1Кант і. Соч. У 6 т. – м, –т. – с. 2 – 66. Філософський енциклопедичний словник. – м.; Радянська енциклопедія, 1983. – з 546

Насправді, за К. Марксом, антагонізм класів — не причина, а наслідок економічної структури суспільства. Як писав К. Маркс, спосіб виробництва визначає соціальний, політичний і духовний процеси життя суспільства. Кожному, хто знайомий із марксизмом, відома ця основоположна його теза. Не всі з нею згодні, але це вже інше питання. Що стосується „співробітництва класів”, завдяки чому суспільство нібито „лише живе і розвивається”, то якраз у цьому й приховується некоректність. Співробітництво класів, безумовно, має місце в будь-якому суспільстві, але в рамках соціального панування меншості. Досить пригадати історію російського суспільства з часу встановлення кріпацтва. Зазначена теза має рацію й до його відміни (а це більше двох століть), щоб зрозуміти помилковість тези зовсім не К. Маркса, а академіка Яковльова А. Яке ж співробітництво було між поміщиками-кріпаками та рабами-селянами? Скажімо, між Троєкуровим та його холопами? Адже закріпачені селяни не вважалися за людей, з ними поводилися як з робочою худобиною. Періодично спалахуючи селянські бунти, повстання не змінювали їх соціального становища, але все ж таки наближали час визволення.

Для студентів буде цікаво знати ставлення до теорії класів і класової боротьби сучасних західних філософів і соціологів. Зазначене ставлення зовсім не однозначно негативне. Один із найвпливовіших французьких соціологів Р. Арон — критик марксизму — у своїй капітальній праці „Етапи розвитку соціологічної думки” (1967 р.) написав: „Соціологія К. Маркса — це соціологія класової боротьби. Деякі її положення мають фундаментальне значення. Нинішнє суспільство антагоністичне”⁵. „Маркс виходив з ідеї основного протиріччя інтересів між найнятими робітниками та капіталістами ... Але, разом із тим, спостерігаючи за історичною реальністю, він, як ніхто, відзначав — а він, був чудовий спостерігач — наявність безлічі суспільних груп. Капіталісти та робітники, — продовжував Р. Арон, – це дві великі групи із насправді протилежними уявленнями про те, яким повинно бути суспільство⁶.

Проте треба визнати, що виявилося помилковим у поглядах К. Маркса і марксистів? Абсолютизація класової боротьби, класових конфліктів як нібито єдиного джерела суспільного прогресу. З контексту марксистської теорії випала взагалі проблема соціальної гармонії, соціальної єдності як основної умови буття будь-якої соціальної системи. Звернувшись до цієї проблеми після революції марксисти-ленінці, догматизуючи теорію свого вчителя, вдалися до іншої крайності — заперечення соціальних суперечностей і конфліктів у постреволюційному суспільстві.

Лише у 60-ті рр. ХХ ст. стала пробиватися думка про суперечливий характер соціальної єдності радянського суспільства. У 1966 р. російський кофліктолог Зеркин Д. П., аналізуючи діалектику цього суспільства, зробив висновок: „Соціальна спільність (єдність) ... насправді є процес. Вона не виключає відмінностей, які переходять у протилежності та суперечності, а припускає їх ... соціальна єдність як діалектична єдність ... живе явище, що розвивається”. Лише розкриття наявних відмінностей у ньому, і протилежностей, коли „... йдеться про істотні відмінності, та „загострення” їх до суттєвих протилежностей і суперечностей”, дає можливість зрозуміти соціальну єдність⁷.^. Наголошувалося також: „Напруженість суперечностей, якщо така виникає, веде до конфліктів між носіями суперечливих сил, тенденцій. Коли боротьба виходить за рамки єдності корінних (вітальних) інтересів... відбувається якісна зміна протиріччя. Товариська боротьба перетворюється на ворожу, неантагоністична суперечність — в антагоністичну”⁸. Проте автор тут же заперечував класовий соціальний конфлікт „в умовах соціалізму, що переміг остаточно”. Реальна дійсність довела протилежне і соціалізм зник.

