2.2. Загальна характеристика сучасної парадигми конфліктології як наукової дисципліни. Основні напрями в розробці теорії соціального конфлікту.

Необхідно ще раз наголосити на тому, що соціальні науки завжди відображають (адекватно або не зовсім) стан суспільства, його потреби. Конфліктний характер сучасного суспільства і пов’язане з цим прагнення людей до співробітництва, злагоди, потребу в цивілізованих формах розв’язання виникаючих розбіжностей, суперечностей, напруженості покликали до життя таку нову галузь наукових знань, якою є конфліктологія.

Конфліктологія як окрема дисципліна склалася у 50-60-ті рр. ХХ ст. у надрах західної соціології і політології. Її предметом стало пояснення процесів життя, функціонування та розвитку суспільних систем і підсистем за допомогою категорії конфлікту, котра означає зіткнення, протиборство суб’єктів, які переслідують протилежні інтереси та цілі.

Конфліктологія — склалася і розвивається як теоретико-прикладна дисципліна. Це означає, що її зміст складається із наступних рівнів знання: теоретичного пояснення конфлікту як соціального феномену, аналізу його природи, динаміки, взаємозв’язку з усіма суспільними відносинами, його місця і функцій в системі суспільних дій та взаємодій; вивчення конкретних видів конфліктів, що виникають у різних формах соціального життя (сім’я, колектив, фірма, суспільство, міжнародні відносини тощо), технології їх регулювання і розв’язання. На цій основі конфліктологія розробляє необхідні орієнтири, якими можна скористатися у процесі управління соціумом.

Істотною особливістю конфліктології є її комплексний характер. Оскільки конфлікти мають місце у всіх сферах суспільного життя і на всіх рівнях його організації та розвитку, то ними цікавляться представники різних соціальних дисциплін. Соціологи, політологи, психологи, економісти, юристи, безпекознавці, фахівці з організації і управління й навіть учені, які займаються точними науками, вивчають різні аспекти суспільних конфліктів, їх розвитку, запобігання і подолання. Загальна для всіх суміжних наук мета, тобто кінцевий науковий результат, — виявлення і пояснення механізмів, котрі керують суспільні процеси, пов’язаними з конфліктами, їх динаміку, обгрунтування можливості передбачення тих або інших актів поведінки суб’єктів у конфліктних ситуаціях, розробка методики та засобів позитивного впливу на конфліктогенні чинники.

Зі сказаного витікає те, що теоретичні джерела конфліктології багатогранні. Кожна з наук, що звертається до проблем, зокрема, суспільного конфлікту, вносить свої напрацювання до теоретичного і методологічного базису конфліктології. Тобто, виконуючи відомчі завдання, кожна з зацікавлених наук заглиблюється у певний аспект (сторону) об’єкту дослідження, розробляє частину теоретичної моделі уявлення про конфлікт як соціальне явище і процес. Зі свого боку, узагальнюючи накопичені наукові знання і практичний досвід суміжних наук, конфліктологія вибудовує загальну наукову модель конфлікту як соціального феномену.

2.2.1. Концепція соціального конфлікту К. Маркса та його послідовників. Вельми детальна концепція соціального конфлікту була запропонована німецьким економістом і соціологом Карлом Марксом (1818-1883 рр.). Основоположники сучасної конфліктології беззаперечно визнають, що філософсько-соціологічні основи теорії соціального конфлікту були закладені марксизмом. Так, Л. Козер пише: „Карл Маркс є класичним теоретиком конфлікту”. Як відомо, у центрі уваги марксизму залишалася крайня форма соціального конфлікту — класова боротьба, соціальна революція, словом – класовий антагонізм. В основі його лежить протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами.

Так, по Марксу, конфлікти властиві всім рівням соціального життя: політиці, економіці, культурі. Вся історія до нині існуючих суспільств була історією боротьби класів. Її головною причиною було панування приватної власності, на якій грунтуються всі так звані „антагоністичні суспільно-економічні формації”.

