2.1.1.2. Середньовіччя. Найважливішою особливістю конфліктологічних ідей, які набули розвитку у поглядах середньовічних мислителів, була їх релігійна спрямованість.

Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.) розвинув думку про царство філософського пізнання і богослов’я, духовної влади, про людське буття і бога. На його думку „... історія являв собою вічну битву двох царств божого і земного”.

говорить про „царство філософського пізнання і богослов’я, про світську і духовну владу, про людське буття та Бога тощо.

За часи Середньовіччя, коли затвердилася християнська релігія, заснована на ідеях людинолюбства, рівність всіх перед Богом, досягти міцного миру між людьми знов таки не вдалося. Причому, зіткнення тривали не лише між віруючими і невіруючими, а й між самими єдиновірцями. Із цього приводу Еразм Роттердамський (1469—1536) зазначав: „Найбільшим абсурдом є те, що Христос присутній в обох таборах, неначе сам із собою веде боротьбу”.

Намагаючись якось пояснити та виправдати незліченні прояви зла в світі, створеному Богом, релігійна філософія розробила спеціальне вчення, котре отримало найменування „виправдання (захист) Бога”, або „теодиція”. Сутність цього вчення зводилася до з’ясування питання – як при доброму і всемогутньому Бозі в світі існують різноманітні конфлікти: глобальні катастрофи, жорстокі війни, підступні вбивства, нещастя і страждання людей.

Постановка цих, за висловленням Г. Гейне, „проклятих питань” з’явилася одним із джерел зародження богозаперечення, атеїзму. Тому різного роду спроби відповісти на ці питання почалися ще на зорі християнства та не припиняються й донині. Відома відповідь одного з перших християнських богословів Тертулліана (160—220 рр.), який вважав, що природа Бога, його задуми не піддаються людському розуму і тому нам нічого не залишається, як тільки сліпо вірити в нього. „Вірую тому, бо абсурдно”, – говорив він.

Неважко відзначити, що у поясненні філософів дохристиянського і християнського періодів корінних причин існування у світі різного роду догм багато загального. Й ті, та інші визнають, що боротьба, конфлікти є органічною, неусувною властивістю буття. Відмінність між античними та християнськими філософами полягає лише в тому, що одні убачають у цих універсальних явищах властивість, спочатку властиву буттю, природі, а інші бачать в них задум, волю Бога.

2.1.1.3. Епоха Відродження. Суттєвою особливістю поглядів мислителів епохи Відродження на проблему конфлікту є те, що вони сформувалися в результаті розвитку на більш високому рівні ідей давньогрецьких філософів про велич людського розуму, про його роль у пізнанні оточуючого світу. Вивільняючи сприйняття людських проблем від влади релігійної свідомості, філософи цієї епохи надавали подібним проблемам земного смислу. Важливо зазначити, що за свої погляди видатні мислителі цієї епохи – Микола Кузанський (1401 – 1464 рр.), Микола Коперник (1473 – 1574 рр.), Джордано Бруно (1548 – 1600 рр.), Микола Маккіавеллі (1469 – 1527 рр.) та багато інших піддавалися репресіям з боку церкви, знаходячись з нею у стані найгострішого конфлікту. Всі вони вірили в силу людини, її розум і гармонію, здатність долати соціальні конфлікти.

2.1.1.4. Новий час та епоха Просвітництва. Про суперечності в природі, суспільстві, мисленні, про боротьбу між людьми, класами, державами учені роздумували особливо багато в Новий час, коли соціальні конфлікти стали найбільш гострими. Під час аналізу конфліктологічних поглядів мислителів Нового часу та епохи Просвітництва важливо усвідомити соціально-культурні умови і уклад того періоду. Це була не лише епоха могутнього економічного, а й виключного культурного зростання європейських держав. Все це створило передумови до системного підходу в пізнанні явищ оточуючого світу і в тому числі у вивченні конфліктів. Найбільш характерні для періоду, що розглядається, погляди на конфлікт містилися в працях Френсіса Бекона (1561– 1626 рр.), Томаса Гоббса (1588 – 1679 рр.), Жан-Жака Руссо (1712 – 1778 рр.), Адама Сміта (1723 – 1790 рр.), Іммануїл Кант (1724—1804 рр.), Г. Гегель і К. Маркс, Вол. Соловйов, І. Бердяєв та інших. Ф. Бекон один із перших застосував системний метод до аналізу причин соціальних конфліктів у середині держави. Цікава у даному смислі концепція Т. Гоббса про природний стан суспільства як „війни всіх проти всіх”.

У ході детального вивчення парадигми уявлень про конфлікт у Новому часі виявилося два різних підходи до розуміння природи соціального конфлікту, які можна визначити як песимістический та оптимістичний.

