Лекція 3 тема. Дитина у світогляді українського народу

ЗМІСТ

1. Дитина як посланець небес. Обожнення дітей в українців.

2. Особливості донатального періоду, його значення в майбутньому для матері і дитини.

3. Післяпологовий цикл обрядів.

4. Назви дитини узв’язку з її віком, походженням, заняттям.

5. Специфіка традиційного дитячого одягу.

Література:

1. Бартник Ч. С. Тайна подружжя // Греко-католицький церковний календар. – Крехів, 1992. – 74 с.

2. Болтарович З. Традиції сімейного виховання // НТЕ. – 1993. – № 2. – С. 16–24.

3. Гаврилюк Н. Народження дитини // Українська родина. – К., 2000. – С. 69–81.

4. Гайова Є. Дитина в обрядах і звичаях на Мукавщині // Українська родина. – К., 2000. – С. 92–96.

5. Гвоздевич С. Родильна обрядовість українців // Народознавчі зошити. – 1997. – № 2. – С. 111–123.

6. Грицак Є. Дитина в українських народних повір’ях і в народному лісництві // Неопалима купина. – 1995. – С. 75–100.

7. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу: Матеріали з полудневої Київшини, зібрав Мр. Г., обробив др. Зенон Кузеля // Матеріали до українсько-руської етнології. – Т. 8. – Львів, 1906. – 220 с.

8. Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріали до монографії с. Старолісся. – К., 1929. – 180 с.

9. Крамар Р. Родильні та христильні звичаї Галицького Поділля // Українська родина. – К., 2000. – С. 83–88.

10. Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше. – К.: Либідь, 1993. – 765 с.

11. Свирида Р. Щоб було дитя щасливе // Українська родина. – К., 2000. – С. 106–111.

12. Українська родина: Родинний і громадський побут / Упорядник Лідія Орел. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2000. – 424 с.

13. Чмелик Р. П. Мала українська селянська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Львів, 1999. – 142 с.

1. Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий, бо подружжя служить передаванню життя: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю..» (Бут. 1,28).

Ідеальна гармонія повної сім’ї як найвищий вияв довершеності природи знайшла своє відображення в піснях, колядках тощо. Наприклад:

Ясен місяць – пан господар,

Красне сонце – жона його,

Дрібні зірки – його дітки,

Або:

У цім домі як у раю,

– Добрий вечір,

Щедрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

А пан як господар,

– Добрий вечір,

Щедрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Господиня як калина,

– Добрий вечір,

Щедрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

А діточки як зірочки,

– Добрий вечір,

Щедрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Про щастя мати дітей ідеться у низці українських народних прислі’їв і приказок, де діти порівнюються з ясними зірочками («Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку»), з квітами («Діти, як рожеві квіти»), з Божою росою («Діти – то Божа роса»).

У народі постійно підтримується і стимулюється думка, що кожна сім’я повинна мати дітей. Це здебільшого знаходить своє відображення в прислів’ях та приказках, наприклад: «А як не росте і одна дитина, то на старість важка одина». Якого важливого значення надавав український народ продовженню роду людського, добре видно на прикладі побажань на весіллях, у колядках та щедрівках («Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Щоб ви бачили перед собою сонце, світ та діток»). Отже, з моменту започаткування шлюбу молодята налаштовувалися на дітонародження. Цікаво, що в Україні було схвальне ставлення до багатодітності («Один син – не син, два сини – півсина, три сини – ото тільки син», «У кого дочок сім, то й щастя всім, а у кого нема, то й щастя нема»).

Слід зазначити, що в народі по-різному сприймали народження сина і доньки. На Полтавщині говорили: «Коли багато дочок в батька – здирство, а коли сини, то веселіше», «Сини принесуть, а доньки й вугли рознесуть», «Коли син родиться, то й кутки радуються», «Доньку тримай в дому, ще й заплати тому, щоб взяв біду з дому». Таким чином, більше раділи з появи сина, і це явище було характерним для всієї України. Як відзначає З. Болтарович, досліджуючи сімейне виховання українців, в наролній свідомості закріпився погляд на сина як на першрго помічника батька, який своєю працею сприяє примноженню родинного майна, як на майбутнього годувальника сім’ї, на дочку ж як на тимчасову гостю в ній, з якою, навпаки, пов’язані лише витрати. Це ставлення виразно помітно ще й з такої приповідки «Годуй сина для себе, а доньку для людей».

Український етнограф Є. Грицак зауважив, що народження в сім’ї самих дівчат вважалося поганою прикметою, яку пов’язували з чарами, насланими на матір під час вінчання або пологів.

Негативне ставлення до жінки, яка народжувала лише доньок, не було чимось особливим, специфічним чи характерним лише для України. Наприклад, у південних слов’ян таку жінку взагалі трактували як бездітну.

До системи цінністних орієнтацій українського народу належала думка про заборону та грішність переривання вагітності, яка культивувалася Церквою. Зібрані Р. Чмеликом під час експедицій етнографічні матеріали свідчать, що в др. Пол. 19 – на поч. 20 ст. в Україні жінки-селянки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним, а вже пізніше мами-покритки могли їх підкидати, що зустрічалось надзвичайно рідко. Щоправда, в Центральному Львівському державному історичному архіві зберігається чимало судових справ з кінця 19 ст., у яких жінки звинувачуються у здійсненні аборту. Переважно це робили жительки міст та містечок. На селі відомі лише поодинокі випадки таких актів.

