69. Правила, порядок обчислення строків у кримінальному судочинстві

Під процесуальним строком у найширшому значенні розуміється встановлений законом, підзаконним нормативним актом або рішенням уповноваженої на те посадової особи час для виконання суб'єктами кримінально-процесуальних відносин певних процесуальних дій (іноді утримання від них) або прийняття процесуальних рішень.

За своєю юридичною природою процесуальні дії або утримання від них виступають як засіб реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників певних правовідносин. У кожному конкретному випадку важливо точно усвідомити, маємо ми справу зі строком виконання обов'язку чи зі строком здійснення права, оскільки їх недотримання спричиняє різні правові наслідки.

Закінчення строків реалізації права призводить до втрати можливості з боку носія цього права ним скористатися. Чим більш важливим є дане процесуальне право, тим важливішим є і значення строку. У разі пропуску такого строку з поважних причин він може бути поновлений у встановленому порядку з відновленням і втраченої у зв'язку із закінченням строку можливості реалізувати право.

Закінчення строку виконання обов'язку не спричиняє припинення його. Обов'язкова дія повинна бути виконана і після закінчення строку. Пропуск строку виконання обов'язку, на відміну від пропуску строку реалізації права, спричиняє застосування до осіб, що пропустили строк, дисциплінарних стягнень, заходів адміністративного впливу або примусових заходів кримінально-процесуального характеру (наприклад, відповідно до ст. 290 КПК України до потерпілого, який не з'явився без поважних причин, суд може застосувати привід, а за злісне ухилення від явки до суду потерпілий відповідає за ч. 1 ст. 1853 КУпАП України).

Недотримання строку виконання обов'язку може виражатися не лише у невиконанні тієї або іншої процесуальної дії у встановлений строк, але й у неправомірному скороченні тривалості передбачених строків. Наприклад, якщо на порушення вимоги ст. 286 КПК України судовий розгляд розпочати раніше трьох днів з моменту вручення копії обвинувального висновку без прохання на те підсудного. Таке недо­тримання строків спричиняє недійсність усіх подальших процесуальних дій і прийнятих рішень.

Залежно від часового прояву кримінально-процесуальні строки класифікують на дві великі групи: строки-моменти та строки-періоди. Строки-моменти звичайно позначаються шляхом вказівки в законі вчинити якусь процесуальну дію до або одночасно з провадженням іншої процесуальної дії, або відразу після її вчинення чи настання певної події.

Строки-періоди передбачають у своїх межах певну свободу вчинення процесуальних дій. Необхідна або дозволена дія може бути виконана в будь-який момент установленого строку-періоду. Аналіз норм показує, що такі строки звичайно встановлюються в тих випадках, коли ефективність процесуальних дій прямо залежить від тактичних міркувань, конкретних обставин справи або необхідності виконання підготовчих дій.

Строки-періоди залежно від способу визначення їх тривалості поділяють на визначені та невизначені. Строки, які входять до першої групи, у чинному законодавстві України обчислюються у годинах, добах (днях), місяцях і роках. Ці строки залежно від можливості продовження класифікують на абсолютно визначені, мінімальна або максимальна межа яких ні за яких умов не може бути продовжена, та відносно визначені, продовження яких у разі потреби передбачено законом. Залежно від необхідності винесення уповноваженим суб'єктом спеціального рішення продовження строків може відбуватися у загальному (коли це рішення потрібно) або спеціальному (спрощеному) порядку. Для невизначених строків характерним є відсутність у законі вказівок про їх точну тривалість. У нормах, які їх встановлюють, як правило, позначається або з достатньою очевидністю припускається як їх початок, так і їх закінчення. Ця особливість, природно, виключає необхідність обчислювати такого роду строки, але потребує правильного визначення моменту настання обставин, що знаменують початок і особливо закінчення подібних строків.

Залежно від функціонального призначення кримінально-процесуальні строки поділяють на три групи: ті, що забезпечують швидкість судочинства; що гарантують права і законні інтереси учасників процесу; що гарантують здійснення прокурорського нагляду за дотриманням законів у кримінальному судочинстві.

70. Види судових витрат і порядок їх відшкодування.

Судові витрати – це витрати на кримінально-процесуальне провадження, відшкодування яких покладається на певних учасників кримінального процесу.