Песимістичний підхід найчіткіше виразив англійський філософ Томас Гобс у книзі „Левіафан” (1651 р.). У цьому творі він негативно оцінив людську природу так: „Людина за своєю природною є істотою егоїстичною, заздрісною і ледачою”. На цій підставі первинний стан людського суспільства він оцінював як „війну всіх проти всіх». Коли цей стан став для людей нестерпним, вони уклали між собою договір про створення держави, яка, спираючись на свою величезну силу, порівнянну лише із потужністю біблейського чудовиська Левіафана, здатною позбавити людей від нескінченної ворожнечі. Таким чином, негативно оцінюючи людську природу, Т. Гоббс не бачив іншого способу подолання порочності людей окрім застосуванняання державного насильства.

Оптимістичний підхід представлений французьким філософом Жан-Жаком Руссо, який на відміну від Гоббса вважав, що людина за своєю природою добра, миролюбна, створена для щастя. Джерелом конфліктів у сучасному суспільстві, на його думку, з’явилися недоліки в його організації, помилки та забобони людей і, перш за все, їх прихильність до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей відносин миру і злагоди повинно стати створювана ними за взаємним договором демократична держава, котра спирається переважно на ненасильницькі, виховні засоби, які найбільшою мірою відповідають суті людини.

У подальший період дослідники даної „проблеми” або дотримувалися однієї з вказаних двох концепцій, або ж розробляли той або інший різновид їх синтезу.

2.1.1.5. Перша половина ХІХ століття. На цьому етапі розвитку конфліктологічної думки особливу цінність представляють погляди представників класичної німецької філософії – Іммануїла Канта (1724 – 1804 рр.), Георга Гегеля (1770 – 1831 рр.), Людвіга Фейєрбаха (1804 – 1872 рр.) та інших. Важливо акцентувати увагу на їх глибокі філософські погляди на найгостріші соціальні проблеми того часу – проблему війни і миру. Так, зокрема Г. Гегель написав відому наукову працю „Про війну як засіб морального очищення народів”, а І. Кант – „Про довічний мир”.

Німецький філософ Іммануїл Кант вважав, що стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним станом. Навпаки, природним є стан війни, тобто якщо й не безперервні військові дії, то існування постійної загрози. Отже, стан миру має бути ще встановлений. Таким чином, І. Кант, подібно до Т. Гоббса, песимістично визнає природним для людей „стан війни”, але разом із тим подібно Ж.-Ж. Русо, висловлює оптимістичну надію на можливість досягнення „стану миру”.

Наслідуючи розвиненим у працях Ф. Ницше (1844-1900 рр.) і 3. Фрейда (1856-1939 рр.) науковим положенням, прихильники цієї концепції розглядають агресивні прояви в поведінці людини не як патологію і відхилення в її природі, а як природний стан, що диктується її природою. На їхню думку, саме тому, прагнучи до вічного та останнього миру, людство неминуче повертається до війни. Одночасно, інші учені, керуючись ідеями Ж. -Ж. Руссо, а пізніше й К. Маркса, стверджували, що людина є істота раціональна, а сплески агресії та жорстокості виникають як вимушена реакція на життєві обставини. На їхню думку, людська свідомість і психіка формуються прижиттєво під впливом соціальних умов. Вони вважали, що вдосконалення соціальних інститутів приведуть з неминучістю до знищення конфліктів і воєн.

Проте, не дивлячись на плідність ідей про природу конфлікту, описаних класичною філософією, у вивченні суті конфлікту аж до кінця XIX ст. були суттєві недоліки:

1) конфлікти розглядалися лише в найзагальнішому плані, у зв’язку з філософськими категоріями протиріччя та боротьби добра і зла, як загальна властивість не лише соціального, а й природного буття;

2) специфіка соціальних конфліктів досліджувалася не комплексно, давався лише опис видів соціальних конфліктів в економіці загалом, а не в окремих сферах політики, культури, психіки;

3) досліджувалися переважно лише конфлікти макрорівня, між класами, націями, державами, а конфлікти внутрішньоособистісні та в малих групах залишалися поза увагою учених;

4) загальні риси конфлікту як феномену соціального життя не досліджувалися, у зв’язку з чим не було й самостійної теорії конфлікту, а отже, й конфліктології як науки.

З цієї причини, як самостійна наукова дисципліна конфліктологія склалася лише в середині XX ст., виділившись із двох фундаментальних наук: соціології і психології.