Народна мораль українців, вважаючи основним обов’язком кожного подружжя народження і виховання дітей, розглядала намагання запобігти вагітності як тяжкий гріх, а безплідність як нещастя. „Відношення родини до неплідної жінки погане, - стверджують інформатори, - чоловік лає, що нема дітей і не буде кому догодовувати до смерті. Свекруха лає, що Бог не поблагословив, бо велика грішниця”. Думка про безплідність як кара за гріхи, очевидно, закріпилась у народі під впливом Церкви. Дорікати бездітній могли, скажімо, навіть в сварці чужі жінки-матері: „Я мати дітям, а ти що, по кропиві погубила!”, зазначено у дослідженні Дерлиці М. „Селянські діти”.

Цікаві в етнографічному плані спостереженя З.Болтарович про дуалізм у ставленні до дітей. Аналізуючи архівні, літературні матеріали, приказки та прислів’я, дослідниця відзначає, що часом в Україні у минулому і на початку 20 ст. можна було зустрітися з такою думкою: ніби то селянин більше дорожить конем, ніж дитиною. Наводяться спостереження дослідника Коноваленка з колишньої Полтавської губернії, що „Смерть дитяти не є такою важливою, як смерть дорослої людини, особливо коли це чоловік і батько”. Записані ним прислів’я: „Як умерла дитина, то щаслива година, а як умерла дружина, то лихая година”. Подібні міркування знаходимо у приповідках, зафіксованих І.Франком в Галичині: „Як умре дитина, то мала щербина, а як тато або мама, то велика яма”.

Очевидно, в даному випадку маємо справу з прагматичним підходом селян до повноти структури сім’ї з метою найефективнішого виконаня цілого комплексу функцій. З.Болтарович доходить висновку, що таке ставлення до дітей, яке не відповідало нормам гуманістичної народної моралі, слід пояснити важкими соціальними умовами, злиденим життям українців, і саме ці його моменти знайшли своє відбиття в селянській психології.

Варто подивитися на народження та виховання дитини і через призму сьогодення – народження дитини - це додатковий і надзвичайно сильний елемент зміцнення подружжя. Таким чином, виконуючи прокреативну функцію, сім’я створює собі надійну систему захисту від різних життєвих колізій і умови для свого подальшого успішного існування [13].

2. Звичаї та обряди, прикмети і повір’я, пов’язані з народженням дитини, що побутували у східних слов’ян ще на початку ХХ ст., етнограф Д. Зеленін класифікує так:

1) звичаї та обряди дорові й самі роди;

2) обряди післяродові, охоронні; очисні обряди матері та дитини;

3) обрядові дії, що знамінують «приєднання» дитини до сім’ї, роду, колективу.

Родильні звичаї та обряди українців мають таку ж стуктуру. Донатальні звичаї та обряди складали систему раціональних знань і магічних дій, які виконувалися при лікуванні безплідності, дітонародженні, а також прикмети, за якими передбачали вагітність і стать майбутньої дитини; різні повір’я на охорону здоров’я матері і немовляти. Селяни розглядали бездітність як кару за гріхи або наслідок прокляття. Як свідчать етнографічні джерела, ставились до таких жінок із співчуттям, а чоловіки, як правило, зневажали. Народна медицина не знала ефективних засобів лікування безплідності, тому вдавалися до магічних дій. Подекуди радили купатися в тій воді, де купалась плідна жінка або випити кров із пупа плідної жінки.

Певні магічні дії, які повинні були забезпечити народження синів виконували ще під час весілля.

За звичаєм жінки намагали приховувати вагітність доти, допоки вона не ставала очевидною. За низкою прикмет (за формою живота, грудей, плямами на обличчі вагітної, рухами дитини, потребами в їжі та ін.) визначали стать майбутньої дитини. Як зазначається у дослідженні «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа», зауважували, що перед хлопцем «живіт круглий як тиква», перед дівчинкою «плескатий». Груди, на думку жінок, також дозволяють відгадати стать дитини: тверді й пружні груди – віщують народження дівчинки, м’які – хлопця. Багато залежить і від того, в якому боці чути перші рухи дитини. Переважно вважають, що правий бік вказує на сина, а лівий на доньку. Також спостерігали за першою дитиною, якщо першим народився хлопчик і в нього волосячко рівне, то наступним буде хлопчик, а якщо волосячко укладається у кісочку, то буде дівчинка. Примічали, якщо перша дитина скаже слово «тато», то це знак, що наступні діти в батьків будуть певно хлопцями.