Не можна сказати, що висловлювання про суперечність соціальної єдності поділявся багатьма дослідниками. Поняття „соціальна суперечність”, а тим більше, „соціальний конфлікт”, якщо й фігурували в літературі, то лише в абстрактно-філософському контексті. Парадоксальний факт: тодішні радянські укладачі предметного покажчика до другого видання творів К. Маркса і Ф. Енгельса та до повного зібрання творів В. Леніна взагалі опустили термін „конфлікт”, хоча він у цих творах зустрічається багато разів. Мабуть, укладачі вважали, що даний термін не має наукового навантаження, і він може бути цілком замінимим терміном „боротьба” (класова, політична, економічна, ідейна, за існування тощо), позначеним у предметних покажчиках.

^{Зеркин Д.П. Основы конфликтологии: Курс лекций.(Серия „Учебники и учебные пособия”).– Ростов-н/Д:„ Феникс”, 1998.—С. 15.}

Помилка, а швидше однобічність, марксистській концепції соціального конфлікту полягала й у тому, що в якості його основи визнавалися лише об’єктивні причини — соціально-економічні протиріччя. Насправді, в роботі К. Маркса „Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта” представлений багатоплановий аналіз соціального конфлікту, пов’язаного з бонапартизмом. Та все ж абсолютизація об’єктивних відносин виявилася й тут, не говорячи вже про його головну працю – „Капітал”.

Було б неправильно стверджувати, що послідовники К. Маркса не прагнули внести деякі корективи до вчення класика. Відомі положення В. Леніна про революційну ситуацію, де як елементи останнім визнавався суб’єктивний чинник (небажання мас жити по-старому і нездатність можновладців управляти колишніми методами, високий рівень активності народу тощо), положення про верховенство політики над економікою, про роль революційної ідеології в революційні епохи тощо. — розширювали тлумачення природи соціальних конфліктів. Та все ж основна парадигма залишалася непорушною. Досить пригадати визначення поняття „класів”, що належить В. Леніну, яке зводилося лише до перерахування економічних ознак. Адже це визначення в радянській літературі визнавалося за аксіому соціальної науки.

Марксистське уявлення про соціальний класовий конфлікт виходило з визнання лише одного суб’єкта конфлікту — великої соціальної групи (класу). За межами аналізу залишалися інші соціальні групи, шари, а тим більше особа. Зазначена обставина з’явилася однією з головних причин нездатності марксистів зрозуміти та проаналізувати різноманіття соціальних конфліктів.

2.2.2. Теоретико-методологічний та політико-ідеологічний вплив марксистів на дискусію решти наукової еліти щодо основ конфліктології. Незважаючи на певну однобічність, марксистська концепція зробила певний вплив на формування поглядів західних політологів і соціологів з проблеми конфліктів. Такий вплив простежується як у працях західних учених початку ХХ ст., так й засновників сучасної конфліктології (Р. Дарендорф, А. Турен та ін.). Найважливіша ідея сучасної теорії конфлікту — зв’язок конфлікту з об’єктивними соціальними протиріччями, розгляд конфлікту в контексті суспільних відносин — це традиція марксизму. У західній соціології та політології вчення про соціальний конфлікт розкриваються у працях Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, Л. Гумпловича, М. Вебера, В. Парето, Г. Моска.

Так, у перше термін „концепція конфлікту” в науковій літературі введена Г. Зіммелем. Він аналізував конфлікти процесу породження і зміни форм культури, між змістом і формою культури, „об’єктивною” та „суб’єктивною” культурами, підкреслював постійний характер конфліктів. Г. Зіммель підкреслював, що в усвідомленні невідвертості цих конфліктів полягає „трагедія культури”⁹. Г. Зіммель розглядає конфлікт як одну із форм соціалізації, вважаючи його психологічно обумовленим явищем.

Інші учені аналізували конфлікти як у контексті соціального дарвінізму (бачили їх причину в боротьбі за існування), так і соціального детермінізму.

