§5. Обґрунтування прокурором думки щодо призначення

покарання неповнолітньому підсудному

Загальні засади призначення покарання регламентує ст. 65 КК України. Це критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання підсуд­ному. Оскільки загальні засади призначення покарання виписані в законі, то вони є обов'язковими і повинні враховуватись судом при обранні покарання підсудному. У зв'язку з цим у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначено, що слід звернути увагу суддів на те, що вони при при­значенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який виз­нається винним у вчиненні злочину, мають суворо дотримуватись вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунто­ваності та індивідуалізації покарання.

Враховуючи те, що неповнолітні є особливою категорією правопорушників, законодавець у чинному Кримінальному кодексі України присвятив особли­востям їхньої кримінальної відповідальності та покарання окремий розділ XV.

Метою покарання неповнолітнього засудженого є його виправлення, ви­ховання та соціальна реабілітація. Неповнолітній вік особи, яка вчинила зло­чин, згідно з п. З ч. 1 ст. 66 КК України є обставиною, що пом'якшує покаран­ня, і обов'язково має враховуватись при призначенні покарання незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду справи повноліття.

Висновки суду про наявність чи відсутність обставин, що пом'якшують покарання неповнолітнього, мають бути вмотивовані як у промові прокуро­ром, так і у вироку.

Врахування вікових особливостей неповнолітнього вимагає встановлення не тільки того, що особа формально досягла віку кримінальної відповідаль­ності, а й з'ясування всіх індивідуальних психофізичних властивостей непов­нолітніх певного віку. У зв'язку з цим практика йде шляхом виключення крим­інальної відповідальності та покарання щодо тих неповнолітніх, які хоч і досягли віку, з якого встановлена кримінальна відповідальність, проте відстають у розумовому розвитку від того рівня, що є типовим для цього віку, і виключає можливість усвідомлення фактичних ознак і суспільної небезпеч­ності вчиненого. Саме тому загальні засади призначення покарання щодо неповнолітніх застосовуються з урахуванням специфіки рівня їхнього віково­го психофізичного розвитку.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 5 від 16.04.2004 р. в п. 10 роз'яснив, що при призначенні покарання неповнолітнім потрібно суво­ро дотримуватись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, маючи на увазі, що метою покарання такого за­судженого є виправлення, виховання та соціальна реабілітація.

Усі обставини, які впливають на призначення неповнолітньому покарання, необхідно враховувати у сукупності.

Ст. 51 КК України передбачає для дорослих 12 видів кримінальних пока­рань, з яких десять є основними та чотири - додатковими. Два види пока­рань: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і додаткові.

Ст. 98 КК України передбачає п'ять видів покарань, які можуть бути засто­совані як основні до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину:

- штраф;

- громадські роботи;

- виправні роботи;

- арешт;

- позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітніх можуть бути застосовані лише два види додаткових по­карань: штраф (якщо він передбачений санкцією закону, за яким засуджуєть­ся особа) та позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю (ч. 2 ст. 98 КК України).

Таким чином, крім покарань, які передбачені для військовослужбовців, до неповнолітніх не можуть бути застосовані обмеження волі, довічне позбавлен­ня волі і конфіскація майна, якщо навіть вона передбачена у санкції статті як обов'язкове додаткове покарання.

Всі види покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, пом'як­шені як у розмірах, так і строках, порівняно з такими ж видами покарань, встановленими для дорослих.

Розглянемо кожний вид покарання, що можливо застосувати до неповно­літнього.

Штраф (ст. 99 КК України) застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути зверне­не стягнення. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчи­неного злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього. Ст. 99 КК України встановлює розмір штрафу в межах до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Нижній розмір штрафу у цій статті не названо, а тому деякі суди призначають неповнолітнім штраф у розмірі, меншому 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, який передбачено як нижчий розмір штрафу загальною нормою (ч. 2 ст. 53 КК України). Ч. 1 ст. 69 КК України встановлює, що суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання у Загальній частині Кримінального кодексу України. Якщо розмір штрафу призначено менше, ніж 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, ця обставина є підставою для скасування вироку у зв'язку з неправильним застосуванням кримінально­го закону.