В українців існували різні перестороги та вірування, норми поведінки, пов’язані з вагітністю і ставленням до породіллі. Більшість таких вірувань мали лікувально-охоронне спрямування на забезпечення щасливого періоду вагітності, благополучне заверешення пологів, забезепечення здоров’я матері та новонародженого. Вагітних жінок застерігали, щоби не дивилися на тиких чи свійських тварин, а тим більше не били їх, «бо у дитини в певному місці буде густий волосяний покрив». Радили уникати зустрічі з каліками, хворими, сліпими, бо вірили в те, що дитина буде подібною до них. По всій Україні особливо остерігалися вагітні дивитися на вогонь, чи злякатися його. Якщо таке трапиться, то у дитини у відповідному місці з’явиться вогняна пляма. За повір’ям, моральна поведінка матері під час вагітності передається дитині. Суворо заборонялося красти: це відіб’єтся на дитині, на якій після народження залишиться пляма у вигляді того, що мати взяла (грушу, сливу тощо). Поширеними були заборони, що виходили з принципів імітативної магії. Як то заборонялося зашивати на собі одяг, бо буде тяжко родити; не дивитися на мерця, бо дитина буде жовтою; не робити у неділю і в свята, бо дитина народиться калікою; не вішати нитки на шию, коли вишиваєш; не переступати через перешкоди, бо пуповина обмотається навколо шиї. Вагітні жінки, по можливості, ці перестороги виконували, оскільки вважали, що поведінка матері, її психологічний стан дуже впливають на здоров’я і розвиток дитяти ще до народження, а також на характер та зовнішність дитини. «Поважній» жінці не годилося сваритися, сердитися. Це негативно відбивається на вдачі дитини.

Загальнопоширеним був звичай не відмовляти вагітній жінці, коли просила допомогти чи позичити. Того, хто відмовить, можуть спіткати різні неприємності; найчастіше думали, що миші або міль з’їдять одяг. Але з певної причини прохання вагітної не можна було виконати, то, щоб запобігти шкоді, треба було подумати: «моє шмаття у твоїй скрині». Якщо ж вагітній забажалося щось з’їсти, то це старалися задовольнити, бо відмова, за народним переконанням, могла негативно вплинути на дитину.

У звичаях і обрядах, які супроводжували народження дитини в українців у ХІХ – на початку ХХ ст., збереглися сліди давніх поганських вірувань і символів. Предмети живої і неживої природи, господарства й побуту набували у традиційній побутовій практиці символічного змісту не тільки внаслідок реального значення у житті людини, а й внаслідок віри у їх магічні властивості.

Основними символами традиційної родильної обрядовості були: вода, вогонь, земля, предмети рослинного і тваринного світу, їжа та питво, вироби з металу. Страх, невідомість, непорозуміння фізіологічних процесів, які проходили в організмі жінки під час вагітності, висока дитяча смертність були тією основою, яка підтримувала широке розповсюдження та виконання різних пересторог. В існуючих умовах їх виконання здавалося єдиною гарантією успішного народження дитини.

Пологи («злоги», «лежит у злогах», «родиво», «народини», «пологи») в українських селян проходили в хаті без сторонніх, переважно на постелі, яку завішували рядном, що називали «завіса». Робилося це для того, щоб вберегти породіллю і новонародженного від поганих очей, від уроків.

Вірили також, що чим менше людей знатимуть про пологи, тим легше вони будуть проходити. У росіян і білорусів також вірили, що пологи пройдуть легше, коли менше осіб знатиме про них. Вони, зокрема, вважали, що пологи «нечисті». Тому жінки народжували в лазні, коморі, хліві.

Коли вже приходили пологи, то, як правило, чоловік кликав бабу-повитуху (поважну і умілу старшу жінку). Вона ж приходила з хлібом чи іншим гостинцем. З порожніми руками не годилося іти до породіллі. На Україні аж до ХХ ст. зберігся ряд лексем, які вживалися для означення жінок, які приймали пологи. Це «баба», «бабка», «баба-повитуха», «баба-занахарка», «баба-кушарка», «кушарка», «повитуха», «баба-бранка», «баба-пупова», «пупорізка», «пупорізниця», «породільна», «різна».

Саме бабі-повитусі здавна відводилася основна роль у всій родильній обрядовості. Адже від її знання й уміння у значній мірі залежало життя та здоров’я породіллі й новонародженого. Вона користувалася заслуженим авторитетом і повагою серед односельчан. Але крім поваги у ставленні до неї часто виступали різні вірування і погляди містичного характеру на дії, які виконує повитуха, як на всемогутні. Такі дії, як розв’язування вузлів, відмикання замків, розплітання кіс, прийняття дитини, обрізання пуповини, закопування посліду «місця», насамперед були спрямовані на щасливе завершення пологів. Перші обрядові дії повитухи після народження дитини виражали тісний зв’язок із виробничою і господарською діяльністю селян. Так пуповину хлопчикам відсікали ножем на сокирі, поліні, дубовій корі, пізніше – на початку ХХ ст., на книзі, щоб грамоту вчили, а дівчинці – на веретені, гребені. Усі ці обрядові дії вказують на зв’язок їх походження із землеробським побутом народу, з існуванням у далекому минулому розподілу праці залежно від статі.

Після того, як пологи закінчилися, повідомляли родичам і сусідам, а подекуди виставляли деякі інформативні предмети-знаки (червону стрічку або квітку приколювали до занавіски вікна, у росіян – надворі, біля дверей хати ставили кіл із сорочкою породіллі).

