Г. Сковорода

Видатний укр. філософ, поет, просвітитель, народ. у 1722р. у Полтавській губернії, навчався у К.-Могил. академії, подорожував по країнам Європи, працював учителем у Харківському колегіумі, пішки обійшов усю Слобідську Україну. Отже жив життям мандрівного філософа –проповідника – протягом 25 років. Праці: “Сад божественних пісень”, “Байки Харківські”, “Нарцис”, “Двоє”, “Потоп зміїн”, робив переклади Цицерона, Плутарха. Помер в с. Іванівка Харківської обл. у 1794р.

Сковорода зробив із свого життя свою філософію, втілив філософію у своє життя як спосіб реалізації практичної дії щодо утвердження власних ідеалів. Саме у цьому велич Сковороди як мислителя, яка не потребує ні підтвердження, ні спростування. Він користувався популярністю й повагою серед усіх верств населення за сміливість думки, щирість почуттів, відвертість у пошуках питання про істинний сенс буття, побожність, ученість без чванливості та “обходження без лесті”.

Сковорода не займався теоретичним обробленням, оформленням та систематизацією своїх філософських ідей. У нього немає закінченої системи, як немає остаточної, грунтовної відповіді на всі питання, що може поставити систематик-філософ. Та однак його філософія вибудована в одному стилі, пройнята одним духом, де головним постає передача внутрішнього досвіду, зображення шляху на перебудування серця до вищої духовності.

Позбавлення серця від страждання полягає у досягненні внутрішньої свободи незалежно від зовнішнього світу, зверненні всередину самого себе, подоланні пристрастей, помилкової гонитви за принадами світу. Отже, його філософія має практичну спрямованість – у центрі уваги філософії є етико-моральні проблеми як практичне завершення і мета філософії теоретичної.

Емоційно-вольовим началом у людині є серце, з якого піднімається, виростає і думка, й стремління, й існування.

Світ складається з двох натур – божественної та матеріальної. Вони утворюють нерозривну, цілісну єдність. Бог у плоті нашій, нематеріальний у матеріальній, вічний у тлінні, єдин у кожному із нас і цілий у всякому. Божественна природа первинна. Бог перебуває в матерії, поза нею і над нею. Матерія трактується як небуття, неіснуюче: “місце”, “поле слідів божих”, “пуста матерія”, “зовнішність”. Однак, стверджуючи первинність внутрішнього, божественного, духовного, він наголошував на вічності й неперехідності матерії як такої.

Світ складається зі суперечностей і перебуває у постійному і невпинному русі. Світ розкладає себе, розпадається, розсипається і знову збирає себе у єдність, подібно до того, як загибель зерна є народженням нової рослини. Система світу – це храм Божий, його дім, де Бог відноситься до світу як зародок до розкриття, точка до числа, множини. Сковорода виокремлює три світи: макрокосм – загальний, безмежний світ, де існує усе породжене; мікрокосм – або світок, світочок-людина; символічний, або Біблія. Символічний світ Біблії спрямовує нашу думку на розуміння вічної натури, яка захована у тлінній. У Біблії Сковорода прагнув виявити заховану за символічними формами духовну цінність людини, знайти ідеал людських стосунків без згубного впливу плоті.

Проблема сутності людини – тлумачиться Сковородою через визнання суперечливості самої людини, яка ототожнюється з Богом. Людина становить єдність двох істот – духовної внутрішньої, “дійсної”, “правдивої” та зовнішньої, матеріальної – “плотської” людини. Дійсна людина пов язана із внутрішнім, єством якого є Бог. Зовнішнє ж це лише явище – “бування”, тоді як сутність знахордиться у внутрішньому. Дійсна людина сама божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце, носієм яких є серце. Сенс людського буття полягає у пізнанні Бога, служінні йому та любові до нього.

Життя людини – це процес неперервного духовного розвитку, засобом якого постає самопізнання. Спочатку людина немовби звернена всім своїм єством назовні, на гонитву за плинними радощами світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Основу такого способу життя, адекватного людській природі, Сковорода вбачав у “сродній праці” як дійсного вираження людської життєдіяльності, самоствердження людини.

“Сродна праця” – це праця за покликанням, така, що відбиває природні нахили людини і здатна зробити людину дійсно щасливою. Навпаки, “несродна праця” – це праця, до якої не “лежить серце”, яка нав язується ззовні, до якої змушують, є джерелом великого нещастя. “Сродності” і “несродності” праці Сковорода надавав великого соціального значення, вважаючи причиною всього нерозумного, спотвореного у суспільстві працю без покликання, працю з необхідності, примусову працю або працю з метою збагачення. Як просвітитель Сковорода вважав, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої задатки у “сродній” праці, втілити їх у життя за допомогою освіти. Він був певен, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Слід лише звернути увагу на самого себе, пізнати у собі “справжню людину”, усвідомити, “до чого вона народжена”, знайти своє покликання і щастя у “сродній праці”. Тому він і проголошував самопізнання універсальним способом перебудови світу.

