2.1.1. Розвиток теоретичних основ конфліктології в рамках філософської науки.

Стародавні часи. Стародавні філософи вважали, що сам по собі конфлікт не поганий і не добрий, він існує всюди незалежно від думок людей про нього. Весь світ повний суперечностей, з ними неминуче пов’язане життя природи, людей і навіть Богів. Правда, сам термін „конфлікт” вони ще не вживали, але вже бачили, що конфлікт не вичерпує собою все життя, а є лише його частиною.

У цей період заслуговують погляди давньокитайських мислителів. Вищою цінністю китайські мислителі старовини визнавали не війну і боротьбу, а мир і злагоду. „У битвах перемагають ті, хто тужить війну, — учив стародавній китайський філософ Лао-цзи (579—499 рр. до н. е.), — головне полягає в тому, щоб підтримувати мир. Ян (світле) та Інь (темне) не стільки борються між собою, скільки, доповнюючи один одного, утворюють гармонію Єдиного. Особливе місце серед перших китайських філософів належить Конфуцію (551–479 рр. до н. е.). Його філософські, в тому числі й конфліктологічні, ідеї розвивалися іншими китайськими мислителями на протязі багатьох століть. Погляди на проблему конфлікту ми знаходимо у багатьох моральних заповідях Конфуція. „Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, й тоді в державі та в сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожості”. Джерело конфліктів мислитель вбачає в поділі людей на „мужів” (освічених, грамотних і вихованих) та простолюдин („маленьких людей”). Неосвіченість і невихованість простолюдин веде до порушення норм людських взаємовідносин, до порушення справедливості. Для мужів основу взаємовідносин складають порядок, а для „маленьких” людей – вигода.

Для усвідомлення передісторії конфліктології суттєве значення має звернення до античної філософії, в межах якої вперше була зроблена спроба раціонального усвідомлення світу. Античні погляди на конфлікт будувалися на основі філософського вчення про протилежності, зіткнення та єдність протилежностей. Поглядам китайських мислителів співзвучні ідеї й давньогрецького філософа Геракліта Єфеського (535—475 рр. до н. е.) (520-460pp. до н. е.), який бачив джерела конфліктів у деяких універсальних властивостях світу в цілому, в його суперечливій сутності. Філософ намагався пов’язати свої міркування про війни і соціальні конфлікти з загальною системою поглядів на природу Всесвіту. Він вважав, що загальним та універсальним способом розвитку: „...протилежність погоджується, а із неузгодженого з’являється прекрасна гармонія”. Таким чином він розумів, що окрім суперечностей і ворожнечі в світі є місце й для гармонії, злагоди. Він зазначав, що у світі все породжується через ворожнечу і розбрат, що єдиний закон космосу – це війна: „Війна — батько всіх речей і всього цар, а мир — їх мати”.

Все суще складене в гармонію через протидію протилежностей. Універсум поперемінний, то єдиний і зв’язаний дружбою, то багатокількісний і сам собі ворожий через якусь ненависть”.

Аналізуючи античні погляди на проблему конфлікту, важливо звернути увагу на те, що багато мислителів того періоду співвідносять їх з контекстом соціальних явищ, не лише виявляючи причини різних зіткнень (конфліктів), а й даючи їм оцінку з точки зору соціальних наслідків.

Так, Геракліт зазначає: „Одним війна визначила бути багатими, а пересічним людям – пертворення в рабів, а іншим – у вільних”. На відміну від Геракліта, який по суті виправдовував війну, Платон (427-347 pp. до н. е.) засуджував її і визначає війну як найбільш велике зло. Аналогічна оцінка війни як найгострішого соціального конфлікту ми знаходимо у мислителя Давньої Греції Демокрита (прибл. 460 – 370 рр. до н. е.). „Громадянська війна є лихо для однієї та іншої ворогуючої сторони...”

Але не тільки війна як соціальний конфлікт потрапляє в поле зору античних мислителів. З цієї причини не менший інтерес представляють й соціально-етнічні та правові ідеї Демокрита: „...закони не забороняли б кожному жити на свій смак, якщо б кожний не шкодив один одному, бо заздрість сприяє початку ворожнечі”.

Цікаві конфліктологічні ідеї, пов’язані з державним устроєм, можна знайти у Арістотеля (384-322 pp. до н. е.), який стверджував: „Держава є інструментом примирення людей”. „Людина поза державою агресивна і небезпечна”.

Таким чином, саме у світлі категорій „суперечностей” і „боротьби”, вперше представлених стародавніми філософами як загальні характеристики буття, може глибоко зрозуміти й сутність конфлікту, його універсальний характер.

Суперечність — центральна категорія діалектики — сучасного філософського вчення про загальні категорії і закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Згідно цьому вченню суперечність пов’язана з різноманіттям елементів єдиного цілого. Протиріччя і є відношенням особливого роду між цими елементами цілого, котре виникає при появі всякої протилежності, неспівпадінні, невідповідності в структурі цілого. Й оскільки абсолютно стійкої відповідності ні в одному реальному предметі немає, остільки суперечність має універсальний характер, як і конфлікт”, який в даному зв’язку може бути представлений як момент загострення в розвитку протиріччя, як прояв одного з його станів або властивостей. Саме тому, що суперечність має універсальний характер, світ перебуває в постійному русі та розвитку.

Звідси, категорія „суперечності” (протиріччя) пов’язана з вивченням джерела всякого руху, зміни і розвитку, який сучасна діалектика вбачає в суті самих речей. З універсальністю суперечності пов’язаний і загальний характер конфлікту, який виступає як один із станів або властивостей суперечності.

Категорія „боротьби” доповнює поняття „суперечності” (протиріччя), конкретизуючи характер взаємин його протилежних сторін. Боротьба — також одним з основних понять діалектики. Його зміст включає не лише сам момент боротьби протилежних сил, а й момент їх співіснування, яким й забезпечується цілісність процесу.

Проте як серед стародавніх, так й сучасних філософів немає повної єдності в розумінні ролі суперечностей, боротьби та конфліктів. Вже деякі із стародавніх філософів висловлювали утопічні надійні на можливість створення суспільства, де будуть усунені всякі суперечності та конфлікти. Зокрема, давньогрецький філософ Епікур (341—270 рр. до н. е.) вважав, що лиха, пов’язані з нескінченними війнами, врешті-решт змусять людей жити в стані міцного світу. І не дивлячись на те, що реальне життя знов і знов зруйнувало нездійсненні мрії, утопії подібного роду виявили велику привабливу силу й виникали знов і знов.

Важливою особливістю конфліктологічних ідей, що отримали свій розвиток пізніше у поглядах середньовічних мислителів, було те, що вони мали релігійний характер. Першим зазначені ідеї висловив Аврелій Августин (354 – 430 рр. до н. е.), який стверджував про наявність єдності людської та божої історії, яка протікає одночасно в протилежних і неподільних сферах. Зазначена протилежна та неподільна історія представляє споконвічну боротьбу двох царств (градів) – „Божого та земного”.