Громадські роботи (ч. 1 ст. 100 КК України) можуть бути призначені не­повнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і поляга­ють у виконанні ним робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарань не може перевищувати двох го­дин на день. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим за місцем його проживання у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Слід зазначити, що цей вид покарання застосовується не досить часто, оскільки не відпрацьовано механізм його відбування.

Виправні роботи (ч. 2 ст. 100 КК України) можуть бути призначені непов­нолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього здійснюється відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 5 до 10 відсотків. Пленум Верховного Суду України у п. 14 постанови № 5 від 16.04.2004 р. роз'яснив, що виправні роботи можуть бути призначені непов­нолітнім, які мають постійну чи тимчасову роботу. І цей вид покарання засто­совується до неповнолітніх не досить широко, враховуючи, що більшість із засуджених неповнолітніх не працюють в силу різних об'єктивних або суб­'єктивних причин.

Арешт (ст. 101 КК України) полягає в утриманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції, у спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб. Арештні будинки ще не скрізь побудовані, а тому особи, що засуджуються до арешту, відбувають покарання в слідчих ізоляторах, де умови утримання не відповідають належ­ним нормам.

Позбавлення волі на певний строк (ст. 102 КК України) не може бути призначене на строк більше 10 років і лише за особливо тяжкий злочин, по­єднаний з умисним позбавленням життя людини, - до 15 років (ч. 2 п. 5 ст. 102 КК України). Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який впер­ше вчинив злочин невеликої тяжкості. Слід зазначити, що підпункт «с» §17.1 «Пекінських правил» містить рекомендації про те, що позбавлення волі може застосовуватися до неповнолітнього лише за серйозні злочини із зас­тосуванням насильства або за неодноразове вчинення інших серйозних зло­чинів.

Мінімальний строк позбавлення волі для неповнолітнього, як і для дорос­лого засудженого, становить 1 рік. За вчинений неповнолітнім повторно зло­чин невеликої тяжкості позбавлення волі призначається на строк не більше 2 років; за злочин середньої тяжкості - не більше 4 років; за тяжкий злочин - не більше 7 років; за особливо тяжкий злочин - не більше 10 років. Класифікація злочинів визначена ст. 12 КК України.

При призначенні неповнолітньому покарання за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищу­вати 15 років (ч. 2 ст. 103 КК України). При цьому мають бути враховані поло­ження про особливості покарання неповнолітніх, передбачені ч. ч. 1,3 ст. 102, ст. 103 КК України, а потім загальні положення ст.ст. 70, 71 КК України (п. 27 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання»).

Обравши неповнолітньому покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років (лише цей вид покарання), суд, керуючись вимогами ст.ст. 75-78 КК України, з урахуванням положень ст. 104 КК України, може звільнити його від відбування покарання з випробуванням, встановивши іспи­товий строк від 1 до 2 років. При звільненні неповнолітнього від відбування основного покарання суд відповідно до ст. 77 КК України може (але не зобо­в'язаний) призначити додаткові покарання: штраф якщо він передбачений санкцією закону, за яким засуджується особа, або позбавлення права об­іймати певні посади, або займатися певною діяльністю.

Державному обвинувачу при ознайомленні з вироком стосовно неповнол­ітнього необхідно звертати увагу на те, що додаткові покарання підляга­ють реальному виконанню, про що суд обов'язково має зазначити в резолютивній частині вироку, звільнивши засудженого від відбування тільки основного покарання. Якщо суд звільнив засудженого від відбуван­ня як основного, так і додаткового покарання, це є підставою для скасування вироку в апеляційному порядку з постановленням нового вироку, а в касацій­ному - з направленням справи на новий судовий розгляд.

Звільняючи неповнолітнього від відбування покарання, суд може на нього покласти обов'язки, передбачені ст. 76 КК України, з метою організації орга­нами виконання покарань належного контролю за поведінкою засудженого. Перелік цих обов'язків є вичерпним і покладати на неповнолітніх обов'язки, які не передбачені законом, зокрема, закінчити навчання, влаштуватися на роботу, суду недопустимо. Поклавши на останнього обов'язок, передбаче­ний п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не встановлює періодичність і дні прове­дення реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесене до компетенції кримінально-ви­конавчих інспекцій.