2.1.1.6. Друга половина ХІХ – початок ХХ століття. Серед характерних особливостей зазначеного періоду еволюції конфліктологічної думки важливо зрозуміти, що виключне місце в становленні конфліктології як відносно самостійної теорії, визначають наступні чинники:

1) до цього часу було накопичено достатньо великий обсяг інформації по проблемах конфлікту. Вона засновувалася на поглядах видатних мислителів минулих епох;

2) цей час характеризувався потужними соціальними потрясіннями – війнами, економічними кризами, соціальними революціями тощо. Все це вимагало наукового аналізу, нових теоретичних підходів до дослідження соціальних проблем;

3) у цей період виникає низка нових наук і концепцій, які докорінно змінили людські можливості соціального пізнання. Серед цих наук – марксистка філософія, основи якої заклав Карл Маркс (1818 р.), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.); соціологія, котра бере свій початок з праць Огюста Конта (1798 – 1857 рр.); психологія, у джерел якої стояв Вільгельм Вундт (1832 – 1020 рр.). Особливо необхідно відзначити працю німецького теоретика Карла Клаузевиця (1780 – 1831 рр.) – „Про війну”, а також Георга Зиммеля (1858 – 1918 рр.), Питирима Сорокіна (1889 – 1968 рр.) в галузі соціології, праці Зігмунда Фрейда (1856 – 1939 рр.) та його учнів у галузі психології.

4) конфлікти у ХХ столітті стали основною причиною загибелі значної кількості людей:

• дві світові, так звані „гарячі”, – класичні техногенно-силові війни та одна „холодна” – інформаційно-психологічна війна із застосуванням окремими елементами і засобів класичної техногенно-силової війни;

• більше 200 великомасштабних війн у вигляді локальних військових конфліктів;

• терор тоталітарних режимів;

• озброєна боротьба за владу у вигляді соціальних революцій;

• революційно-визволні війни корінних народів з метрополіями у межах світових колоніальних систем;

• розвиток і транснаціоналізація злочинної діяльності;

• вбивства, самогубства – всі ці види конфліктів за самою приблизною оцінкою забрали у минулому столітті до 300 млн. людських життів.

Нині повільно, але неупинно:

• удосконалюється і поширюється зброя масового знищення, здійснюються випробування ядерної зброї Індією та Пакистаном; Північна Корея, Ізраїль та Іран вже на порозі офіційної заяви про наявність власної ядерної зброї; поширюється ідея і збільшується загроза застосування ядерних пристроїв транснаціональними екстремістськими та терористичними угрупованнями;

• світове домінування пануючої політичної, військової і фінансово-промислової еліти Сполучених Штатів, яка прагне вирішити внутрішні економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, етно-демографічні проблеми американського суспільства за рахунок експлуатації на свою користь результатів перемоги Західної цивілізації у „холодній війні” з блоком залежних від СРСР держав Організації Варшавського Договору; знаходить свою матеріалізацію імперська ідея створення нової „Американської світової імперії” у настирливих заходах поширення і нав’язування народам світу американського зразка „ліберал-демократичного способу життя для аборигенів”;

• панівна комуністична еліта Китаю прагне до 2025 року завершити вирішення завдань ЦК КПК щодо реформування політичної, соціально-економічної і військової системи держави та проголосити КНР єдиною супердержавою світу всупереч прагненням американців одноосібного домінування у світі;

• пострадянська російська еліта прагне вивести геополітичний статус РФ на рівень впливу Радянського Союзу, принаймні на пострадянському і східноєвропейському просторі;

• до цього додаються проблеми, пов’язані з розпадом Радянського Союзу, Чехословаччини, Югославії, окупація Іраку Сполученими Штатами та союзниками по антисаддамівській коаліції, розгортання військових підрозділів США та союзних по НАТО держав і Франції в Афганістані, Киргизстані, Таджикистані, Узбекистані, проблема розгортання у відповідь мусульманським світом терористичної війни проти США, держав Заходу та Ізраїлю в особі Аль Каїди, Хамас, інших палестинських угруповань, чеченського руху опору – проти Росії, фізичне усунення ізраїльськими спецслужбами найбільш одіозних представників керівництва Руху визволення Палестини, організація і стимулювання „кольорових революцій” на території мало піддатних керуванню з боку США и держав НАТО режимів держав Пінічної Африки, Близького Сходу, Перської затоки, Ценртральної і Південної Азії.

Зазначене свідчить про зростання загрози розвитку гарячої фази Третьої світової війни, яка розпочалася після закінчення „холодної війни” у серпні 1991 року.

У теорії конфлікту ХХ ст. сформувалося більш чітке загальновизнане уявлення про те, що:

Конфлікт – суспільне соціальне явище, різновид соціальної поведінки та взаємодії, феномен, від якого залежить процес нормального людського розвитку. Саме на цій підставі в основу даного навчального курсу у розділі „Основи конфліктології” покладено діяльнісний підхід. Зазначене є однією з головних рис парадигм сучасної науки, яка дає змогу активізувати мислення людини та усвідомлення мотивації як людських вчинків, так і самого механізму перетворення людських дій слугуванню власним інтересам та суспільним потребам у межах гуманного та можливого.