У відповідності до ст. 91 КПК України судові витрати складаються:

1) із сум, що видані і мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

2) із сум, витрачених на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

3) з інших витрат, що їх зробили органи дізнання, попереднього слідства і суд при провадженні у даній справі.

Згідно ст. 92, 93 КПК свідки, потерпілі, законні представники потерпілих, перекладачі, експерти, спеціалісти і поняті мають право на відшкодування їм витрат по явці за викликом в органи дізнання, попереднього слідства, прокуратури і до суду.

За переліченими вище особами зберігається середній заробіток по місцю роботи за час, витрачений у зв'язку з явкою за викликом. Особам, які не є робітниками чи службовцями, виплачується винагорода за відрив їх від занять.

Експерти, спеціалісти і перекладачі, крім того, мають право на винагороду за виконання своїх обов'язків, якщо виконання дорученої їм роботи не входить в їх обов'язок по службі.

Зазначені виплати провадяться з коштів органів дізнання, попереднього слідства і суду. Порядок виплати і розмір сум, що підлягають виплаті, визначаються відповідною інструкцією.

Вказані особи, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1991 року мають право на:

- відшкодування вартості проїзду до місця виклику і назад, до місця постійного проживання (оплачується на підставі проїзних документів за встановленими тарифами). З дозволу органу, який викликав, у разі неподання проїзних документів сплачується мінімальна вартість проїзду з місця постійного проживання до місця явки;

- витрат по найму житлового приміщення (в тих самих розмірах, що і особам, які перебувають у відрядженні);

добових, якщо місце проживання викликаної особи знаходиться в іншому населеному пункті (в тих самих розмірах, що і особам, які перебувають у відрядженні);

- свідки, потерпілі та їх законні представники і поняті, які не є працівниками підприємств, установ, організацій, за відрив їх від роботи або звичайних занять також виплачується винагорода в розмірі 12% мінімального розміру заробітної плати;

- експертам і спеціалістам встановлюється винагорода в розмірі від 2 до 5% мінімального розміру заробітної плати, яка визначається органом, який викликав, в залежності від кваліфікації експерта, спеціаліста і складності виконуваної роботи;

- перекладачам розміри винагороди встановлюються в залежності від їх кваліфікації, а також того, носив переклад письмовий чи усний характер.

Усі вищезазначені витрати виплачуються органом, що викликав за постановою особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду негайно після виконання викликаною особою своїх обов’язків.

Відшкодування витрат військовослужбовців по явці за викликом проводиться на вимогу військових частин за встановленими нормами. Самим військовослужбовцям витрати не відшкодовуються.

Судові витрати покладаються на засуджених, крім сум, що видані і мають бути видані перекладачам, або приймаються на рахунок держави.

При визнанні підсудного винним суд постановляє стягти з нього судові витрати. В тому разі, якщо винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі повинні бути стягнені витрати з кожного з них, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених.

Якщо підсудний буде визнаний винним, але звільнений від покарання, суд має право покласти на нього судові витрати.

При закритті справи у зв'язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим у справах про злочини, зазначені в частині 1 статті 27 КПК України, суд може покласти судові витрати на одного з них або на обох.

Судові витрати в разі неспроможності особи, з якої вони мають бути стягнуті, а також судові витрати, пов'язані з виплатою сум перекладачеві, приймаються на рахунок держави.

Якщо у випадку, передбаченому частиною четвертою статті 47 КПК України, оплата праці захисника по поданню юридичної допомоги була проведена за рахунок держави, відшкодування витрат державі може бути покладено на засудженого.

Порядок оплати праці адвокатів за подання юридичної допомоги у кримінальних справах громадянам, звільненим органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом від оплати юридичної допомоги, а також у випадках, коли адвокат брав участь у дізнанні, попередньому слідстві або у суді за призначенням, визначається Положенням, затвердженим Міністерством юстиції і Міністерством фінансів України 27 листопада 1991 року.

71. Порядок відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи потерпілої від злочину.

При наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода або закладом охорони здоров’я понесені витрати на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову (ч. 1 ст. 29 КПК України).

Слідчий за клопотанням цивільного позивача або з своєї ініціативи зобов’язаний вжити заходів до забезпечення заявленого в кримінальній справі цивільного позову, а також можливого в майбутньому цивільного позову, склавши про це постанову (ч. 1 ст. 125 КПК

України).

