3. Роль жестів, міміки, інтонації в усному діалогічному спілкуванні

У поняття інтонація входять такі компоненти, як сила й висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр голосу. Інтонація виконує в мові функцію не лише смисло-розрізнювальну, а й художньо-естетичну (у текст з допомогою інтонації вносять різні смислові, зокрема, емоційні відтінки, виявляючи той душевний стан, у якому перебуває мовець). Її завдання – різними засобами відтворювати почуття, настрої й наміри людей. Разом з мімікою і жестикуляцією, а також засобами милозвучності вона до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголошенні.

Вимоги до інтонації при виступі:

• правдивість, природність;

• постійне поєднання правильно дібраних засобів інтонування з наголошенням;

• використання при інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосів: словесного, логічного, виразного, який підкреслює емоційне значення слова.

Роль паузи визначається у потребі, на початку промови, промовцю – зібратися з думками і аудиторії, щоб настроїтись на слухання, звикнути до промовця; в середині промови, в процесі її виголошення – для відмежування частин викладу думки; в середині речення – для організації слухачів, для зосередження їх уваги.

У кількості пауз є помітна різниця між мовленням підготовленим (текст промови написаний) і непідготовленим (промова-імпровізація).

Вимова оратора відрізняється від звичайної більшою старанністю, насамперед у вимовлянні груп приголосних, суворішою нормативністю, що проявляється, зокрема, в уникненні місцевих особливостей вимови, а також у подоланні особистих вад її.

Завжди слід пам’ятати, що крім завдання сказати, перед оратором стоїть завдання бути почутим.

Уміння користуватися своїми голосовими даними – запорука успіху. Тому завжди краще докласти зусиль для того, щоб організувати аудиторію (домогтися певної тиші), а вже далі говорити своїм звичним тоном, не збиваючись з нього.

Для промовця дуже важливо вміти, залишаючись у межах певного вимовного тону, непомітно й природно переходити з одного голосового регістру на інший, змінювати темп і силу вимови відповідно до логічного та емоційного змісту тієї чи іншої частини виступу.

Темп мовлення (тобто швидкість вимовляння слів і довжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна сказати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, пристрасне мовлення обов’язково гарне, і навпаки.

Проте водночас, при всій необхідності говорити темпераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, дуже важливо зберігати міру, бути тактовним, щоб не перетворитися в актора, який вважає своїм завданням веселити й розважати публіку.

Особливу увагу слухачів привертають жести оратора. Так, оратор, єдиним жестом якого є перегортання сторінок, здатний лише нагнати на слухачів страшну нудьгу; проте й зловживати жестами не варто.

Жести – лише доповнення до мовлення, хоч деякі дослідники й твердять, що 40% інформації в ораторському мистецтві дає міміка й жести. То виразні, то енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслюють, посилюють або, навпаки, пом’якшують сказане. Жестами і мімікою треба вміти користуватися для посилення смислової виразності, пам’ятаючи при цьому, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів у кожної людини досить обмежений і що мова міміки й жестів не може і не повинна заміняти мову слів.

Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь читається, чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв’язаний з текстом). Такі жести, як правило, породжуються у момент формування чи виголошення думки і підтверджують цілковиту відповідність між змістом і формою.

Вади жестикуляції: зайві рухи заважають слухачам, не дають їм зосередитись, настроюють їх на несерйозний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм; бідні, примітивні, вульгарні жести розцінюються як невихованість оратора; незграбні рухи, недоладна міміка смішать слухачів; рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю.

Доповідач повинен триматися якомога простіше й природніше. Міміка і жести – це наочне, але водночас й інтуїтивне вираження думки; ось чому значно важливіше проникнути в тему, пройнятися її ідеями – усе це й буде підставою для майбутніх жестів, міміки та інтонації.