Внутрішня політична боротьба – один із вирішальних чинників розвитку більшості держав. Конфлікти в організаціях нерідко надають визначального впливу на якість їх діяльності. Злагода в сім’ї та із самим собою виступає важливішою умовою щасливого життя кожної людини та всього суспільства. Все це говорить про вирішальну роль конфліктів у житті окремої людини, сім’ї, організації, держави, суспільства і людства в цілому. ХХІ століття поставило людство перед альтернативою: або воно стане століттям стрімкого зростання конфліктології як сукупності соціально корисних наукових знань та ефективного інструменту регулювання суспільного життя, або воно буде останнім століттям в історії цивілізації.

Перехідний період, що має місце в нашому українському суспільстві, супроводжується конфліктними ситуаціями. Викликані вони хворобою всього суспільства, що охопила економіку, політику, культуру, мораль. У суспільстві має місце зміна ціннісних орієнтацій, комунікативних структур, ідеологічний плюралізм тощо. Всі ці зміни утверджуються в системі людських відносин досить складно і проблемно. Якщо ми зуміємо переформувати свою психіку на те, що світ та індивіди – різноманітна реальність, то мусимо визнати, що мають і повинні мати місце проблеми, які слід сприймати як об’єктивну реальність, які потрібно вирішувати, робити тим самим життя якомога менш конфліктним; одночасно подолання ж проблем розуміти як перехід до іншої якісної реальності.

Формуючи філософію нового світосприйняття, ми створюємо умови кожному індивіду для самореалізації в проблемному, небезконфліктному житті. Так історично розвивалось суспільство, такі наші реалії сьогодення, так буде завжди розвиватися суспільний процес, в якому людина виступає і цінністю, і творцем, а творчість завжди конфліктна.

Зазначене вище підтверджує, що конфліктологія нині досить актуальна наука, користується широким інтересом та популярністю. Зокрема, в політиці, дипломатії, юриспруденції, комерційній діяльності, системі виховання і спілкування, у військовій практиці та інших сферах буття мають місце конфлікти різного типу: внутрішньо особистісні, міжособистісні,внутрігрупові, міжгрупові, міждержавні, між цивілізаційні тощо. Таким чином, в усіх галузях життєдіяльності людей ми бачимо і стикаємося з проблемами, які призводять до протиріч і конфліктних ситуацій.

2.1.2. Розвиток конфліктології в рамках соціальної науки. У соціології загальна концепція соціального конфлікту стала складатися наприкінці XIX — початку XX ст. у працях німецьких учених Макса Вебера (1864 – 1920 рр.) і Георга Зіммеля (1858 – 1918 рр.). Вони довели, що конфлікти є неусувною частиною соціального життя. Для соціологічного підходу на відміну від філософського, гранично узагальненого, характерне дослідження конфлікту на основі таких специфічних методів, як анкетування, статистичний аналіз масових даних, інтерв’ювання і т. ін. У результаті, в рамках соціологічного підходу уявлення про конфлікти стали детальнішими, конкретнішими, „природнішими”.. Хоча погляди на природу і роль конфліктів у житті суспільства у різних соціологів були неоднаковими, проте всі вони визнавали їх важливу роль у суспільному житті та необхідність їх конкретно-соціологічного аналізу.

На думку М. Вебера, суспільство є сукупністю груп, що розрізняються своїм статусом. Тому їх інтереси розходяться, що й породжує соціальні конфлікти. Всякі надії на можливість їх усунення із життя суспільства ілюзорні. Потрібно визнати неминучість існування на цій землі вічної боротьби одних людей проти інших.

Проте інтереси людей не лише розходяться, а й в якійсь мірі й співпадають, що створює основу для балансу сил, досягнення соціального консенсусу, і хоча конфлікти не можуть бути зовсім усунені із соціального життя, це не означає, що воно характеризується постійною нестабільністю.

Г. Зіммель у своїй книзі „Конфлікт сучасної культури” (1918 р.) та у низці інших своїх праць виходив з того, що наявність безлічі егоїстичних груп, існуючих у суспільстві, проте не ізольованих одна від одної, а навпаки, тісно зв’язаних між собою тисячами незримих ниток, – створює умови для протиріч, терть і зіткнень. Саме перетини групових інтересів зазначених егоїстичних груп пом’якшують конфлікти та служать грунтом для стійкості демократичних суспільств. Проте конфлікти неусувні, вони представляють необхідну універсальну властивість соціального життя, настільки ж стійку його форму як владу, ринок, суспільний договір і т. ін. „Як тільки життя піднеслося над суто тваринними потребами в ній виявився внутрішній конфлікт, наростання і розв’язання якого є шляхом оновлення всієї культури”¹.

Сучасна епоха якраз відрізняється крайнім ступенем розвитку цієї загальної властивості життя. «...Із всіх історичних епох, в яких цей конфлікт набув характеру гострого ... жодна не виявляє його у вигляді основного мотиву і такою мірою як наша”. Численні послідовники Зіммеля обгрунтовували думку про те, що найважливіша практична мета соціології — сприяти трансформації конфліктів у співробітництві. Саме після праць Зіммеля до наукового обороту увійшов термін „соціологія конфлікту”.