Підстави і порядок відшкодування шкоди визначаються законодавством України, а саме Законом України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду” від 01.12.1994 р.

Кошти, витрачені закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, стягуються судом при постановленні вироку за позовом закладу охорони здоров’я, органу Міністерства фінансів України або прокурора (ч. 1 ст. 931 КПК України).

У разі, коли при постановленні вироку рішення про відшкодування коштів, витрачених на стаціонарне лікування потерпілого, не було прийняте, стягнення їх провадиться в порядку цивільного судочинства за позовом осіб, зазначених у частині першій статті (ч. 3 ст. 931

КПК України).

Рішення по суті цивільного позову приймається судом за результатами судового розгляду. У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. 3 ст. 29 КПК України (ч. 8 ст. 334 КПК України).

Постановляючи обвинувальний вирок, суд, залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову, задовольняє цивільнийпозов повністю або частково чи відмовляє в ньому (ч. 1 ст. 328 КПКУкраїни).

При виправданні підсудного через відсутність даних щодо його участі у вчиненні злочину або при відсутності події злочину суд відмовляє в цивільному позові (ч. 2 ст. 328 КПК України).

При виправданні підсудного за відсутністю в його діях складу злочину суд залишає позов без розгляду (ч. 3 ст. 328 КПК України).

Якщо суд у вироку відмовляє в задоволенні позову, то він не може бути заявлений у порядку цивільного судочинства.

При задоволенні цивільного позову суд зобов’язаний вказати у вироку розмір суми, яка підлягає стягненню, з кого ця сума повинна бути стягнута і на чию користь.

У відповідності з ч. 1 п. 7, п. 10 ст. 347 КПК цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники мають право подати апеляційну скаргу на вирок суду, лише в частині, що стосується вирішення позову.

72. Порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

Законодавець встановлює особливі правила відповідальності за шкоду, заподіяну фізичній особі актами влади у сфері специфічної діяльності органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури та суду.

У ст. 1176 ЦК встановлені особливі умови відповідальності за шкоду, яка заподіяна фізичній особі незаконними діями правоохоронних органів. Ця шкода відшкодовується державою в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб цих правоохоронних органів.

Специфіка діяльності правоохоронних органів, на відміну від інших інститутів державної влади, полягає в тому, що вони безпосередньо не регулюють суспільні відносини, а забезпечують належний порядок в процесі регулювання цих відносин.

Кримінально-процесуальне законодавство надає правоохоронним органам право затримувати підозрюваних, звинувачених, обирати як запобіжний захід тримання під вартою чи підписку про невиїзд, не вимагаючи неспростовних доказів вини затриманих чи заарештованих осіб. Тому законодавець намагається надати певні гарантії захисту фізичній особі від незаконних дій правоохоронних органів.

До цих незаконних дій законодавець відносить наступні:

1) незаконне засудження;

2) незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

3) незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд;

4) незаконне затримання;

5) незаконне накладання адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Заподіяна фізичній особі цими незаконними діями шкода відшкодовується державою незалежно від вини правоохоронних органів.

Винятком є положення, зазначене у ч. 5 ст. 1176 ЦК, згідно з яким шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановления судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на винесення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Водночас, на відміну положень Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду", шкода, завдана такими діями правоохоронних органів, як незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, відсторонення від роботи (посади), незаконне проведення оперативно-розшукових дій та інших дій, підлягає відшкодуванню на загальних підставах (статті 1166, 1172 ЦК).

Чому саме на державу покладена відповідальність за ці незаконні дії?

По-перше, саме держава виступає гарантом таких особистих немайнових благ, як право на життя, особисту недоторканність, свободу, недоторканність житла, свободу пересування, на честь, гідність та ін.

По-друге, правоохоронні органи є державними інститутами, які діють від імені держави.

По-третє, вина правоохоронних органів може бути і відсутня. Наприклад, особа була засуджена на підставі завідомо неправдивих свідчень свідків чи завідомо неправдивого висновку експерта, але потерпілому шкоду необхідно відшкодувати.

По-четверте, у держави більше можливостей поновити в повному обсязі порушені права (зарахувати трудовий стаж, повернути нагороди, поновити військове звання тощо).