Наприклад, В. Парето, протиставляючи свої погляди марксистським, вважав одним з головних чинників, що детермінують суспільний процес, суперництво еліт і боротьбу мас з елітою. Разом із тим він не заперечував правоту К. Маркса в тому, що класова боротьба є фундаментальна „величина” в історії. Проте, зі свого боку, В. Парето відкидає тезу, що класова боротьба визначається виключно протиріччями в економіці, конфліктами, що витікають із власності на засоби виробництва. На думку В. Парето, першопричиною суперечності між масою і елітою може бути володіння державною владою і військовою силою. Зазначений італійський соціолог і політолог стверджував, що усунення конфлікту між працею і капіталом не веде до зникнення класової боротьби. Класова боротьба — лише форма боротьби за життя, а те, що – іменують „конфліктом між працею і капіталом” — лише форма класової боротьби. Релігійні конфлікти — теж форма класової боротьби. Зникаючи, вони замінюються соціальними конфліктами. Але якщо навіть утвердиться цей колективізм, не буде „капіталу”, конфлікти не зникнуть, класова боротьба теж. Одну форму класової боротьби замінить інша. „Виникнуть конфлікти між різними шарами трудящих соціалістичної держави, між „інтелектуалами” та „не інтелектуалами”, між різними типами політиків, між ними та підлеглими, між новаторами і консерваторами”¹⁰.

В. Парето своєрідно розумів класову боротьбу. Проте, його прогноз щодо постійності конфліктів повністю підтвердився.

Р. Моска, інший італійський соціолог і політолог, розвинув аналогічну думку про постійний характер конфліктів у суспільстві, пов’язуючи їх існування з розподілом суспільства на пануючий „політичний або правлячий клас” і керований клас — більшість народу. Історія суспільства свідчить про постійну боротьбу цих класів, насильство і конфлікти тут відіграють важливу роль у змінах, що відбуваються, та у відновленні стабільності.

Найвпливовіший німецький соціолог М. Вебер вважав, що будь-яке суспільство роздирають корінні (вітальні) суперечності, зокрема, між місцем, котре займає член суспільства, та його заслугами, між егоїзмом індивіда і необхідністю підпорядкування, відданості суспільним інтересам. Усередині суспільства мають місце різні конфлікти між групами, партіями, окремими особами. Влада невідокремлена від панування. Її існування свідчить про нерівність, котра полягає в тому, що один із індивідів може нав’язувати свою волю іншому.

Зазначений вододіл концепції інтеграції і конфлікту обкреслений в одній з останніх робіт відомого сучасного французького соціолога А. Турена „Повернення актора. Соціальна теорія в індустріальному суспільстві” (1988 р.). Автор говорить про „різні соціології”: одна з них включає дисципліни, орієнтовані на вивчення „соціального порядку”, тобто сукупності інститутів і відносин, що забезпечують стабільність даної системи. Інша — „соціологія дій”, вона, навпаки, цікавиться, перш за все, змінами, розглядає соціальні дії як ланцюг конфліктів. За А. Туреном, всякий соціальний процес складається з системи конфліктів соціальних суб’єктів різного рангу і рівней¹³.

Модель рівноваги, модель стабільності та конфліктну суспільства представлені також у поглядах інших сучасних авторів, включаючи вітчизняних. Важливо відзначити, що при тому чи іншому підході у вивченні конфлікту зарубіжними ученими накопичений великий фактичний матеріал, котрий в основному відноситься до розробки технології управління на рівні малих груп, фірм і міжособистісних відносин. Австралійські автори Х. Корнеліус і Ш. Фейр пишуть, що теорія та практика вирішення конфліктів зростають бурхливими темпами. У 1986 р. Австралійська асоціація сприяння ООН заснувала організацію з розв’язання конфліктів як частину її Програми Миру. Завдання організації — розробляти та упроваджувати навики щодо вирішення конфлікту для їх ефективного застосування в особистому житті, на роботі та в міжнародних відносинах¹⁴.