3. Відродження 20-х (“розстріляне відродження”) і 60-х (“ друге відродження”) років

За короткий термін існування незалежної України (1917-1918) було багато зроблено для відродження національної культури: введено як обов язковий предмет у школах укр. мову, відкрито укр. гімназії, відкр. перший Державний Український Університет(на основі Київського унів. св. Володимира), Укр.Академія Наук, Укр. театр драми і опери і т.д.

Втрата незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалаху укр. культури – 1920 рік, а у 1922р. Україна входить до складу СРСР. Настає нова “більшовицька” Руїна.

У 1920 р. Ленін ставить завдання про боротьбу з ідейним опором і в Україні ліквідуються університети (або ж закриваються гуманітарні факультети), як цитаделі буржуазно-кадетської професури, а на їх місці створено інститути “народної освіти”. Упередженість щодо гуманітарних цінностей, гуманітарної культури взагалі – це типова риса “марксистського світогляду”. Тож не дивно, що домінантою тоталітарного світогляду радянської держави стає відвертий технократизм (для партійно-державного жаргону цієї доби характерними є вислови типу: “письменники – інженери людських душ”, “людський матеріал”, “кадри”, “людський фактор”, тощо.

Відповідним чином склалася традиція обирати президентами Академії наук, ректорами університетів майже виключно представників природничих і технічних наук. Ці технократичні тенденції були згубними для екзистенціально-гуманістичної ментальності української національної культури. Вища школа поступово проголошується полем “ідеологічної боротьби”, до вузів “вербуються” студенти з “робітничо-селянського середовища”.

Українська література 20-х років це суцвіття талантів, яке виразно спрямоване на світоглядно-філософську тематику, гострий інтерес до філософських проблем: В.Винниченко, П.Тичина, М.Бажан, Микола Хвильовий, Микола Зеров, Микола Куліш та ін. Це було творче співробітництво української інтелігенції, що створило феномен, котрий називають українським відродженням 20-х.

Це був парадокс за умов панування “монологічного” партійно-державного світогляду. Але на це були причини. Ленін, напередодні жовтневого перевороту, відмовився від жорсткості “об єктивістської” позиції Плєханова і меншовиків і наголошував на “творчому” характері своєї марксистської позиції. У перші роки рад. влади значна частина комуністів націон. республік прийняла за чисту монету ленінську тезу про “суверенність” радянських республік, про право їх народів на розвиток націон. мови, культури. Та через свою хворобу і ранню смерть він не встиг надати своїй “творчій” позиції характеру тієї системи тоталітарного мислення, перші кроки до якої почали здійснюватися актом висилки за кордон великої групи гуманітарної інтелігенції.

У 30-ї роки Сталіним була створена система тоталітарного мислення з діаматом у центрі. Тому між 1922 і поч. 30-х вирізняється період своєрідної ідеологічної “відлиги”, яка в Україні збіглася з таким сприятливим для українського відродження процесом, яким була так звана “українізація”.

У кінці 1925р. М.Хвильовий (Фітільов) створює Вільну академію пролетарської літ-ри. Ним видаються памфлети: “Думки проти течії”, “Україна чи Малоросія?”, в яких висуває ідею так званого “азіатського ренесансу”. Він пише про те, що Зах.європейське суспільство вичерпало свою творчу енергію і йде нині до духовної імпотенції. Отже, потрібний потужний духовний імпульс, джерелом якого має стати нагромаджена за багато століть енергія Сходу, щоби заново збудувати Європу.

Росія не може виконати таку функцію нездатна внаслідок свого швидше “азіатського” ніж європейського характеру, про що свідчить її “пасивно-страждальний” ідеал – “млявість” російського “кающегося дворянина” (Зеров). Отже, цю функцію може взяти на себе звільнена від колоніального гніту Російської імперії Україна з її яскраво вираженим європейським типом культури.

Основний сенс ідеї “азіатського ренесансу” полягає в лаконічному гаслі – “Геть від Москви!” Назвати це теорією азіатського ренесансу всерйоз навряд чи можна. Але у цьому є цілком плідна й здорова основа - програма національно-культурного відродження, духовного визволення, подолання рабської свідомості, поворот до західного ідеалу “громадянської людини”, як активно-діяльної істоти. Ці наміри Хвильового, Зерова – відновлюють нормальні й віковічні зв язки України з Зах. Європою. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивістськи ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмазаності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поневолення в минулому.

Орієнтація на Європу це не “схиляння” перед нею, а повернення до власних культурних джерел, відродження української (суто європейської, на відміну від російської) культури.