Крім того, керуючись ч. 4 ст. 104 КК України, суд може покласти на окрему особу за її згодою або на її прохання обов'язок щодо нагляду за засудженим неповнолітнім та проведення з ним виховної роботи.

У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину нове покарання призначається за правилами ст.ст. 71, 72 КК України.

Якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не мо­жуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відпові­дальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру або відпо­відно до ст. 7 КПК України закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє обвинувальний вирок і звільняє засудже­ного від покарання.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 7 від 24.10.2003 р. реко­мендує судам не застосовувати повторно звільнення від відбування покаран­ня з випробуванням до осіб, що скоїли злочин під час іспитового строку. Про­те, якщо неповнолітня особа скоїла злочин після звільнення на підставі ст. 78 КК України від призначеного покарання, повторне застосування ст. 75 КК Ук­раїни законом не заборонене.

Підстави для застосування вимог ст. 69 КК України щодо призначення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, пе­редбаченої за даний злочин в санкції Особливої частини КК України, або перехід до іншого більш м'якого виду ос­новного покарання, або непризначення обов'язкового додаткового покаран­ня, то підставами для застосування ч. 1 ст. 69 КК України є такі:

1) наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого. У літературі висловлена думка про те, що таких обставин повинно бути не менше двох. Такий підхід до кількості пом'якшуючих обставин підтверджено п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами крим­інального покарання». Перелік пом'якшуючих обставин передбачено ст. 66 КК України, а обтяжуючих - ст. 67 КК України. Разом з тим слід зазначити, що суд може визнати пом'якшуючою будь-яку обставину, а перелік обтяжуючих обставин є вичерпним. Визнані судом пом'якшуючі обставини повинні істот­но знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину. У вищезгаданій постанові Пленуму Верховного Суду України зазначається, що у кожному випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначати, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижу­ють ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покаран­ня, а в резолютивній частині - обов'язково посилатися на ч. 1 ст. 69 КК Украї­ни.

У судовій практиці обставинами, які свідчать про доцільність застосування ст. 69 КК України, найчастіше визнають запобігання винним шкідливих наслідків злочину і добровільне відшкодування збитку, вчинення злочину через збіг тяжких особистих обставин і відсутність тяжких наслідків, щире каяття винного і активне сприяння розкриттю злочину, другорядну роль у вчиненні злочи­ну, хворобу засудженого та інші несприятливі умови його життя, неправомір­ну поведінку потерпілого;

2) самостійною підставою для призначення особі більш м'якого покарання є врахування даних про особу винного. При врахуванні особи винного бе­руться до уваги: зразкова поведінка в побуті як до, так і після вчинення злочи­ну, позитивна характеристика, прагнення пом'якшити заподіяну шкоду тощо. Головне полягає в тому, що у всіх цих випадках мають бути встановлені такі позитивні дані про особу винного, які дають суду можливість дійти обґрунто­ваного припущення про те, що призначення більш м'якого покарання, ніж передбачене законом, буде цілком достатнім для досягнення його цілей.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбаченого законом, можли­ве за наявності лише двох розглянутих підстав застосування ст. 69 КК України у їх єдності та сукупності. Якщо судом встановлені тільки обставини, що по­м'якшують покарання, або лише позитивні дані про особу винного, тобто лише одна із зазначених підстав - застосування ст. 69 КК України є неприпустимим.

При вирішенні питання про обрання підсудному більш м'якого покарання суд повинен також враховувати мету і мотиви, якими керувалась особа при вчиненні злочину, її роль серед співучасників, поведінку під час та після вчи­нення злочинних дій тощо. З урахуванням зібраних даних суд повинен дійти вис­новку, що даній конкретній особі слід призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено статтею Кримінального кодексу України, по якій обвинувачуєть­ся винний. Саме таке, більш м'яке покарання буде необхідним і достатнім для виправлення винного і запобігання вчиненню ним нових злочинів.