По-п'яте, така конструкція відповідальності, коли за шкоду відповідає держава, а не конкретна особа, не обмежує творчої ініціативи працівників правоохоронних органів, які мають право на допустимий професійний ризик.

Право на відшкодування шкоди виникає у громадянина у випадках:

- постановления судом виправдувального вироку;

- скасування судом незаконного вироку суду;

- закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, за відсутністю у діяннях складу злочину або недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

- закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Закриття кримінальної справи на підставі нереабілітуючих обставин (амністія чи помилування, закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, примирення з потерпілим, перекваліфікація злочину на менш тяжкий), зменшення покарання не дає права на відшкодування шкоди.

Не має права на відшкодування шкоди особа, яка шляхом самообману перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла проведенню стосовно неї незаконних дій, зазначених у ст. 1172 ЦК. Не може вважатися самообмовою відмова від дачі показань. Якщо вироком суду засвідчено, що самообмова мала місце внаслідок застосовування до особи незаконних методів проведення слідства (фізичного чи психічного насильства), то заподіяна такій особі шкода підлягає відшкодуванню.

Відповідно до ст. З Закону "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" громадянину відшкодовуються:

1) заробіток та інші доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій;

2) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи досудового слідства, органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт;

3) штрафи, стягнуті на виконання рішення суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином;

4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги;

5) моральна шкода.

Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії правоохоронних органів завдали моральних втрат громадянину, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету.

Громадянин, звільнений з роботи (посади) у зв'язку з незаконним засудженням, поновлюється на колишній роботі (посаді), а у разі неможливості (підприємство ліквідоване) йому надається інша робота. Термін перебування під вартою, відбування покарання, а також час відсторонення від роботи, зараховується як до загального трудового стажу, так і до стажу роботи за спеціальністю, стажу державної служби, безперервного стажу.

Якщо громадянин був позбавлений військових, наукових або інших звань, а також державних нагород, йому поновлюються звання і повертаються нагороди.

73. Поняття і значення заходів кримінально-процесуального примусу.

Заходи кримінально-процесуального примусу-це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які ведуть кримінальний процес, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів для успішного виконання завдань кримінального судочинства.

Ознаки заходів кримінально-процесуального примусу:

- державно-владний характер відносин, які виникають, розвиваються та припиняються під час застосування заходів примусу;

- їхня специфічна цілеспрямованість;

- примус під час їх застосування може полягати у фізичному, матеріальному чи моральному (психологічному) впливові державного органу на суб'єкта кримінального процесу;

- вони завжди пов'язані з певними обмеженнями прав і свобод суб'єктів процесу;

- застосовується в разі, якщо авторитету закону та переконання в необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;

- заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб'єктів, виключно на підставі закону.

74. Умови і підстави застосування заходів кримінально-процесуального примусу.

75. Види і класифікація заходів кримінально-процесуального примусу.

У науці кримінального процесу виділяють таківиди заходів кримінально- процесуального примусу:

1) запобіжні заходи;

2) запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу (ст. 98-1 КПК України);

3) зобов'язання про явку (ч. 3 ст. 148 КПК України);

4) поміщення особи в приймальник-розподільник для неповнолітніх (ст. 7-3 КПК України);

5) поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК України);

6) відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК України);

7) привід свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого (ч. 2 ст. 70, ч. З ст. 72, статті 135, 136 КПК України);

8) накладення арешту на майно (ст. 126 КПК України);

9) одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПК України);

10) накладення арешту на кореспонденцію (статті 187, 187-1 КПК України);

11) зняття інформації з каналів зв'язку (статті 187, 187-1 КПК України) та

ін.

Класифікація заходів кримінально-процесуального примусу:

• за цілями застосування:

- заходи, що забезпечують участь і належну поведінку суб'єктів процесу (запобіжні заходи, привід, відсторонення від посади тощо);

- заходи, що забезпечують виявлення, вилучення та дослідження доказів, а також цивільний позов і можливу конфіскацію майна (зняття інформації з каналів зв'язку, обшук, освідування, накладення арешту на майно та ін.);

• за часом дії:

- заходи, що тривають протягом певного часу (запобіжні заходи, поміщення обвинуваченого до медичного закладу тощо);

- заходи, які є короткочасними (обшук, освідування, привід та ін.);

• за підставами застосування:

- заходи, що застосовуються у зв'язку з невиконанням процесуальних обов'язків (привід, запобіжні заходи тощо);

- заходи, які застосовуються незалежно від процесуального правопорушення (одержання зразків для експертного дослідження, зняття інформації з каналів зв'язку та ін.);

• за режимом обмеження прав і свобод людини:

- заходи, що пов'язані з ізоляцією особи;

- заходи, які не пов'язані з ізоляцією особи.

76. Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину як захід кримінально-процесуального примусу.

Затримання підозрюваного- це тимчасовий запобіжний захід, суть якого полягає в поміщенні особи на короткий строку спеціальне приміщення для тримання затриманих (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахту).

Кримінально-процесуальне затримання слід відрізняти:

- від фізичного затримання особи на місці вчинення злочину чи з поличним (п. 2 ст. 94 КПК України), що має характер захоплення та його можуть здійснити як представники влади, так і окремі громадяни;

- доставлення особи до правоохоронного органу на строк до однієї години у порядку, передбаченому законодавством України про адміністративні правопорушення;

- затримання особи (до трьох годин) в адміністративному порядку.

Мета затримання:

- з'ясувати причетність затриманого до вчинення злочину;

- вирішити питання про застосування до нього запобіжного заходу у виді взяття під варту (тому затримання й називають тимчасовим запобіжним заходом, бо протягом строку затримання треба вирішити питання про необхідність обрання більш тривалого заходу - взяття під варту).

Підстави застосування(частини 1, 2 ст. 106 КПК України):

• якщо особу застали при вчиненні злочину чи безпосередньо після його вчинення;

• якщо очевидці, зокрема й потерпілі, прямо вкажуть на певну особу, що саме вона вчинила злочин;

• якщо на підозрюваному чи на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

• за наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо:

- ця особа намагалася втекти чи

- коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано;

- чи не встановлено особи підозрюваного.

Умова застосуваннязатримання: за злочин, у вчиненні якого підозрюють особу, може бути призначено покарання у виді позбавлення волі. Процесуальний порядок застосуваннязатримання:

• роз'яснення особі права мати побачення із захисником з моменту затримання, про що складається протокол (ч. 2 ст. 21 КПК України);

• складання органом дізнання, слідчим, прокурором протоколу затримання, в якому роз'яснюються затриманому його права й обов'язки (ч. 3 ст. 106 КПК України);

• копія протоколу з переліком прав і обов'язків затриманого негайно:

- вручається затриманому;

- направляється прокуророві (на вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що були підставою для затримання);

• негайне повідомлення про затримання особи одного з її родичів;

• поміщення затриманого до місця тимчасового тримання під вартою (ізолятора тимчасового тримання);

• у разі оскарження затримання до суду, скарга негайно надсилається начальником місця досудового ув'язнення до суду (порядок розгляду суддею таких скарг регламентовано у ч. 7 ст. 106 КПК України);

• якщо у встановлений законом строк затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у виді взяття під варту чи постанова про звільнення затриманого не надійшла до установи досудового ув'язнення, начальник місця ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.

Строк затримання -до 72 год.

Строк починається з моменту доставлення особи до органу дізнання чи до слідчого, прокурора, а якщо затримання було проведено на підставі постанови про затримання, то - з моменту фактичного затримання особи, а закінчується моментом:

- звільнення особи у зв'язку з непідтвердженням підозри;

- обрання запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі;

- обрання судом запобіжного заходу у виді взяття під варту.

Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, що мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя, який розглядає подання органу дізнання (слідчого, прокурора) про взяття особи під варту, може продовжити затримання до 10 діб, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до 15 діб, про що виносить постанову (ч. 8 ст. 165-2 КПК України).

77. Запобіжні заходи, підстави та умови їх застосування.

Зважаючи на специфіку кримінально-процесуальної діяльності в цілому і процесу застосування заходів кримінально-процесуального примусу зокрема, слід виділити практично значущі цілі, яких прагне досягти особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор та суддя (суд), обираючи щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого запобіжний захід: запобігти спробам ухилитися від слідства та суду; запобігти спробам перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність; забезпечити виконання процесуальних рішень.