Цікавий обряд відзначення народження дитини зафіксував В. Герасимович на Прикарпатті в кінці ХІХ ст. Після того, як уже скупали дитину, батько застеляє стіл настільником, ставить горілку, чарки, а сам виходить на поріг хати. Тут чекає на всякого чоловіка і жінку та говорить до них: «Боженько дав дитину, просимо на «космату» (горілку). Всякий рад, що дурничка трапляється. Щиро вітають дитину і батьків, вип’ють, закусять та й виходять. Багаті обряд «косматої» відбувають, як вродиться ягнятко чи телятко.

Пуповину майже всюди зав’язували конопляним прядивом «матіркою» для того, «щоб дитина була плодовитою» і «щоб у жінки діти велися». Але, якщо сім’я була багатодітною і пара вже не хотіла мати дітей, то тоді використовували «плоскінь», якому приписувалася ця магічна дія. Деколи вже в ХХ ст. зав’язували і фабричною ниткою чи рубцем із тонкого полотна. Зав’язування пуповини супроводжувалося побажанням дитині: «Зав’язую щастя, здоров’я і многі літа», «зав’язую тобі щастя і здоров’я і вік довгий і розум добрий». На Східному Поділлі повитуха промовляла, відрізаючи пуповину: «одрізаю пуп на вік, на сто літ».

«Пупок» дбайливо зберігали у скрині або за образами, а коли дитина підростала («йде в науку»), відавали їй, наказуючи «розв’яжи усі вузли». Загальнопоширеним було повір’я, якщо розв’яже, то «розум розв’яжеться», «буде добре вчитися», «буде математику добре знати», «руки розв’яжуться до усякої роботи», «як розв’яже пуп, то ум розв’яже, як ні – то буде мучиться». Плаценту («місце») «баба» пильнувала і вимивши, загортала у тканину чи папір. Закопували його у різних місцях: «аби його ніхто не переступив».

За народними повір’ями, магічні дії, які виконувались над дитиною у перший день після народження, впливали на її долю, на все життя. У зв’язку з тим, неабиякого значення надавали першій купелі дитини. Майже по всій Україні дитину купали одразу після народження. Віра в цілющі властивості води, уявлення про її очисні та життєдайні сили відомі у всіх народів світу з найдавніших часів. Перша купіль дитини розглядалась нашими предками не тільки як очищення, але зразу ніби охороняла (прообраз християнського обряду церковного хрещення) дитину від злих духів, від підміни нечистим чи відьмою. У ХІХ ст. в Україні магічну дію купелі підсилювали, додаючи свяченої води, зілля або лікарських трав, гроші, у перші десятиріччя ХХ ст. ручку, олівець, срібні чи золоті предмети і майже повсюдно, шматочок хліба чи зерно. «Аби дитина не леніва була» у гуцулів і лемків деколи купали немовлят у холодній воді. Після купелі воду ввечері не виливали, а зранку до сходу сонця. Намагалися вилити туди, де ніхто не ходив, а найчастіше – на дерева, щоб дитина росла швидко і була здорова.

На давній культ вогню, віру в його очисні властивості вказує обрядова дія – обсушування дитини біля палаючої печі в українців Закарпаття; запалювання свічки, зразу ж як народилася дитина, і до того часу поки не охрестять. Українці вірили, що запалена свічка оберігає дитину і породіллю, яка є дуже вразливою після пологів, від доступу злих сил. Цю думку підтверджує і промовляння баби-повитухи, зафіксоване у гуцулів у ХІХ ст.:

«Засвічу свічку,

Піду до запічку,

Ладану шукати,

Обкурити хату».

Післяродові охоронні й очисні обряди породіллі і повитухи, немовляти, які побутували в українців у ХІХ – на початку ХХ ст. були розвинутими і мали різні назви: «зливки», «прошя», «очищення», «зливання», «обмивання», «злити на руки», «полити руки», «вивід». Усі ці обрядові дії ділилися на дві групи:

А) обряди і обрядові дії на захист породіллі і дитини;

Б) обереги для близьких породіллі людей і оточуючого світу від негативного впливу «нечистої» після пологів жінки.

Майже всі народи світу вірили, що породілля могла мимоволі негативно вплинути на людей, на урожай, на воду, на сімейний достаток.

Добре розвинутий цикл очисних обрядів, що проводилися після пологів, говорить про живучість віри в те, що породілля «нечиста», дуже «шкідлива на перехід» і вийти за межі подвір’я, а подекуди і за поріг, згідно із звичаєвими традиціями не могла. У західних областях України цієї перестороги дотримувалися і у ХХ ст. Тому дитину старалися охрестити якнайшвидче, оскільки після того баба-повитуха проводила обряд очищення породіллі і себе, як причетної до пологів особи («зливки»). Цей обряд ще на початку ХХ ст. був відомий по всій Україні. В обряді «зливки» тісно переплелась віра в те, що вода змиває все нечисте, і рілігійно-містичні уявлення про надприродні очисні, цілющі, оберегові властивості води.