Таким чином, теорія марксизму визначає, що соціальний класовий антагонізм і пов’язані з ним конфлікти об’єктивні та закономірні й породжуються приватною власністю. Їх соціальна природа — система відносин експлуатації людини людиною. На її базі утверджується політична влада (держава) як машина придушення. Марксизм також виходить у своєму розумінні суспільного процесу із визнання пріоритетності економіки. Разом із тим його методологія будувалася на використанні діалектичного закону суперечності, розробленої в „Логіці” Гегеля. „Між класом пролетарів і класом буржуазії розгортається боротьба, яка, перш ніж обидві сторони її відчули, помітили, оцінили... та відкрито проголосили, виявляється на перших порах лише в часткових і короткотермінових конфліктах”. „Класова боротьба і революція — рушійні сили історії. Економічний та соціально-політичний антагонізм зникає лише при комунізмі, тоді як соціальні суперечності залишаються. У комуністичному суспільстві, заснованому на суспільній власності, мають зникнути антагоністичні суперечності та конфлікти. Тим самим буде закінчена передісторія людства і розпочнеться його справжня історія”.

В. І. Ленін та інші послідовники К. Маркса в Росії також вважали, що гострі соціальні протиріччя зникнуть вже при соціалізмі, на першій, нижчій фазі комунізму. У радянській філософії це положення визнавалося безперечним, проголошувалося, що „із побудовою розвиненого соціалізму переростання неантагоністичних суперечностей в антагоністичні стає об’єктивно неможливим”¹.

Розвиваючи вчення Маркса, В. Ленін та його соратники створили розгорнене вчення про рушійні сили соціальної революції, мистецтво проведення озброєного повстання, методи здійснення диктатури пролетаріату з метою підготовки і ліквідації правлячи сімей як класу. Саме ці форми соціальних конфліктів у марксизмі розроблені найдетальніше.

Одночасно досягнення цього ідеалу в марксизмі пов’язувалося із застосуванням масового насильства у вигляді непримиренної боротьби пролетаріату з буржуазією, революції, озброєного повстання, громадянської війни і диктатури пролетаріату. Звідси – ідеал соціалістичної революції, знищення еліти на чолі з царською сім’єю, а також дворянства, духівництва, буржуазії, куркульства, різноманітних „ворогів народу”, „інакодумців” й т. ін. Революційне насильство було для К. Маркса та його послідовників головним методом вирішення соціальних конфліктів, а реформи, компроміси — лише його побічним продуктом. Видатні мислителі й Нового часу у своїх творах постійно спирається на існуючий розвиток теорії конфлікту, на початковій ідеї про його природу.

Російський дослідник Запрудський Ю. має рацію, коли пише: „Марксистська теорія ... не лише не пройшла повз проблематики соціального конфлікту, а й можна вважати, що соціальний стан конфлікту складає класичну сферу її інтересів”². Проте парадоксальний факт полягає в тому, що, як відзначає інший російський вчений Дмітрієв А., „теорія суспільного розвитку, котра розглядає як головне джерело прогресу крайню форму прояву соціального конфлікту — класову боротьбу, демонструє в особі своїх прибічників безсилля дати розумне теоретичне пояснення спалаху різноманітних конфліктів, а тим більше оцінити їх як сучасне джерело суспільного прогресу”³. А деякі з колишніх „хранителів” святості марксизму своє безсилля прикривають перекручуванням тих фундаментальних положень марксизму, які загалом підтверджені сучасною наукою і практикою. Так, російський академік-історик Яковлєв А. у своїй книзі „Передмова. Обвал. Післямова” характеризує марксизм як „божевілля на ідеї класової боротьби”. „За Марксом, — стверджує автор, — клас існує через антагонізм з іншим класом”. Класи ті, що експлуатують, й ті, що експлуатуються, „визначаються протилежністю або конфліктом інтересів”. У цій тезі якраз виявляється основна некоректність. „Існує гармонія протилежностей. Співробітництво класів, солідарність класів. І лише завдяки цьому суспільство живе й розвивається^”4. Залишимо на совісті академіка перекручене тлумачення основи існування класів експлуататорів і експлуатованих.