Підстави застосування запобіжних заходів сформульовані законодавцем уніфіковано стосовно всіх їх видів у ч. 2 ст. 148 КПК. Вони являють собою обґрунтоване припущення про можливу протиправну поведінку, а саме — що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений намагатиметься ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Труднощі практичного характеру при обранні запобіжних заходів полягають у тому, що доказування підстав їх застосування має прогностичний характер, тобто спрямоване у майбутнє, а тому й повинно ґрунтуватися на конкретних фактичних даних, які свідчать про обґрунтованість прийнятого рішення. Постанова (ухвала) про застосування запобіжного заходу повинна спиратися на систему фактичних даних, які підтверджують ризик настання тих обставин, що зазначені у ч. 2 ст. 148 КПК, а тому і свідчать про необхідність його застосування. У зв'язку з цим слід визнати такою, що не відповідає закону, практику цитування особою, яка здійснює дізнання, слідчим або суддею в описово-мотивувальній частині постанови про застосування запобіжного заходу всіх підстав, зазначених у диспозиції ст. 148 КПК, без посилання на конкретні обставини, що свідчать про їх наявність. Це не може розцінюватися як належне обґрунтування прийнятого рішення. Як зазначив Європейський суд з прав людини у Рішенні «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, повторювання формальних підстав для взяття під варту, зазначених у ст. 148 КПК, без будь-якої спроби продемонструвати, яким чином вони застосовуються відносно справи заявника, не може бути розцінено як «відповідні» та «достатні» підстави застосування запобіжного заходу1.

Обґрунтування постанови про застосування запобіжного заходу є обов'язковою умовою забезпечення законності обмеження прав людини, індивідуалізації вимог закону з урахуванням специфіки конкретної кримінальної справи і особи, яка вчинила злочин. У тих випадках, коли постанова викладається на типовому бланку із типовою мотивувальною частиною, вимога обґрунтованості не забезпечується, а тому й незаконним є саме процесуальне рішення. У справі «Бєлєвіцький проти Росії» Європейський суд зауважив, що районний суд не мотивував свого рішення про тримання заявника під вартою, яке було викладене на заздалегідь підготовленому бланку, що включав мотивувальну частину. У зв'язку з цим Суд визнав, що судовий орган, не мотивуючи свого рішення щодо тримання особи під вартою, не дотримався принципу захисту від свавілля, що є важливим елементом «законності» тримання під вартою у розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції1.

При вирішенні питання про обрання конкретного виду запобіжного заходу повинні також враховуватися обставини, передбачені у ст. 150 КПК, — тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують. Вони мають оцінюватися у сукупності. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 липня 2003 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України про відповідність Конституції України (конституційність) положень ст. 150 КПК щодо тяжкості злочину (справа про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу) перелік цих обставин не є вичерпним і при застосуванні запобіжного заходу тяжкість вчиненого злочину враховується поряд з іншими обставинами2. Таким чином, тяжкість вчиненого злочину не може бути єдиною підставою застосування запобіжного заходу.

Виходячи з викладеного, умовами законності застосування запобіжних заходів є такі положення: прийняття рішення про їх застосу­вання тільки після порушення кримінальної справи; вирішення даного питання компетентною особою; наявність підстав для обрання запобіжного заходу, які знайшли своє відображення в описово-мотивувальній частині постанови про його застосування; виконання вимог закону щодо порядку прийняття рішення (надання згоди прокурором, забезпечення права обвинуваченого постати перед суддею і дати пояснення (при вирішенні питання про взяття під варту); відсутність службового імунітету обвинуваченого. Стосовно останнього чинний КПК не передбачає будь-яких особливостей застосування запобіжних заходів щодо окремих категорій осіб. Проте Конституція України та спеціальні закони встановлюють певні додаткові гарантії. Так, відповідно до ст. 80 Конституції України та Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень. Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований. Аналогічні гарантії передбачені і щодо Уповноваженого Верховного Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 20 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року). Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року гарантує недоторканність судді, яка поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 13). Таке ж положення встановлено і щодо судді Конституційного Суду України (ст. 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року). Окремо слід виділити недоторканність дипломатичних представників та консульських посадових осіб, передбачену Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року та Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 січня 1993 року: «Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані; консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили.

78. Судові рішення про застосування заходів кримінально-процесуального примусу.