Як свідчать архівні матеріали «зливки» проводили або того ж дня, як народилася дитина, або другий-третій день. Брали «непочату» воду. Породілля зливала бабі-повитусі на руки, а вона, змивши руки і обличчя породіллі зовнішньою стороною долоні говорила: «Будь червона, як калина, а здорова як кобила…». Воду, що залишилася кип’ятили і додавали до купелі немовляти. Після цього породілля підносила бабі-повитусі подарунок: хліб, полотно, хустину. За дари повитуха щиро дякувала і бажала дитині всіляких гараздів.

Повністю очищалась породілля і могла повернутись до звичного життя у громаді і у своєму господарстві тільки після церковного обряду «виводу», відомого у всіх слов’янських народів, який проводився через 6 тижнів після народження дитини.

Післяродовий цикл традиційного обрядового комплексу спрямований на прийняття новонародженого в сімейно-побутовий колектив; складався із звичаїв провідування дитини, вибору кумів, обряду прилучення новонародженого до сім’ї, громади, який передував хрещенню, а також обрядів, що знаменували «родини», «хрестини», першого постриження дитини. Обрядові дії цього циклу носили соціально-побутовий характер і відображали прагнення прилучити новонародженого до сім’ї, громади. З іншого боку вони магічне спрямування з метою забезпечення здоров’я дитини і її майбутнього благополуччя.

Кумів у ХІХ ст. запрошував батько немовляти. По усій Україні у куми «просили» часто близьких родичів або поважних, авторитетних людей. На переважаючій частині України була одна пара кумів. Але інколи дві, а подекуди більше. Зокрема, колективне кумівство було відоме на Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині, Покутті.

Широко побутував по всій території України аж до ХХ ст. звичай заміни кумів або ритуального «продажу дитини» першим стрічним людям, у випадку смерті попередніх дітей. Якщо дитина хворіла, то старші жінки казали, що треба «перепродати» дитину «стрічним-поперечним» куму і кумі через вікно. Та кума, що купує, підходить до вікна і питає: «Чи є дитина продати», торгуються і мати їй продає. Загортає у фартух тієї жінки, вона вносить до хати і кладе дитину на постелі. До хресту несуть ті ж запрошені (зустрічні) куми. Як свідчить М. Сумцов, аналогічні звичаї відомі й у росіян.

В Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. побутував традиційний обряд прилучення новонародженого до сім’ї, «домашнього вогнища», громади, який проводили всі слов’янські народи безпосередньо перед хрещенням дитини. У цей день баба-повитуха мусить викупати дитину, перехрестити її, а потім покласти на кожух, аби в майбутньому була багата, як багато вовни у кожусі, що за народними віруваннями є символом приплоду і багатства. Після цього сама «бабка» брала дитину з кожуха, віншувала її і віддавала чи кумі чи кумові, котрий передавав дитину кумі. На Східному Поділлі існував той же обряд, а крім цього куми і баба підносили дитину з кожухом уверх. Це робили тричі й тричі опускали, примовляючи: «На многа літ, на многа літ, на многа літ!». У різних регіонах України, коли «баба» передавала дитину кумам, то обов’язково казала: «Нате вам новонароджене, а нам принесіть молитвене і хрещене», або «Забираємо у вас нехрещене, принесемо хрещене», «Беремо поганина, принесемо християнина». Після хрещення казали: «Ми в вас брали народжене, а вам даємо молитвене і хрещене». В обрядових діях і словесних замовляннях, які виконувала баба-повитуха (покладання дитини на стіл, на підлогу, на піч, на кожух та ін.) вбачається намагання шляхом контактної магії прищепити дитині любов до рідного дому, а також забезпечити багате, щасливе життя в майбутньому. В обряді збереглись язичницькі ремінісценції вшанування вогню, домашнього вогнища і віри в їх очисну та охоронну дію. Вказані обрядові дії на початку ХХ ст. виходили із побуту, хоч деколи ще зустрічались і в середині ХХ ст.

При підготовці до хрещення основну роль відігравала баба-повитуха. Вона опікувалася дитиною, готувала пелюшки, несла дитину до церкви і назад. У ХХ ст. кума несла дитину до церкви. Свідчення респондентів показало, що в народі існує застереження, що дитину треба брати тільки на праву руку, коли ідуть хрестити, інакше буде шульгою. Інколи кума брала з собою обереги: шматок хліба, часник, сіль, цукор – за пазуху, а коли поверталася з церкви, клала коло дитини. У Південній Київщині вірили, що як «везуть дитину до хресту, то треба доконче взяти буханку хліба… аби не їхати впорожні».

Основою звичаїв і обрядів, пов’язаних із святкуванням в честь новонародженого, були народні традиції визнання його членом сім’ї, громади.

Сам ритуал церковного хрещення проходив за канонізованим християнською релігією сценарієм, але тут використовували давню традицію – очищення водою. Обрядові дії, які виконувала повитуха перед хрещенням, також засвідчує давнє походження цих обрядів. Завершувала урочистість хрещення немовляти – традиційна гостина «Хрестини», куди запрошувались ще й близькі родичі і сусіди. Під час хрещення майже повсюдно передбачали, чи здорова дитина буде, чи буде жити, чи щаслива: «Як дитину хрестять, а вона чхає на крижмі, або вробиться, то це добре, бо дитина буде жити». Загальнопоширене повір’я, що коли під час хресту дитина не плаче, як на неї ллють холодну воду, то помре, а плач дитини при хрещенні віщує здоров’я. Зверталася увага і на добру поведінку кумів при хрещенні, бо вона впливає на щастя майбутньої людини. На Поділлі, коли дитина неспокійна, кричить вважається за недобрий знак. Смерть віщує, коли дитина неспокійно рухається. На Гуцульщині ворожать, що дитина буде добре жити, як після хрещення не можна скоро згасити свічку, і навпаки, коротко, як свічка легко згасне.