Зазначені початкові наукові положення й послужили основою для створення у середині XX ст. теорії конфлікту як самостійної галузі соціології. Зазначене завдання було вирішено головним чином зусиллями двох видатних учених — німецького соціолога Ральфа Дарендорфа (1929 р.) і американського соціолога Люіса Козера (1913 р.).

Р. Дарендорф у своїх відомих працях „Класи і класові конфлікти в індустріальному суспільстві” (1957 р.), „Сучасний соціальний конфлікт” (1988 р.) та інших розглядає конфлікт як головну категорію соціології та називає тому свою соціологічну концепцію теорією конфлікту. Для нього наявність конфліктів — природний стан суспільства. Не наявність, а відсутність конфліктів є чимось дивовижним і ненормальним. Привід для підозрілості виникає тоді, коли виявляється суспільство або організація, в яких не видно проявів конфлікту. Конфлікти зовсім не завжди являються загрозою| для даної суспільної системи, навпаки, вони можуть служити одним із джерел її зміни та збереження на основі породжуваних конфліктами позитивних змін.

На відміну від К. Маркса, Р. Дарендорф вважає, що головним джерелом конфлікту є неекономічні, а політичні протиріччя між соціальними групами, пов’язані з концентрацією влади в одних та її відсутністю в інших. Конфлікти на економічному грунті між робітниками та підприємцями нині позбавлені колишньої вибухової сили та можуть бути дозволені без застосування революційних методів, характерних для IX ст.

Сучасне суспільство виробило раціональні методи регулювання конфліктів за участю у цьому процесі владних структур. Основні положення розробленої Р. Дарендорфом теорії соціального конфлікту можна звести до наступного:

1) оскільки відмінна риса будь-якого суспільства — відносини панування і підкорення, його атрибутом є конфлікт;

2) основою соціального життя, її конфліктності є владні відносини, панування одних груп над іншими: господарів — над працівниками, офіцерів — над солдатами, викладачів — над студентами, державних чиновників — над рештою всього суспільства;

3) суспільство є системою конфліктуючих груп. Конфлікти неминучі, універсальні. Існує безліч різновидів конфліктів, зокрема внутрішньоособистісні, міжособові, внутрішньогрупові та міжгрупові, на рівні виробничого колективі, іншого соціального об’єднання, суспільства в цілому, міждержавні, міжцивілізаційні та ін. Тому правильніше говорити не про вирішення конфліктів, а про їх регулювання, оскільки конфлікти повністю ніколи не зникають;

4) спільність інтересів людей, утворюючих одну групу, і відмінності інтересів різних груп у міру їх усвідомлення ведуть до утворення різного роду організаційних структур, профспілок, партій, лобістських об’єднань тощо;

5) саме зазначені структури сприяють загостренню конфліктів, особливо в умовах надмірної концентрації влади в руках небагатьох і відсутності в інших груп не лише самої влади, а й можливості її отримати.

Класичним твором сучасної конфліктології стала праця Л. Козера „Функції соціального конфлікту” (1956 р.). Розвиваючи ідеї Вебера і Зіммеля про загальність та універсальність конфлікту, американський соціолог у своїй праці дав глибоке обгрунтування позитивної ролі конфліктної взаємодії в житті суспільства. Ним була сформульована низка положень, котрі стали теоретичним фундаментом сучасної науки про конфлікт:

1) постійним джерелом соціальних конфліктів є неусувний дефіцит ресурсів, влади, цінностей, престижу, котрий завжди існує в будь-якому суспільстві. Тому поки існує суспільство, існуватиме в ньому й певна напруженість, котра час від часу переростатиме в конфлікти. Особливу роль у постійній боротьбі за ці дефіцитні ресурси має прагнення людей до влади і престижу;

2) хоча конфлікти існують у будь-якому суспільстві, їх роль у недемократичному, „закритому”, і демократичному, „відкритому”, суспільстві різна. У „закритому”, особливо в тоталітарному суспільстві, яке розколоте на два протилежних, ворожих табори, конфлікти носять революційно-насильницький, руйнівний характер. У „відкритому” суспільстві, хоча й виникає безліч конфліктів, вони вирішуються більш конструктивним шляхом;

3) конструктивні та руйнівні результати конфлікту глибоко розрізняються між собою. Головне завдання конфліктології й полягає у розробці рекомендацій щодо обмеження негативних і використанню позитивних функцій конфліктів.

Слід зазначити, що теорія конфлікту, розроблена Р. Дарендорфом і Л. Козером, мала й критичну спрямованість. Вона протиставлялася її авторами марксистській теорії класової боротьби, що панувала у середині XX ст. У соціалістичних країнах, такі концепції соціальної злагоди та „людських відносин”, котрі користувалися впливом на Заході, офіційно в наукових колах не поширювалися.