Але “відлига” вже закінчувалася. Сталін звертає увагу на антипатію Хвильового до Москви. І починаються процеси. У 1933 р застрелився Хвильовий, звільняються з роботи та репресуються науковці, філософи, літератори, розгромлено харківський театр “Березіль”, а Леся Курбаса заслано на Соловки.

На довгі роки, аж до “хрущовської відлиги” 60-х, в історії укр. філософії запанувала догматична схоластика сталінізму.У 1934р. секретар ЦК КП (б) У П.П.Постишев прямо поставив перед українськими філософами завдання: “Показати роль Сталіна в подальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Енгельса, Леніна”.

Та паростки живої думки все ж існували серед “класики” марксизму. і саме вони заявили про себе в 50-і роки: В.Шинкарук, Ю.Осічнюк, В.Босенко.

Філософія українських “шестидесятників” (“друге відродження”)

Смерть Сталіна у 1953р. та критика культу особи Сталіна Хрущовим на ХХ з їзді КПРС, сприяли створенню ситуації, хожої на ідеологічну “відлигу” 20-х років. Така “відлига” (термін письмен. Іллі Ерінбурга) настає в 60-і роки, набувши в народі означення “хрущовська”.

Ці зміни були ініційовані діяльністю визначного філософа Павла Копніна(1922-1971), що в 1958 році приїхав з Москви до Києва і очолив каф. філос. Політехн. інст., потім каф. Київського унів., а в 1964 р. став дир. Інст. Філософії. Проте багато залежало від тих, кого треба було “організовувати”, хто був готовий до сприйняття нових ідей.

Завдяки Копніну головний акцент філософування починає зміщуватися – з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, на світоглядне мислення. Себто, акцент переноситься з об єктивних законів на світоглядні можливості суб єкта. Філософи жартома називали це “червоним позитивізмом”.

У 1965 р. виходить кн. створена авторським колективом (Копнін та учні) “Логіка наукового дослідження”, що стала своєрідним маніфестом філософської групи, відомої згодом як київська філософська школа ( Копнін, І.Бичко, П.Йолон, С.Кримський, М.Попович).

Поряд з “червоним позитивізмом” постає “червоний екзистенціалізми” – “Познание и свобода” І.Бичко. Тут у загальнофілософському плані зіставляються поняття “пізнання” та “свобода”, ініціюється міркування щодо творчої природи пізнання і ширше – людської свідомості: не лише як відображення, а й творення світу належного буття. Теоретичне обгрунтування світоглядно-гуманістичної переорієнтації філософії здійснене у 1968-69 р. В.Шинкаруком, який стає дир. Інституту філософії після відїзду Копніна до Москви.

Українська філософія, розглядаючи діяльність як спосіб людського буття й водночас як спосіб данності людині об єктивної реальності, залишається в межах матеріалізму, але надає йому специфічного звучання. Це антропоцентричний матеріалізм , який тяжіє до визнання людської особистості ініціюючим началом будь-яких історичних новацій і починань.

У60-ті роки з ініціативи Копніна починається дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії (А.Бичко, В.Горський та ін.).

Вже “відлигу” змінили червоні “приморозки”, вже сама згадка про с вітовий рівень духовної спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет колонії над метрополією), а вивчення й видання першодруків та міркувань про них не припинялися ні на рік. Пророчими виявилися слова Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою підніме престиж української філософії та культури у світі.

Висновки: формування української філософії було тісно пов язане з європейськими процесами; інтелектуальний розвиток України і Російської імперії загалом складався під впливом німецького містицизму й пієтизму (благочестя – містична течія в лютеранстві) XVI – XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філософії XVIII поч. ХІХ ст. Певну роль у формуванні української філософської думки відіграли французький раціоналізм і просвітництво, західне картезіанство, але ця роль була другорядною Як вважав Дм. Чижевський, єдиним видатним представником у східнослов янській філософії аж до ХІХ ст., під впливом якого формувалася філософська думка і в Росії був Гр. Сковорода. Специфіку української філософії він (Чижевський) виводив із особливостей українського світогляду, серед яких виокремлюються емоціоналізм, нахил до духовного усамітнення, гармонію зовнішнього і внутрішнього прагнення до злагоди, миру, релігійність. Особливе місце у розвитку української філософської думки відводиться містиці. Але це не просто дещо таємниче, основане на вірі, а всяке вчення про єднання людського, людської душі з Богом.

Останні десятиріччя ситуація була неоднозначна – існувало фактично дві філософії. Одна – “офіціоз”, партійно-ідеологічні настанови, себто словничок “редакторських кліше”, невживання яких було тоді рівнозначне зведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція – реальна дослідницька робота, яка не відповідала канонам офіціозу.

30