На різних теренах України хрестинні гості приносили на гостину різні подарунки: полотно, хліб, цукор, яйця. Подекуди несли жінки вареники з сиром, капустою або сушеними грушками і при цьому казали: «Як вареник повний, щоб такою була породілля: що вийшло з неї, то щоб заповнилось» або «На тобі паляницю та затули бочки, де були сини й дочки». На хрестинах господар дому, а в деяких регіонах і баба-повитуха, частує найперше кума і куму, а потім бабу і усіх гостей. Після гостини розходилися, а багаті, як вродиться хлопець, виставляли «базар» – наймали музик. Але, зазвичай, гучних хрестин не справляли, бо не усі мали значні кошти на гостину і музиків та й ослаблена породілля і немовлятко потребували спокою. За народним світоглядом чужі люди могли «наврочити», тобто негативно вплинути на самопочуття жінки і, особливо, дитини.

Однією з основних страв була каша. Але майже повсюдно дають їсти і пити, як на весіллі: борщ, м’ясо, росіл з м’ясом, капусту, голубці, сир.

На Східному Поділлі господар дому вгощав кумів горілкою та бризкав нею під стелю. Вірили в те, що дитина буде швидче рости і буде високою та здоровою. Всі гості також бризкали у стелю з чарки, додаючи: «От такий рости! От такий будь! От таке щастя хай Бог дає!» або «Хай же великий росте та щасливий буде й многа літ йому».

Подібна дія проводилася з кашею (повитуха піднімала горщик з кашею, або дитину над столом, а хресний батько горщик з кашею). У деяких місцевостях кума піднімає кашу, бажаючи похресникові, щастя, як зірок на небі. Цей обряд називається «молити кашу».

По всій Україні, як і в інших слов’янських на­родів, виконували такі магічні дії, які повинні бу­ли вберегти матір і дитину від шкідливої дії злих сил і духів. Так «щоб злий дух не підмінив дитя», «щоб нечистий не доступився», «від вроків» – у колиску клали ніж, ножиці, або шпильку. Віра, у їх оберегові властивості, очевидно, була пережитком вшанування металу, та присвоєння го­стрим предметам (ріг, голка) магічної сили. Надприродні властивості приписували вуглинам із печі («печіка»), шматочкам хліба, солі, часни­ку, які клали під подушку. Охоронну функцію майже у всіх народів з давніх часів виконував Червоний колір. Майже повсюдно дитині на руку прив’язували червону стрічку чи нитку, щоб відвернути увагу дорослого, і захистити дитину від уроків.

У XIX – на початку XX ст. загальноприннятим був термін першого постригу дитини. «Як мине дитині рік, тоді кум і кума приходять з горілкою, перехрещують дитину, зістригають ножичками по одному пучкові волосся, а потім уже мама зовсім стригла дитя». Бо вірили, що волосся і нігті не можна до року обтинати. На Харківщині відбувався «постриг» па кожусі вовною наверх. Волосся ховали у плоті, аби хлопець був кучерявий, або в коров’ячих відходах – щоби був чорнявий. Це робилося аби нечиста сила не знайшла волосся й не зробила шкоди дитині. Один і другий звичай має означати пожертву богам.

На Чернігівщині стригли в рік – «пострижиння». Приходили кум і кума, приносили дитині подарунки. Кум починав стригти, вистригаючи «хрестик» (над чолом, потилицею, вухами), потім достригала кума. Волосячко загортали у папір і ховали десь у щілині в сінях. Після того обідали і розходилися. Подібно проходили і пострижини на Полтавщині. У західних об­ластях України спеціальних обрядів першого по­стригу не зафіксовано. Але стрижуть у рік, мама або батько, деколи «хресний батько», бабуся чи дідусь. Хто почав стригти, той повинен достригати: не можна залишати недострижене волосся, «бо дитина буде заїкатися». Волоссячко радили спалювати, щоб вітер не розвіяв, або щоб птахи не взяли на гніздо, бо буде дитину голова боліти.

Інколи килали волосся на біжучу воду, щоб швидко росло. У кінці XIX – на початку XX ст., кидання волосся на воду практикувало­ся на Київщині, Волині, Поліссі; закопували під деревом – переважно на Чернігівщині і півночі Полтавщини. Що ж стосується спалювання волосся, то воно альтернативно практикувалося у названих місцевостях, а також у вигляді повсюдного і переважаючого способу па Поділлі, в Галичині, в Карпатах. Релігійно-язичницька ідея взаємозв’язку земного і потойбічного світу, де сполучною ланкою зістрижене волосся або зрізані нігті, простежується також у багатьох неслов’янських народів.