Концепція „соціальної злагоди” і „людських відносин”. Зазначені концепції найповніше були представлені американськими соціологами Толкоттом Парсоном (1902—1979 рр.) і Елтоном Мейо (1880 – 1949 рр.)

Т. Парсон у своїй праці „Структура соціальної дії” (1937 р.) тлумачить конфлікт як соціальну аномалію, свого роду соціальну хворобу, яку треба лікувати. Нормою, з його точки зору, є якраз безконфліктність, гармонія соціальної системи, зняття соціальної напруженості.

Засновник теорії „людських відносин” Е. Мейо також стверджує, що головна проблема сучасності — установлення миру в промисловості, подолання небезпечної соціальної хвороби — конфліктності. На його думку, соціальне здоров’я — це „соціальна рівновага”, „стан співробітництва”. До нього й потрібно всіляко прагнути, використовуючи не лише економічні, а й психологічні методи, зокрема, формування сприятливого психологічного клімату у виробничих колективах, відчуття задоволеності працею, демократичного стилю керівництва тощо.

Його ідеї знайшли певну підтримку у менеджерів-практиків. Проте, з часом, приблизно з 50-х рр. ХХ ст., надії, пов’язані з теорією соціального співробітництва, людських відносин, суспільної злагоди стали слабшати, оскільки на їх основі повністю здолати конфлікти як на виробництві, так й у суспільстві в цілому не вдалося. Тому довелося знову повернутися до конфліктної моделі суспільства, як й протилежних, була представлена у найбільш розгорненому вигляді в працях Дарендорфа і Козера.

Загальна теорія конфліктної взаємодії. Суттєвий внесок на завершення формування конфліктології як самостійної наукової дисципліни зробив ще один американський соціолог — Кенет Боулдінг. У книзі „Конфлікт і захист. Загальна теорія” (1963 р.) він спробував, спираючись на наявні досягнення в дослідженні конфліктів, викласти загальну теорію конфліктної взаємодії.

Вихідним посиланням його концепції було визнання того, що конфліктна поведінка людей, їх постійна ворожнеча із собі подібними є природною для них формою поведінки. Проте, висловлюючи таку песимістичну оцінку людської природи, він висловлював надію на те, що, спираючись на людський розум і моральні норми, людину все ж таки можна вдосконалювати, пом’якшуючи форми конфліктної взаємодії. Для цього потрібно, перш за все, з’ясувати загальні елементи та загальні зразки розвитку, властиві всім конфліктам. Саме ці загальні знання допоможуть улагодити конфлікт у будь-якому його специфічному вияві. Основою цих загальних уявлень про конфлікти, що відбуваються як у суспільстві, так і в природі, є опис двох їх основних моделей: статичної і динамічної.

Статична модель розглядає конфлікт як специфічну систему, першим елементом якої є протилежні сторони (люди, тварини, об’єкти, теорії), а другим — відносини між цими сторонами. Конфлікт визначається К. Боулдінгом як конкурентна ситуація, в якій сторони прагнуть посісти позицію, не сумісну з бажаннями іншої сторони.

Динамічна модель будується на відомій сучасній психологічній концепції біхевіоризму, або поведінковій психології, згідно якої людина поводиться за принципом „стимул – реакція”, постійно реагуючи на імпульси навколишнього середовища. Динаміка конфлікту і є одним із проявів загальних поведінкових реакцій людини в умовах протиборства.

Якщо можливості тварин у конфліктній ситуації обмежені деяким мінімальним числом стереотипів „боротьба із-за їжі, території, місця в ієрархії”, то природа людини настільки пластична, що припускає безліч варіантів конфліктних дій.

Специфіка суспільних конфліктів пов’язана з операцією великими об’ємами інформації, знаків, символів, знань про світ, про себе і про інших людей. Навіть ті конфлікти, які на перший погляд пов’язані лише з матеріальними причинами, насправді мають багато інших аспектів, будучи зв’язані також й з утвердженням статусу, ролі, престижу і т. ін.

Цим визначається складний характер мотивів, котрі спричиняють конфлікт, наявність у них не лише явних, а й прихованих моментів. Ключ до природи будь-якої ситуації якраз й знаходиться у самосвідомості сторін, тобто окремої особи або соціальної організації.

Проте, існує єдине, універсальне джерело конфлікту. Ним є несумісність потреб сторін при обмеженій нагоді їх задоволення.

Слід підкреслити, що досить чітко сформульований Боулдінгом принцип „секрсіти” (від англ. scarcity), тобто обмеженості, дефіциту, браку яких-небудь ресурсів і благ, матеріальних або духовних, став активно розвиватися у багатьох подальших працях західних і вітчизняних конфліктологів.

