу після ослаблення зовнішнього чужоземного тиску.

Причини хвороби України Липинський шукав не зовні, а у внутрішніх органічних чинниках: любов до себе, зарозумілість “глупої пихи”, “нічим не обмеженого хамства”, відсутність консервативних сил, здатних подолати руйнівні сили, відмова від старих традицій. Саме це – відсутність єдності та державотворчих сил, змушувало різні частини України звертатися за допомогою до Москви та Варшави у вирішенні своїх внутрішніх справ.

Головні винуватці таких дій – панство та інтелігенція. Перші вважали, що варвар український цінує тільки силу, а другі – розглядали самостійність України як вигадку панів, стверджуючи, що укр. народ отримає землю і волю разом із іншими народами в боротьбі з панами. Але і перше, ідруге оберталося руйнуванням єдності укр. нації, втратою її політичної сили і самостійності, здатних відтворити свою державу, без якої реальної України ніколи не буде.

Держава – є джерелом єдності нації, а її складовими вважав владу, територію, громадянство, без яких жодна держава існувати не може, бо для цього потрібна організована сила.

1 - Влада в державі мусить бути законною і загальною, а її право правити державою спирається на дещо вище, старше і святіше, ніж вона сама. Влада не може випливати лише з того, що хтось хоче правити, має “гін” до влади. Помазання Бога, яке приймається, закон батьків (традиція) – це і є те вище й старше, що лежить в основі народження всіх державних влад світу в тій чи іншій формі.

2 – територія невід ємна від держави. Саме територіальна свідомість, а не культурно-національна лежить в основі всіх держав світу. (Усі жителі даної території стають на її оборону під проводом влади проти мещканців чужої території)

3 – громадянство – організація, від слова органічність , природність, те, що є в природі. Стосовно держави це: церква – Богом встановлена організація природної віри та моралі; армія – природна потреба оборони; сім я – природна потреба продовжити рід; клас – організація природної потреби краси (інтелігентний клас) і природна потреба хліба (виробничі класи).

Важливим чинником організації, громадянства є авторитет (церковний, військовий, родинний, класовий). Наявність таких авторитетів дає можливість народити власну державу.

Ідеал української держави – династичне правління гетьманського типу – Гетьманщина. Принципом організації гетьманщини є “клясократія”, себто розуміння кожним класом свого місця й призначення за наявністю провідного класу (еліти), що міцно спирається на авторитет своєї землі (клас хліборобів), об єднання всіх класів почуттям спільності, а не злобного вишукування в оці ближнього пилинки, тобто шляхетність і благородство. Владу Гетьмана обмежує закон. Ця держава може бути побудованою ише тими, хто осів серед укр. громадянства, хто органічно з нього виростає, хто має в ньому опорк серед своїх найближчих, у своєму класі.

Три джерела влади та три соціальні типи: сила мілітарна (“войовники”), економічна (“продуценти” багатії), інтелектуальна (“інтелігенти”). Особливі державотворчі якості він приписував типові “войовників-продуцентів”. Інтелігенція, на його думку, мало здатна для того, щоби бути носієм державної влади, оскільки позбавлена прямого контролю над засобами матеріальної сили. Натомість вона може виконати важливу і відповідальну допоміжну функцію тим, що раціонально усвідомлює і висловлює діючі в суспільстві стихійні, підсвідомі процеси.

Конкретна українська політична програма полягає у тому, що “без власної Укр. Держави не може бути Укр. Нації, а без Укр. Нації не може бути на Укр землі громадського життя”. Звідси й завдання – незалежна самостійна держава.

Найоригінальніший внесок Липинського в філософьско-соціологічну науку – три типи державного устрою:

1 – “класократія”. Поняття “клас” – це всі, об єднані спільною суспільною функцією, без уваги на ієрархічний щабель, який вони займають. Напр., до “промислового класу” належать однаково і робітники, і технічний персонал, і “капітани індустрії”. Класократичний устрій вимагає свободи критики та опозиції, яка, проте, не призводить до революційних зламів, оскільки діє в межах традиційного правопорядку, що виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності. Липинський схилявся до “класократіЇ”

2 – “демократія” руйнує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Державна влада стає знаряддям приватних інтересів певних соціальних груп (багатіїв, клептократів), виразником яких стають численні партії-ширми найманих професійних політиків з-поміж інтелігенції, які позбавлені почуття політичної відповідальності.

3 – “охлократія” означає абсолютне панування войовників-непродуцентів з повним придушенням свободи та самодіяльності громадян. Це коли суспільство зорганізоване на зразок монолітного військово-бюрократичного “ордену”, на чолі з “вождем-диктатором”, де немає місця на легальну опозицію. Громадянство тут перетворене на пасивну, аморфну біологічну масу, юрбу (“охлос”), але охлократія – це не панування юрби, чого, на думку Липинського, ніколи не буває, а панування над юрбою. До такого типу він відносив революційні диктатури, всі цезаристично-бонапартистські режими.

Як представник українського макіавеллізму, Липинський був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова “ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути” й сьогодні залишаються актуальними.