Зважаючи на цю ідею, можна припустити, що волосся повинно було дістатися не чаклункам, а заступникам людей і їх життя. Такими заступ­никами були – померлі предки. Їм ніби і від­силали різним шляхом «вісточку» чи «дар» від живих мертвим. Отже, обрядово-магічні дії із зістриженим волоссям дитини відбивали зв’язок з давніми релігійними уявленнями про шкідливу магію, а також про благодійні начала природи і життя.

Варто підкреслити, що обряд «пострижини» може єдиний, де роль чоловіків переважала (кум або батько чи дідусь стригли дитину), бо в усіх інших беруть участь майже виключно жінки.

Підводячи підсумок, зауважимо, що у XIX на початку XX ст. в Україні комплекс ро­дильних звичаїв та обрядів був розвинутим і зберігав чимало рудиментів стародавнього світогляду і соціально-побутових відносин. У ро­дильних звичаях і обрядах того часу перепліта­лися ще елементи культури східнослов’янських і неслов’янських народів.

4. За народними повір’ями до народження дитини нічого не слід готувати заздалегідь. І сьо­годні у багатьох родинах дотри­муються цього давнього звичаю і купують усе необхідне тільки після того, як дитина народить­ся, щоб не наврочити.

Перше дитяче вбрання – пе­люшки і пояс-сповивач прино­сила баба-повитуха, яку кличуть до породіллі «бабить дитя». Про це й співається в давній жартів­ливій пісні родильного обряду, записаній О.Маркевичем у 1854 році в с. Сичівка Радомиш­льського повіту:

В неділеньку да поранесеньку,

Да біжить Петро по бабусеньку.

А бабусенька готовусенька –

В однім чоботі і без пояса.

У правій руці да простир несе,

А в лівій руці сповивачок.

На Київському Поліссі вірили, що «як хлопчик народиться, так треба спідницею брати, щоб дів­ки любили, а як дівчина – то штаньми, щоб хлопці любили».

Дитяча пелюшка, як і най­давніший людський одяг, – це незшите полотнище з домотка­ного полотна. На пелюшки зде­більшого брали пілки з виноше­них вибілених сорочок, полотно яких від довгого прання ставало тоненьким і м’яким на дотик для ніжного дитячого тільця. Перший місяць дитя спить у сповитку – його загортають у пелюшки і щільно сповивають: «шовковий сповивачок, пеленка тоненька, щоби спала, не плакала дитина маленька». Колихаючи, виспівує мати щастя й долю своїй дитині:

Льон збирала.

Тонкі нитки пряла.

Сповиточки ткала.

Ой біленькі ткала,

Доленьку прохала.

Щоб було дитя вродливе.

Щоб було дитя щасливе.

Сповивали матері немовлят своїм поясом або крайкою. «Коли дитину вповіваєш, то треба пе­рехрестити». Після похрестин справляли обряд «полоскання по­вивача» – частували кумів, бабу-повитуху, родичів, близьких сусі­дів. Учасники обряду давали гро­ші новонародженому «на пови­вач». Такий обмін «дарами» симво­лізував прийняття новонародже­ної дитини до роду, до громади.

Через 6 – 8 тижнів мати з ди­тям іде до церкви на вводини, або, як казали на Поліссі, на ви­води чи для оцерковлення: «з дів­чинкою йде на виводи до церкви за шість неділь, а з хлопцем – за вісім». Тоді ж надівають на дити­ну й першу сорочку. На Харків­щині у Куп’янському повіті, як записав П. Іванов у минулому сто­літті, на сороковий день приноси­ла кума своєму похреснику нову сорочечку. Її не дошивали до кін­ця під ручками, «щоб пролітали ангели до грудей дитини». У цей день дитину вперше підпоясу­ють. Існувало повір’я, що до ро­ку дитині не шили сорочок з но­вого полотна, а перешивали із зношених сорочок батька чи ма­тері, вибираючи цілі частини. Бу­вало, що брали для цього вишиті рукави старих жіночих сорочок. Шити сорочку, як вважалось у на­роді, треба починати в «мужеський день, краще всього в чет­вер». Першу сорочку мати нама­галась пошити «за одним присядом», не встаючи, щоб дитині ні­чого не шкодило, «щоб ніхто не перебив роботи, щоб хвороби не було дитині». З якою любов’ю бралася мати за шиття сорочки-кошулі, співається в колисковій:

Ой люлю ми, люлю.

Вшию тя кошулю,

Кошулю тоненьку.

На літо легеньку.

Кошулю тоненьку

На літо легеньку.

Вшию я на свою

Рибку премиленьку.

За народною традицією уже змалку мати починала дбати со­рочки дочці на посаг, про те й приказка: «Уже дочці год, закла­дай, мамо, у скрині под».

Дитячу сорочку в минулому називали льоля. Ця назва збері­гається в приказках: «Як буде до­ля, то буде й льоля», в літератур­них творах, у давніх піснях:

Мамко, мамко!

Поший мені льольку

Із білого шовку.

Я піду на білую горку

Та посватаю попівну.