Слідом за Боулдінгом конфліктологія стала також широко використовувати теорію ігор, моделювання конфліктних ситуацій з метою внесення раціонального моменту, точного розрахунку в поведінці конфліктуючих сторін, розробки певного плану конфліктних дій, „стратегій конфлікту” й т. ін. Причому сенсом всіх цих стратегій є улагоджування конфліктів, трансформація ситуації конфлікту в ситуацію гармонії.

Публікації цих, а також низки інших соціологів привернули до себе увагу широкої громадськості. Стали проводитися наукові семінари, конференції з цієї проблематики, виникли спеціальні наукові центри з дослідження конфліктних ситуацій. З’явилися перші періодичні видання з цієї тематики. Подібні центри та видання виникли спочатку в США, а потім й у низці інших Західних країн. Стали з’являтися фахівці, здатні надавати послуги посередництва з врегулювання різного роду конфліктів, а потім виникли й особливі фірми, що спеціалізуються на досудовому врегулюванні цивільних справ. Подібна практика набула вельми широкого характеру.

2.1.3. Розвиток конфліктології у рамках психологічної науки. Поширювана практика досудового улагоджування конфліктів виявила велику роль в їх регулюванні не лише соціологічного, а й психологічного підходу. Адже необхідною стороною соціального конфлікту є не тільки виражена зовні поведінка людей, а й їх внутрішні настанови, цінності, погляди, відчуття, потреби, інтереси, тобто їх психологія, індивідуальна і корпоративна. Тому з часом стало швидко збільшуватися число праць й з цієї тематики. Разом із соціологією з’явилася й психологія конфлікту.

Якщо соціологія орієнтована на аналіз міжгрупових конфліктів, то психологія зосереджується переважно на дослідженні внутрішньоособістісних і міжособових суперечностей, хоча одночасно вона бере участь й у вивченні психологічних аспектів міжгрупових зіткнень, приміром, міжнаціональних конфліктів.

Психолог вбачає у конфліктній взаємодії зіткнення протилежних мотивів, поглядів, інтересів, які не можуть бути задоволені одночасно. Такий конфлікт, що переживається молодою людиною при виборі між двома цікавими професіями, вельми болючий, може бути внутрішнім конфліктом при виборі між двома очікуваними людиною неприємностями, небезпеками. Так, людина може забажати позбавитися від незадовільної, неприємної роботи, але разом із тим одночасно він може боятися стати безробітним. Випробовувані при подібного роду конфліктних ситуаціях відчуття дискомфорту, тривоги можуть стати настільки сильними, що перетворяться на джерело неврозу або стресу.

Досліджуючи причини різноманітних психічних розладів, австрійський психолог Зігмунд Фрейд (1856—1939 рр.) дійшов висновку, що їх головним джерелом є спочатку властивий людській психіці конфлікт між свідомим і несвідомим, між смутними, інстинктивними потягами та вимогами моральних і правових норм. Саме зазначена дисгармонія людської душі служить головним джерелом всіх соціальних конфліктів: внутрішньоособистісних, міжособових, міжгрупових.

Один із послідовників Фрейда Карл Юнг (1875—1961 рр.) запропонував нову класифікацію характерів людей, в основі якої покладений критерій відмінностей за способом розв’язання ними внутрішніх конфліктів. За цією класифікацією всі люди поділяються на два основних психотипи: інтровертів і екстравертів. Інтроверти — це люди обернені всередину (в собі), такі, що характеризуються замкнутістю, споглядальністю, зверненої саме на себе, прагненням дистанціюватися від інших людей, – зовнішнього світу. Екстраверти, навпаки, обернені в зовні, у своєму мисленні та поведінці відкриті для зовнішніх впливів.

Сучасна психологія розробила й інші типології, котрі враховують поведінку людей в конфліктних ситуаціях.

Так, американський психолог Ерік Берн (1902—1970 рр.) розробив концепцію трансактного аналізу. Згідно його теорії всі люди розподіляються по трьох основних станах, які домінують в їх психіці: „дитя”, „батько” і „дорослий”. Люди, які відносяться до першої групи, схильні до емоційної, спонтанної поведінки; другі люблять повчати, відрізняються стереотипним мисленням; треті – прагматичні, розсудливі. Конфліктні ситуації якраз й виникають, коли починають взаємодіяти люди із однотипною психікою, приміром двоє „дитин” або двоє „дорослих”¹.

У 90-і рр. ХХ ст. американський психолог К. Томас запропонував оригінальну тестову методику визначення схильності людей до одного із способів поведінки в конфліктній ситуації. Зазначені способи поведінки він позначив таким чином: 1) уникнення або відхід від конфлікту; 2) суперництво або силовий метод; 3) пристосування або метод односторонніх поступок; 4) компроміс або взаємні поступки; 5) співробітництво або досягнення взаємовигідного рішення².