Знайти себе – ось у чому має полягати сенс буття людини. Тільки праця є джерелом і основою людського щастя. Сковорода не обмежувався проповідуванням тільки особистого щастя, а усвідомлював важливість громадського життя, в якому щасливий є той, “хто зв язав свій приватний обов язок з загальним”.

Сковорода міркує в типово екзистенціальній манері, змальовуючи розмаїття матеріально-тілесних виявів “внутрішньої” (“невидимої”) Людини: “Стань, як хочеш, на рівному місці і накажи поставити навколо себе сто дзеркал вінцем. Тоді побачиш, що єдиний тілесний твій бовван володіє сотнею видів, що від нього одного залежать. А як тільки забрати усі дзеркала, зараз усі копії заховаються у своїм початку, або оригіналі, ніби гілля у зерні своєму. Одначе тілесний наш бовван і сам є лише тінню дійсної Людини”.

Майже подібну ситуацію пропонує через 200 років Сартр у п єсі “Замкнені двері”. Виходячи з тлумачення людського буття (екзистенції) як постійного заперечення його чуттєво-предметних виявів, Сартр водночас наголошує на прагненні людини усталити своє існування, зупинити нескінченний плин енергії негації предметного буття, надати своєму існуванню статусу “твердості”, “буття чимось”. Саме прагнення “бути чимось” (а я можу набути сталості, “зовнішності” існування лише в очах інших людей) спонукає одного з героїв “утвердити” себе у своїх дзеркальних відображеннях. “У моїй спальні, -гов. він, - було шість великих дзеркал, я постійно міг спостерігати себе в одному з них... я бачив себе таким, яким мене бачили інші люди, і це постійно тверезило мене”.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566)

Укр. та польський публіцист, історик, філософ, перший вітчизняний політолог,мислитель-гуманіст. Протягом 17 років перебував за кордоном, навчаючись у Краківському, Віденському, Падуанському та Болонському університетах. Повернувшись до Перемишля, розпочинає активну пропаганду ідей гуманізму та античної спадщини. У Зах. Європі його називали “русинським (українським) Демосфеном”, “сучасним Цицероном”. Праці: “Про турецьку загрозу”, “Про целібат”, “Хроніка”, “Про природне право”., неодноразово перекладалися.

Як більшість гуманістів того часу, розглядав історію не з точки зору промислу Божого, а як дію реальних людей, що беруть участь в історичному процесі, постають реальними творцями історії. Вважав, що як творець історії, людина рівна з Богом, і тільки в співдружності з розумними людськими істотами Бог може встановити справедливість на землі. Отже, історія є світською наукою, а не служницею теології. Історія має бути “правдивою наукою”, “справжньою мудрістю”. Історичний процес Оріховський пов язував із розвитком науки та освіти; як і більшість гуманістів, приділяв значну увагу їх популяризації з метою вдосконалення особи, розумових здібностей людини.

У галузі філософії його цікавили питання політики та етики. Оріховського можна вважати першим із східно-слов янських прихильників концепції суспільного договору в походженні держави. Причиною появи держави є вроджений гандж, який вимагає взаємної допомоги, вроджена прихиьність одного до другого, що немовби “сполучує”, “вузлом в яже”. Король є “сторожем держави”, залежить від громадян, і служать вони йому добровільно, а не з примусу. В своїх обгрунтуваннях він посилається на Аристотеля, Платона, але, якщо в Аристотеля основою виникнення держави є вища необхідність і свобода волі, то в Оріховського такою постає залежність від умов життя, волі народу і вродженого інстинкту до суспільного життя.

Задовго до Гоббса, Локка він розглядав державу як зібрання громадян, поєднаних узгодженим правом і “спільною вигодою”, де “щастя народу є найвище право”. Він зазначає, що не держава призначена для короля, а король – для держави. Найкращою формою вважає станову монархію, за якої влада короля обмежена законом. Отже, він прихильник сильної, але освіченої і гуманної монархічної влади, де в ідеалі король поставав як “філософ на троні”.

Першоосновою права він вважав мораль, був певне, що без моралі право взагалі існувати не може. Цим він відрізняється від Н.Макіавеллі. На його думку, природне право вище від людських законів, які при потребі можна змінити. Жити в злагоді з законами природи – це значить дбати про мир і спокій у державі. Основою природного правв вважає власніть, утримання від зазіхання на чужу власність, бо тоді в державі з являється насильство. Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, щоб кожний отримав те, що йому належить: спокій, свободу, можливість виконувати свою роль і призначення з істиною і вірою. Відсутність або свідоме порушення вказаного оцінювалося Оріховським як свідчення дикунства, варварства, деспотизму, що суперечать природному праву.

Особливо відстоював Оріховський почуття власної гідності людини. Заперечуючи його вроджений характер, вбачав критерій переваги одного члена суспільства над іншим у розумі, особистій чесності й добропорядності; титул без чеснот є пустим словом.