Як пошиє мати сорочку, то не відразу надіває на дитину, а про­водить з нею певні магічні дії, щоб знешкодити можливий вплив на дитя злих сил, духів. На Поділлі наприкінці XIX століття X. Ящуржинський записав такий звичай: перед надіванням розгортають со­рочку і беруть однією рукою за комір, а другою кидають через комір ніж, щоб він гостряком застромив­ся в стіл або підлогу. Подібний звичай був на Полтавщині: «Як на­діваєш нову сорочку у перший раз, дак годиться ножик крізь неї три­чі пропустить». У такий спосіб ножем відлякували злі сили. На Волинському Поліссі вдавалися до обрядового очищення сорочки з допомогою прача: «Спершу накла­ду сорочку на прача, тоді собі під руку, щоб нічого до дитини не пристало, і проказую:

Наложую на прача,

щоб була доля добра.

Боженьку, годуйі доленьку готуй.

Так само надівали на прач дитячу сорочку для очищення, коли на дитину нападали «крикси»: «треба зняти з дитини сорочку, надіти на прач і вики­нути через вікно на ніч». Пра­чами жінки вибивали на річках усе, що прали, зокрема й сороч­ки, тому й приписувалось пра­чеві магічну дію очищення. Бе­ручи сорочку під руку, мати на­дає їй свої духовні і, зокрема, захисні сили. Духовними сила­ми роду наділені батьківська со­рочка і дідівський кожух в обря­ді хрестин: як несуть дитину до хреста, то неодмінно повивають у батьківську сорочку і кладуть на розстелений кожух (уособлення діда-пращура як і в ве­сільному обряді). Так через одухотворений одяг дитина до­лучається до батьків, до роду, до своєї домівки.

У народних віруваннях сорочка як натільний одяг перебирає на себе різні властивості того, хто її носить, як хвороби, так і здоров’я. Ось чому народні цілителі визна­чають хвороби людини за її одя­гом. Раніше вірили, що на сороч­ку можна вплинути так само, як і на людину. З цим пов’язано бага­то повір’їв і прикмет. У Котельві на Полтавщині, як надівали після ку­пання на дитину чисту сорочку, то перед тим брали її за комір, били об одвірок і приказували: «сороч­ка – на тіло, а лінь – у двері». Щоб діти в родині були дружни­ми, любилися між собою, був зви­чай першу сорочку першої дити­ни берегти і надівати вперше на всіх інших дітей, які народжують­ся в сім’ї. За звичаєм зберігали перший дитячий одяг і для онуків.

Щоб захистити дитину від «вроків», у першу дитячу сорочку зашивали або зав’язували різні освячені предмети: «В першу со­рочку зашивали трохи свяченої солі, краплю проскурочки, печинки, щоб вроків не боялася» (печинка – шматочок випаленої гли­ни з печі, що уособлює зв’язок з духами предків, опікунами роду). «Щоб не було вроків, ув’язували ладан у сорочку», «щоб не навро­чити, сорочку надівали навиво­ріт». Від злих сил до одягу дити­ни чіпляють металеву шпильку.

Існували і певні заборони та застереження щодо дитячого одя­гу. Так, випраний дитячий одяг не можна вішати верхньою части­ною вниз. Не лишали його суши­ти після заходу сонця, а до сорока днів взагалі не вивішували на ву­лиці, щоб ніщо не зашкодило ди­тині через одяг. Зважали на те. що не можна дитячим одягом нічого витирати замість ганчірки, бо від цього у дитини свербітиме тіло.

За народними переказами діти в минулому ходили років до 15 – 16 в одних лише довгих сорочках як дівчата, так і хлопці, підперізу­ючи крайкою чи мотузком. Так описує вбрання дітей, що йшли з матерями до церкви. І.Нечуй-Левицький наприкінці XIX століття: «...йшли молодиці з малими діть­ми, а коло їх кружками бігли не­величкі дівчатка в материних юб­ках, хлопчики в батькових шап­ках і в одних сорочках».

З давніми народними традиці­ями поясний одяг (штани для хлопців і запаски чи спідниці для дівчат) справляли дітям, коли во­ни переходили в старший віко­вий стан – повноліття. На Поділ­лі у 40 – 50-х роках XIX століття існував звичай, що дівчина, доки не засватана, не носить спідниці, і лише після того як її засвата­ють, тоді мати купує спідницю.

Народна приказка про підлітка («здоровило з печі в штани плиг­не») наводить на думку дослідни­ків, що існував у минулому об­ряд надівання перших штанів, плигаючи в них з печі, подібно до того як Д. Зеленін описує обрядо­ве надівання першої паньови у росіян, коли дівчина стрибає з пе­чі в розгорнуту паньову.

У першій половині XX сто­ліття збереглися деякі повір’я, пов’язані з пошиттям перших штанів для хлопців. Шили штани у 5 – 7 років. Намагали­ся пошити їх, сидячи на одно­му місці, не відриваючись від роботи, щоб хлопець один раз одружився, «щоб гарбузів не волочив».

Ці звичаї та повір’я, пов’язані з дитячим одягом, дійшли до нас як залишки цілісного народного світогляду, сформованого на принципах гармонії життя лю­дини як частки природи. На цих засадах сформована вся народ­на культура.