¹ Э. Берн. Трансактний аналіз в групі. — М.: Лабіринт. – С. 21-31.

² Психологічні тести. У 2 т.— М: Владос. 1DD9/ Т. 2. – С.69-77.

Таким чином, головні передумови для виникнення конфліктології як самостійна дисципліна були створені розвитком філософії, соціології і психології. Поряд із цим, у становленні нової наукової дисципліни відіграли певну роль й інші науки, котрі досліджували деякі специфічні форми конфліктної взаємодії. До їх числа відносяться: правознавство, історія, мистецтвознавство, педагогіка, політологія, військові науки, економічна теорія, теорія управління та деякі інші. Створюються математичні моделі конфліктних ситуацій. З релігійних позицій зазначену проблему розглядає й сучасна теологія, особливо у зв’язку з дослідженням питання про теодицію, виправдання Бога відносно того, що допускається ним зло на землі.

2.1.4. Конфліктологія і правознавство. Особлива роль серед зазначених наук належить правознавству, яке останніми роками активно прагне „побачити конфлікт очима юриста”. Важлива роль правових наук у дослідженні конфлікту пов’язана з тим, що саме ці науки визначають, що повинне відбуватися, якщо стикаються права декількох осіб або організацій, які для юриспруденції є суб’єктами правовідносин, фізичними або юридичними особами. Конфлікт між юридичними особами найчастіше вирішується саме юридичним шляхом. Ситуація з| фізичними особами може бути різноманітнішою. Так, учасник будь-якого конфлікту при певному розвитку подій може стати предметом дії правоохоронних органів, тобто може з учасника звичайного конфлікту перетворитися на учасника цивільного, господарського або кримінального процесу як позивач, відповідач, потерпілий, обвинувачений або свідок. Нерідко, розпочавшись поза правовим полем, конфлікт перетворюється на правовий і, таким чином, потрапляє в сферу дії тієї або іншої галузі права. Так, родинна сварка може перерости в кримінальний злочин, якщо вона виливається в рукоприкладство.

Особливе значення, як показує юридична практика, правовий елемент має в спорах про спадок, які часто вирішуються не полюбовно у сімейному колі, а в судовому засіданні на основі існуючого закону про спадок.

Рідше правовий аспект зустрічається в так званих когнітивних, пізнавальних конфліктах, у зіткненнях, що виникають в умовах, коли нова інформація суперечить поглядам та уявленням, що склалися. Так, в країнах із тоталітарним режимом, в умовах пануванням монопольної ідеології правоохоронні органи нерідко зобов’язані втручатися в політико-ідеологічні дискусії, переслідуючи інакодумців.

Для регулювання конфліктів у різних сферах життя застосовуються відповідні норми, що відносяться до тих чи інших галузей права. Найчастіше конфліктні відносини регулюються на основі норм цивільного, трудового, господарського, фінансового, сімейного права. Найбільш небезпечні конфлікти відносяться до сфери дії кримінального права. Особлива роль належить міжнародним і міжнаціональним конфліктам, котрі регулюються нормами міжнародного права, а також конституційним законодавством.

Так, у будь-якому випадку специфіка правового регулювання полягає у використанні правових норм, втручанні органів охорони правопорядку та використанні таких заходів примусу, як конфіскація майна, позбавлення волі, аж до застосування вищої міри покарання. Звичайно перелік силових методів і засобів для придушення конфліктів у державі та за її межами не безмежний. Державна влада обмежена в своїх діях тими ж законами, які вона примушує виконувати своїх громадян. У держави немає жодних підстав для застосування терору, жорстокості, тортур та інших протизаконних засобів. Одночасно, закони покликані забезпечувати життя пересічних громадян, його збереження і продовження. Зазначені вимоги закону обов’язкові для всіх без виключення, у тому числі й для самої державної влади в особі посадових осіб державних політичних, правоохоронних, військових органів та спецслужб. Необхідно зазначити, що на державних посадах знаходяться, хоча й не пересічні громадяни, але певні фізичні особи. З цієї причини у сучасних умовах поширюється практика притягнення до відповідальності державних службовців, навіть найвищого владного рівня (президентів, прем’єр-міністрів, керівників спецслужб, правоохоронних органів, армії та інших), за перевищення влади при прийнятті рішення про застосування сили проти однієї зі сторін внутрідержавних соціально-політичних чи міждержавних (міжнародних) конфліктів. Загальне правило адміністративного права полягає в тому, що держслужбовець будь-якого рангу має робити лише те, що дозволено законом.

Таким чином, конфлікт досліджується з різних позицій багатьма науками, а конфліктологія, узагальнюючи, інтегруючи їх висновки, є наукою, котра знаходиться на стику філософії, соціології, психології, юриспруденції та низки інших наук. З цієї причини конфліктологія є комплексною міжгалузевою дисципліною, котра вимагає відповідного підходу до її вивчення.